Учитель учителю друг. Цього принципу особливо важливо дотримуватися нині — у час освітніх реформ. Звідусіль лунає: «Учителю треба змінюватися». А важкі завдання завжди легше даються гуртом. Торік молода львівська вчителька початкових класів Наталія Яйко разом зі своїми колежанками започаткувала клуб «Вчительські закамарки» — місце, куди можна прийти на каву, обмінятися досвідом і повчитись одне в одного. Ми поговорили зі співзасновницею про те, як проходить таке взаємне навчання і чи складно це — уживатися в роль учителя Нової української школи.
- Розкажіть, як з’явилась ідея створити клуб «Вчительські закамарки». Чим ви там займаєтеся?
Люди часто запитують у мене, що таке закамарки. Я пояснюю, що закамарки — це щось таке потаємне, те, куди мало людей заглядає і заходить.
Можна сказати, що клуб виник спонтанно. Я працюю в школі вже сьомий рік. Коли в мене з’явилась ідея, я прийшла в наш навчально-методичний центр і розповіла про це. Мені сказали: «Добре, пропиши свою ідею й ми подумаємо, як її втілити». А влітку мене запросили на роботу методистом, і так мені стало легше це реалізувати. Це був проект, який приніс мені нові можливості.
Клуб виник для того, щоб об’єднати молодих учителів. Бо коли ти, молодий, приходиш на роботу, то зазвичай потрапляєш у середовище педагогів із досвідом, у якому потрібно заявити про себе. Щоб підтримати та показати їм, що, окрім того, що вони вчителі, вони ще й люди — мають право на дозвілля, ходити в театр, на каву, обговорювати якісь речі — ми і створили цей клуб.
Спочатку в нього була зовсім інша мета: ми хотіли зустрічатися раз на кілька місяців. Та коли побачили, що до нас приєднуються люди, то зрозуміли, що йдемо в правильному напрямі й змінили формат. Я пам’ятаю, це було під час зимових канікул: ми сиділи в школі й думали, що ж це ми таке маємо придумати (сміється).
Ми почали запрошувати до себе психологів, письменників, творчих людей. Ми помітили, що до нас почали приходити не лише молоді, а й ті, хто молоді душею. Щоразу було дедалі більше вчителів. Зараз ми позиціонуємо себе як освітня ініціатива. Наша мета — щоб учителі не почували себе самотніми, знали, що їм можуть допомогти. Усього, що ми вміємо — ми вчимо інших. Зараз маємо багато семінарів, нас запрошують до шкіл. Я є учасником проекту «Інтегральне лідерство в освіті», де навчилася багатьох ігор на командоутворення, медитацію, порозуміння тощо. Ми хочемо показати людям, як це робити і що це можливо, й що не можна втрачати віри. Ми як швидка допомога вчителю (сміється).
- Ви — учитель початкових класів, але наскільки я розумію, членами клубу є й інші вчителі?
Так, усі. Ми вирішили не роз’єднувати, бо є багато вчителів старших класів, які можуть чогось навчити. Цього місяця в нас буде зустріч, на яку прийде вчителька інформатики й буде вчити нас робити презентації в різних редакторах. Бо не завжди це вдається, а якщо показати, то піде краще. У нашій школі є чудовий мультиборд, що сприяє інновативному навчанню. До слова, багато львівських шкіл отримали такі подарунки від міста. Ми акцентуємо та тому, що наші зустрічі мають бути практичними.
Ще в навчально-матодичному центрі стартував новий проект «Майстерня щастя» або «Творча май майстерня». Щомісяця ми збираємось, і вчителі діляться цікавими творчими методиками. Ось цього місяця будемо робити свічники, потім малювати на батику, виготовляти новорічні іграшки. Тобто щоб учитель міг спробувати, а потім принести це в школу й зробити зі своїми дітьми.
- Тобто ви і вчитеся, і відпочиваєте?
Так, у цьому і вся ідея — ти не відчуваєш дискомфорту, приходиш сюди за власною волею. А не так, що побачили в школі якесь оголошення і тобі кажуть:«О, сьогодні ти йдеш на “Вчительські закамарки”». Бажання вчитися — це те, що головне.
- Ви зустрічаєтеся в школі чи поза нею?
Зазвичай ми зустрічаємося в школі. Але наша команда, а нас є п’ятеро, зустрічається будь-де. Ось зараз ми планували поїхати на екскурсію, але не дуже вдається з погодою. Окрім школи, ми плануємо ще якісь виїзні засідання, походи в театр, на концерти, лекції, семінари.
- Я знаю, що ви проводили літню школу в Коростеві. Як це відбувалося?
Коли я була на одному з модулів «Інтегрального лідерства», мені захотілося зробити таку літню школу. Щоб учителі поїхали в Карпати, повчилися, і, відповідно, відпочили. Коли я почала обдзвонювати готелі, бази — говорили просто захмарні ціни. На два дні ніхто номерів здавати не хотів. А ще так вийшло, що це були канікули, День Незалежності — усе зайнято. Я приїхала до Львова, склала програму та поїхала відпочивати. Просто в мене вже була спланована подорож. Уся ця підготовка впала на плечі моєї команди і це дало розуміння того, що в мене найкращі у світі друзі. Усе було просто ідеально.
Школа тривала два дні: ми готували їжу на вогні, ліпили вареники, співали, танцювали. Говорили про критичне мислення, емоційний інтелект, емпатію, ненасильницьке спілкування. У нас було багато творчих майстер-класів. Зачепили освіту Фінляндії, Швеції. Училися до ночі (сміється). Учителі поїхали задоволені, бо і приїхали вони зацікавлені. Наші спонсори, видавництво «Ранок», допомогли з подарунками, кожен учасник отримав чудове горнятко.
- У Коростеві були молодші вчителі чи різного віку?
Були різні. Якось подзвонила вчителька з села моєї бабусі й сказала: «Ви, напевне, вчителів із села не берете». Ми так сміялися! Я кажу їй: «Ми беремо всяких, не хвилюйтеся!» Були молодші, були такі, хто мають власних дітей. Це були всі ті, з ким ми співпрацюємо, з ким ми в товариських відносинах. Тому це була така неформальна зустріч: ми лежали на килимках на вулиці, дуже сильно посприяла погода.
Я завжди говорила, що нам неважливо вчителі молоді чи не молоді. Є люди, які молоді душею. Немає значення скільки тобі років! У мене в коледжі була викладачка, яка була вже давно на пенсії, але вона була просто супер. Вона говорила про методику української мови і ти йшов із її пар такий «наповнений». Я ті зошити тримаю досі — у мене вища освіта філологічна і це власне через неї я стала філологом. Ми (вчителі початкової школи — прим. ред.) задаємо темп. Коли дитина іде, це як корабель — ти його штовхаєш. Ось у мене є друзі, лікарі чи інші, і вони кажуть: «О, моя професія найважливіша». Я кажу: «Так, але якби ти не прийшов до мене, і не повчився мукати і макати — ну, ти би не став лікарем». Усе починається з учителя.
- Щодо креативних методик. Де про них дізнатися — на курсах підвищення кваліфікації чи це більше самоосвіта? Як дізнатися, що справді працює?
(усміхається) Те, що зараз ідеться про сертифікацію і що вчитель зможе обирати, де йому підвищувати кваліфікацію — це просто респект тим, хто це придумав. Не в образу інститутам післядипломної освіти та курсам підвищення кваліфікації, але зараз учителі можуть багато навчитися самі. Як не дивно, Інтернет цьому сприяє. Є багато ресурсів. До прикладу, «Про.Світ», центр інноваційної освіти, який виник у Львові, чи Prometheus, EdEra. Тільки за ними можна навчитися масі всього. Зараз Prometheus запускає курс критичного мислення для шкільних педагогів. Змоги навчитися є дуже багато. Усіх методик не використаєш, але з кожної можна взяти щось і підлаштувати — не так під себе, як під дітей. Бо є діти, яким добре, яким чудова ця методика, а прийде другий випуск — і їм вже не підходить.
Ми (у моєму класі — прим. ред.) працюємо за тематичним навчанням, зараз освоюємо програму «Крок за кроком». Минулого року я працювала за принципами «Лицем до дитини». Тематичне навчання, про яке зараз усі говорять, у багатьох львівських школах упроваджують вже давно. Мені дуже пощастило, що моєю першою школою була «Школа радості» (Львівська середня загальноосвітня школа І—ІІ ст. «Школа радості» з поглибленим вивченням англійської мови —прим. ред.), яка працює саме так. Я та троє моїх колег із «Вчительських закамарок» цьогоріч маємо першокласників і пробуємо працювати як пілотні школи (хоча одна з нас таки працює в такій).
Готуватися до уроків дуже важко. Бо коли дітей є багато, то до кожного має бути індивідуальний підхід. Усі новинки, які з’являються, допомагають працювати. Варто просто підписатися на сторінки у Фейсбуці — ти вже побачиш багато різних новинок. А вони з’являються просто з шаленою швидкістю! Я завжди була прихильником того, що змушувати нічого не потрібно. Я дозволяю своїм учням ходити по класу, лягати на килимочок (під час уроків). Варто прислуховуватися до того, що дітям потрібно: може в цей момент дитина захотіла саме полежати чи пройтися.
- Ви згадали, що у вас є подруга, яка вчителює в пілотній школі. Як ви оцінюєте зміни в початковій ланці, які відбуваються в межах становлення Нової української школи?
Я скажу свою особисту думку — тобто, це стосується лише мене. Я не знаю, як у всій Україні це відбувається. Це висвітлюється в медіа, але, на жаль, мало інформації про те, як це відбувається в усіх областях. А я б хотіла знати, як Одесі вдалося, як Полтаві чи Києву. Добре, що я у Львові дружу з вчителькою пілотного класу, яка може мені розповісти, як їй це вдається.
Наступне: мені здається, що теми, обрані для 1-го класу, є заважкими. Ось ми вчимо зараз кольори. Коли дитина вчить зелений колір, то вона приходить у зеленому одязі, приносить зелені овочі-фрукти, вона це рахує, малює, передруковує, читає, запам’ятовує візуально. Але коли (в пілотних школах — прим. ред.) є тема «Ми — підприємливі», — це заважко для 1-го класу. Можливо, у когось і є такі супермегарозумні діти, але взагалі діти ще замалі. (У такому разі — прим. ред.) я не знаю, що будуть вивчати в 2-му, 4—5-х класах. Напевне, програмування піде?
Я дуже налаштована на Нову українську школу. У нашій області я є одним із тренерів. Ми проводимо для вчителів різні навчання. І коли приходять багато вчителів пенсійного віку, то часом від них чуєш, що вони хочуть звільнятися, бо бояться, що не впораються. Тобто зараз має бути така пропаганда того, що Нова українська школа — це круто, що навіть будучи на пенсії, ти можеш це зробити.
Я маю надію, що Нова українська школа вдасться. Зрештою, щоб усе вдалося, учитель має бути забезпеченим матеріалами. Ось ми їздимо за кордон, бачимо всі ці мультимедійні дошки — але тут є люди, які не мають паперу, ксероксу. Береш свої гроші та йдеш копіювати. Ось зараз багато говорять про побори, про батьківські внески, про ще щось. Я дуже хочу мультимедійну дошку. Я можу написати багато звернень в різні інстанції але, до прикладу, якщо в сусідній школі тече дах — то що будуть робити: куплять мені дошку чи поремонтують дах? У нас немає такого великого фінансового забезпечення і директори шкіл теж зустрічаються з великими проблемами. Тож насамперед треба забезпечити вчителів технікою, і друге — дати їм можливість учитися. Щоб можна було поїхати на якесь навчання, і щоб хтось оплатив це. Я молода, я ще можу собі це дозволити, але є люди з сім’ями, які не можуть. Хоча є альтернатива — онлайн-курси. Тема Нової української школи зараз на часі і я маю велику надію, що все вдасться.
- А як зміни сприймають батьки?
Багато залежить і від батьків. Є моменти, що легко працювати з дітьми, а важко з батьками. Ось зараз ми працюємо над темою інтерактивних батьківських зборів, розробляємо вправи-ігри. Треба, щоб збори були не такі — прийшов, дав гроші й пішов, а щоб кожен був залучений до активної діяльності. Так батьки будуть бачити, як діти вчаться і що це дійсно ефективно.
У 4-му класі на зборах я давала тест: 5 однакових запитань батькам і дітям. Наприклад, що любить їсти твоя мама, чи достатньо часу тобі приділяє тато тощо. І відповіді ой як різнилися —батьки почали задумуватися.
- А як батьки сприймають саме ось цю програму пілотної школи? Вона для них не є заважкою?
Та заважкою. Я думала, що Нова українська школа розвантажить дітей, що будуть легкі теми. Бо «Ми — підприємливі» — це нелегка тема, я б її брала в 4-му класі — організувати доброчинний ярмарок та всяке таке. Там (у програмі — прим. ред.) власне згадувалося про цей ярмарок. Старші діти можуть це робити й уже розуміють для чого це все. А ті діти (1-й клас — прим. ред.) — ще маленькі.
- А які ще є теми?
Є теми «Моє довкілля», «Мої друзі», «Я — школяр». Не всі теми важкі. Але, наприклад, тема «Мода» — це якось заважко для 1-го класу. Я маю надію, що наступного року теми підкоригують.
- Чому на курсах старші вчителі казали, що хочуть звільнятися?
У нас є проект «Школа становлення сучасного вчителя». Це 9 платформ. Кожного місяця вчителі приходять на заняття, ознайомлюються з різними методиками роботи, які вже перевірені, тобто впроваджуються львівськими вчителями на практиці. У нас вже відбулися дві платформи — «Робота з батьками» і «Навчання темами». І коли вчителі прийшли на платформу «Робота з батьками», де модераторами були ми (команда «Вчительських закамарок» — прим. ред.), проводилося багато різних ігор, усі бігали, гралися, обіймали одне одного. Так було дві години й учителі змучилися. І дехто з них сказав, що це заважко. Коли я прийшла цього місяця в інший район, там було більше вчителів пенсійного віку. І одна вчителька каже: «Я цього не буду робити, я буду робити так, як роблю, а як ні — то звільнюся». Я кажу: «Та вас же ніхто не змушує це робити, вам просто показують, що таке є». Багато вчителів після наших занять говорять, що готові до змін. Дякувати Богу, готових мінятися вчителів є більше, ніж тих, які не готові.
Якщо брати наші заняття, то всі вони практичного спрямування. До прикладу, музейна педагогіка. У Львові є маса музеїв! Вони навіть мають розроблені уроки — ти просто заводиш туди дітей і вони проводять чудові уроки. Тобто не треба придумувати космос-щось. Є багато музеїв, де є дні, коли можна прийти безкоштовно. Львів і сам як музей — гріх цим не скористатися! Біля моєї школи є еколого-натуралістичний центр, де є група продовженого дня. Вони забирають моїх дітей після уроків. Діти там малюють, учать англійську, доглядають тваринок. Одного разу діти допомагали прибирати вулицю — замітали, збирали листя — і були дуже задоволені! На другий день працівники центру прийшли за дітками разом із маленьким вихованцем-поні. Для дітей це просто незабутньо! Сьогодні вони виступали в еколого-натуралістичному центрі. І коли дивишся на те, які діти в ті моменти щасливі — то можна впровадити мільйон методик лише для того, щоб у дітей були усмішки. Я вважаю, якщо вчитель приймає, інтерпретує й впроваджує щось нове — його вік не має значення.
- То ви все ж думаєте, що більшість учителів готові змінюватися в такому напрямі?
Я маю таку надію.
- Мені здається, що в початковій школі просто стати другом дитині. Але як зберегти це почуття в старшій школі, коли починається складний підлітковий період?
Так, для менших дітей вчителька — друг. Вона авторитет для них: якщо сказала переходити дорогу на пішохідному переході, то вони будуть робити тільки так і будуть тягти за собою батьків. Усе має бути, як сказала вчителька. У старших класах уже важче. Для того щоб згуртуватися, у мене з моїми учнями є певний ритуал чаювання. Ми п’ємо чай, підбиваємо підсумки, обговорюємо плани, їмо цукерки та печиво. І я дуже тішуся, що діти вміють дружити.
Якось один із моїх учнів йшов по коридору й почав плакати. Я кажу до нього: «Що трапилося?» Він: «Це особисте». Я: «Ну то ходімо до мене в клас». У нас була дуже дружня і довірлива розмова — маю надію, що зуміла допомогти. Коли дитя розказує тобі про свої проблеми й бачить у тобі людину, яка може допомогти — у тебе просто крила ростуть. Уся атмосфера — екскурсії, чаювання, допомога одне одному — це все дає значний результат. І коли оці малесенькі мої, у яких було чаювання, такі задоволені розповідали, що їм подобалося, а що — ні, то я дивилася на них і розуміла, що тут вже закладений фундамент — вони вже можуть одне одного підтримати й зрозуміти. Я їм завжди кажу: «Навіть якщо ви побилися, маєте сказати одне одному, чому це зробили й попросити вибачення. Треба все проговорювати!» Методом бесід, екскурсій, нетрадиційних уроків діти бачать, що ти до них відкритий. Лише так можна з ними подружитися. У старших класах вони вже йдуть до різних учителів, у них стрес адаптації, але якщо вчитель буде старатися, то я маю надію, що серед того десятка вчителів буде один-двоє тих, до кого дитина буде більш прихильною. Хтось бачить друга в тому, хтось — в іншому. Фундамент довіри треба закладати з початкових класів — щоб не було якогось середовища конкуренції. Це як посадити квітку — вона пустила корінці, проросла, а далі її треба лиш поливати, плекати — і тоді будуть значні результати.
Розмову вела Ілона ГРОМЛЮК
журнал “Директор школи. Шкільний світ”, №11 листопад 2017