«Літературна держава» на далекій чужині. Олександр Астаф’єв про творчість українських письменників- емігрантів і важливість її вивчення в контексті української літератури

Олександр Астаф’єв — письменник і перекладач, відомий дослідник української емігрантської літератури, доктор філологічних наук, професор кафедри історії української літератури, теорії літератури і літературної творчості Київського національного університету імені Тараса Шевченка, ініціатор, засновник і перший директор Центру гуманітарної співпраці з діаспорою. Цікавлячись творчістю української еміграції, учений створив неповторний науково-історичний образ не лише про феномен «Нью-Йоркської групи» та «Празької поетичної школи, а й про багатьох інших її яскравих представників.

🗣 Коли у вас виникло зацікавлення досліджувати творчість письменників-емігрантів?

У жовтні 1992 року з Мюнхена до Ніжинського педагогічного університету приїхав наш земляк, а згодом вимушений емігрант Ігор Качуровський. Розповів про біженцівінтелектуалів із Ніжина, а їх чимало: літературознавці Іван Кошелівець, Петро Одарченко, Роман Бжеський, письменники Анатоль Калиновський, Леонід Полтава, Ольга Мак, Олександр Канюка, Марія Юркевич, зрештою, й сам Ігор Качуровський (письменник, літературознавець і перекладач), історики Василь
Дубровський, Олександр Бондаревський, художник Вадим Доброліж, артистка Марія Малиш–Федорець та ін. Згодом на наше запрошення до Ніжина приїхали Іван Кошелівець із Еммою Андієвською, Ольга Мак, Яр Славутич, Іван Лисий, Марта Бжезька та ін.

Ми тоді організували газету «Просвіта», налагодили листування з емігрантами, із номера в номер друкували розповіді про них, отримували книжки, журнали, цінні матеріали, декого запросили в гості…

Урешті, разом із професором Олександром Ковальчуком запровадили видавничу програму «Література діаспори» й видали понад 50 книжок і брошур, серед них книжки Петра Одарченка, Ігоря Качуровського, Яра Славутича, Дмитра Нитченка, Романа Кухаря, Софії Стебельської тощо. А згодом, уже в 1999 році, із моєї ініціативи, згідно з окремою
постановою Кабінету Міністрів України, при Ні- жинському державному педагогічному інституті імені Миколи Гоголя було утворено Центр гуманітарної співпраці з українською діаспорою, який, до речі, успішно працює і до нині.

Тоді й з’явилися мої перші статті, розвідки, передмови й післямови до емігрантських видань, брошури, книжки про творчість Євгена Маланюка, Юрія Клена, Ігоря Качуровського, Ольгу Мак, Івана Кошелівця, Дмитра Нитченка, поетів Нью-Йоркської групи тощо. Тоді й виник задум докторської дисертації «Лірика української еміграції».

🗣 Розкажіть про ваші дослідження, адже ви захистили докторську за темою «Лірика української еміграції: еволюція стильових систем», у вас із Анатолієм Дністровим вийшла книжка про «Празьку поетичну школу»… Творчість кого з письменниківемігрантів вам найцікавіше досліджувати?

Дослідження української емігрантської літератури — один із пріоритетних напрямів моєї наукової діяльності. У моєму доробку — монографії, книжки, брошури, есеї на цю тему. Серед них окремі видання — «Нарис життя і творчості Ігоря Качуровського», «Петро Одарченко: штрихи до літературного портрета», «Поети “Нью-Йоркської групи”», «У пошуках світової гармонії (Григорій Сковорода і Юрій Клен)», «Апокаліпсис Євгена Маланюка», «Лірика української еміграції: еволюція стильових систем», «Поетичні системи українського зарубіж-жя», «Образ і знак: українська емігрантська
лірика у структурно-семіотичній перспективі», «Ніжинська еміграція», «Юрій Липа — читач і критик польської літератури» тощо.

Мені цікаво досліджувати творчість тих письменників-емігрантів, які залишили помітний слід у літературі. Тут зазвичай виступаєш археологом, який реконструює духовне обличчя епохи, творчі біографії окремих письменників і їхні твори. Мені вдалося ввести в обіг чимало архівних фактів про діяльність Дмитра Донцова, Євгена Маланюка, Юрія Липи, Ольги
Мак, Ігоря Качуровського, Петра Одарченка, Івана Кошелівця та ін. Навіть у нещодавній статті «Поет, що випав з реєстрів» про Ростислава Кедра (на сайті «Золота пектораль») оприлюднено кілька невідомих фактів. Цей неординарний поет — онук видатного художника Антона Манастирського. Удалося з’ясувати його справжнє ім’я і місце народження, роки навчання у Львівському університеті, де він закінчив гуманітарний факультет й отримав ступінь магістра, коло його ідей та друзів, знайти відгуки на його книжки, зокрема рецензію Євгена Маланюка.

🗣 Коли говоримо про українську емігрантську літературу, то гостро постає проблема термінології…

Міграція — найпоширеніша форма глобалізації, переміщення й переселення людей на чужі території. І тут спонук може бути чимало: імперіалістична експансія, війни, етнічні конфлікти й національні розбіжності, гноблення й експлуатація,
розпад колоніальної системи, переслідування, економічне зубожіння тощо.

Динаміка української міграції ХХ ст. мало чим відрізняється, скажімо, від німецької, якщо взяти її культурну стратифікацію. Згадаймо націонал-соціалістичний переворот у Німеччині та прихід до влади Гітлера. Він запровадив ідеологію фашизму, яка проповідувала містичну «єдність» німецької раси й спиралася на відвертий расизм. Тоді нацисти знищили кілька сотень письменників, серед них — нобелівського лауреата Карла Осецького, багатьох довели до самогубства.

А всі прогресивні майстри пера — Анна Зеґерс, Томас Манн, Ліон Фейхтвангер, Еріх Марія Ремарк, Бертольд Брехт, Герман Гессе та інші опинилися на чужині. Для позначення художньої літератури, на нових територіях, існує чимало понять: «мігрантська література», «емігрантська», «діаспорна», «екзильна» тощо.

Поняття «міграція», яке пропонує Вільям МакНейл, надто широке. Можна мовити про переміщення населення, капіталу,
тварин, навіть хімічних елементів в атмосфері. Краще говорити про еміграцію — переселення людей із Батьківщини в іншу країну та сукупність емігрантів на чужій території. Є ще поняття «діаспора» — розсіяння по різних країнах якогось
етносу або народу. Часто термін «діаспорна література» прирівнюють до «емігрантської». У принципі думка правильна, але є деякі нюанси.

Візьмемо до прикладу Холмщину, колишню історико-географічну область Русі на захід від Бугу. У серпні 1945 року за ініціативою Джорджа Керзона, міністра закордонних справ Англії, було встановлено кордон між радянською Україною та Польщею вздовж Бугу (по лінії Керзона), і відтоді Холмщина й Підляшшя увійшли до Польщі. До 1944 року тут проживала більшість українців, та після операції «Вісла» їх дуже поменшало. Але й сьогодні їх чимало, приблизно 150 тис (майже 22% від усього населення).

Тут є своя українська література, представлена іменами таких письменників, як Юрій Гаврилюк, Тадей Карабович, Іван Златокудр, Міля Лучак, Іване Киризюк та ін. Її можна назвати «діаспорною», але не «емігрантською». Є ще поняття «екзил» (від лат. еxsilium — вигнання, заслання, ув’язнення). Кажуть: уряд УНР в екзилі — тобто у вигнанні. Говорити про «екзильну літературу» теж не дуже коректно, її ніхто не виганяв, вона народилася на нових територіях.

Щодо емігрантської літератури, то тут найпереконливішою є позиція Богдана Рубчака. У статтях «Шевченко — поет-емігрант» і «Кам’яні баби чи Світовид?» він вважає, що літературу українського зарубіжжя слід називати емігрантською, бо
більшість її творців справді переміщені особи, що не з власної волі опинилася поза межами України. Ґрунт під їхніми ногами став порожнечею — своєрідним антипростором, а досвід пережитого вигнання перетворився на центр різниці, центр іншості, із якого й ведеться діалог із рідною землею, етносом та його культурою.

Він пише й про діаспорних поетів, тих, що народилися на чужині, наприклад, Марко Царинник чи Роман Бабовал, але їх
небагато. І каже, що не треба ототожнювати з еміграцією мотиви чужини, самотності в деяких письменників.

🗣 Чи переміщення українських письменників-емігрантів можна простежити за всіма «хвилями еміграції»?

Звісно. Якщо говорити про першу хвилю еміграції, то до Канади й США наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. (до Першої світової війни) виїхало приблизно 400 тис. осіб, загалом через злидні, обтяжливі податки, неспроможність сплатити
борги. Цю трагедію добре описали Іван Франко, Тимофій Бордуляк, Ольга Кобилянська та ін. Серед емігрантів було чимало письменників — Іван Збура, Михайло Говда, Сава Чернецький, Павло Крат, Семен Ковбель та ін. Їхню творчість
дослідив Яр Славутич і навіть видав «Антологію української поезії в Канаді».

Друга хвиля була зумовлена молохом Першої світової війни, розпадом Австро–Угорської монархіїі загарбанням значних українських територій іншими державами. Тут було два головні мотиви масового виїзду: соціально-економічний і політичний. Серед сотень тисяч тих, що покинули рідну землю, були представники різних суспільних верств.

Прихильники Центральної Ради, Директорії та Гетьманату, солдати й офіцери самостійницьких, білогвардійських й анархістських збройних формувань, учені, великі й середні землевласники, промисловці, торговці, священнослужителі та ін. Вони не погодилися з конфіскацією приватної власності, націоналізацією промисловості, розподілом землі, втратою привілеїв. Деякі з них, які пережили колективізацію, масові депортації, голод та репресії 30-х, виявляли незгоду з політикою радянських властей у галузі соціальних і національних взаємин тощо. І цього теж не треба забувати.

Література цієї хвилі — це творчість Юрія Дарагана, Євгена Маланюка, Леоніда Мосендза, Олекси Стефановича, Юрія Клена, Олени Теліги, Олега Ольжича, Оксани Лятуринської, Наталії Лівицької-Холодної, Юрія Липи, Андрія Гарасевича та ін. Третя хвиля еміграції мала здебільшого політичний характер. Якщо не брати до уваги мільйони остарбайтерів, які одразу ж повернулися до домівок і репатрійованих осіб, то за офіційною статистикою в 1947 році їх було більше 310 тисяч. Серед категорії біженців були ті, що разом із родичами пережили сталінські репресії і стали «ворогами народу», колишні заможні верстви, що втратили власність і привілеї, молоді люди, яких силоміць забрали на роботу до Німеччини й вони не наважувалися повертатися у лабети сталінської «феміди», колишні військовополонені, учасники підпільної Української Повстанської Армії, колабораціоністи, — усім їм загрожували репресії. Більшість із них були переселені до Канади, США, Великобританії, Франції, Австралії, Бразилії, Аргентини та інших країн.

Це переміщення породило велику літературу, її творці об’єдналися в різні літературно-мистецькі організації: «Мистецький Український Рух» (МУР), об’єднання письменників в екзилі «Слово», «Нью-Йоркську групу» тощо. На чужині опинилася ціла плеяда блискучих письменників: Святослав Гординський, Іван Багряний, Тодось Осьмачка, Петро Одарченко, Ігор Качуровський, Володимир Янів, Володимир Кубійович, Михайло Орест, Ганна Черінь, Борис Олександрів, Михайло Ситник, Олег Зуєвський, Дмитро Нитченко, Віра Вовк, Іван Кошелівець, Улас Самчук, Юрій Шерех, Володимир Державин,
Володимир Гаврилюк, Богдан Кравців, Петро Карпенко-Криниця, Остап Тарнавський, Олекса Веретенченко, Яр Славутич,
Лідія Далека, Василь Барка, Вадим Лесич, Богдан Нижанківський, Теодор Курпіта, Марта Калитовська, Олег Коверко, Юрій
Тарнавський, Емма Андієвська, Анатоль Калиновський, Леонід Полтава, Леонід Лиман, Діма, Григорій Костюк, Іван Майстренко, Юрій Лавриненко та ін. Це була справжня «літературна держава» на чужині.

Не можна вважати масовим, тобто окремою хвилею переміщення, представників «шлюбної еміграції», яких чимало у Європі, Азії, Африці, Америці. Це ж стосується і дисидентів (Валентин Мороз, Леонід Плющ та ін.), а також тих, хто ви-
їхав до Ізраїлю чи за ізраїльськими візами опинилися у США, Канаді, Бразилії, Аргентині.

Звернімо увагу на ще один момент. Індекс інтенсивності міграційних потоків сьогодні не зменшився. Після 2014 року, українці, доведені до відчаю зубожінням життя й недовірою до влади, масово почали виїжджати за кордон у пошуках праці. Це так звана «заробітчанська» еміграція. Лише в одній Польщі сьогодні працює 1,5 млн наших земляків. Серед них
є вчені, інженери, письменники тощо. Багато людей виїхало до Італії, Німеччини, Чехії, США, Канади. Це вже контури «п’ятої» хвилі еміграції.

🗣 А кого можна визнати першим українським письменником-емігрантом?

Масове переміщення українців по світу тривало віддавна. Першою емігрантською хвилею, мабуть, слід вважати «культрегерську місію», за висловом Івана Огієнка, українців у Москві. У 1649 році з Києва до Москви виїхала ціла група філологів, перекладачів, письменників, викладачів для нового перекладу «Біблії». Серед них — Єпіфаній Славинецький, якого згодом звинуватили в єресі й судили, Мефодій Софонович, хоча в 1655 році він повернувся й був обраний ігуменом Київського Михайлівського Золотоверхого монастиря, Арсеній Корецький–Сатановський та ін.

А вже після 1654 року, московської окупації України, їх значно більшає: Симеон Полоцький, Стефан Яворський, Теофан Прокопович, Теофілакт Лопатинський, Лаврентій Горка, Сильвестр Кулябка, Ґедеон Вишневський, Іоанн Максимович, Іларіон Лежайський, Теофіл Кролик та ін.

Можна згадати ще й «мазепинську еміграцію» після поразки Івана Мазепи в Полтавській битві. Тоді на чужині (Бендери, Молдовське князівство) опинилися Іван Мазепа, до речі, відомий також як талановитий поет; Пилип Орлик, публіцист і дипломат, автор «Конституції прав і свобод Запорозького Війська»; Дмитро Горленко, Клим Довгополов, Іван Максимович, хоча останні, після перемовин української делегації з патріархом єрусалимським і обіцяної амністії московських послів, повернулися до Москви.

🗣 У чому особливість творчості українських письменників–емігрантів?

Ця проблема розкрита в багатьох моїх статтях і книжках, зокрема «Українська повоєнна література: шляхи розвитку», «Стилі української еміграції» (опублікована свого часу на сторінках часопису «Українська мова та література») та інших, де я простежую динаміку емігрантської літератури через модуси правдоподібності, напівумовності й умовності. Можна говорити про три її системи…

Перша — референтна або адресно-комунікативна, до неї можна зарахувати такі стилі, як реалізм і неореалізм (Докія Гуменна, Улас Самчук, Ольга Мак, Федір Дудко), імпресіонізм (Аркадій Любченко, Вадим Лесич), неокласицизм (Юрій Клен, Олег Ольжич, Олена Теліга, Богдан Кравців, Ігор Качуровський), необароко (Юрій Косач, Євген Маланюк, Василь Барка). Ці стилі ілюструють естетику тотожності, за ними стоїть міметична концепція відображення життя, а головні типи знакопозначень — ікон, іконічний знак, симулякр.

Друга — немімезисна, або твори з обмеженою референтністю, куди входять символізм (Василь Барка, Михайло Орест, Олекса Стефанович, Олесь Бабій, Володимир Гаврилюк), експресіонізм (Тодось Осьмачка, Богдан Нижанківський, Іван Багряний, Марина Приходько) та екзистенціалізм (Віктор Домонтович, Патриція Килина, Леонід Полтава). Це естетика протиставлення, тут замість звичної для правдоподібної літератури лінійності (послідовності, градації) мови і вибудуваного художнього світу художнє мислення спирається на розробленість елементів зображуваного, а головними класифікаторами виступають ознака та індекс.

І третя система — безадресно-некомунікативна література, куди належать такі стилі, як сюрреалізм (Ігор Костецький, Емма Андієвська, Богдан Рубчак, Юрій Тарнавський) і стилізації (Зіновій Бережан). Це естетика синтезу. Тут художній світ цілковито втрачає свою адресність, референтність і перетворюється у знак. Для таких творів характерна симультанність і розмитість плану вираження.

Головні класифікатори — арбітральність, конвенція, символічний знак. Така динаміка української емігрантської літератури цілковито вкладається в матрицю розвитку світових стилів й означає те, що наша література не є ізольованою, загумінковою, відрубною від світового літературного процесу, а діалогізує з ним у багатьох точках дотику.

РЕСУРСИ

Найавторитетнішим є сайт «Діаспоріана», де представлено поезію, прозу, драматургію, публіцистику, есеїстику, мемуари, періодику тощо. Тут можна ознайомитися з окремими виданнями. Хоча ця електронна бібліотека, звісно, не повна. Є уроки «Празької школи» на YouTube. До послуг читачів онлайн-бібліотека «Чтиво», де опубліковано окремі книжки й твори: там викладено й нашу з Анатолієм Дністровим антологію «Празька школа», а також монографію Тадея Карабовича «Міфопоетика Нью-Йоркської групи», яку він під моїм консультуванням захистив як докторську дисертацію. Доступні в мережі сайти «Віртуальна антологія поезії Нью-Йоркської групи», яку підготував покійний Роман Бабовал, «Українська література», «Бібліотека української літератури, «Українська поезія», «Поезія» тощо.

🗣 У школі вивчають лише творчість Багряного й Маланюка, вони є в ЗНО. Чому вибрали саме їх? А кого б ви додали до шкільної програми? Наскільки це важливий для вивчення в школі сегмент історії української літератури?

У тому, що Іван Багряний та Євген Маланюк заслуговують, щоб їх вивчали в школі, я ніскільки не сумніваюсь. Та ми належимо до країн «третього світу», бідних, як церковна миша. Країн із відсталою економікою, низькими інформаційними технологіями, застарілою напівзнищеною промисловістю. Ці «правові», «технологічні», «інформаційні» розриви від інших країн підсилені російською експансією, політичною нестабільністю, корупцією, масовою бідністю. Особи, які опинилися на вершині влади, мали б розвивати економічну й гуманітарну сфери на основі використання економічних законів. Та вони набирають у свої команди не фахівців, а «любих друзів», близьких, знайомих, невігласів, деякі з них навіть не мають освіти, а керують окремими галузями.

Тому й керує нашою гуманітарною сферою «агресивна некомпетентність». І замість того, щоб дбати про зростання економіки, управління гуманітарною сферою, вони займаються видимістю роботи: масово скорочують університети й інститути, провідні кафедри, коледжі, школи, садки, будинки творчості для дітей. Самі зі своїми сумнівними естетичними смаками визначають, кого з письменників, зокрема й емігрантів, треба вивчати в школі, а кого викинути з програми.

Дивно, хіба викинуті зі шкільної програми твори Уласа Самчука, претендента на Нобелівську премію, піднесуть економіку? У Польщі, наприклад, такого немає. Там у школах вивчають найважливіші твори й материкової, й еміграційної літератури, створено популярні історії польської літератури, ілюстровані привабливими малюнками і коміксами, видають серії «Вільні лектури», «Шкільна бібліотека». Ці книжки, до речі, дуже дешеві. А ще видають різні словники, лексикони,
довідкові матеріали тощо.

Емігрантська література — це невід’ємний складник материкової. Без неї наше національне письменство буде спрощеним, усіченим, хворим на недокрів’я. Тому, на мій погляд, у школі мають вивчати такі явища, як «вісниківство», «Празька школа», «МУР», «Велика дискусія», «Нью-Йоркська група» тощо. Як і творчість найвидатніших представників екзилу — Уласа Самчука, Докії Гуменної, Івана Багряного, Юрія Клена, Юрія Липи, Євгена Маланюка, Віктора Петрова (Домонтовича), Василя Барки, Емми Андієвської, Віри Вовк, Юрія Косача, Ігоря Костецького.

🗣 Які імена письменників-емігрантів мали б голосніше зазвучати для самих українців? Хто з українських письменників–емігрантів цікавий світу?

Мені на це питання важко відповісти, бо я живу в Україні, а в «світі» буваю епізодично. Треба докласти зусиль для того, щоб окремим томом була представлена українська література (як і емігрантська) у серії «Світова література», що виходить у Великобританії, Німеччині та інших країнах. Думаю, що література, яка випромінює загальнолюдські цінності, буде цікава для всіх країн, незважаючи на кон’юнктуру ринку.

Творчість багатьох українських письменників-емігрантів (таких, як Улас Самчук, Євген Маланюк, Іван Багряний, Василь Барка, Ігор Качуровський, Юрій Липа та ін.) уже перекладена англійською, німецькою, французькою, іспанською, португальською, польською та іншими мовами.

Вийшло чимало антологій прози, поезії, драматургії. Є прекрасні відгуки на їхні твори. Доцільно повернутися до цих перекладів, критично переглянути їх, а деякі з них перевидати з новими коментарями та примітками, ініціювати нові переклади й адаптації. Думаю, що тільки тоді нас почують у світовому оркестрі.

🗣 Українська емігрантська література досі належним чином не оцінена. А як вона повернеться до національної скарбниці, коли навіть нема текстів окремих письменників, коментарів, приміток, методичних розробок?

Потрібна державна програма «реабілітації» цього корпусу творів. І це настільки велика ділянка роботи, що потрібен окремий «Інститут української еміграційної літератури». Також є потреба написати «Історію української еміграційної літератури».

Розмову вела Наталія КОВАЛЬ

Яблучко подяки 🙂

Якщо вам подобається те, що ми робимо — відправте нам яблучко подяки 🙂 А ми будемо знати, що рухаємося в правильному напрямку!

10,00 грн.

Вам також може сподобатися…

Share This