Однією з найбільш трансформованих людиною територій України є Надчорномор’я включно зі степовим Побужжям. Це привабливий у господарському значенні («пшенична гарячка» другої половини ХІХ ст.) та водночас історично та природно значимий регіон. Тут до степових плакорних (міжрічкових, вододільних) місцевостей долучається різноманіття прирічкових, долинно-балкових, заплавних, скельних (майже гірських) ландшафтів (не згадуючи приморські, дельтові тощо), створюючи неповторну і різнобарвну природну палітру.

Із часів Аратти, Оріяни, Артанії — незрівнянно багата історія цього краю. Це землі, де проживали племена синьооких тиверців, проходили скіфи, сармати, готи, гуни, авари, печеніги, половці...

Природні умови: геоструктури і рельєф

Територія парку знаходиться на межі Подільської і Придніпровської височин (власне,р. Буг і є цією межею). Парк охоплює річкову долину Бугу від с.Мигія до смт. Олександрівка, а також каньйоноподібні допливи: Великої Корабельної, Бакшали, Мертвоводу — у межах Миколаївської області.

Національний природний парк (НПП) «Бузький Гард»

  • Площа — 6138,13 га.
  • Створено 30 квітня 2009 р. Указом Президента України.
  • Розміщений на території Арбузинського, Братського, Вознесенського, Доманівського та Первомайського р-ні в Миколаївської області.
  • Друга назва — «Гранітно-степове Побужжя» як назва регіонального ландшафтного парку, на базі якого створено національний природний парк.

Гранітно-степове Побужжя — залишок відрогу могутніх колись (3,5 млрд років тому) гір, які більш як на 1000 км з північного заходу на південний схід перетинали територію нинішньої України (від Словечансько-Овруцького кряжу до Приазовської височини). Від них внаслідок безжальної і тривалої денудації (руйнування) залишилось лиш одне коріння, представлене твердими кристалічними (магматичними і метаморфічними) породами, що складають у вигляді Українського щита фундамент сучасної поверхні землі (Придніпровської височини). Протягом 60 млн років тут не було моря, існували континентальні умови (що сприяло інтенсивному біологічному видоутворенню).

Гідрографія. Басейн Південного Бугу

Прорізаючи південний відріг прадавніх гір (Українського щита), Південний Буг протягом майже 40 км протікає долиною з крутими скелястими берегами, що іноді сягають 40—60 м заввишки. На дні такого глибокого і вузького (300—400 м шириною) каньйону (з іспан. — труба) шумить велика річка. Виблискуючи водограями, ревуть 12 (тільки значних!) порогів, які в історичному минулому звались тут брояками.

Своїми бурхливими протоками річка обгинає більш як 70 великих та дрібних островів. Порожистими рукавами омиваються острови Малий і Великий, скелястий та порослий лісом острів Гардовий або Клепаний, над яким з лівого боку височіє гранітна скеля Пугач, а неподалік, вище по течії — скелі Брама і Сова.

Особливо величава і грандіозна долина Бугу на відтинку 5,5 км від поромної переправи між с. Богданівка Доманівського р-ну і смт. Костянтинівка Арбузинського р-ну до його допливу — р. Сухий Ташлик. Тут річка робить крутий (під кутом майже 90o) поворот, звужуючись від 220 м біля порому (140 м навпроти Південноукраїнська) до 90 м нижче по течії (біля Гардового о-ва). Від того річище, звужуючись, стає більш бурхливим, потік піниться, шаленіє, танцює вихилясом, хвацько вибиваючи по брояках золотими закаблуками запорозький гопак.

Донедавна славний Буг звався Богом, у скіфські часи — Гіпанісом. Також вважається, що теперішня назва річки походить від слова «бгати», тобто згинати, і звідси — «кривий», «покручений».

 

Історія заселення території

У преславні козацькі часи на цій території чатували одна на одну запорозька фортеця Ольвіополь, турецька — Голта та польська — Богополь. Тобто сходилися кордони Запорожжя, Туреччини та Польщі. Сюди щороку в літній час із Січі та зимівників вирушав полковник з особливою командою (до 600 чол.) для охорони кордону та підтримки порядку. Тут була козацька митниця. А нині розкинулось (у місці впадання у Буг одної з найчистіших в Україні річок — Синюхи) сучасне місто Первомайськ Миколаївської обл.

Втім, за відомостями «батька історії» Геродота, з Синюхою (Гірка Вода) пов’язується місцевість Ексампей чи Ексампай (грецькою — Священні Шляхи). Десь тут (а загалом — у межиріччі Бугу і Дніпра) давні скіфи закопали свій величезний (місткістю 600 амфор і товщиною стінок — шість пальців) мідний казан. Він був вилитий за вказівкою їхнього царя Аріанта з наконечників стріл — по одній із кожного скіфа, щоб визначити чисельність мешканців Великої Скіфії.

У стародавні часи на берегах Бугу жили племена бужан, до них — дуліби (дудлеби). Назва етноніму «дуліби» (дудлеби на германській вимові — dudl gebl) пішла від готів, які проходили тут коридором (що, власне, розділив східних і західних слов’ян) в епоху переселення народів (ІV ст. н.е.).

Готи запримітили особливі музичні обдарування місцевого люду, що грав на своєму інструменті — дуді (шкіряний мішок з отворами, в які вставлені дудки). Знаємо ж-бо народну пісню «Заграй мені, дударику, на дуду». Отож, готи й дали назву дулібам.

Місцеві ландшафти

Природа Гранітно-степового Побужжя унікальна й неповторна посеред мало не суцільно розораного (антропогенного) ландшафту. Південний Буг — чи не єдина річка в Європі, що зберегла ще порожистий характер. Її корінні схили порізані мальовничими глибокими балками. На лівому березі —Золотарка, Миколина, Подорожинська, Клепана. З правого боку — балки Богданівська, Нестеренкова, Лідина (Зінцева), Сокурова (Осокорова чи Гардова).

У цих місцях українського петрофітного (від грецьк. петрос — камінь) степу посеред крутих гранітних скель каньйону, у глибоких балках ще зростають байрачні ліси, хвилями перекочується ковила, рясно квітує сон-трава...

Наскельні діброви (чи не єдині на планеті байраки) загалом займають нижній ярус каньйону, тальвеги (днища) та схили балок. Дуб звичайний (черешковий), що росте тут, утворює дивні, пречудні карликові та повзучі форми. Окрім нього, тут зростає ще більш як 20 видів дерев і чагарників, зокрема берест, або в’яз листуватий, граболистий (Ulmus carpinifolia Rupp.ex G. Suckow) (в Україні 7 видів в’яза), липа серцелиста, клени татарський, чорноклен (Acer tataricum L.) і польовий (A. campestre L.), яблуня рання (Malus praecox (Pall.) Borkh.), груша звичайна (Pyrus communis L.), глід оманливий (Crataegus fallacina Klok.), бруслини бородавчаста і європейська тощо. Слід зазначити, що це найбільш південні форпости лісових масивів, які заходять у степову зону вздовж Південного Бугу.

Низом, під цим низькобонітетним деревно-чагарниковим рідколіссям, стелиться трав’яний килим, зітканий із різнокольорових барв, колорит яких змінюється протягом теплої пори року.

 Види рослин

Навесні, поки не розпустилось листя дерев і є багато сонця — рясно цвітуть блакитні проліски дволисті, сині фіалки, жовті зірочки та анемони, білий і бузковий ряст. Згодом — золотим мереживом палахкотять проти сонця первоцвіти, дібровні тюльпани (Tulipa quercetorum Klok.et Zoz), а посеред них виділяються ніжно-білі ароматні квітки конвалії звичайної (Convallaria majalis L.) та брунатно-червоні рябчика руського (Fritillaria ruthenica Wikstr.).

Рано-вранці (чи під час дрібного дощу) по всьому урочищу розноситься ніжний аромат диких троянд, змішаний з медовим запахом півників понтичних (I. pontica Zapal.), клену татарського. У червні буяє лимонним цвітом липа, зеленаво-жовтим суцвіттям куйовдиться скумпія звичайна (Cotinus coggygria Scop.). Бузкові, рожеві перуки цього райського дерева милуватимуть око ціле літо.

Кам’янисті степи займають верхні схили долини Бугу, горизонтальні площадки його скелястих (ерозійно-денудаційних) терас. Першими (ще у березні) прикрашає степ своїми пурпурово-білими барвами шафран сітчастий (Crocus reticulatus Stev. ex Adam). За ним спалахує, палахкотить золотавим вогнем горицвіт весняний, або адоніс (Adonis vernalis L.). Назву «адоніс» рослина дістала від імені бога сонця Адона. Ніби підтверджуючи легенду, квітки горицвіту завжди повернуті до сонця. У похмуру погоду вони закриті.

 На території НПП «Бузький Гард» («Гранітно-степове Побужжя») налічується 150 видів рослин і тварин, занесених до Червоної книги України! Це свідчить про незвичайну цінність місцевого ландшафту.

Дещо пізніше з’являється бузкове пір’я сон-трави, надаючи степу синюватих відтінків. Квітневу акварельну палітру півників карликових (I. pumila L.) мережать жовті зірки тюльпанів бузьких (T. hypanica Klok.et Zoz). У травні серед різнотрав’я здіймаються білі «кучугури» терену звичайного, колючого (Prunus spinosa L.), таволги зарубчастої (Spiraea crenata L.), глоду оманливого. Цвіте шавлія поникла (Salvia nutans L.), льон австрійський (Linum austriacum L.). Квітки льону австрійського розкриваються з першими променями сонця, а в середині дня закриваються.

У кінці спекотного липня, у спеку, коли більшість степових рослин вже посохли, металічним блиском остюків зацвітає («аспектує» в ландшафті) ковила волосиста (тирса) (Stipa capillata L.). Це єдина в Україні ковила, остюк якої не пірчастий, а волосистий. Викидаючи суцвіття, оздоблені довгими волосяними остюками, тирса (до 1 м заввишки) надає степу блідо-зеленого кольору. Сам остюк ковили волосистої — до 23 см завдовжки! Справжнісінький тобі запорозький оселедець! За допомогою цих остюків достигле насіння тирси розноситься по степу
і «загвинчується» у ґрунт.

У гранітно-степовому Побужжі (при переході на плакори та на відлогих схилах річкової долини, у місцях з потужним шаром ґрунту) на значній площі збереглись ще угруповання (формації) інших видів ковили — пірчастої (S. pennata L. s. str.), Лессінга (S. lessingiana Trin. et Rupr.), української (S. ucrainica P. Smirn.) та ін., які репрезентують залишки різнотравно злакових і чагарникових степів.

Скажу більше — у межах національного природного парку «Бузький Гард» збереглися майже всі види ковили рівнинної України! Таке відоме багатство локальної флори виявлено тільки у «Провальському степу» (філіалі Луганського природного заповідника).

Наприкінці літа степ на Побужжі тьмяніє і набуває солом’яно-буруватого відтінку. З'являються у його вигляді нотки якоїсь ностальгії, наближення осені. З часом він стає ще серйознішим, сумнішим, буріє ще більше.

В Україні залишилося не так багато місць, які стали останніми притулками для представників природної флори і фауни. До таких місць належить і територія НПП «Бузький Гард». Питання про необхідність заповідання каньйону Південного Бугу ще наприкінці 20-х років ХХ сторіччя поставив відомий географ, геоботанік Г. І. Танфільєв. Багато попрацював у тутешніх місцях і патріарх степового лісорозведення поміщик В. П. Скаржинський. Саме він заборонив тут традиційну господарську діяльність.

Місцева флора налічує більше 800 видів судинних рослин, із яких до 100 занесено до Червоної книги України та Європейського Червоного списку. Крім типового різнотрав’я (лучного, наскального тощо), тут незвичайна кількість ендеміків та реліктів з далекого геологічного минулого. Бо ж цей регіон (як уже зазначалося) є одним із центрів флористичного різноманіття і, загалом, формування біоти cтепового краю.

Чотири види рослин — м мерингію бузьку, смілку бузьку, смілку Ситника та вишню Клокова – можна побачити лише тут, вони більш ніде у світі не зростають!!!

Тільки на кам’янистих урвищах та в ущелинах скель Гранітно-степового Побужжя знайшла собі останнє пристановище мерінгія бузька (Moehringia hypanica Grynj et Klok.). Це легендарна, майже невідома фахівцям (не те що загалу) рослинка. Її тендітні темно-зелені подушечки-дернинки із зірочками білих квіточок туляться (мов дитинка до матусиних грудей), прикипають до прямовисних скель каньйону і хіба що тільки скелелазам можна їх і вгледіти. Вважається, що серйозним чинником поступового зникнення виду є зменшення вологості повітря і, зрозуміло, господарське втручання людини, зокрема гідротехнічне будівництво.

Окрім мерінгії, у флористичному списку бузьких ендеміків — смілка бузька (Silene hypanica Klok.). Її квіти малинового кольору — дивної, вишуканої краси. Основне ядро популяцій цього локального ендеміка зосереджене в околицях Південноукраїнська.

 Тваринний світ

Багатий світ тварин: до 50-ти «червонокнижників» — хоча це «похоронний» показник, а не одна з позитивних фауністичних характеристик. Особливо цікава ентомофауна (не менше 9000 видів комах). У Гранітно-степовому Побужжі, як в Едемському саду, літають ще бабка красуня-діва (Calopteryx virgo), метелики махаон і подалірій, мнемозіна... А поліксена, велика красива бджола-тесляр зустрічаються тут як і звичайні види.

Із нічних метеликів, які занесені до Червоної книги України та Європейського Червоного списку, на території парку виявлені бражник прозерпіна (Proserpinus proserpina (Pallas, 1772), бражник мертва голова (Acherontia atropos (Linnaeus, 1758), сатурнії, або павиноочки — мала (Eudia pavonia (Linnaeus, 1758), середня (E. spini (Denis Schiffermuller, 1775), стрічкарки — блакитна (Catocala fraxini (Linnaeus, 1758), орденська малинова (C. Sponsa (Linnaeus, 1767) тощо.

Бузькі пороги рятують надзвичайно рідкісну червонокнижну рибу — марену дніпровську (Barbus borysthenicus (Dybowski, 1862), бо у Дніпрі, зрозуміло, її вже немає.

У Гранітно-степовому Побужжі не складає особливих труднощів запримітити рідкісних хижих птахів — орла-карлика та орла-могильника (Aquila heliaca). Загалом, місцева орнітофауна складає 186 видів!

Місцева популяція полоза лісового (Zamenis longissimus (Laurenti, 1768) — єдина у степовій зоні Європи. Це неотруйна красива змія, що відкладає яйця у дуплах дерев, розщілинах скель. Живляться лісові полози переважно мишами. Недарма з часів античних Греції та Риму їх тримали вдома замість кішок.

Із лісовим полозом пов’язано багато легенд, присвячених давньому напівбогу —  цілителю Ескулапу, звідки й пішла інша назва виду — ескулапова змія. За міфами саме у неї перекидався великий цілитель, коли мав дослідити властивості нових ліків. Вже тривалий час зображення лісового полоза прикрашає відому емблему європейських аптек.

Сакральна територія: історичний ландшафт

Природне (водночас історичне) урочище Бузький Гард, яке входить до складу парку, є пам’яткою історичного ландшафту вольності Запорозької Січі, першої козацької республіки. Сьогодні — це останні автентичні краєвиди володінь славного Війська Низового Запорозького, своєрідний оберіг козацької старовини та бувальщини, національна святиня!

Поза сумнівом, урочище Бузький Гард збереглося незмінним, таким, яким його бачили запорожці. І не потрібно відновлювати історичне середовище! Тут здійснюється перевтілення у віртуальний світ свідків середньовіччя. Наскільки правий Арнольд Д. Тойнбі («Дослідження історії», 1995), що історію треба не просто читати, розуміти, а, що найважливіше — пережити ще раз: психологічно (всіма фібрами душі).

І справді, місцевість Гранітно-степового Побужжя унікальна, еталонна, божественна! Тут відчуваєш подих минулих епох і поколінь, що відійшли в небуття, у вічність — з одного боку, і зв’язок із космосом, з прийдешнім світом — з іншого. Бо у Бузькому Гарді відбулось нашарування «часових зрізів» історії та слідів багатовікової людської діяльності.

До таких сакральних місць на землі людина прагне для зцілення душі і тіла, інтелектуального збагачення. Там б’ють життєдайні джерела...

Якщо лукава історія дозволила затопити водосховищами Дніпровські пороги і Великий Луг, то Мудрість (розум плюс мораль) і Совість (страх перед Богом) не дозволять вчинити подібне з Бузьким Гардом. Славний український історик Дмитро Іванович Яворницький, автор тритомної «Історії запорозьких козаків», останній запорозький характерник, як називали його сучасники, ще бачив і милувався козацькими порогами. І в уяві поставало — як козаки-запорожці, лежачи на Дніпрових кручах горілиць і потягуючи люльки-носогрійки, споглядали за грізною величчю Батька-Славути та набирались сил для геройства в ім’я Слави України.

Буго-Гардівська паланка була найбільшою і найбагатшою з 8 територіальних одиниць земель, вольностей, Запорозької Січі. Про славну
і святу козацьку минувшину промовисто говорять історичні топоніми: урочище Протіч із Протичанською скелею, Запорозька брояка,
скелі Турецький стіл, Брама, Сова, Пугач, Гайдамацька балка, острів козака Мамая. При впаданні в Буг притоки Сухий Ташлик, на Гардовому острові, розміщувався центр Буго-Гардової паланки, де перебувала паланкова старшина та прикордонна застава.

Сюди свого часу приїжджали славні козацькі ватажки. Бував тут непереможний Іван Сірко, непокірний Максим Залізняк, бузькі кручі і пороги бачили кошових Костя Гордієнка і Петра Калнишевського, генерального писаря уряду Мазепи, автора першої в Європі конституції — Пилипа Орлика.

Мабуть, гарним і привабливим був тоді Гард літніми вечорами, під сріблястим місячним сяйвом. Осінніми ж ночами, коли стогнав і завивав вітер, а дерева погрозливо скрипіли своїми величезними кронами, він ставав суворим для гостей непроханих...

Наш відомий історик А. Скаль-ковський, а за ним Д. Яворницький, спираючись на складений 1772 р. французьким інженером Даніелем де Боскетом план, дали перший детальний опис запорізького Гарду. Згідно з ним, у Паланковій балці знаходився основний табір козаків та запорозький цвинтар, а на Гардовому острові — церква святої Покрови Богородиці, а також житла самих козаків та гардівничих.

До слова, звідкіль назви: Гардів острів, Гардівська паланка? Річка Буг здавна славилась тучною рибою, яку запорожці у великій кількості виловлювали з допомогою спеціальних пристроїв — гардів. Останні становили дерев’яні споруди, що перегачували ріку. Залишки від їх кріплень і досі збереглись на порогах-брояках.

Дмитро Яворницький «Запорожье в остатках старины и преданиях народа»:

«Он (гард — ред.) устроен из двух перегородок на подобие лестниц, положенных боком одна против другой
в воде между камнями и немного полурастворённых, чтобы в них могла проходить без особого затруднения плывущая вверх рыба». За словами історика, риби  в цих місцях було стільки, що «в несколько часов ею (рибой — ред.) нагружали пять-шесть и даже больше возов, и то брали лишь большую, а малую вновь бросали в реку».

Після безславного (без збройного супротиву) знищення 4—5 червня 1775 року російськими полками генерала Текелія (етнічний серб) Запорозької Січі, частина козацького війська відійшла в район бузьких порогів і ще протягом двох десятиліть мала потуги до самозбереження... Отже, на території Гранітно-степового Побужжя існував осередок української державності кінця ХVІІІ ст.

Не дивно, що цей район, особливо с. Мигія, був одним з центрів народного повстання — Гайдамаччини (Коліївщини). Так, 1 червня 1768 р. полковник Буго-Гардівської паланки Головко рапортував Запорозькому Кошу, що через його територію безперервно проходять у Польщу гайдамацькі загони «для деяких бунтів».

Власне на одному з бузьких островів Мігія завжди стояла гайдамацька залога, знаходився найбільший на землях Запорозьких Вольностей гайдамацький табір — Гайдамацька Січ. Тут ладнали зброю, робили порох і кулі, лікували поранених. Звідси гайдамаки розходились у запорізькі степи, Слобідську Україну, в Гетьманщину, а більше всього — маловідомими стежками у темні ночі пробирались вони на Правобережжя. Гайдамацький рух не вгавав протягом усього існування, останньої Запорозької, Нової Січі. Та й до Умані, до пана сотника Івана Гонти (на його кривавий банкет) — тут рукою, як кажуть, подати.

Одягом для гайдамак були сорочки, зашмаровані від паразитів дьогтем, убогі каптани або кунтуші з телячої шкіри, взуттям — постоли. Озброєння кінного гайдамаки: довгий спис, шабля та самопал, а пішого — короткий спис із залізними жалами на обох кінцях і рушниця.

З’являлися гайдамаки несподівано, як грім серед білого дня. На конях тримались вони по-молодецьки; мчали мов степовий вітер. Гайдамацькі загони налічували не більш як двісті-триста чоловік, найчастіше піших. Сучасники переказували, що навіть один гайдамака «міг в одну мить розігнати близько сорока поляків». У народі ходили чутки про гайдамак-характерників. Казали, що жовніри бачили, як гайдамаки збирали із себе кулі й кидали їх назад у супротивника. А наскільки мужніми, сильними духом вони були! Гайдамака, якого садовили на палю, вмирав, жартуючи: «Погано, враже, вставляєш, косо йде!» Отака була сила Духу на цій землі!

Гранітно-степове Побужжя має унікальний рекреаційно-оздоровчий потенціал. Тут зосереджені значні запаси лікувальних радонових вод. Уже багато років Бузькі пороги є Меккою водних туристів. В урочищі Протіч розташована одна з найкращих у Європі природних трас водного слалому. Прямовисні скелі каньйону — улюблене місце змагань скелелазів. Гранітна перлина українського Степу кличе до своєї сакральної природи людей, які зберегли у своїй душі любов до прекрасного!

Володимир Гетьман, доцент кафедри заповідної справи ННІ економіки та екології

природокористування Державної екологічної академії післядипломної освіти та управління, м. Київ

газета "Краєзнавство. Географія. Туризм", №6 березень 2018

Share This