Традиція VS Інновація: що насправді потрібно школі?

В останні роки, у зв’язку з реформою системи загальної середньої освіти, в Україні активно обговорюються питання про співвідношення інновацій і традицій в освіті. З одного боку, необхідність і неминучість взаємозв’язку інновацій і традицій у розвитку педагогіки ні в кого не викликає сумніву. З іншого боку, на практиці, збалансованість цих технологій порушується або в один, або в інший бік. Безсумнівно, інновації й традиції повинні розглядатися як два полюси сфери освіти. Ми спробували з’ясувати, які переваги мають і матимуть у майбутньому інноваційні технології навчання і в чому вони програють традиційним методам освіти.

Нині українська шкільна система освіти впевненими кроками рухається геть від традиційної системи навчання, коли учитель давав учням готові знання, до особистісно-зорієнтованої педагогіки. Одним із завдань сучасної школи є розкриття потенціалу всіх школярів, надання їм можливостей виявити творчі здібності, а також сформувати й розвинути необхідні навички та компетентності. Виконати ці завдання учителям неможливо без впровадження поряд із традиційними нових, інноваційних методів навчання.

Школа повинна ефективно і своєчасно реагувати на все, що відбувається у сучасному світі, бачити й усувати проблеми, що виникають, знаходити шляхи їх вирішення, що приведе до якісних змін і буде адекватним не лише для сучасної дійсності, а й, наприклад, через 10, 20 років. Засобом для «екстреного реагування» вчителі обирають інноваційні технології в освіті. Але не варто забувати й про традиційне навчання.

Традиційне навчання

Поняття «традиційне навчання», перш за все, означає класно-урочну систему навчання, що виникла ще в XVII столітті на принципах дидактики, сформульованих чеським педагогом Яном Амосом Коменським
і яка до сьогодні є найпопулярнішою у школах світу.
Ознаки традиційної класно-урочної системи:
• учні приблизно одного віку й рівня підготовки становлять клас, склад якого загалом зберігається протягом усього навчання у школі;
• клас працює за єдиним річним планом і програмою згідно з розкладом;
• діти повинні приходити на навчання до школи в один і той самий час протягом року в заздалегідь визначені години дня;
• основною одиницею занять є урок;
• урок зазвичай присвячений одному навчальному предмету, темі;
• роботою учнів на уроці керує вчитель: він оцінює результати навчання кожного учня і в кінці навчального року вирішує про переведення учнів до наступного класу;
• підручники загалом використовують для домашньої роботи.
Атрибути класно-урочної системи: навчальний рік, навчальний день, розклад уроків, навчальні канікули, зміни, домашнє завдання, бали.

За своєю філософією, традиційне навчання є педагогікою примусу. Основна мета такого навчання — формування системи знань, оволодіння основами наук за певними стандартами освіти. Школа з традиційною технологією навчання залишається «школою знань», де основний акцент ставиться на інформованість особистості, а не на її культурний розвиток.

Зміст освіти традиційної масової школи в Україні сформувався ще за часів радянської влади. Тоді навчання у школах визначалося завданнями індустріалізації країни, гонитвою за рівнем технічно розвинених капіталістичних країн, загальною роллю науково-технічного прогресу. І до цього дня зміст освіти в масовій школі є технократичним.

Основу традиційного навчання становлять принципи, сформульовані Яном Амосом Коменським:
• науковість (помилкових знань бути не може, можуть бути тільки неповні);
• послідовність і систематичність (лінійна логіка процесу навчання, від часткового до загального);
• доступність (від відомого до невідомого, від легкого до важкого);
• міцність (усім відомий вислів: «Повторення — основа навчання»);
• свідомість і активність («Знай поставлене вчителем завдання і будь активний у виконанні команд»);
• принцип наочності;
• принцип зв’язку теорії з практикою;
• урахування вікових та індивідуальних особливостей.
Традиційна технологія — авторитарна технологія, тоді навчання дуже слабко пов’язане з внутрішнім світом учня, практично відсутні умови для вияву індивідуальних здібностей, творчих виявів особистості.

Як і будь-яка технологія навчання, традиційна освіта має свої сильні і слабкі сторони. До переваг найперше слід зарахувати: систематичний характер навчання; впорядковане, логічно правильне подання матеріалу; організаційну чіткість; оптимальні витрати ресурсів під час масового навчання.
Зазвичай виокремлюють два традиційних методи навчання: репродуктивний та пояснювально-ілюстративний. Репродуктивний метод навчання використовується для розвитку в учнів творчого начала, учителі підштовхують учнів до здобуття нової інформації вже з відомої. Але все-таки репродуктивний метод не може розвивати мислення учнів, їхній творчий потенціал повною
мірою.

Пояснювально-ілюстративний метод полягає в тому, що вчитель повідомляє готову інформацію різними засобами, а учні сприймають, усвідомлюють і фіксують цю інформацію в пам’яті. Нову інформацію учитель надає за допомогою усного й друкованого слова, наочних засобів, практичної демонстрації способів діяльності.

Отже, обидва традиційних методи припускають передачу знань учням уже в готовому вигляді. Учитель керує процесом навчання і, таким чином, виявляється в центрі усього цього процесу. До того ж, навчання відбувається згідно зі строгими приписами підручника. Застосовуючи методи традиційної педагогічної науки, учитель веде підготовлений урок за сформованою роками традицією: перегляд попереднього матеріалу, його повторення, введення нової теми, виконання вправ, виправлення помилок. Ці пункти включені в кожен урок. Метою такого методу є запам’ятовування пройденого матеріалу, незалежно від того, розуміють його учні чи ні.

Важливе місце відводиться перевірці знань учнів, наприклад тестуванням. Тестування є методом оцінки знань, але при цьому не беруть до уваги нахилів кожного учня до знань і здібностей. Отож, у класі немає достатньої взаємодії «учитель–учень», а в учнів мало шансів для практики й розвитку своїх знань і навичок, а також досвіду комунікацій. До того ж, недоліками традиційного навчання можна назвати: навантаження на пам’ять, низьку самостійність учнів, розсіювання уваги, неповне засвоєння матеріалу, невміння «думати» й самостійно вирішувати, середній обсяг знань, середній темп у вивченні матеріалу.

Незважаючи на це, методи традиційного навчання використовувалися у школах протягом десятиліть і досі активно використовуються вчителями. Звичайно, критикувати чи, навпаки, спростовувати критику щодо традиційних методів навчання нині є питанням суперечливим. Адже існують традиційні методи навчання, які пройшли перевірку часом і які вчителі ще протягом наступних років у поєднанні з інноваційними методами зможуть застосовувати в практичній діяльності. Це такі технології навчання, як розповідь, пояснення, бесіда, навчальна дискусія, робота з підручником, демонстрація, вправа, лабораторні роботи, практичні і самостійні роботи.

Наприкінці XX століття педагогіка підійшла до необхідності переходу на особистісно-зорієнтоване навчання, оскільки суспільство загалом висуває до випускника школи вимоги усвідомлено та відповідально робити вибір у різноманітних життєвих ситуаціях. Досягнення особистістю таких якостей проголошується головною метою навчання й виховання, на відміну від формалізованої передачі знань і соціальних норм учневі, притаманних традиційній системі освіти.

Сьогодні у шкільній системі освіти існує проблема — необхідність підвищення ефективності навчального процесу, особливо з тих питань, що пов’язані з розвитком особистісного потенціалу учня. Зниження мотивації навчання, шкільні перевантаження, масове нездоров’я школярів, їхнє відторгнення від процесу навчання пов’язані не лише з недосконалим змістом освіти, а й із труднощами, які відчувають педагоги при організації та проведенні уроків. Біда сьогоднішньої школи не у відсутності належної кількості нових підручників, навчальних посібників і програм — в останні роки їх з’явилася небачена кількість. Проблема полягає в тому, щоб надати вчителеві методологію вибору та механізм реалізації відібраного змісту в навчальному процесі.

Інноваційні методи навчання

З упевненістю можна сказати, що всі учителі шукають найкращі способи викладання й використання сучасних методів і стратегій навчання. Адже, за словами американського освітнього експерта Джима Скрівенера (Jim Scrivener), основна роль учителя в майбутньому — «допомогти навчальному процесу “відбутися”», що має на увазі «залучення учнів у те, що відбувається, дозволяючи їм працювати у своєму темпі, не даючи їм довгих роз’яснень та заохочуючи їхню участь і спілкування».

До інноваційних методів навчання включають активні та інтерактивні форми. Активні форми передбачають діяльнісну позицію учня до вчителя й до тих, хто здобуває освіту разом з ним. Під час активних форм навчання на уроках використовують підручники, зошити, комп’ютери, інші ґаджети, тобто індивідуальні засоби.

Завдяки інтерактивним методам відбувається ефективне засвоєння знань у співпраці з іншими учнями. Ці методи є колективними формами навчання, під час яких над досліджуваним матеріалом працює група учнів, при цьому кожен з них несе відповідальність за виконану роботу.

До них належать: вправи, що носять творчий характер; групові завдання; освітні, рольові, ділові ігри; уроки-екс- курсії; використання комп’ютерних технологій, інтернету, наочності.

Інноваційні методи навчання у школі сприяють розвитку піз- навального інтересу у дітей, вчать систематизувати й узагальнювати досліджуваний матеріал, обгово- рювати й дискутувати. Сучасні класи оснащено різними наочними пред- метами (магнітно-маркерні дошки, навчальні іграшки, комп’ютери, різні вироби, математичне обладнання, друковані та електронні книги тощо). Тому сьогодні і в майбутньому буде затребуваним учитель, який зможе включити все це у процес навчання. У сучасному навчальному процесі вчитель потрібний не так для того, щоб пояснювати, як для того, щоб підтримувати й допомагати учням досліджувати, намагатися втілити задумане, роблячи навчання цікавим. Безперечно, інноваційні методи навчання мають переваги перед традиційними, адже вони сприяють розвитку дитини, вчать її самостійності в пізнанні й вирішуванні (див. таблицю).

Таблиця

Застосовуючи сучасні методи навчання, учитель має можливість використовувати у своїй роботі безліч різних допоміжних пристроїв і матеріалів. Діти, безумовно, отримують велике задоволення від уроків, на яких застосовуються різні візуальні матеріали: інтерактивні дошки, VR-окуляри тощо.

Отже, вони стають уважнішими й краще запам’ятовують навчальний матеріал, передаючи його в довготривалу пам’ять набагато швидше, ніж якби учитель пояснював тему традиційним способом.
Велику користь від використання допоміжних засобів має і вчитель: звичайно, набагато простіше показати процес зростання рослин у вигляді слайдів, ніж малювати чи прикріплювати картинку на дошці кожен раз, коли це потрібно. Є в сучасних методів і недоліки, які, навпаки, кажуть на користь традиційних методів. Як уже було зазначено, вони дозволяють використовувати сучасні засоби навчання, які можуть призвести до певних перешкод і незручностей, зокрема знизити ступінь взаємодії між учителем і учнем. Ще один недолік — висока вартість обладнання та потреба його техобслуговування, а також необхідність навчання педагогів правильному використанню техніки.

Сучасні підходи до організації освітнього процесу у школі

Сутність інноваційного навчання полягає у створенні умов, за яких у процесі навчання дитина стає його суб’єктом, тобто навчається заради саморозвитку, що і є головним завданням як для вчителя, так і для самого учня. У зв’язку з цим у школах уже сьогодні потрібно створювати умови, які максимально б сприяли вияву самостійності й активності учнів, а також просуванню в їхньому інтелектуальному й особистісному розвитку. Розгляньмо декілька сучасних підходів до організації освітнього процесу, які є й будуть актуальними найближчі 10 років.

Компетентнісний підхід

Компетентнісний підхід передбачає не засвоєння учнем окремих один від одного знань і умінь, а оволодіння ними в комплексі. У зв’язку з цим по-іншому визначається система методів навчання.
Заклади загальної середньої освіти не спроможні сформувати рівень компетентності учнів, достатній для ефективного вирішення проблем у всіх сферах діяльності і в усіх конкретних ситуаціях, тим більше в умовах швидких змін, коли мало не щороку з’являються і нові сфери діяльності, і нові ситуації. Мета школи — формування головних компетентностей. Компетентнісний підхід — це сукупність загальних принципів визначення цілей освіти, відбору змісту освіти, організації освітнього процесу та оцінки освітніх результатів. Визначення цілей шкільної освіти з позицій компетентнісного підходу означає опис можливостей, які можуть отримати школярі в результаті навчання.

Цілі шкільної освіти, з цього погляду, полягають у наступному:
• Навчити вчитися, тобто навчити вирішувати проблеми у сфері навчальної діяльності, зокрема: визначати цілі пізнавальної діяльності, обирати потрібні джерела інформації, знаходити оптимальні способи досятися поставленої мети, оцінювати отримані результати, організовувати свою діяльність, співпрацювати з іншими учнями.
• Навчити пояснювати явища дійсності, їх сутність, причини, взаємозв’язки, використовуючи відповідний науковий апарат, тобто вирішувати пізнавальні проблеми.
• Навчити орієнтуватися у головних проблемах сучасного життя — екологічних, політичних, міжкультурній взаємодії тощо, тобто вирішувати аналітичні проблеми.
• Навчити орієнтуватися у світі духовних цінностей, які відображають різні культури й світогляд, тобто вирішувати аксіологічні проблеми.
• Навчити вирішувати проблеми, пов’язані з реалізацією певних соціальних ролей (виборця, громадянина, споживача, пацієнта, організатора, члена сім’ї й т. д.).
• Навчити вирішувати проблеми, загальні для різних видів професійної та іншої діяльності (комунікативні, пошуку та аналізу інформації, вирішування, організації спільної діяльності).
• Навчити вирішувати проблеми професійного вибору, включно з підготовкою до подальшого навчання у навчальних закладах системи професійної освіти.

Компетентнісний підхід вимагає від учителя переосмислення цілей і завдань навчання, перегляду освітніх технологій, висуває певні вимоги до способів, прийомів, методики організації системи контролю у навчальному процесі. Так, замість традиційних методів повинні використовуватися завдання, які характеризуються наявністю диференційованого підходу, відсутністю жорсткої визначеності умов і вимог, багатоваріантністю вихідних даних і шляхів вирішення, орієнтацією учня на аналіз своїх рішень тощо.

З позицій компетентнісного підходу визначення цілей предмета повинно передувати відбору його змісту: спочатку треба з’ясувати, для чого потрібен цей навчальний предмет, а потім вже відбирати зміст, освоєння якого дозволить отримати бажані результати. При цьому необхідно враховувати, що якісь результати можуть бути отримані лише при взаємодії навчального предмета з іншими складниками освітнього процесу, а якихось результатів можна досягти тільки в межах предмета і їх неможливо (або важко) отримати, вивчаючи інші предмети.

Реалізація компетентнісного підходу у школах об’єктивно відповідає й соціальним очікуванням у сфері освіти, й інтересам учасників освітнього процесу. Разом з тим, цей підхід суперечить багатьом стереоти- пам, що склалися в системі освіти, дійсним критеріям оцінки навчальної діяльності дітей, педагогічної діяльності педагогів, роботи шкільної адміністрації.

На цьому етапі розвитку закладів загальної середньої освіти компетентнісний підхід швидше за все можна реалізувати в дослідно-експериментальній роботі освітніх установ. Водночас необхідна теоретична й методична підготовка педагогічних кадрів до реалізації компетентнісного підходу в системі педагогічної освіти, зокрема в центрах підвищення кваліфікації.

Діяльнісний підхід

При діяльнісному підході до навчання основним елементом роботи учнів є виконання завдань, тобто освоєння діяльності, особливо нової: навчально-дослідницької, пошуково-конструкторської, творчої та інших. У цьому разі фактичні знання стають наслідком роботи над завданнями, організованими в доцільну ефективну систему. Паралельно з освоєнням діяльності учень може сформувати власну систему цінностей, підтримувану соціумом. З пасивного споживача знань учень стає активним суб’єктом
освітньої діяльності.

Діяльність учителя в організації процесу навчання за діяльнісним підходом ділиться на наступні складники:
• Планування. Це процес, пов’язаний зі складанням календарно-тематичних та поурочних планів. При цьому, щоб підготуватися до чергового уроку, вчитель використовує колишні напрацювання або методичні посібники та журнали.
• Організація роботи вчителя — це підготовчий і виконавчий етапи. Учитель готує наочні матеріали, шукає потрібну літературу, виступає організатором і виконавцем процесу навчання.
• Підготовка роботи учнів. Її частинами є постановка цілей і завдань уроку, формування необхідних для засвоєння знань умов, інструкції про види діяльності. При цьому вчитель зможе в будь-який момент допомогти учневі у виконанні завдань.
• Стимулювання активності учнів. Використовуючи цей метод, учитель, по-перше, привертає їхню увагу, по-друге, спонукає висловлювати допитливість, по-третє, знижує поріг сприйняття навчального матеріалу. Але вчитель повинен постійно стимулювати учнів — як на початковому етапі уроку, так і в його процесі. Дуже важливо утримати увагу школярів у кінці уроку, коли вони вже могли втомитися.
• Поточний контроль і корекція. На цьому етапі вчитель спостерігає за діяльністю учнів, за їхніми відповідями на питання. Це відбувається під час співбесіди, у процесі самостійної роботи. Дуже важливо стежити за тим, щоб було виявлено недоліки, труднощі, помилки школярів. Причому потрібно не тільки їх виявити, але й ужити відповідні заходи щодо їх подальшого запобігання. Отже, учитель зможе абсолютно точно визначити, наскільки раціонально обрано метод навчання. За потреби його слід підкоригувати.
• Аналіз результатів. Це останній етап у процесі викладання. Але його все ж краще проводити на кожному ступені процесу навчання. Щоб виконувати його якомога успішніше, потрібно враховувати рівень формування умінь, вивчати причини прогалин у знаннях, уміннях і навичках.

Дуже часто в знаннях учнів виникає багато прогалин. Це залежить від декількох факторів. По-перше, має значення якість викладання, по-друге, рівень дисципліни, по-третє, ставлення до навчання. Сюди ж слід зарахувати ступінь сформованості навичок, вміння працювати з підручником, а також темп читання й письма. Після аналізу результатів можна говорити про вдосконалення процесу навчання й підвищення кваліфікації викладача.

Як і діяльність учителя, діяльність учня у процесі навчання також можна поділити на кілька етапів:
• Учні приймають навчальні завдання й план роботи, запропоновані вчителем.
• Вони здійснюють навчальні дії.
• Вони регулюють і коригують навчальну діяльність під керівництвом учителя.
• Вони аналізують результати своєї навчальної діяльності. При цьому аналізом керує вчитель або учні контролюють цей процес самостійно.

Не змінюється структура діяльності учня і в процесі самостійної роботи.

Особистісний підхід

Особистісний розвиток людини залежить від її індивідуальних особливостей. З ними пов’язаний характер діяльності людини, особливості мислення, коло інтересів і запитів, а також її поведінка в соціумі. Саме тому індивідуальні особливості необхідно враховувати у процесі навчання й виховання школярів.

Крім того, кожному віку властиві певні особливості розвитку. Відомо, що розвиток пам’яті та розумових здібностей найбільш активно відбувається в дитячому й підлітковому віці. Якщо в цей період використовувати ці особливості не повною мірою, то пізніше буде складно надолужити згаяне. Разом з тим, спроби занадто забігати наперед, не враховуючи при цьому вікових та індивідуальних особливостей учня, можуть не дати очікуваного ефекту.

Врахування вікових та індивідуальних особливостей школярів стало основою для все активнішого застосування в межах навчання нової особистісно-зорієнтованої освітньої парадигми.

Здійснення особистісно-зорієнтованого підходу в освіті можливе у разі дотримання наступних умов:
• наявність комфортних і безпечних умов навчання;
• формування й розвиток мислення;
• облік рівня здібностей і можливостей кожного учня у процесі навчання;
• адаптація навчального процесу до особливостей груп учнів.

Розвиток мислення дитини неможливий без участі вчителя. Отже, однією з головних цілей навчального процесу загалом і кожного уроку зокрема слід вважати когнітивний розвиток особистості. Саме ця мета є однією з основних при здійсненні особистісно-зорієнтованого підходу у навчанні.

Особистісно-зорієнтоване навчання більшою мірою, ніж традиційне, відповідає можливостям і здібностям дитини (див. інфографіку). У дитячому віці часто спостерігається емоційна вразливість, нестійкість самооцінки. Схожі особливості частіше помітні під час усних відповідей на заняттях: учні ухиляються від відповідей, не виявляють ініціативи.

Використання технологій особистісно-зорієнтованого навчання у такому разі дає вчителеві можливість, враховуючи індивідуальні особливості учнів, змінити форму уроків (наприклад, проводити регламентовані дискусії) з метою підвищення продуктивності навчальної діяльності.

Здійснення особистісно-зорієнтованого підходу неможливе без вивчення особистості учня. При цьому необхідно виявляти і враховувати психофізіологічні особливості учня, його інтереси, життєві цінності, особисті потреби тощо.

Важливим є ще один фактор — оцінка знань. Тут оцінюються не тільки підсумкові знання, а й зусилля учня. Це особливо важливо для емоційної підтримки підлітків з низьким рівнем інтелектуального розвитку й стимулювання продуктивнішої навчальної діяльності учнів з високим рівнем інтелектуальних здібностей.

Особистісно-зорієнтований підхід
• Сприяє ефективному накопиченню кожною дитиною особистого досвіду.
• Пропонує дітям на вибір різні навчальні завдання й форми роботи, заохочує дітей до самостійного пошуку шляхів виконання цих завдань.
• Прагне виявити реальні інтереси дітей і узгодити з ними відбір та організацію навчального
матеріалу.
• Проводить індивідуальну роботу з кожною дитиною.
• Допомагає дітям самостійно спланувати свою діяльність.
• Заохочує дітей самостійно оцінювати результати їхньої роботи й виправляти припущені помилки.
• Вчить дітей самостійно виробляти правила поведінки й контролювати їх виконання.
• Спонукає дітей обговорювати виниклі конфліктні ситуації й самостійно шукати шляхи їх вирішення.

Комунікативний підхід

Сучасній людині для успішної самореалізації потрібні три ключових компоненти: креативність, володіння інформаційними технологіями та комунікативні навички. Особливу увагу слід приділити останньому компоненту.

Про комунікативні функції мови написано досить багато книжок і статей. Головними серед
цих функцій є:
• Сприятлива функція, яка передбачає використання мови для досягнення будь-якої мети.
• Регулювальна, яка передбачає контроль за поведінкою інших.
• Функція взаємодії, яка передбачає використання мови для взаємодії з іншими людьми.
• Особистісна функція, що припускає використання мови для вираження особистих почуттів і думок.
• Евристична функція, що припускає використання мови для здобуття знань та інформації.
• Репрезентативна функція, що припускає використання мови з метою обміну інформацією.

Практично на кожному уроці вчитель має можливість формування класичних комунікативних навичок, до яких зараховують публічний виступ, міжособистісне спілкування та спільну роботу в групах. У комунікативному навчанні учителі грають кілька ролей, основними з яких є дві. Перша полягає у сприянні процесу мовного спілкування між усіма учнями класу, а також забезпеченні різноманітності видів діяльності.

Відповідно до другої ролі, вчитель повинен діяти як незалежний учасник у групі, де відбувається процес навчання. Остання роль безпосередньо пов’язана з цілями першої ролі. Ці головні ролі, своєю чергою, мають на увазі систему другорядних ролей для вчителя: по-перше, як людини, здатної організовувати навчальний процес таким чином, щоб сприяти максимальній мобілізації можливостей, і, по-друге, як людини, що контролює внутрішньокласові дії й процедури.

Додаткову третю роль учителя трактують як роль дослідника й людини, що зберегла допитливість, де потрібно мати відповідні знання й можливості, а також досвід. Учитель у комунікативному навчанні несе відповідальність за визначення потреб учнів і пошук шляхів задоволення цих потреб.

Нині в комунікативному навчанні учителі використовують два типи матеріалів: текстові матеріали та матеріали, що орієнтують на виконання тих чи тих завдань. До перших зараховують підручники, довідкові матеріали та інші види інформації. До других — різні ігри, завдання, що орієнтують на виконання комунікативних дій. До схожих матеріалів належать збірники вправ, картки із зазначенням видів діяльності, практичні матеріали для мовної взаємодії в діалогічній формі.

Соціокультурний підхід

Соціокультурний підхід у навчанні передбачає формування ціннісного, і на його основі — відповідального ставлення людини до навколишнього світу як основи «входження» в культуру; організацію такого освітнього процесу і створення такого освітнього середовища, щоб формування особистості протікало в контексті загально-людської культури з урахуванням конкретних культурних умов життєдіяльності людини; визначення змісту освіти на рівні змісту сучасної світової культури; організацію взаємодії дитини зі світом культури на всіх рівнях (мікро-, мезо-, макро-) а також у межах усіх вікових субкультур (однолітки, старші, молодші).

Соціокультурний підхід спирається на вчення про цінності (аксіологія) й зумовлений об’єктивним зв’язком людини з культурою як системою цінностей. На передній план виступає ідея розвитку дитини через привласнення загальнокультурних цінностей, розуміння нею природи і людини як найбільших цінностей, бажання жити в гармонії з навколишнім світом відповідно до його законів.

Елементи культури, накопиченої людством, не можуть бути передані дитині в готовому вигляді через вироблені норми й правила. Освоєння культури як системи цінностей має відбуватися в спеціально організованій педагогом діяльності, у житті дитини на рівні культур. Особливу увагу в освітньому процесі слід приділити знайомству дітей з традиціями національної культури (народним календарем, звичаями, обрядами), що мають сенс. Народні свята, прикмети, ігри, казки відображають особливості сприйняття природи людьми, допомагають дітям зрозуміти механізми передачі з покоління в покоління досвіду дбайливого ставлення до природи, гармонійної взаємодії з нею. Науково-гуманістична система освіти дозволяє здійснити триєдину мету: виховання культурної людини (суб’єкта культури), вільного громадянина (суб’єкта історії, громадянського суспільства), творчої індивідуальності (суб’єкта діяльності, саморозвитку).

Реалізацію цієї мети спрямовано на виконання наступних завдань:
• Виховання в людині здібностей і потреб відкривати й творити самого себе в основних формах людської діяльності.
• Розвиток здатності пізнавати себе в єдності та в діалозі зі світом.
• Розвиток здатності самовизначення, самоактуалізації на основі відтворення, освоєння, присвоєння культурного досвіду саморозвитку людства.
• Становлення потреби й здатності спілкування зі світом на основі гуманістичних цінностей та ідеалів, прав вільної людини.

Порівнявши усі п’ять сучасних інноваційних підходів до організації шкільного процесу навчання, можна зробити висновок, що якщо у процесі навчання враховувати усі ці підходи, то навчання буде повноцінним, тому що в кожному підході є своя спрямованість, свої цілі, недоліки й переваги.

Наприклад:
• в особистісному підході: мало приділяється часу на колективну роботу;
• у комунікативному підході: все навчання ґрунтується на формуванні комунікативних навичок;
• у діяльнісному підході: учні максимально самостійні;
• у соціокультурному підході: одна головна мета — це формування цін нісного і на його основі відповідального ставлення людини до навколишнього світу;
• у компетентнісному підході: передбачається комплексне оволодіння знаннями різних пред-
метів.

Якщо у процесі навчання використовуватиметься будь-який із запропонованих підходів окремо, то особистість не буде розвиватися всебічно, гармонійно й повноцінно. Тому в інноваційній формі навчання слід використовувати сучасні підходи в комплексі.

Тож що краще?

У світовій практиці склалися різноманітні стилі навчання і з’являються різнопланові освітні технології. Їхня специфіка залежить від орієнтації на певну освітню парадигму або дидактичну концепцію, від професійно-особистісних особливостей педагога, культурно-освітніх традицій країни або регіону.

Відомі різні типи, види і стилі навчання, які не можна оцінювати за ознакою «краще» або «гірше». Їх вибір залежить від освітньої політики в країні, панівної в суспільстві освітньої парадигми або доктрини, дидактичної концепції або теорії навчання, цілей, завдань навчання, індивідуально-особистісних і професійних можливостей, схильностей та вподобань викладачів.

У сучасних школах як в Україні, так і за кордоном використовуються і традиційні, і інноваційні методи навчання. Звичайно, надалі активно просуватимуться та реалізовуватимуться інноваційні методи, але варто не забувати й про традиційні методи навчання, що є не менш дієвими, а в деяких випадках без них просто не обійтися.

Потрібно, щоб традиційні та інноваційні методи навчання були в постійному взаємозв’язку й доповнювали один одного. Ці два поняття мають існувати на одному рівні. У процесі навчання учитель повинен брати до уваги все: аудиторію, кількість учнів, обладнання, базові знання учнів та їхні вміння, мотивацію кожного учня.

Учитель може використовувати будь-які педагогічні методи, дозволені системою освіти, як традиційні, так і інноваційні. Але при цьому він повинен постійно працювати над собою, щодня вдосконалюючи свої навички викладання. Учитель має стати гарним прикладом для учнів не тільки як представник своєї професії, але також як цікава особистість, здатна залучити учнів до навчального процесу.

Бути вчителем — велика робота і велика відповідальність. Необхідно передбачити всі можливі труднощі, вже заходячи до класу на урок. Встановлення особистого контакту вчителя з учнями проходить довгий шлях через визначення комфортної зони у процесі навчання. Якщо вчитель бачить у своїх учнях тих, кому потрібен наставник, здатний допомогти їм, коли вони цього потребують протягом навчання у школі, якщо він здатний викликати посмішку, спалахи радості й щастя, вогники в очах, нам не доведеться ставити питання, що краще використовувати — традиційні чи інноваційні методи. Тому що такому вчителю все буде до снаги.

Використані джерела

  1. Акбаров А. Традиционные и инновационные методы обучения: применение методов активного обучения в учебном процессе. URL: https://cyberleninka.ru/article/v/traditsionnye-i-innovatsionnye-metodyobucheniya-primenenie-metodov-aktivnogo-obucheniyav-uchebnom-protsesse (дата звернення: 24.04.2019)
  2. Божова Н. Сравнительный анализ традиционных и инновационных методов обучения в школе. URL: http://qoo.by/5icn (дата звернення: 24.04.2019).
  3. Быкова С. Педагогические технологии обучения: традиционные и инновационные подходы к обучению. URL: https://nsportal.ru/shkola/materialy-k-attestatsii/library/2013/11/11/pedagogicheskie-tekhnologiiobucheniya (дата звернення: 24.04.2019)
  4. Григорьева М. Сравнительный анализ современных подходов к организации школьного процесса обучения. URL: https://knowledge.allbest.ru/pedagogics/2c0b65625b3bd78a5d43b88521306c37_0.html (дата звернення: 24.04.2019)
  5. Современные методы обучения. URL: https://4brain.ru/pedagogika/new-methods.php (дата звернення: 24.04.2019)
  6. Традиционные методы обучения. URL: https://4brain.ru/pedagogika/tr-methods.php (дата звернення: 24.04.2019)

Матеріал підготувала Анастасія БУГАЙЧУК

Яблучко подяки 🙂

Якщо вам подобається те, що ми робимо — відправте нам яблучко подяки 🙂 А ми будемо знати, що рухаємося в правильному напрямку!

10,00 грн.

Share This