-95538
dyj (1)dyj (2)dyj (3)dyj (4)dyj (5)

Директор школи. Шкільний світ

95,81 грн.

Передплатний індекс – 95538

Передплата на ДП Преса

Періодичність виходу – 1 раз в місяць.

Обсяг номера – до 96 сторінок.

Мінімальний термін передплати – 1 місяць

e-mail: journal-dyj@osvitaua.com

Немає в наявності

Артикул: 95538 Категорія:

Опис товару

Сучасний директор школи має постійно тримати руку на пульсі, бути у тренді освітніх змін та любити свою роботу. Журнал «Директор школи. Шкільний світ» створено для сучасних керівників навчальних закладів України.
Гострі теми, актуальні інтерв’ю, цікаві дискусії, проблемні позиції та питання, які вимагають негайного реагування — це все
та багато іншого на шпальтах ділового інформаційного журналу «Директор школи. Шкільний світ».

Анонси та новини видання

«Попереду в усіх нас велика робота…» Розмова з Олександрою Савченко

Нині українська школа перебуває на активній стадії реформування. Цьогорічні першокласники навчатимуться вже за 12-річною системою, новими освітніми програмами та в новому освітньому середовищі. За словами Олександри Савченко — відомого вченого, академіка — засновника НАПН України — про навчання за компетентнісним підходом, 12-річну систему середньої освіти, дитиноцентризм неодноразово йшлося в концепціях та освітніх документах минулих років. Наприклад, упровадження системи 12-річної школи було визначене ще Законом України «Про загальну середню освіту» 1999 року. Просто тепер для введення цих змін у держави є більше можливостей, та й суспільство вже готове до їх прийняття. Олександра Савченко поділилася з «Директором школи» своїми думками щодо проблем і перспектив реформування середньої освіти, зокрема початкової школи.

Що бракує сучасній школі? На думку Олександри Савченко, наявність високопрофесійного вчителя — культурної особистості, яка постійно розширює та збагачує власний пізнавальний і культурний простір, чутливо реагує на зміни, позитивно мислить, налаштована на розуміння.

Олександра Савченко впевнена, якщо суттєво поліпшиться економічний статус вчителя, у педагогічні університети піде здібна молодь: «Мені важко змиритися з тим, що освіту ХХІ століття починають тлумачити як процес надання освітніх послуг. А як же ідеї особистісно зорієнтованого навчання? Чомусь і досі в Китаї слово «учитель» пишуть із великої літери. За моїм переконанням, особистість першого вчителя по-особливому впливає на світогляд молодших учнів і комфортність навчання».

Олександра Савченко, закінчивши 1963 року Ізмаїльський державний педагогічний інститут, декілька років працювала вчителем початкових класів у школах м. Києва, викладала в Київському державному педагогічному інституті. Як науковець сформувалась в Інституті педагогіки, який вважає своїм другим домом.

Вона є автором підручників із літературного читання, багатьох навчальних посібників із розвивального навчання для молодших школярів, підручників для студентів педагогічних факультетів і посібників для вчителів, книг для батьків.

У своїх працях педагог стверджує цінності дитиноцентризму, гуманної, розвивальної дидактики й методики, формування загальнонавчальних, дослідницьких умінь і навичок тощо. Вона є автором дидактичної системи формування пізнавальної самостійності молодших школярів; брала активну участь у підготовці законодавчої бази та формуванні стратегії розвитку української освіти й науки. Є керівником творчих колективів із розроблення двох поколінь Державного стандарту для початкової школи, концепції 12-річної загальноосвітньої школи у 2000-х роках.

Тож і не дивно, що ця жінка є визнаним авторитетом в освітянських колах, до слів якої варто прислухатися. Особливо напередодні та під час принципових змін, що відбуваються в сучасній українській школі.

Про дванадцятирічну систему навчання

  • Олександро Яківно, нині Міністерство освіти і науки України робить активні кроки щодо реформування середньої освіти. Зокрема, прийнято новий Закон України «Про освіту», схвалено Концепцію Нової української школи (НУШ), а з 1 вересня початкова школа вже працюватиме за новим Стандартом і новими типовими освітнімипрограмами. Які, на Вашу думку, новації відкриють можливості для модернізації середньої освіти в Україні?

Після законів «Про освіту» (1996) та «Про загальну середню освіту» (1999) накопичилося дуже багато питань, які треба розв’язувати. Я виділю декілька позицій із нового Закону України «Про освіту» (2017), що особливо важливі саме для модернізації загальної середньої освіти.

У новому Законі України «Про освіту» чимало нових положень, які мають безпосередній вплив на практику і теорію шкільництва. Насамперед, у меті освіти сказано про всебічний розвиток особистості, визначено пріоритет людини, розкрито складники освітнього процесу. Уперше подано опис рівнів Національної рамки кваліфікації, де є характеристика кожного рівня освіти та критерії їх класифікації.

Такий підхід прийнятий на міжнародному рівні, він упорядковує вимоги до здобувачів освіти, сприяє інтеграції в освітній простір закордоння. Дуже важливо, що стандарт освіти тепер мають розробляти відповідно до вимог Національної рамки кваліфікації.

У законодавстві вперше визначено коло результатів освіти: навчальні результати, ключові компетентності, основні уміння. З прийняттям Закону їх слід обов’язково досягати й оцінювати на всіх рівнях освіти. Тому на часі інтенсивна робота з наукового розроблення технології їх формування, досягнення зв’язку між ними. Тут мають вдумливо попрацювати автори нових підручників, щоб закласти в методичний апарат достатньо завдань компетентнісного характеру.

Зверніть увагу, що в Законі результати навчання трактовані як «знання, вміння, навички, способи мислення, погляди, цінності, інші особистісні якості, набуті в процесі навчання, виховання та розвитку, які можна ідентифікувати, спланувати, оцінити, виміряти та які особа може продемонструвати». Тобто, всі результати передбачають їх вимірюваність. Вимогу вимірюваності стосовно особистісних якостей, цінностей ніколи не зазначали на рівні закону. Тому постає нова наукова проблема — розроблення доступної діагностики для масових ви­мірювань цих результатів.

Компетентнісна освіта, яку зараз позиціюють як найбільшу новацію, має свої витоки. Перша книжка в Україні про впровадження компетентнісно орієнтованого підходу в розроблення змісту загальної середньої освіти — «Компетентнісний підхід у сучасній освіті: світовий досвід та українські перспективи» побачила світ ще 2004 року. У ній були визначені ті ключові компетентності, які відповідали вимогам Європейської Комісії з питань освіти в Брюсселі, компетентності для молодого європейця, необхідні йому для освіти впродовж життя. Цей підхід враховано під час розроблення нового Закону України «Про освіту».

Цікаво знати, що в грудні 2017 року Європейська Комісія проаналізувала результати впровадження компетентнісного підходу в країнах із різним рівнем освітніх досягнень і звузила перелік компетентностей. Це пов’язано з тим, що компетентності можуть уміщувати одна одну. Проте ефективність компетентнісного підходу не підлягає сумніву. Водночас маємо знати, що перелік ключових компетентностей може змінюватись.

Не забуваймо, що до освітніх результатів належать й інші компетентності, передбачені стандартом освіти. Власне, тут ідеться про предметні компетентності, що як обов’язкові результати вказані в Державному стандарті або як очікувані — у Типових освітніх програмах.

Отже, сукупність освітніх результатів — навчальні результати, ключові компетентності, предметні компетентності й основні вміння — є дуже важливою інновацією процесу реформи. На мою думку, ми знаходимося на самому початку такої реалізації компетентнісного підходу. Дуже складно методично перебудувати так освітній процес, щоб заразом формувати різні результати, бачити для цього потенціал кожного предмета.

  • Уже вдруге Міністерство освіти і науки України намагається впровадити дванадцятирічну систему освіти. Чи буде друга спроба вдалою і чому?

Так, у Законі України «Про загальну середню освіту» (1999) було визначено 12-річний термін навчання зі структурою школи: 4 + 5 + 3. Як одна з авторів Закону і Концепції 12-річної школи, я була присутня у Верховній Раді, коли за ініціативою тогочасного МОН 2010 року було припинено реалізацію 12-річного навчання. До того ж Міністерство фінансів України не завізувало цей документ, бо для його реалізації були вказані нереально великі суми грошей. Я розумію, що багато розпочатого у сфері освіти у 2000-х роках у новій економічній і соціальній ситуації функціонування школи, суспільства, управлінської системи вимагає значного переосмислення, але забувати про зроблене не варто.

Якщо ми розглянемо 12-річну школу з позицій оновлення освітнього середовища, то нова школа — це динамічний, комфортний простір, у якому дитина зможе розкрити свої можливості. Найголовніший ефект продовження тривалості навчання, я бачу, у збільшенні можливості для розвантаження навчальних програм, диференціації навчання на всіх етапах школи, належної соціалізації старшокласників. Добре, що в Законі «Про освіту» передбачена автономна старша школа, що повинна бути тільки профільною.

У країнах – лідерах з освіти все більш ціннісного значення набуває дошкільна освіта. Розвиток дошкільної освіти навіть пов’язують зі зростанням економічних показників розвитку держави.

  • Але ж у більшості європейських країн дошкільна освіта не є обов’язковою?

Так, вона є необов’язковою, але дає ­дітям можливості вчасно підготуватись до систематичного навчання, набути маленький соціальний досвід. Відомо, що тривалість шкільної освіти в кожній країні виконує різні функції. У деяких країнах 12 років навчання в школі є продуктивним видом зайнятості молоді, яка не може знайти себе на ринку праці та претендує на більш якісну освіту. До того ж нині частина молоді в багатих країнах пізно залучається до професійної діяльності, тому що відчуває над собою «соціальний дах», який дає їй змогу довго себе шукати, реалізовувати, випробовувати.

Два моїх онуки живуть і навчаютьсяв Канаді в початковій школі з 6-річною системою навчання. Там при початковій школі знаходиться дошкільний заклад, який діти обов’язково повинні відвідувати, бо дошкільна підготовка 6-річних уже вважається 1-м класом. А в початковій школі діти продовжують навчання, а не починають усе заново. Це економія часу для адаптації дитини до школи та її розвитку в комфортних умовах. До речі, хіба це не досвід наших навчальних комплексів школа — дитячий садок, які почали створювати ще на початку 80-х років, коли був експеримент із переходу до навчання дітей 6-річного віку?

Проблему з дошкільною освітою намагаю­ться зараз розв’язати шляхом відкриття приватних і міні-дитсадків у квартирах. Проте це дуже локальний захід. Нещодавно прочитала в ЗМІ, що в Києві у черзі до дошкільних закладів 16 тис. дітей, а побудували в столиці нових лише 7. Хіба це кількість для мегаполіса, де на очах ростуть нові квартали? На мою думку, держава стала осторонь від дошкільної освіти через те, що вона дуже затратна.

У Законі України «Про освіту» (2017) йдеться про відповідальність за здобуття дітьми дошкільної освіти, яка покладається на їхніх батьків. Це неправильно. Треба покласти відповідальність за дошкілля на місцеві громади. Це б дало можливість батькам вимагати утримання дитсадка.

Про зміни в початковій школі

  • У 2017/2018 навчальному році початкові класи ста шкіл з усієї України взяли участь у пілотному проекті «Нова українська школа». Чи є успіхи в запровадженні Концепції та помилки, що потрібно врахувати перед тим, як усі початкові школи України з 2018/2019 навчального року навчатимуться по-новому?

Щоб говорити про успіхи чи невдачі, треба отримати, насамперед, чіткі та доступні дані про результати роботи. Статистичних результатів зі сформованості в дітей основних умінь і компетентностей під час пілотного проекту ще немає. Є спостереження вчителів, методистів щодо ставлення дітей до навчання. Вони зазначають, що відбулися позитивні зміни в уміннях дітей співпрацювати, а також у мовленні, спостережливості, допитливості. Загалом відзначають сприятливий емоційний фон навчання, співпрацю з батьками.

Зверніть увагу на те, що в експерименті вчителі використовували модельну програму, де було запропоновано тематичні розробки на 1—2 тижні. В умовах масового переходу на новий зміст усі вчителі самостійно мають розробляти планування уроків за обраною типовою програмою. Самостійне використання вчителями нових типових програм буде поки що без методичних посібників, адже нових підручників ще не видано. Безперечно, це буде для багатьох складною роботою. До того ж в експериментальних умовах учителі мали апаратуру, папір для множення індивідуальних завдань тощо. Чи збережеться це в новому навчальному році?

Я вважаю, що гуманна початкова школа — це школа, в якій принаймні в 1—2-х класах не буває більше ніж чотири уроки. І цього, думаю, достатньо, щоб набути той базис, який би дав можливість дітям вільно читати, розбірливо писати, рахувати, а також оволодіти елементарними соціальними навичками. Саме цей мінімум зафіксований у Національній рамці кваліфікації, про яку я вже згадувала.

На мою думку, протягом останніх років у початковій школі накопичилося чимало зайвого, що супроводжувалось гаслом «Батьки хочуть, діти можуть, батьки платять». Тому, коли говорять про те, що початкова школа перевантажена, потрібно спочатку з’ясувати, чим саме вона перевантажена: чи тим обов’язковим, що складає фундамент навченості, вихованості, чи тим, чим школа піднімає свій імідж. Мовляв, у нас є ритміка, драматизація, дизайн, логіка і ще щось. Це наче бонус, який дає школа батькам у ситуації вибору. Особливо це помітно в школах великих міст, що змагаються за свій імідж, як тільки можуть, і весь час думають, що ще додати.

Той, хто відповідає за якість початкової освіти, повинен чітко розуміти, чи потрібно щось змінювати саме в цій школі та що саме дає конкретна освітня програма. Якщо впроваджують експериментальну програму, то треба щось вдумливо змінювати в тому, що вже відбувається, а не робити інновації додатковим навантаженням. Для малюків неприпустимі 5—6 уроків на день плюс півторагодинна робота над завданнями вдома. До речі, у країнах ЄС початкові класи практично не мають домашніх завдань у 1—3-х класах, а під час контролю перевагу надають вербальному оцінюванню.

Ще мене дуже тривожить, що в початковій школі дитиноцентризм часто залишається лише гаслом. Він «забалаканий» на нарадах і конференціях. Саме тоді, коли потрібно найбільше звертати увагу на такі зовні не видимі «дрібниці», з погляду деяких керівників, як психологічний, дидактичний, емоційний комфорт дитини. Фактично дитиноцентризм у багатьох закладах освіти зостався бажаним, але нереалізованим.

  • А які позитивні моменти Ви відзначите в реформуванні початкової освіти?

Великий «плюс» у тому, що до початкової освіти зараз така велика увага влади, учительства, управлінців, ЗМІ. Початкова школа — корінь усієї освіти, від якого залежить, яким зеленим і пишним буде все дерево пізнання. Радію, що на реформування саме початкової освіти виділено нечувано великі кошти — понад 1 млрд грн, на оновлення освітнього середовища, перепідготовку кадрів тощо.

Як відомо, частину грошей на розвиток школи виділяє держава, а ще частину — місцеві бюджети. Освоєння цих коштів, на мою думку, повинне відбуватися за участю українських виробників. Уже багато років говорять про те, що шкільна індустрія не може реанімувати себе. Колись у Сумах був великий завод, що виробляв шкільне обладнання. Якщо вже виділяють такі великі кошти, то чи потрібно закуповувати заморські парти тощо? Попереду ж переоснащення всіх шкіл, треба розвивати своє виробництво.

Частина суспільства пов’язує якісну освіту з тим, щоб у школах було більше комп’ютерів, більше годин на викладання іноземної мови. Добре, що в НУШ наголошено саме на особистісному компоненті та реалізації потенціалу дитини. Хочу сказати, що якісна початкова освіта — це не те, коли дитина має щотижня по 3 години англійської мови, чи вона має можливість із 1-го класу вивчати інформатику, а її всебічний розвиток. Мене вражає японська школа, яка начинена сучасною технікою, але в початкових класах щодня є урок мистецтва.

Безумовно, початкова школа, як завжди, відкрита для впровадження різних освітніх інновацій, але в жодному разі не можна втрачати з поля зору ті предметні вміння та навички, що діти мають вчасно і достатньо засвоїти. Бо модернізація відбувається не тільки для того, щоб діти гралися чи розповідали про свої враження.

Важливо, щоб цей рівень освіти був достатнім для комфортного навчання кожної дитини на наступному рівні. Це є її незамінний внесок у систему неперервної освіти.

Погодьтесь, якщо випускник початкової школи не має достатніх загальнонавчальних умінь, навичок, слабо володіти основними мисленнєвими вміннями, йому дуже складно освоїти великі масиви тексту в 5-му класі, виконувати успішно завдання, пов’язані з просторовим, візуальним, критичним, логічним мисленням. У якісній підготовці молодших школярів я бачу справжній дитиноцентризм.

Суттєвий поступ зараз є у впровадженні компетентнісного підходу в стандарті та в програмах. Тепер справа в тому, як це методично правильно зробити. Я, наприклад, створюючи власні підручники та посібники для 2—4-х класів («Літературне читання», «Я люблю читати», «Моя домашня читальня»), доклала зусиль, щоб у підсумкових завданнях до розділів «Перевір свої досягнення» було реалізовано послідовно чотири групи запитань, які відповідають структурі читацької компетентності. Наприклад, знаю, розумію, можу пояснити, умію, виявляю ставлення. Це варіант упровадження компетентнісних завдань для самоперевірки.

У підручники я додала чимало запитань, які розвивають емоційність дитини: що тебе схвилювало? здивувало? який міф тобі б хотілося розповісти рідним? що у цій інсценізації хочеш передати? які почуття в тебе викликає вчинок героя? тощо. Я переконана, що кожна інновація в початковій освіті має розглядатися з двох боків.

  • Наведіть, будь ласка, приклад.

Візьмемо, приміром, вимоги до дітей із техніки читання. У Законі «Про освіту» та в міжнародних дослідженнях ідеться про вміння читати з розумінням, яке належить до провідних умінь у початковій школі. Є психолінгвістичні дослідження, згідно з яким, якщо дитина читає до 60 слів на хвилину, вона залишається на рівні фактичного розуміння окремих слів, речень. Тобто не спроможна цілісно сприйняти весь текст і побачити зв’язки між його структурними елементами. Зараз у типових програмах немає вимог щодо показників швидкості читання молодших школярів з огляду на вимоги батьків, які були висловлені під час розвантаження чинних програм.

На мій погляд, не можна забувати про те, що технічний і смисловий боки повноцінної навички читання слід формувати у взаємозв’язку, тому орієнтири швидкості бажано прописати. Безперечно, перевіряючи техніку читання, завжди потрібно враховувати індивідуальні особливості мислення, темп вимови дитини.

Зараз готуються нові підручники. Обов’язково їх обсяг слід співвідносити з кількістю годин на предмет і провідною діяльністю. Наприклад, у 4-му класі підручник «Літературне читання» має 160 сторінок, певну частину якого складає візуальна інформація. Якщо взяти хрестоматію для 5-го класу, наприклад, з української чи зарубіжної літератури, що ми побачимо? Дитина, яка після закінчення 4-го класу протягом літа зменшила якість навички читання, у вересні в 5-му класі повинна читати велику кількість тексту, причому зовсім іншим кеглем із зовсім іншим співвідношенням між ілюстративною та текстовою частиною не на користь останній.

  • Молоде покоління зараз все менше і менше читає. Як ви вважаєте, чому?

Це суперечлива тенденція. Наприклад, Ольга Сухомлинська, почесний професор Пекінського університету, повернувшись восени з Китаю розповідала, що, якось зайшовши о 9-й годині вечора до бібліотеки цього університету, побачила повні зали студентів, які працювали з паперовими джерелами. Ось що цікаво — з паперовими!

Я досліджувала, як у різних країнах заохочують дітей до читання. Наприклад, у Канаді немає окремих дитячих і дорослих бібліотек. У Німеччині до бібліотек на цілий день приходить уся родина. Там книжки розташовані на невисоких полицях, можна взяти книжку й умоститися на зручному дивані, щоб її прочитати.

Наша мета — розширити читацький простір дітей. Тут дуже важливим є читання в родині. Потрібно, щоб дитина бачила, що книжка це не тільки шкільний підручник, що батьки не лише дивляться ТБ, а читають різні книжки.

Про інклюзивну освіту та перепідготовку вчителів

  • Закон України «Про освіту» закріплює право дітей з особливими потребами навчатися у звичайних школах. Зараз активно точаться дискусії про те, що педагоги не мають спеціальної психологічної освіти та соціальних навичок для супроводження дітей. Як ви ставитеся до впровадження інклюзивної освіти й що робити педагогам, які навчатимуть дітей з особливими потребами?

Ставлюсь позитивно, це необхідно для української освіти. Проте впровадження інклюзивної освіти в школі передбачає, щоб у вчителя був помічник, при цьому кількість дітей у класі повинна стати меншою. У нас поки що інклюзія в школі відбувається на рівні залучення дітей зі збереженою пізнавальною сферою, а для дітей, які мають проблеми з фізичним розвитком, доступ до навчання в школі обмежений.

Зверну увагу на ставлення до гіперактивних дітей. У нас гіперактивність нерідко пов’язана тільки з реактивністю поведінки дітей, і в багатьох випадках учителі сприймають таких дітей як злісних порушників дисципліни. Насправді, це асиметрія розвитку півкуль головного мозку, яку потрібно збалансувати. Наприклад, дитина може читати, але вона не може оволодіти письмом. Знаю, що в школах за кордоном у такому випадку гіперактивній дитині легше писати за комп’ютером, причому не лише в 1-му чи 2-му класах, а й у старших.

Деякі гіперактивні діти дуже негативно ставляться до тактильних відчуттів, їм не подобається, коли до них торкаються, через це навіть носять широкий одяг. Такі діти мають дуже слабку саморегуляцію. Я особисто спостерігала в канадській школі, що гіперактивним дітям дозволяють переспрямовувати свою увагу на щось інше. Наприклад, у початкових класах дітям дають шнурочки з нашитими ґудзиками, вони їх можуть відкрутити, відірвати. Або вчитель може покласти учню, який сидить за столом, на коліна мішечки з піском, щоб той зреагував, коли захоче встати.

Це гуманна загальносвітова тенденція, щоб діти з обмеженими можливостями могли перебувати в шкільному колективі. І не тільки через те, що вони потребують соціалізації, а й через те, що вони накопичують кількісні враження, які можуть перейти в їхні якісні навчальні досягнення. Якщо ж такі діти будуть усамітнені або перебуватимуть в іншому середовищі, в них цей момент може бути пропущений або не простимульований. Водночас їхні однокласники, безумовно, набудуть змалку досвіду співчуття, толерантності.

  • У зв’язку зі змінами, які чекають на Нову українську школу, нині багато говорять про перепідготовку вчителів, які зараз викладають у школах. Чи не варто було б насамперед втрутитись у систему вишівської підготовки вчителів?

Так, потрібна випереджальна система вищої педагогічної освіти. Проте це наша хронічна хвороба. Вища школа завжди йде у фарватері середньої. Колись я була серед розробників проекту про державну політику в галузі освіти і вивчала алгоритм, за яким здійснювалась освітня реформа в країнах ЄС. Передусім мають бути підготовлені економіка, суспільство, кадри.

У нас ситуація трохи інша. Я розумію, що темпи реформи пов’язані з бажанням виправдати очікування суспільства побачити зміни, що відбуваються в Україні. На реальні зміни чекають і багато партнерів, донорів, які фінансово та політично підтримують нашу державу. Як на мене, було б надійніше, щоб перехід на нові Стандарт і програми розпочався з 2019 року, а протягом цього (2018-го — ред.) року відбулася ґрунтовна підготовка ресурсу, бази. Однак збіг — усі чотири реформи (медична, освітня, правова та земельна) відбуваються одночасно — щільно пов’язаний з іншими соціальними, економічними чинниками.

  • Дайте, будь ласка, кілька порад молодим учителям, які у 2018/2019 навчальному році тільки-но прийдуть працювати в школу.

Найперше — бути терплячими й оптимістичними відносно самих себе (адже не одразу все вийде добре), а найбільше — до вихованців. Молодий учитель не знає, до якого класу потрапить, він ще не знає дітей і не працював зі шкільним підручником, бо в бібліотеках вищих закладів освіти, як правило, їх немає.

Учитель, котрий попрацював рік, два чи три, ще в стані становлення. Як би це не банально звучало, учитель той, хто повинен постійно вчитися. А молодий спеціаліст, який хоче стати справжнім учителем, повинен розраховувати пробігти довгу дистанцію, бути марафонцем. Не соромтесь радитися з колегами, не «заганяйте» складну проблему вглиб, а прагніть скоріше в ній розібратись.

По-друге, учитель за своєю сутністю повинен бути гуманістом. Коли дитина після хвороби прийде до школи, гуманний учитель скаже: «Тебе довго не було. Ми за тобою сумували. Підійди до мене на перерві, я розповім тобі про щось».

А якщо вчитель не любить дитину, він зреагує: «Ось ти прийшов, і знову Оленка на тебе скаржиться». Як бачимо, різна реакція на одне й те саме… Василь Сухомлинський у книжці «Серце віддаю дітям», що видана у 55 країнах світу, тепло, емоційно, образно розкриває сутність гуманного вчителя. Читайте його твори, там неперехідні цінності вчительської праці.

По-третє, дуже важливо бути організованим. В організованого вчителя організовані учні, а головне, він не загубить суті. Зараз кажуть про те, що діти в перших класах мають переважно гратися. Проте дитина стомлюється від надмірної активності. Тому вчитель повинен бути дуже уважним і чергувати різні за навантаженням завдання, уміти прогнозувати реакції дітей, завчасно планувати роботу над проектами, які вимагають тривалих зусиль від школярів. Якщо учитель працює на межі своїх можливостей, діти відчують його нервозність, надрив. На мою думку, особистісні якості вчителя, його загальна культура важливіші за методичну навченість.

Матеріал підготувала, Анастасія Бугайчук

журнал. "Директор школи. Шкільний світ", №7 липень 2018

Остап Стасів: «Учителям спочатку потрібно самим стати громадянами»

Останнім часом усе більше експертів наголошують на тому, що суспільні перетворення в державі залежать насамперед від змін у свідомості людей. Важливу роль у цьому процесі відіграє громадянська освіта, зокрема готовність суспільства, окремої громади чи людини брати на себе відповідальність за зміни, вміти приймати виклики та не боятися їх, знати свої права та не дозволяти владі порушувати їх, володіти навичками та вміннями, які необхідні в сучасному світі. Так вважає й Остап Стасів, один із засновників «Відкритого Університету Майдану», лідер і координатор проекту Першої дистанційної платформи громадянської освіти ВУМ online, експерт із питань громадянської освіти. Про те, якою повинна бути громадянська освіта в школі, які ключові громадянські компетентності варто розвивати в учнів і чому 45-хвилинний урок не допоможе виховати справжніх свідомих громадян, експерт розповів у інтерв’ю «Директору школи. Шкільний світ».

Ще в січні 2018 року Міністерство освіти і науки України (МОН) представило до громадського обговорення «Концепцію розвитку громадянської освіти в Україні». До розробки Концепції були залучені представники МОН, Міністерства молоді та спорту України, органів освіти, науки, громадських організацій, експерти міжнародних програм із розвитку громадянської освіти.

Концепцію має затвердити Кабінет Міністрів України та на її основі розробити план заходів до 2022 року.

До роботи над документом також долучилися представники ГО «Відкритий Університет Майдану» (ВУМ) — освітнього проекту, створеного під час подій на Майдані 2013—2014 років і покликаного сприяти формуванню якісного громадянського суспільства шляхом освіти. За цей час викладачі ВУМ провели безліч публічних лекцій по всій Україні. Було створено Школу Свідомого Громадянина — дводенну навчальну програму, спрямовану на формування проактивного громадянського суспільства в містах, містечках, селах України шляхом освіти для дорослих.

2015 року ВУМ запустив першу дистанційну платформу громадянської освіти — ВУМ online. Тут можна знайти близько 50 безкоштовних навчальних курсів від провідних викладачів бізнес-шкіл, громадського сектору, практиків бізнесу та соціальної сфери. Окрім дорослих, навчання на ВУМ online можуть проходити й старшокласники. Остап Стасів, керівник проекту, вважає, що саме залучення учнів до діяльності громад і готовність цих громад брати на себе відповідальність за життя свого села, міста чи району допоможуть сформувати справжнє демократичне відкрите суспільство України.

  • Україна інтегрується в європейський простір. Проте українці менш толерантні, ніж європейці. Про це свідчать дослідже­ння, проведені деякими громадськими організаціями протягом останніх років. Чому це так?

В українському суспільстві сильне тради­ційне бачення сім’ї, ролі чоловіка та жінки. Тому все, що стосується боротьби за права сексу­альних меншин, часто стикається з неро­зумінням або захисною реакцією суспільства. А захисна реакція на будь-які незрозумілі речі — це агресія. Це ті психологічні механізми, що забезпечують базову потребу людини — її захищеність.

На мою думку, формування та розвиток громадянських компетентностей в українців — це один із кроків, який допоможе людям навчитися критично мислити, аналізувати та припускати, що може бути щось інше. Деякі європейські цінності відрізняються від тих традицій, які притаманні нашому суспільству. Ми є суспільством, у якому закладено авторитарні парадигми мислення, що нас формували. Тому вчитель повинен розуміти, що треба бути відкритимпустивши цю інакшість, відразу змінить свої погляди. Це триваліший і непростий процес.

Попри очевидні відмінності, базові європейські цінності є дуже близькими для нашого суспільства. Одна з таких цінностей — повага до людини. Є міф, що в нашому суспільстві людина вважається гвинтиком системи та ні на що не впливає. Це не так, і ми повинні розвіяти цей популярний міф.

Саме громадянська освіта допомагає людині перестати бути «стадною істотою» та перетворитися на людину з індивідуальністю. І ось тут постає питання інакшості. Коли діти чи дорослі мають іншу індивідуальність, вони повинні мати простір для того, щоб себе реалізувати.

Проблема полягає в тому, що вчителі ­часто ігнорують дітей як індивідуальностей. Для них клас — це система, в якій кожен виконує свою роль. Це мислення індустріального суспільства. У постіндустріальному суспільстві такий підхід — застарілий. Повинне бути зовсім інше бачення навчання та виховання. Адже нині увагу акцентують на людині, людських цінностях. Дітям та їхнім учителям не потрібно боятись робити помилки, експериментувати, розвиватись. Ось ці речі потрібно зараз формувати в наших громадян. І, передусім, ставитися до учня, як до повноцінно сформованої особистості, а не ігнорувати його індивідуальність.

  • Остапе, поясніть, будь ласка, що таке громадянська освіта і якими якостями повинен володіти свідомий громадянин?

Громадянська освіта навчає жити в суспільстві та взаємодіяти один з одним. Її якість визначає, наскільки людина здатна розуміти, що відбувається навколо неї, чи готова вона приймати світ і зміни навколо себе, і, відповідно, робити певні кроки для того, щоб щось змінити.

Громадянська освіта — це формування в людини здатності приймати ті виклики, які висуває їй сучасний світ, бути до них готовою, володіти навичками та вміннями, які необхідні для сучасного життя. Дехто вважає, що громадянська освіта повинна формуватися «зверху вниз», бо люди не готові брати на себе відповідальність. Проте громадянське суспільство — це саме про відповідальність: не хтось зробить, а я, не хтось подумає, не хтось вирішить вкрутити лампочку в моєму під’їзді, а я вкручу. Не чекати, що хтось за тебе зробить, а тут і зараз щось змінювати.

Свідомий громадянин — це той, хто бере відповідальність на себе. Окрім відповідальності, свідомий громадянин повинен бути готовим до змін, бути відкритим та орієнтуватися в сучасному світі.

  • Остапе, які головні проблеми в громадянській освіті нині?

Під час підготовки Стратегії розвитку громадянської освіти, яку представники різних громадських організацій і МОН почали розробляти, було названо проблеми громадянського суспільства, що має розв’язати громадянська освіта, та проблеми, які пов’язані безпосередньо з громадянською освітою. Спершу перерахую проблеми, що існують у громадянському суспільстві. Ключові — пасивність, або відома ментальність українців «моя хата з краю», та відсутність довіри. В українсь­кому суспільстві одна з головних проблем — це соціальна недовіра: один до одного, до громад, до державних інституцій. Громадяни не готові брати на себе відповідальність, важко сприймають зміни в житті.

Люди часто об’єднуються навколо символів, а не спільних інтересів. Це совкове мисле­ння з того часу, коли символи були важливіші, ніж здоровий глузд. А сісти та подумати, хто насмітив у під’їзді, чому в наших дітей немає майданчика — важко. Зазвичай, про це повинен думати мер чи ЖЕК.

Багато людей мають ієрархічне мислення. Ми маємо низький рівень знань про суспільно-політичні процеси в країні, про інструменти впливу на владу. Це призводить до впевненості, що люди не можуть ні на що вплинути. А ще, ми тотально не довіряємо органам державної влади.

А тепер про проблеми власнегромадянської освіти. По-перше, на сього­дні рівень комунікації в громадянському суспі­льстві залишається низьким. В Україні чимало організацій, які працюють у сфері громадянської освіти, але взагалі не знають про діяльність однодумців або ж навіть конкурують між собою. Звичайно, конкуренція — це добре, але чи досягають вони так поставлених цілей?

По-друге, в країні не сформовані за галузевим принципом мережі та організації. Люди часто не розуміють куди й до кого звертатися з того чи того питання.

По-третє, створені цими організаціями продукти, не дають очікуваного результату та впливу. Дуже часто дію роблять заради дії. Тому в Україні багато посібників чи проектів, які нікому не потрібні.

До того ж, люди не розуміють різницю між громадянською, політичною та неформальною освітою. Нині пенсіонери можуть записатися та пройти курси комп’ютерної грамотності, навчитися користуватися гаджетами. Проте комп’ютерна грамотність — це ще не громадянська освіта, це лише її елемент.

Отримавши всі необхідні знання, бажано, щоб пенсіонери змогли спостерігати, як розвивається їхня громада. Наприклад, на сайті міської ради вони можуть відстежувати, що відбувається в житті їхньої громади. У них для цього є всі інструменти, але вони повинні про них знати.

Ще одна проблема — пропозиція громадянської освіти не відповідає очікуванням суспільства. Тобто, громадськість часто має одні запити, а пропонують їй те, що цікаве чи вигідне органам влади та донорам. Стосовно школи, то вчителі часто не мають розуміння, як повинно відбуватися навчання громадянській освіті.

  • Часто в суспільстві громадянську ос­віту сприймають як синонім патріотичному вихованню. Але в чому між ними різниця?

Якщо говорити про патріотизм, то він, на жаль, дуже часто зводиться до банальних речей: людина повинна себе ідентифікувати і любити свою країну. Питання: як і навіщо? І якщо хтось відповідає, що патріотизм — це розганяти ромські містечка, кричати гасла та виходити на мітинги раз на рік або вороже ставитися до когось, бо він інший, то це не має нічого спільного з елементарними людськими цінностями.

За фактом, патріотизм — це здатність любити та пишатися своєю приналежністю до певного етносу, країни, народу, його культури, його традицій. Проте приналежність до країни, народу, суспільства потрібно формувати тут і зараз власними діями, вчинками, поведінкою. З цим є проблеми. Адже можна бути затятим патріотом, але при цьому бути нікчемним громадянином, наприклад — не платити за проїзд у громадському транспорті. Можна ходити на всі мітинги, знати гімн України напам’ять, але водночас не вважати за необхідне платити податки.

Якось я працював над невеликим дослідженням: зустрічався з учителями й запитував у них: «Що для вас є громадянин?». Вони відповідали — патріот. Сплутали ці поняття. Добре, коли вчитель навчив дітей співати гімн, пояснив, як розуміти символи Герба України, розповів про Конституцію і про те, що влада належить народу. Проте ще ліпше, коли вчитель демонструє патріотизм своїми вчинками та діями, він поводиться та мислить, як громадянин, пропонує учням можливість долучитися до своєї громади.

  • Якими компетентностями з громадянської освіти повинні володіти вчителі та учні?

Для платформи дистанційної громадянсь­кої освіти ВУМ online ми вивели модель шести громадянських компетентностей, якими пови­нна володіти кожна людина. Ці компетентності перегукуються з Концепцією Нової української школи, серед ключових компетентностей якої є й громадянська. Наприклад, серед десяти компетентностей НУШ є чотири, які визначають, чи вміє учень рахувати, писати, розмовляти державною та іноземною мовами. Це базові вміння.

Проте при цьому інші шість прямо або опосередковано пов’язані з формуванням громадянина. Приміром, Концепція містить окремо екологічну компетентність, здатність жити в сучасному цифровому світі, що вже самі собою є елементами громадянської компетентності. Першою громадянською компетентністю я б хотів назвати особисту ефективність, тобто взаємодію з власними цілями. Вона містить критичне, стратегічне та креативне мислення. Ці речі повинні формуватися ще з дитинства, і цьому не навчити на одному уроці. Це має бути комплексне навчання, у якому дитина пробує себе, може помилятися, доходити висновків. Але без особистої ефективності в сучасному світі людина не здатна брати відповідальність на себе і за своє життя.

Друга громадянська компетентність — розуміння світового контексту або взаємодія зі світом. Ідеться про культурну освіченість громадянина, правову грамотність, розуміння принципів сталого розвитку, побудову інформаційного суспільства, розуміння структур і механізмів суспільного устрою та співпраці.

Світ зараз дуже швидко змінюється. Наші діти, які щойно підуть до школи, будуть більш готовими до змін, ніж ми. Але цей світ все одно буде швидше рухатися. Для того щоб бути завжди в тренді, ми повинні вміти швидко змінюватися та постійно рухатися вперед. Саме для цього нам потрібне розуміння всього контексту світу. Взаємодія з ним — це дуже важливий елемент у житті кожної людини.

Третя громадянська компетентність, яку варто виділити — взаємодія з органами влади. Нині ми живемо в країні, де громади мають багато повноважень. Проте ці громади ніколи не будуть ефективними, допоки вони не візьмуть на себе відповідальність, а вчителі не почнуть залучати дітей до роботи громад і пояснювати, як вони працюють.

Дітям як майбутнім громадянам важливо спробувати себе в невеликих громадських проектах, спостерігати, як працюють органи місцевого самоврядування, спілкуватися з представниками місцевого бізнесу та вивчати, як цей бізнес працює, що він розвиває для свого регіону та для громади, яку користь приносить. Чи, наприклад, не просто піти в театр і подивитися лялькову виставу, а спробувати учням самостійно організувати власну виставу за допомогою режисерів цього театру.

Нині українська влада та місцеве самоврядування є підзвітними та підконтрольними громаді, але про це ніхто не знає, мало хто знає свої права і бачить, як багато вже змінилося. І вчителі, на жаль, цього не знають. Звичайно, така пасивність призведе до зловживання владою, буде більше жертв, ніж перемог. Це проблема.

Ще одна, четверта, громадянська компетентність — взаємодія з громадою. Ця компетентність охоплює розвиток навичок лідерства, вміння працювати в команді, самоврядування й управління спільними ресурсами, здатність порозумітися в громаді тощо.

П’ята громадянська компетентність — підприємливість. Підприємці — це ті люди, які передусім беруть на себе відповідальність, які готові щось робити, ризикувати, які зацікавлені в розвитку соціального капіталу. Це дуже важлива рушійна сила, без якої ніколи не буде змін у суспільстві.

Також до громадянської компетентності можна зарахувати комунікативну ефективність — уміння домовлятися з людьми, розуміти один одного у проблемних питаннях, бути толерантними, розвивати навички медіації тощо.

Усі ці громадянські компетентності повинні формувати в учнів цінності, здатність поважати суспільство, громаду, людину. Зокрема, допомогти відчути себе самодостатньою одиницею цього суспільства, громади, групи людей. Ось що має на увазі громадянська освіта.

  • Як учителі можуть допомогти учням сформувати та розвинути громадянські компетентності?

Процитую слова колишнього викладача літератури з книги Рея Бредбері «451 градус за Фаренгейтом», котрий описує три основні права, які можна застосувати до школи: «Нам бракує трьох речей. Перша. Чи ви знаєте, чому важливі такі книжки, як оця? (Йдеться про Старий Заповіт — прим. ред.). Тому, що в них є якість».

Нині вчителі багато можуть дати якості?.. Продовжу: «А друга? — Дозвілля». Людина має мати дозвілля, час думати, час рефлексувати, час співпереживати. А не бути зацикленою на ЗНО. Тому що можна грамотно писати, а можна робити помилки. Але комп’ютерна програма помилки виправить, а внутрішній діалог — ні.

«А третя — право діяти на основі того, про що ми дізнались із взаємодії двох перших», — говориться в книжці. Тобто, якості та дозвілля. На перший погляд здається, банальні речі, але наскільки вони змістовні в житті окремої людини, окремої громади та суспільства.

На жаль, у школах навчання патріотизму та громадянській освіті є банальним. Колись учителі в школі проводили «політінформацію». Підозрюю, що сучасні уроки з громадянської освіти, які освітяни проводитимуть, будуть схожими до тих, на яких навчалися вони. Я не кажу про всіх освітян, але більшість учителів принципово не звикли інакше організувати навчання з громадянської освіти.

На мою думку, реалізація громадянської освіти повинна відбуватися протягом усього навчання в школі. Наприклад, дошкільнятам і дітям початкової школи громадянська освіта повинна допомогти максимально якісно соціалізуватися в суспільстві. Учителі мають навчати дітей, як спілкуватися, як вибудовувати міжособистісні стосунки та долати міжособистісні бар’єри, поважати інших, як довіряти людям, висловлювати свої потреби та не боятися вміти говорити «я цього не хочу», а «хочу чогось іншого». Також важливо навчити дітей враховувати думку меншості та йти їй назустріч.

У середній школі необхідно дати учням максимальну кількість знань про їхні права, сформувати їх як індивідуальностей, особистостей, громадян у системі координат суспільства. Тут громадянська освіта повинна відбуватися через залучення дітей до різноманітних процесів на місцевому рівні. Тобто дитина не просто проводить 45 хвилин на уроці, а йде в міську чи сільську раду, можливо, навіть на цілий день.

Так діти можуть спостерігати, як працюють органи влади, можуть ставити запитання, коли їм щось незрозуміло, намагаються розібратися, з якими проблемами стикається місцеве самоврядування. Наступного разу учні можуть піти в той самий театр і спробувати зробити виставу, на яку прийде все село, місто чи район. Громада ніколи не буде сильною, якщо дитина жодним чином не асоціюватиме себе із цією громадою.

У старшій школі підлітків потрібно готувати до тих прав і можливостей, які вони з досягненням повноліття отримають. Це виборче право, право висуватись і так далі. Як правило, старшокласники беруть участь у шкільному самоврядуванні. І тут важливо максимально обіграти всі процеси, які є зараз у суспільстві, на рівні школи або громади. Наприклад, дозволити старшокласникам брати участь у формуванні місцевого бюджету. Ось це і є процесом громадянської освіти в школі. А не 45-хвилинний урок. Учителі не розуміють, для чого потрібна громадянська освіта. Для них єдиний позитив у впровадженні курсу — це взяти додаткове навантаження й отримати більшу зарплатню.

Щоб громадянська освіта в школі була ефективною, вчителі насамперед повинні розвивати в дітей три речі: ціннісне мислення, критичне мислення та проектне мислення. Добре, якщо вчитель зможе, навчаючи свого предмета чи курсу «Громадянська освіта», дати можливість дітям розібратися з цінностями, зрозуміти свої права, навчити діяти, побачити власні сильні сторони та розвивати їх, навчити стати людьми, яким не нав’язують чужі думки чи поведінку.

  • Хто, на вашу думку, повинен навчати учнів громадянської освіти в школі?

Громадянською освітою повинен однаково займатися і вчитель фізкультури, і вчитель математики, і вчитель української мови, і вчитель географії. Громадянська освіта — це питання цінностей кожного, це та річ, яка повинна проходитичервоною ниткою крізь усю роботу в школі. Неважливо, який предмет учитель викладає, він повинен прив’язати знання зі свого предмета до формування в дітей тих умінь і здатностей, які потрібні для життя в суспільстві та для взаємодії один з одним. Це найважливіше. Проте, на жаль, більшість педагогів поки що цього не розуміють.

До того ж, на мою думку, єдиної навчальної програми, як такої, з громадянської освіти не повинно бути. Не можна конкретно прописати, що вчителі повинні робити за навчальною програмою, адже ті самі громади мають різні умови організації та діяльності. Учителі найперше самі повинні бути учасниками громад. Біда освітян у тому, що вони дуже часто, знаючи про те, що відбувається в їхньому районі чи місті, не залучають до цих процесів школу. Ба більше, таке залучення вважається неетичним із боку педагога. Проте вчителі є частиною громадянського суспільства, в якому вони повинні брати відповідальність на себе і так показати дітям на власному прикладі, що таке бути громадянином.

Тобто, вчителям спочатку потрібно ­самим стати громадянами. Для цього є безліч онлайн та офлайн інструментів, щоб здобути знання з громадянської освіти. Якось ми запропонували вчителям обрати на платформі громадянської освіти ВУМ online курси, які є для них найбільш актуальними, і пройти їх. Перший курс, який вони обрали, був «Вступ до критичного мислення», другий – «Стратегічне мислення», третій курс – «Вступ до медіації» про здатність домовлятися. Ось три основні курси, які вчителі активно проходять.

Тому нині потрібно спочатку формувати дорослих громадян: батьків, учителів, представників, що йдуть в органи місцевого самоврядування. А далі, на їхньому прикладі, має зростати наступне покоління дітей, які отримуватимуть знання за системою, коли громадянська освіта буде на кожному уроці, у кожній дії. Це і є комплекс дій і заходів із громадянської освіти в школі, який дасть змогу сформувати в дітей цілісну парадигму мислення.

  • Чи можуть учні навчатися за курсами ВУМ оnline? Якщо так, то які навчальні курси Ви порадили б їм пройти, щоб оволодіти знаннями з громадянської освіти?

Звичайно, платформа має курси, за якими можуть навчатися старшокласники. Питання в тому, наскільки підліткам буде цікава та чи інша тема. Наприклад, проблема утилізації побутових відходів стоїть перед усіма: і дорослими, і дітьми. Ми розробили курс «Як правильно поводитись із побутовими відходами. Практикум свідомого громадянина». Курс розраховано на екологічно свідомих громадян і тих, хто хоче розвинути власне екологічне мислення.

Курс допоможе зрозуміти старшокласникам, як працює система утилізації побутових відходів в Україні та за кордоном, чому в Україні більшість відходів потрапляє на полігони та сміттєзвалища й до яких наслідків це може призвести через 50 чи 100 років, що можна зробити, аби поступово виправити ситуацію.

Виявляється, що утилізувати пластик — це не просто викинути його в необхідне місце, де написано «Пластик». Адже є різний пластик. Чи, наприклад, паперові стаканчики для кави, які зроблені і з пластику, і з паперу, хоча більшість людей свято вірять, що вони паперові й екологічні. Це все сміття, яке викидають на звалища.

Ще один важливий курс і поки що єдиний в Україні — «Креативне мислення». Адже воно є однією з основних компетентностей у світі. Яким воно має бути, як розвивати креативне ­мислення, які вправи виконувати — усі теоре­тичні та практичні аспекти із цього питання можна знайти в курсі.

Курс «Права людини в дії» адресований усім, хто хоче дізнатися, що таке права людини, як вони впливають на наше життя, які правові стандарти та цінності закладено в основі міжнародної системи прав людини, хто має забезпечувати та захищати права людини й багато іншого. Ще один курс, вартий уваги, — «Конституція України: абетка громадянина», який дасть змогу учням детальніше вивчити один із найважливіших документів держави. До речі, платформа ВУМ online перша, хто розробив дистанційний курс про Конституцію в незалежній Україні.

Ще один неймовірно важливий курс для розвитку громадянської освіти старшокласників — «Соціальний капітал». Наприклад, є міста, як-от Київ, де є потужний соціальний капітал: історичний, культурний, економічний.А є маленькі села. Вони не такі розвинуті, як столиця, але це не означає, що село не може віднайти чи створити соціальний капітал у своїй спільноті.

Нині у світі є маленькі села, які змогли стати дуже прибутковими й успішними, бо тамтешні громади не побоялася фантазувати. Коли наша команда з ВУМ зустрічається з територіальними громадами, ми передовсім говоримо про соціальний капітал і намагаємося спонукати людей до пошуку тих речей, які вони можуть розвивати.

Ще один дистанційний курс, що може зацікавити старшокласників та розвинути фінансову грамотність, — «Кредит — це зло?». Ідея курсу полягає не в тому, щоб сказати, що кредити не можна брати. Мета курсу — пояснити, де межа в кредитуванні, навіщо кредит людині, чи є в ньому сенс. Нині величезна кількість людей сидить на кредитній «голці» й живе від кредиту до кредиту. Це ціла манія та проблема. Фінансової грамотності також навчає курс «Особистий та сімейний бюджет: основи».

Ці та інші онлайн-курси вчителі можуть використовувати на уроках. Проте я б рекомендував педагогам при цьому використовувати методику перевернутого уроку.

Дитина може з комп’ютера або зі ­смартфона переглянути онлайн курс вдома. На уроці варто приділяти увагу практичній частині. До того ж курси містять не тільки відеолекції, а й рекомендації щодо додаткової літератури, тестові завдання, презентації, а після завершення навчання можна отримати персональний іменний сертифікат.

Варто зазначити, що ВУМ online має певну особливість, яка комусь подобається, а комусь, навпаки, ні. Ми навчаємо українською та російською мовами. Це не означає, що ми всі курси робимо і українською, і російською. Якщо викладачу зручніше працювати над курсом російською, ми не проти. Тому що насправді в Україні неймовірна кількість людей, яким ліпше зараз вчитися і критично мислити російською мовою.

  • Насамкінець, на що вчителям варто звернути увагу, щоб виховати справжніх свідомих громадян?

Розповім одну показову історію. Якось у Школі свідомого громадянина, яку організував ВУМ у Кривому Розі, під час навчання до лекторів звернувся 13-річний хлопчик і сказав, що серед усіх присутніх людей він відрізняється тим, що йому 13 років. Решта були вже дорослі. На запитання «Як ти сюди потрапив?» відповів: «Я зареєструвався, тому що хочу розібратися». З ним була також 14-річна дівчинка.

Під час навчання в школі вони говорили часто банальні речі. Але, що цікаво, доросла аудиторія дала можливість дітям говорити, не зважаючи на їхні вік і відсутність досвіду. Вони не боялися висловлювати власну думку, тому що дорослі поважали її, не говорили дітям «ти нічого не розумієш», «ти не знаєш» чи «ти ще молодий». Ось це приклад громадянської освіти й формування громадянських компетентностей.

Хотілося б, щоб учні вірили, що вони мають можливість говорити, що їх поважають, що є готовність з боку вчителів, батьків, інших дорослих бути здатними прийняти дітей, почути їх, вислухати та, як мінімум, врахувати їхню думку. Із цим в українських школах, на жаль, нині існують проблеми. Учителям також важливо самим взяти відповідальність на себе і почати ділитись знаннями з іншими. До речі, економіка ділення, яка нині активно розвивається у світі, є нашим майбутнім. Нам доведеться вчитися ділитись. Це економічно вигідно. Зараз можна бути набагато ефективнішим і конкурентнішим, якщо не ховати, а віддавати — знання, ідеї, досвід. На жаль, більшість людей цей феномен не бачать, тому що продовжують думати, що «моя хата скраю», «я маленька людина», «я подумаю про це завтра».

Директори середніх закладів освіти мають певну юрисдикцію поширювати знання ­серед учасників освітнього процесу. Я б дуже хотів, щоб ці люди не полінувалися зайти на дистан­ційну платформу з громадянської освіти ВУМ online, взяти для себе все необхідне і рекомен­дували це своїм колегам. Це дійсно унікальні знання від найкращих експертів, які в бізнес-­школах коштують дуже дорого, а ми даємо це безкоштовно.

Це їхня громадянська позиція. Ми зробили курси безкоштовними, тому що експерти готові ділитися, вони розуміють, що в них немає нині іншого вибору, як вкладати у своє суспільство та країну, бо інакше цієї країни завтра може не бути.

Я б дуже хотів, щоб учителі ділилися отриманими знаннями не тільки з учнями, а й з батьками. Це неймовірна кількість людей. І деякі знання можна приносити в родину саме за допомогою дітей. Наприклад, правильно утилізувати побутові відходи. Батькам потрібно розповідати, які теми вивчають їхні діти.

Можна запропонувати зустрітися в школі всією родиною, організувати диспут чи дискусію на уроці, де батьки й діти зможуть разом розмовляти та бути опонентами один одного. Чом ні? Це навчить критично мислити, бути здатними відстоювати свої права і думки. Нині нам цього так не вистачає.

Розмову вела Анастасія Бугайчук

журнал "Директор школи. Шкільний світ" №7 липень 2018

Від функцій контролю до допомоги: куди рухається Державна служба якості освіти

Допомогти закладам освіти підвищити якість освіти, сформувати довіру суспільства до школи та органів управління освітою та гарантувати якість освіти — пріоритетні завдання нової Державної служби якості освіти, яка нині формується на базі колишньої Державної інспекції навчальних закладів України. Щоб їх реалізувати, Служба допомагатиме школам у розбудові власних систем забезпечення якості освіти, здійснюватиме інституційний аудит та громадську акредитацію закладів освіти та затверджуватиме нетипові освітні програми. Ми поспілкувалися з очільником Служби Русланом Гураком, який розповів про місію та повноваження нового державного органу, про перші напрацювання в їхній реалізації, про співпрацю із закордонними шкільними інспекціями, а також поділився планами щодо розвитку Державної служби якості освіти. А ще приємна новина — 8 червня Дежавна служба якості освіти та видавництво «Шкільний світ» підписали Меморандум про співробітництво. Це означає, що ми працюватимемо ще ефективніше на благо створення та розвитку Нової української школи.

Про місію та нові повноваження

  • Пане Руслане, поясніть, будь ласка, що таке якість освіти й навіщо створили нову Державну службу якості освіти?

У Статті 1 Закону України «Про освіту» сказано, що якість освіти — це відповідність результатів навчання певним вимогам та критеріям. Державна служба якості освіти протягом 2017-2018 років провела низку семінарів та круглих столів, завдяки яким ми спробували подивитись на якість освіти очима дітей, учителів, батьків, директорів шкіл, представників громадськості та органів управління освітою. Кожен бачить якість освіти по-різному.

Ми ж хочемо, щоб це розуміння було у всій країні однаковим. Для Служби якість освіти — це результат взаємодії між педагогічними працівниками, учнями та інституційним навчальним середовищем.

Попередній орган, Державна інспекція навчальних закладів України, здійснював виключно державний нагляд (контроль) за діяльністю шкіл, дотриманням ними чинного законодавства з метою забезпечення якості освіти. Тепер ми відповідальні за створення й реалізацію системи забезпечення якості в кожному закладі освіти. Адже Закон «Про освіту» вимагає, щоб кожна школа мала внутрішню систему забезпечення якості освіти. Це нова філософія: раніше ми контролювали, а тепер створюємо й впроваджуємо системи забезпечення якості. Ми змінюємо ідеологію Служби через нові підходи в роботі. Насамперед, відбулася трансформація системи від «контролю та покарання» в систему «довіри та допомоги». Ми повинні, з одного боку, задовольнити суспільні потреби в достовірній, повній, точній і своєчасній інформації про те, як забезпечується освітній процес, а з іншого — допомогти кожній школі сформувати якісне освітнє середовище.

Тому нині Служба активно напрацьовує єдині підходи щодо забезпечення якості освіти в Україні, щоб були задоволені всі учасники освітнього процесу. На наш погляд, місія Державної служби якості освіти полягає в забезпеченні спільного розуміння якості освіти та вдосконалення освітньої діяльності для успіху людини та країни.

  • Які зміни відбулися в діяльності Державної служби якості освіти стосовно її повноважень?

Варто зазначити, що Закон України «Про освіту» ліквідував атестацію шкіл — процедуру, яка себе дискредитувала як неефективна. Також скасовано функції інспектування в місцевих управліннях освіти. Тобто повноваження з контролю якості освітньої діяльності відтепер переходять від місцевих органів влади до Державної служби якості освіти.

Одним із основних інструментів забезпечення й підвищення якості освіти повинен стати інституційний аудит. Результатом інституційного аудиту будуть рекомендації для усунення та попередження порушень, а також ефективного йсталого розвитку школи.

Окрім інституційного аудиту новостворений державний орган затверджуватиме освітні програми (крім типових і тих, що розроблені на основі типових), здійснюватиме акредитацію громадських фахових об’єднань, що здійснюватимуть незалежне оцінювання якості освіти та освітньої діяльності. Також служба проводитиме моніторинг якості освіти та за дорученням Міністра освіти і науки контролюватиме дотримання вимог стосовно організації зовнішнього незалежного оцінювання.

Також залишаються позапланові перевірки закладів освіти, що проводитимуться згідно із Законом України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності».

Це досить широкі повноваження та дуже велика відповідальність порівняно з Державною інспекцією навчальних закладів. Тому Державна служба якості освіти матиме більший штат працівників. У планах також створити територіальні органи служби в кожній області.

  • На якому етапі створення Державна служба якості освіти перебуває зараз?

На сьогодні ми маємо вже затверджене Положення про Службу, розроблено рішення Уряду щодо утворення територіальних органів Державної служби якості освіти. У найближчих планах – розроблення проекту Порядку інституційного аудиту закладів загальної середньої освіти, Стандартів і рекомендацій щодо забезпечення внутрішньої системи забезпечення якості освіти та Положення про проведення експертизи й затвердження освітніх програм, розроблених не на основі типових.

Зараз завершується формування штату працівників Державної служби якості освіти. Після цього ми зможемо перевести працівників з інспекції до Служби. Також ми оголосимо конкурс на додаткові вакантні посади, і після його проведення матимемо нові якісні кадри для роботи в новому органі. Зараз Державна інспекція навчальних закладів ще продовжує функціонувати й виконувати свої обов’язки, поки повноцінно не запрацює Державна служба якості освіти. Але, разом із тим, інспекція несе всю відповідальність за виконання повноважень нового органу. Тобто ми продовжуємо проводити перевірки, водночас займаємося розробкою нормативних документів, стандартів та рекомендацій щодо системи забезпечення якості освіти.

  • Хто регулює діяльність Державної служби якості освіти? І чому керівника Служби та його заступників призначає кабінет Міністрів України, а не Міністерство освіти та науки?

Державна служба якості освіти України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовує й координує Кабінет Міністрів України через Міністра освіти і науки. Тут варто наголосити, що Служба якості освіти не є структурним підрозділом МОН. Це центральний орган виконавчої влади.

Тому керівник Служби та його заступники призначаються Кабінетом Міністрів України, але за пропозицією Комісії з питань вищого корпусу державної служби. Комісія виносить на розгляд КМУ пропозиції щодо кандидатури для призначення на посаду очільника центрального органу виконавчої влади за результатами конкурсу відповідно до законодавства про державну службу.

Про інституційний аудит та затвердження нетипових навчальних програм

  • Ви говорили про те, що Державна служба якості освіти відповідальна за створення та реалізацію внутрішньої системи забезпечення якості в кожному закладі освіти. Чи є вже напрацювання в цьому напрямку? Яким критеріям ця система повинна відповідати?

Так, надання закладам освіти рекомендацій щодо формування та розбудови внутрішньої системи забезпечення якості освіти — одне з пріоритетних завдань Служби. Адже кожна школа має розробити власну внутрішню систему забезпечення якості освіти, необхідну для її успішного функціонування та розвитку. Зараз відбувається активна робота з розробки проекту стандартів і рекомендацій щодо внутрішньої системи забезпечення якості загальної середньої освіти в Україні. На основі цих стандартів школи розбудовуватимуть власні системи забезпечення якості, проводитимуть самоаналіз й самооцінювання власної діяльності. Так ми прагнемо дати змогу кожному закладу освіти, директору й педколективу самостійно розробити внутрішню систему. А Державна служба якості освіти буде вивчати ефективність їхньої роботи за допомогою інституційних аудитів.

Варто зазначити, що внутрішня система забезпечення якості освіти складається з конкретних елементів, вісім з яких визначено в частині третій статті 41 закону «Про освіту». Серед них: стратегія та процедури забезпечення якості освіти; механізми забезпечення академічної доброчесності; критерії, правила і процедури оцінювання учнів, педагогічних працівників, управлінської діяльності керівників шкіл; забезпечення наявності необхідних ресурсів для організації освітнього процесу та інформаційних систем для ефективного управління закладом освіти; створення в закладі освіти інклюзивного освітнього середовища, універсального дизайну та розумного пристосування.

  • Що таке інституційний аудит і що конкретно він оцінюватиме?

Інституційний аудит — це нова для української освіти процедура, мета якої провести оцінювання якості освітньої діяльності закладу освіти, виробити рекомендації щодо вдосконалення тих чи тих процесів. Основним завданням інституційного аудиту є не «покарання винних», а допомога школі, її керівництву, учителям у підвищенні якості їхньої діяльності та якості результатів навчання здобувачів освіти.

Зараз здійснюють розробку стратегічного проекту процедур, правил та критеріїв для проведення інституційного аудиту. Ми провели декілька стратегічних сесій за участю науковців, керівників управлінь освіти, директорів, батьків, учнів, тобто долучили абсолютно всіх для того, щоб спільно створити документ, який допоможе змінити якість освіти. Як тільки проект документу буде готовим, ми віддамо його на громадське обговорення, для того щоб люди мали змогу ознайомитися з ним.

Окрім цього, ми запрошуватимемо на зустрічі освітян із кожного регіону України, для того щоб обговорити, як відбуватиметься інституційний аудит. Але перед запровадженням аудиту ми спочатку надамо рекомендації закладам освіти щодо створення та функціонування внутрішньої системи забезпечення якості. Тому що інституційний аудит перевірятиме, як виконуються ці стандарти й рекомендації в кожній школі. Саме від правил та критеріїв, викладених у цих документах, залежатиме, наскільки успішним буде інституційний аудит.

Наразі ми завершуємо роботу над розробкою проекту стандартів і рекомендацій щодо внутрішньої системи забезпечення якості освіти. На основі цих стандартів кожна школа розробить власну внутрішню систему забезпечення якості та проведе самооцінку власної діяльності, і Служба якості освіти в цьому закладам освіти допомагатиме.

Тільки після завершення всіх цих етапів ми зможемо провести пілотні інституційні аудити, під час апробації яких ми побачимо, чи можемо запускати аудит на всі школи України, чи треба його доопрацювати, покращити якісь елементи, змінити певні принципи або цілі. Варто зауважити, що інституційні аудити будуть проводитись лише за принципом обов’язкового оприлюднення їхніх результатів. Ці результати зможуть побачити батьки, директори закладів освіти, учителі та громадськість.

  • Чи є прогноз, коли й де відбудеться пілотування перших інституційних аудитів?

Стандарти та рекомендації щодо внутрішньої системи забезпечення якості освіти ми плануємо оприлюднити до початку липня та провести в липні громадське обговорення. І вже до кінця 2018 року плануємо їх затвердити.

Восени 2018 року плануємо завершити формування нормативно-правової бази, що регламентує проведення інституційного аудиту в школах. А з вересня, коли школи розпочнуть  працювати, проведемо 5–6 пілотних інституційних аудитів у шести областях України, де будуть утворені перші територіальні органи Служби.

Окрім пілотування інституційних аудитів, у найближчі два роки ми плануємо запустити програму з підготовки освітніх експертів для територіальних органів Служби та пілотних інституційних аудитів, а також розробити та затвердити Порядок проведення громадської акредитації школи та Порядок акредитації неурядових фахових громадських організацій.

Загалом, інституційна розбудова Державної служби якості освіти триватиме до 2022 року. Зокрема здійснюватимуть розробку та впровадження інформаційно-аналітичної системи для оцінювання якості освітньої діяльності закладів ЗСО та системи для створення, редагування й модифікації освітніх програм шкіл та перевірки їх на відповідність Державному стандарту. Також заплановане створення багатофункціонального веб-порталу, який дасть школам змогу оприлюднювати інформацію про власну діяльність.

  • Ви говорили про те, що однією із функцій Служби є затвердження нетипових навчальних програм. Починаючи з 1 вересня 2018 року початкова школа працюватиме за новим Державним стандартом початкової освіти. Чи перевірятиме служба до 1 вересня авторські нетипові програми для перших класів на відповідність стандарту? Чи сформовані критерії перевірки?

Так, відповідно до Закону «Про освіту» та Положення про Державну службу якості освіти України, затвердження нетипових освітніх програм дошкільної та загальної середньої освіти належить до повноважень Служби. На сьогодні Служба отримала вже 8 таких авторських програм для їхнього використання в 1 класах.

Оскільки розробка Порядку затвердження освітніх програм ще здійснюється, Служба звернулася до 15 наукових установ, педагогічних університетів, інститутів післядипломної педагогічної освіти, керівників закладів ЗСО, учителів початкових класів задля проведення експертиз освітніх програм на відповідність Державному стандарту початкової освіти.

У зазначених установах працювали робочі групи, які надали висновки Службі. Працівники управління контролю у сферах дошкільної, середньої, професійно-технічної і позашкільної освіти Державної інспекції навчальних закладів України узагальнили й проаналізували матеріали. 26 квітня відбулося засідання робочої групи, на якому обговорювалися результати аналізу освітніх програм на відповідність Державному стандарту початкової освіти задля вироблення рекомендацій та надання їхнім розробникам для доопрацювання.

На початку травня відбулося засідання робочої групи, на яке запросили авторів та представників колективів розробників освітніх програм. Робоча група дійшла висновку, що надані освітні програми відповідають вимогам Державного стандарту початкової освіти. Також розробникам рекомендували доопрацювати освітні програми з урахуванням наданих пропозицій і зауважень, та за результатами проведеної роботи поінформувати Державну службу якості освіти до 15 травня 2018 року.

А вже після надання розробниками освітніх програм листів-підтверджень щодо доопрацювання програм, колективам розробників спільно із департаментами (управліннями) освіти й науки обласних, Київської міської державних адміністрацій рекомендували подати до Державної служби якості освіти перелік закладів ЗСО, у яких будуть реалізовуватися доопрацьовані освітні програми.

Про співпрацю із закордонними колегами

  • Пане Руслане, хто допомагає Державній службі якості освіти в розробці необхідних рекомендацій та нормативних документів?

Наразі ми активно вивчаємо європейський досвід розвитку систем забезпечення якості шкільної освіти. Кожна країна має свої підходи та практики. Державна служба якості освіти хоче врахувати європейський досвід, європейські підходи та цінності, які є в системах забезпечення якості шкільної освіти, для того щоб імплементувати хороші зразки у власній діяльності.

Але ми в жодному разі не адаптовуємо закордонний досвід, а формуємо власні, ні в кого не скопійовані проекти, розроблені нашими науковцями та спеціалістами з якості освіти. Ми тільки порівнюємо, чи дотичні наші розробки до тих принципів і засад, які закладені в європейському освітньому просторі.

Зараз ми підтримуємо тісні зв’язки зі шкільною інспекцією Чеської Республіки. Чеська інспекція допомагає Службі у двох напрямках. Перший: ознайомлення з досвідом оцінювання та контролю якості освіти. Чеські колеги навіть запросили наших інспекторів у Чехію, щоб показати, як здійснюється інспекція шкіл у Чехії. До того ж чеські колеги діляться з нами досвідом стосовно проведення у 2018 році міжнародного тестування PISA. Також на початку 2018 року представники нашої Служби здійснили навчальний візит до Державного виконавчого агентства освіти в Шотландії. Зустріч відбулася у м. Глазго, Королівстві Великої Британії та Північної Ірландії у рамках інструменту інституційної розбудови Європейського Союзу «TAIEX» задля отримання практичного досвіду з питань забезпечення кращого доступу до якісної освіти через громадянське суспільство.

Під час візиту наші співробітники ознайомилися з практичним досвідом Державного виконавчого агентства освіти в Шотландії з питань взаємодії з інститутами громадянського суспільства та вдосконалення державної політики в цій сфері. Також вивчили досвід із налагодження зворотного зв’язку з громадськістю задля забезпечення прозорості та відкритості державного органу.

Також 27 квітня Служба підписала Меморандум про співпрацю між Державною службою якості освіти України та Національним агентством оцінювання шкіл Литовської Республіки.

  • Розкажіть детальніше, що дасть підписання цього Меморандуму для забезпечення якості світи в Україні?

Ми вже давно співпрацюємо з Литовською агенцією із забезпечення оцінювання шкіл якості освіти. Меморандум укладено задля розвитку двосторонніх українсько-литовських зв’язків у сфері освіти, зокрема з питань забезпечення якості освіти, забезпечення якості освітньої діяльності та співробітництва, спрямованих на підвищення якості освіти через удосконалення діяльності інституції.

Відтепер ми можемо спільно розробляти нові ідеї, критерії, стандарти, нові рекомендації, для того, щоб забезпечувати якість освіти. Меморандум дає нам змогу брати участь у багатьох освітніх заходах, що відбуватимуться в ЄС, боротися за грантові програми, які надає для спільних розробок українська служба якості освіти та литовське Національне агентство оцінювання шкіл. До того ж наші експерти можуть обмінюватися досвідом із литовськими та брати участь у їхніх семінарах.

  • Розкажіть, будь ласка, про особливості роботи закордонних шкільних інспекцій?

Інституції із забезпечення якості освіти діють практично у всіх європейських країнах. Ми дії, Нідерландів, Португалії, Румунії, Литви. Але найбільш тривалою й продуктивною є наша співпраця з Чеською шкільною інспекцією. Цей державний орган є національним авторитетом для оцінювання й контролю якості та ефективності шкільної освіти в Чехії.

Чеську шкільну інспекцію складають центральний апарат і 14 регіональних відділень. Серед основних повноважень Чеської шкільної інспекції: аналіз даних про освіту; моніторинг та оцінювання ефективності системи освіти; оцінювання умов, перебігу та результатів освіти, виконання шкільних навчальних планів; контроль за дотриманням нормативно-правових актів у сфері освіти та за використанням фінансових коштів закладом освіти з державного бюджету.

Школи зобов’язані максимально співпрацювати з Чеською шкільною інспекцією. Оцінювання й контроль школи інспекція проводить у формі досліджень на самому об’єкті або у формі інспекційного електронного збору даних. Це заповнення електронних анкет в інформаційній системі інспекції. Очолює інспекцію головний шкільний інспектор, призначення та звільнення якого відбуваються відповідно до Закону про державну службу. Інспекційну діяльність проводять шкільні інспектори, відповідальні співробітники й запрошені особи. Це можуть бути позаштатні спеціалісти з окремих проблем, яких запрошують в інспекційні команди відповідно до Закону. Шкільним інспектором може бути лише особа, яка отримала вищу освіту й має не менше 5 років педагогічного чи педагогічно-психологічного стажу. Відповідальним співробітником, який проводить перевірку використання фінансових засобів, які отримала школа з державного бюджету, перевірку безпечності та охорони здоров’я, шкільного харчування може бути особа, яка отримала вищу освіту й має не менше 5 років стажу, або середню шкільну освіту з матурою (іспитами) та щонайменше 20 років стажу.

За результатами власної діяльності інспекція має право вживати певних заходів. Наприклад, установлювати терміни для усунення виявлених у школі порушень і недоліків, виписувати штраф директорові або засновникові школи, вносити пропозиції про звільнення директора школи та про виключення школи із Реєстру закладів освіти Чехії, тобто фактично про її закриття.

Якщо під час виконанні інспекційної діяльності виникає підозра про правопорушення, перевірка якого не належить до компетенції Чеської шкільної інспекції, або якщо було ідентифіковано ризики, що ставлять під загрозу безпеку й здоров’я дітей, учнів, студентів, працівників школи, або ризики, пов’язані з використанням коштів державного бюджету, Чеська шкільна інспекція повідомляє про це у відповідні органи контролю.

  • І насамкінець. З 1 вересня цього року розпочнеться практична реалізація Нової української школи. Дайте декілька порад молодим учителям, які тільки розпочнуть працювати в школі та досвідченим педагогам, яким складно даються зміни в школі.

Я б зосередив увагу молодих педагогів на нових аспектах Державного стандарту початкової освіти, якщо вони працюватимуть у початковій школі, на Концепції Нової української школи та на новому Законі «Про освіту». Безумовно, вони повинні бути в курсі, що нового відбувається в частині забезпечення якості шкільної освіти. Головне — постійно вдосконалюватися, навчатися й робити все для того, щоб якість української шкільної освіти зростала.

Бути педагогом — це не стільки обов’язок, як внутрішнє бажання людини, бо це надзвичайно відповідальна й складна професія. Проте всі педагоги різні. Я не вірю, що досвідчені вчителі можуть опиратися змінам. Просто вони поки що не можуть зрозуміти, у чому суть реформи і в чому суть тих змін, що відбуваються в школі. Звичайно, в умовах, коли освітня шкільна система вже багато років не змінювалася, люди звикли й не хочуть виходити із зони того комфорту, у якому вони зараз перебувають.

Усі вчителі повинні зрозуміти, що настав той момент, коли неможливо навчати дітей тими самими методами й підходами, які були 20, 30 чи 40 років тому. Змінилися цінності, суспільство, життя, і тому школа мусить постійно вдосконалювати якість освіти. Ми чекаємо, що кожен педагог стане більш креативним, викладаючи свої дисципліни, та використовуватиме різні методики та методології в навчанні. Розпочне застосовувати й реалізовувати себе як педагога не тільки для передачі інформації, а й як людину, яка зможе об’єднати всіх учнів навколо себе.

Це надзвичайно важливий крок для кожного вчителя, щоб його ідеї та таланти були реально відкриті та реалізовані. Учителям не варто думати, що всі зміни впроваджуються для того, щоб їм нашкодити. Насправді це все робиться для того, щоб забезпечити якість освіти кожному учню. Бо наша робота спільна — Міністерства освіти і науки, Державної служби якості освіти, кожного директора школи, педагога, управління освіти, інституту післядипломної освіти, громадських організацій, усіх батьків. Це спільна енергія, яка направлена на одне — реалізувати право на освіту кожної дитини. Це найважливіше.

Розмову вела Анастасія БУГАЙЧУК

журнад "Директор школи. Шкільний світ", №6 червень 2016


Тема

Школа для життя, або Як не втратити 12 років?

4

Проблема з кадрами та в змісті освіти Відверта розмова з директором школи

14

«Відтік» кадрів Чому молоді вчителі йдуть зі школи

24

Професія — вчитель Чи загрібають педагоги гроші лопатою?

36

Рік із НУШ Плюси та мінуси роботи в початковій школі

46


Методичний кабінет

1 + 1 > 2 Неймовірна математика співучителювання

52


PR-освіта

Сторітелінг в управлінні персоналом Створення дієвих історій для корпоративних комунікацій

58

Мистецтво публічного виступу

68

dyj-2018-005-anons

УЧИТЕЛІ ТА ЇХНІ «ЗАКАМАРКИ». Інтерв’ю з ініціативною вчителькою Наталією Яйко

Учитель учителю друг. Цього принципу особливо важливо дотримуватися нині — у час освітніх реформ. Звідусіль лунає: «Учителю треба змінюватися». А важкі завдання завжди легше даються гуртом. Торік молода львівська вчителька початкових класів Наталія Яйко разом зі своїми колежанками започаткувала клуб «Вчительські закамарки» — місце, куди можна прийти на каву, обмінятися досвідом і повчитись одне в одного. Ми поговорили зі співзасновницею про те, як проходить таке взаємне навчання і чи складно це — уживатися в роль учителя Нової української школи.

  • Розкажіть, як з’явилась ідея створити клуб «Вчительські закамарки». Чим ви там займаєтеся?

Люди часто запитують у мене, що таке закамарки. Я пояснюю, що закамарки — це щось таке потаємне, те, куди мало людей заглядає і заходить.

Можна сказати, що клуб виник спонтанно. Я працюю в школі вже сьомий рік. Коли в мене з’явилась ідея, я прийшла в наш навчально-методичний центр і розповіла про це. Мені сказали: «Добре, пропиши свою ідею й ми подумаємо, як її втілити». А влітку мене запросили на роботу методистом, і так мені стало легше це реалізувати. Це був проект, який приніс мені нові можливості.

Клуб виник для того, щоб об’єднати молодих учителів. Бо коли ти, молодий, приходиш на роботу, то зазвичай потрапляєш у середовище педагогів із досвідом, у якому потрібно заявити про себе. Щоб підтримати та показати їм, що, окрім того, що вони вчителі, вони ще й люди — мають право на дозвілля, ходити в театр, на каву, обговорювати якісь речі — ми і створили цей клуб.

Спочатку в нього була зовсім інша мета: ми хотіли зустрічатися раз на кілька місяців. Та коли побачили, що до нас приєднуються люди, то зрозуміли, що йдемо в правильному напрямі й змінили формат. Я пам’ятаю, це було під час зимових канікул: ми сиділи в школі й думали, що ж це ми таке маємо придумати (сміється).

Ми почали запрошувати до себе психологів, письменників, творчих людей. Ми помітили, що до нас почали приходити не лише молоді, а й ті, хто молоді душею. Щоразу було дедалі більше вчителів. Зараз ми позиціонуємо себе як освітня ініціатива. Наша мета — щоб учителі не почували себе самотніми, знали, що їм можуть допомогти. Усього, що ми вміємо — ми вчимо інших. Зараз маємо багато семінарів, нас запрошують до шкіл. Я є учасником проекту «Інтегральне лідерство в освіті», де навчилася багатьох ігор на командоутворення, медитацію, порозуміння тощо. Ми хочемо показати людям, як це робити і що це можливо, й що не можна втрачати віри. Ми як швидка допомога вчителю (сміється).

  • Ви — учитель початкових класів, але наскільки я розумію, членами клубу є й інші вчителі?

Так, усі. Ми вирішили не роз’єднувати, бо є багато вчителів старших класів, які можуть чогось навчити. Цього місяця в нас буде зустріч, на яку прийде вчителька інформатики й буде вчити нас робити презентації в різних редакторах. Бо не завжди це вдається, а якщо показати, то піде краще. У нашій школі є чудовий мультиборд, що сприяє інновативному навчанню. До слова, багато львівських шкіл отримали такі подарунки від міста. Ми акцентуємо та тому, що наші зустрічі мають бути практичними.

Ще в навчально-матодичному центрі стартував новий проект «Майстерня щастя» або «Творча май майстерня». Щомісяця ми збираємось, і вчителі діляться цікавими творчими методиками. Ось цього місяця будемо робити свічники, потім малювати на батику, виготовляти новорічні іграшки. Тобто щоб учитель міг спробувати, а потім принести це в школу й зробити зі своїми дітьми.

  • Тобто ви і вчитеся, і відпочиваєте?

Так, у цьому і вся ідея — ти не відчуваєш дискомфорту, приходиш сюди за власною волею. А не так, що побачили в школі якесь оголошення і тобі кажуть:«О, сьогодні ти йдеш на “Вчительські закамарки”». Бажання вчитися — це те, що головне.

  • Ви зустрічаєтеся в школі чи поза нею?

Зазвичай ми зустрічаємося в школі. Але наша команда, а нас є п’ятеро, зустрічається будь-де. Ось зараз ми планували поїхати на екскурсію, але не дуже вдається з погодою. Окрім школи, ми плануємо ще якісь виїзні засідання, походи в театр, на концерти, лекції, семінари.

  • Я знаю, що ви проводили літню школу в Коростеві. Як це відбувалося?

Коли я була на одному з модулів «Інтегрального лідерства», мені захотілося зробити таку літню школу. Щоб учителі поїхали в Карпати, повчилися, і, відповідно, відпочили. Коли я почала обдзвонювати готелі, бази — говорили просто захмарні ціни. На два дні ніхто номерів здавати не хотів. А ще так вийшло, що це були канікули, День Незалежності — усе зайнято. Я приїхала до Львова, склала програму та поїхала відпочивати. Просто в мене вже була спланована подорож. Уся ця підготовка впала на плечі моєї команди і це дало розуміння того, що в мене найкращі у світі друзі. Усе було просто ідеально.

Школа тривала два дні: ми готували їжу на вогні, ліпили вареники, співали, танцювали. Говорили про критичне мислення, емоційний інтелект, емпатію, ненасильницьке спілкування. У нас було багато творчих майстер-класів. Зачепили освіту Фінляндії, Швеції. Училися до ночі (сміється). Учителі поїхали задоволені, бо і приїхали вони зацікавлені. Наші спонсори, видавництво «Ранок», допомогли з подарунками, кожен учасник отримав чудове горнятко.

  • У Коростеві були молодші вчителі чи різного віку?

Були різні. Якось подзвонила вчителька з села моєї бабусі й сказала: «Ви, напевне, вчителів із села не берете». Ми так сміялися! Я кажу їй: «Ми беремо всяких, не хвилюйтеся!» Були молодші, були такі, хто мають власних дітей. Це були всі ті, з ким ми співпрацюємо, з ким ми в товариських відносинах. Тому це була така неформальна зустріч: ми лежали на килимках на вулиці, дуже сильно посприяла погода.

Я завжди говорила, що нам неважливо вчителі молоді чи не молоді. Є люди, які молоді душею. Немає значення скільки тобі років! У мене в коледжі була викладачка, яка була вже давно на пенсії, але вона була просто супер. Вона говорила про методику української мови і ти йшов із її пар такий «наповнений». Я ті зошити тримаю досі — у мене вища освіта філологічна і це власне через неї я стала філологом. Ми (вчителі початкової школи — прим. ред.) задаємо темп. Коли дитина іде, це як корабель — ти його штовхаєш. Ось у мене є друзі, лікарі чи інші, і вони кажуть: «О, моя професія найважливіша». Я кажу: «Так, але якби ти не прийшов до мене, і не повчився мукати і макати — ну, ти би не став лікарем». Усе починається з учителя.

  • Щодо креативних методик. Де про них дізнатися — на курсах підвищення кваліфікації чи це більше самоосвіта? Як дізнатися, що справді працює?

(усміхається) Те, що зараз ідеться про сертифікацію і що вчитель зможе обирати, де йому підвищувати кваліфікацію — це просто респект тим, хто це придумав. Не в образу інститутам післядипломної освіти та курсам підвищення кваліфікації, але зараз учителі можуть багато навчитися самі. Як не дивно, Інтернет цьому сприяє. Є багато ресурсів. До прикладу, «Про.Світ», центр інноваційної освіти, який виник у Львові, чи Prometheus, EdEra. Тільки за ними можна навчитися масі всього. Зараз Prometheus запускає курс критичного мислення для шкільних педагогів. Змоги навчитися є дуже багато. Усіх методик не використаєш, але з кожної можна взяти щось і підлаштувати — не так під себе, як під дітей. Бо є діти, яким добре, яким чудова ця методика, а прийде другий випуск — і їм вже не підходить.

Ми (у моєму класі — прим. ред.) працюємо за тематичним навчанням, зараз освоюємо програму «Крок за кроком». Минулого року я працювала за принципами «Лицем до дитини». Тематичне навчання, про яке зараз усі говорять, у багатьох львівських школах упроваджують вже давно. Мені дуже пощастило, що моєю першою школою була «Школа радості» (Львівська середня загальноосвітня школа І—ІІ ст. «Школа радості» з поглибленим вивченням англійської мови —прим. ред.), яка працює саме так. Я та троє моїх колег із «Вчительських закамарок» цьогоріч маємо першокласників і пробуємо працювати як пілотні школи (хоча одна з нас таки працює в такій).

Готуватися до уроків дуже важко. Бо коли дітей є багато, то до кожного має бути індивідуальний підхід. Усі новинки, які з’являються, допомагають працювати. Варто просто підписатися на сторінки у Фейсбуці — ти вже побачиш багато різних новинок. А вони з’являються просто з шаленою швидкістю! Я завжди була прихильником того, що змушувати нічого не потрібно. Я дозволяю своїм учням ходити по класу, лягати на килимочок (під час уроків). Варто прислуховуватися до того, що дітям потрібно: може в цей момент дитина захотіла саме полежати чи пройтися.

  • Ви згадали, що у вас є подруга, яка вчителює в пілотній школі. Як ви оцінюєте зміни в початковій ланці, які відбуваються в межах становлення Нової української школи?

Я скажу свою особисту думку — тобто, це стосується лише мене. Я не знаю, як у всій Україні це відбувається. Це висвітлюється в медіа, але, на жаль, мало інформації про те, як це відбувається в усіх областях. А я б хотіла знати, як Одесі вдалося, як Полтаві чи Києву. Добре, що я у Львові дружу з вчителькою пілотного класу, яка може мені розповісти, як їй це вдається.

Наступне: мені здається, що теми, обрані для 1-го класу, є заважкими. Ось ми вчимо зараз кольори. Коли дитина вчить зелений колір, то вона приходить у зеленому одязі, приносить зелені овочі-фрукти, вона це рахує, малює, передруковує, читає, запам’ятовує візуально. Але коли (в пілотних школах — прим. ред.) є тема «Ми — підприємливі», — це заважко для 1-го класу. Можливо, у когось і є такі супермегарозумні діти, але взагалі діти ще замалі. (У такому разі — прим. ред.) я не знаю, що будуть вивчати в 2-му, 4—5-х класах. Напевне, програмування піде?

Я дуже налаштована на Нову українську школу. У нашій області я є одним із тренерів. Ми проводимо для вчителів різні навчання. І коли приходять багато вчителів пенсійного віку, то часом від них чуєш, що вони хочуть звільнятися, бо бояться, що не впораються. Тобто зараз має бути така пропаганда того, що Нова українська школа — це круто, що навіть будучи на пенсії, ти можеш це зробити.

Я маю надію, що Нова українська школа вдасться. Зрештою, щоб усе вдалося, учитель має бути забезпеченим матеріалами. Ось ми їздимо за кордон, бачимо всі ці мультимедійні дошки — але тут є люди, які не мають паперу, ксероксу. Береш свої гроші та йдеш копіювати. Ось зараз багато говорять про побори, про батьківські внески, про ще щось. Я дуже хочу мультимедійну дошку. Я можу написати багато звернень в різні інстанції але, до прикладу, якщо в сусідній школі тече дах — то що будуть робити: куплять мені дошку чи поремонтують дах? У нас немає такого великого фінансового забезпечення і директори шкіл теж зустрічаються з великими проблемами. Тож насамперед треба забезпечити вчителів технікою, і друге — дати їм можливість учитися. Щоб можна було поїхати на якесь навчання, і щоб хтось оплатив це. Я молода, я ще можу собі це дозволити, але є люди з сім’ями, які не можуть. Хоча є альтернатива — онлайн-курси. Тема Нової української школи зараз на часі і я маю велику надію, що все вдасться.

  • А як зміни сприймають батьки?

Багато залежить і від батьків. Є моменти, що легко працювати з дітьми, а важко з батьками. Ось зараз ми працюємо над темою інтерактивних батьківських зборів, розробляємо вправи-ігри. Треба, щоб збори були не такі — прийшов, дав гроші й пішов, а щоб кожен був залучений до активної діяльності. Так батьки будуть бачити, як діти вчаться і що це дійсно ефективно.

У 4-му класі на зборах я давала тест: 5 однакових запитань батькам і дітям. Наприклад, що любить їсти твоя мама, чи достатньо часу тобі приділяє тато тощо. І відповіді ой як різнилися —батьки почали задумуватися.

  • А як батьки сприймають саме ось цю програму пілотної школи? Вона для них не є заважкою?

Та заважкою. Я думала, що Нова українська школа розвантажить дітей, що будуть легкі теми. Бо «Ми — підприємливі» — це нелегка тема, я б її брала в 4-му класі — організувати доброчинний ярмарок та всяке таке. Там (у програмі — прим. ред.) власне згадувалося про цей ярмарок. Старші діти можуть це робити й уже розуміють для чого це все. А ті діти (1-й клас — прим. ред.) — ще маленькі.

  • А які ще є теми?

Є теми «Моє довкілля», «Мої друзі», «Я — школяр». Не всі теми важкі. Але, наприклад, тема «Мода» — це якось заважко для 1-го класу. Я маю надію, що наступного року теми підкоригують.

  • Чому на курсах старші вчителі казали, що хочуть звільнятися?

У нас є проект «Школа становлення сучасного вчителя». Це 9 платформ. Кожного місяця вчителі приходять на заняття, ознайомлюються з різними методиками роботи, які вже перевірені, тобто впроваджуються львівськими вчителями на практиці. У нас вже відбулися дві платформи — «Робота з батьками» і «Навчання темами». І коли вчителі прийшли на платформу «Робота з батьками», де модераторами були ми (команда «Вчительських закамарок» — прим. ред.), проводилося багато різних ігор, усі бігали, гралися, обіймали одне одного. Так було дві години й учителі змучилися. І дехто з них сказав, що це заважко. Коли я прийшла цього місяця в інший район, там було більше вчителів пенсійного віку. І одна вчителька каже: «Я цього не буду робити, я буду робити так, як роблю, а як ні — то звільнюся». Я кажу: «Та вас же ніхто не змушує це робити, вам просто показують, що таке є». Багато вчителів після наших занять говорять, що готові до змін. Дякувати Богу, готових мінятися вчителів є більше, ніж тих, які не готові.

Якщо брати наші заняття, то всі вони практичного спрямування. До прикладу, музейна педагогіка. У Львові є маса музеїв! Вони навіть мають розроблені уроки — ти просто заводиш туди дітей і вони проводять чудові уроки. Тобто не треба придумувати космос-щось. Є багато музеїв, де є дні, коли можна прийти безкоштовно. Львів і сам як музей — гріх цим не скористатися! Біля моєї школи є еколого-натуралістичний центр, де є група продовженого дня. Вони забирають моїх дітей після уроків. Діти там малюють, учать англійську, доглядають тваринок. Одного разу діти допомагали прибирати вулицю — замітали, збирали листя — і були дуже задоволені! На другий день працівники центру прийшли за дітками разом із маленьким вихованцем-поні. Для дітей це просто незабутньо! Сьогодні вони виступали в еколого-натуралістичному центрі. І коли дивишся на те, які діти в ті моменти щасливі — то можна впровадити мільйон методик лише для того, щоб у дітей були усмішки. Я вважаю, якщо вчитель приймає, інтерпретує й впроваджує щось нове — його вік не має значення.

  • То ви все ж думаєте, що більшість учителів готові змінюватися в такому напрямі?

Я маю таку надію.

  • Мені здається, що в початковій школі просто стати другом дитині. Але як зберегти це почуття в старшій школі, коли починається складний підлітковий період?

Так, для менших дітей вчителька — друг. Вона авторитет для них: якщо сказала переходити дорогу на пішохідному переході, то вони будуть робити тільки так і будуть тягти за собою батьків. Усе має бути, як сказала вчителька. У старших класах уже важче. Для того щоб згуртуватися, у мене з моїми учнями є певний ритуал чаювання. Ми п’ємо чай, підбиваємо підсумки, обговорюємо плани, їмо цукерки та печиво. І я дуже тішуся, що діти вміють дружити.

Якось один із моїх учнів йшов по коридору й почав плакати. Я кажу до нього: «Що трапилося?» Він: «Це особисте». Я: «Ну то ходімо до мене в клас». У нас була дуже  дружня і довірлива розмова — маю надію, що зуміла допомогти. Коли дитя розказує тобі про свої проблеми й бачить у тобі людину, яка може допомогти — у тебе просто крила ростуть. Уся атмосфера — екскурсії, чаювання, допомога одне одному — це все дає значний результат. І коли оці малесенькі мої, у яких було чаювання, такі задоволені розповідали, що їм подобалося, а що — ні, то я дивилася на них і розуміла, що тут вже закладений фундамент — вони вже можуть одне одного підтримати й зрозуміти. Я їм завжди кажу: «Навіть якщо ви побилися, маєте сказати одне одному, чому це зробили й попросити вибачення. Треба все проговорювати!» Методом бесід, екскурсій, нетрадиційних уроків діти бачать, що ти до них відкритий. Лише так можна з ними подружитися. У старших класах вони вже йдуть до різних учителів, у них стрес адаптації, але якщо вчитель буде старатися, то я маю надію, що серед того десятка вчителів буде один-двоє тих, до кого дитина буде більш прихильною. Хтось бачить друга в тому, хтось — в іншому. Фундамент довіри треба закладати з початкових класів — щоб не було якогось середовища конкуренції. Це як посадити квітку — вона пустила корінці, проросла, а далі її треба лиш поливати, плекати — і тоді будуть значні результати.

Розмову вела Ілона ГРОМЛЮК

журнал "Директор школи. Шкільний світ", №11 листопад 2017

Уроки емпатії або мистецтво ходити в чужому взутті

Індійська приказка говорить: «Не засуджуй людину, поки не проходиш дві весни в її мокасинах». Глибока думка, висловлена простими словами: відчуй іншого, зрозумій його потреби і болі, радощі та смутки і лише тоді зможеш осягнути, оцінити і прийняти. Це все про неї, емпатію, — вміння зрозуміти й відчути інших. Що таке емпатія і навіщо вона потрібна людям? Хіба без неї не легше і простіше? Жити, не вникаючи в почуття та емоції інших, не рвати душу і серце через власну небайдужість і не співпереживати і нервувати через не своїх, чужих людей… Ні, не простіше. І вже точно не легше. Тому що без емпатії наш світ був би місцем безжального хаосу, в якому ми б навряд чи змогли вижити.  Місце, де ми можемо і маємо навчитися емпатії, — це школа.

Світ без емпатії та емоційний дальтонізм

Звідки взагалі береться емпатія? У мозку людини (і більшості ссавців, а також деяких птахів) є так звані «дзеркальні нейрони». Вони активізуються, коли особа спостерігає за чиїмись діями з наміром їх повторити. Дзеркальні нейрони відповідають за навчання шляхом спостереження. Від їх розвитку залежить і емпатія: ми навчаємося ставити себе на місце інших ще в дитячому віці, стежачи за чужими виразами облич і копіюючи їх. Якщо відповідні центри в мозку вражені органічно, емпатія може не розвинутися. Тому психологи рекомендують не забороняти дітям «мавпувати» — тільки так вони навчаються співчувати.

Утім навіть люди з нерозвиненою емоційною емпатією можуть розвинути в собі когнітивну емпатію. Простіше кажучи, навчитися логічно обчислювати реакції інших, «приміряти на себе» і робити висновки: ось людині добре, а ось їй погано. На відміну від емоційної, когнітивна емпатія розвивається в підлітковому віці та надалі розвивається все життя.

А тепер спробуймо уявити світ, де не існує емпатії. Ні, це не гіпотетичне припущення, адже справді є люди, які не володіють емпатією. І це не означає, що вони суцільно психопати і маніяки (хоча у цих людей, як свідчать дослідження, зафіксована повна відсутність емпатії).

Ви, напевно, зустрічали дітей і дорослих, у яких емпатія розвинена на дуже низькому рівні. Але відсутність емпатії можна помітити не відразу. Адже, наприклад, дитина може бути розумною не по роках: читає, пише, розв’язує математичні задачі, хоча ще навіть до школи не пішла. Турбує тільки одна незначна, на перший погляд, проблема — вона не здатна до співпереживання і співчуття. З нею щось не так? На вулиці вона може штовхнути кошеня, відібрати іграшку в малюка, який плаче, голосно кричати, незважаючи на ваші прохання бути тихіше, сміятися, коли молодший братик поранився. Чому ж вона так себе поводить? Можливо, в гонитві за раннім інтелектуальним розвитком було втрачено щось не менш важливе?

Існує такий термін як «емоційний дальтонізм». Це нездатність людини розуміти, розрізняти та усвідомлювати власні емоції та емоції інших людей. Такій людині важко класифікувати власні емоційні стани, що вже казати про інших людей. Емоційний дальтонізм спричиняє у людини труднощі в розумінні причин виникнення власних емоцій і, як результат — їй важко донести ці емоції до інших.

Ось і виходить, що ми помічаємо не стільки наявність емпатії, скільки її відсутність.

Світ без емпатії... Ми, ймовірно, не пережили б цього. Емпатія створює зв’язки між людьми, об’єднує їх і допомагає налагодити дружбу і любов. Це змушує нас відчувати, ніби хтось піклується про нас: без неї ми, швидше за все, будемо відчувати себе вразливими і самотніми.

Особливо це проявляється в дитинстві та підлітковому віці. Адже якщо дорослі люди так чи інакше вміють справлятися із ситуаціями, в яких не знаходять відгук і розуміння від оточення, то для дітей і підлітків це може стати надскладним завданням.

Школа — це ще одне місце, де діти можуть навчитися емпатії.

Навіщо емпатія вчителям і учням

Нагальною потребою суспільства на сучасному етапі є створення в оточенні людини атмосфери духовності, людяності, гуманності взаємин. Зближенню людей, їх взаєморозумінню сприяють добрі, чуйні, уважні стосунки між ними, прояв причетності до проблем ближнього, чуйність, співчуття і співпереживання. Особливо важливо це для педагога. Сфера педагогічної праці, як відомо, належить до такого виду професійної діяльності, в якому провідну роль відіграє процес спілкування.

Саме шляхом спілкування реалізуються завдання навчання і виховання, і саме в ньому полягає потужний резерв підвищення професійної майстерності педагога і вдосконалення організації педагогічної діяльності.

Емпатія — це одна з найважливіших якостей особистості педагога та одна з основних складових успішного педагогічного процесу. Емпатія створює в спілкуванні своєрідний емоційний фон, що дає змогу і вчителеві, і учневі розвиватися в потрібному їм напрямі. Як засвідчує практика, основною умовою розвивальної взаємодії вчителя і учня є наявність довіри і позитивних взаємин між ними: в цьому випадку учень наполегливо долає труднощі, переймає найкраще в поведінці, способі мислення вчителя, не боїться самого пошуку вирішення завдань.

Педагог не просто співпереживає з дитиною якісь її почуття і емоції, а характером свого співпереживання «затушовує» негативні емоційні прояви молодої особистості та спонукає її до справді гуманних переживань.

Тож уміти співпереживати учневі, співчувати йому, проявляти доброзичливість, почуття причетності до всіх його «перемог» і «поразок» — це провідні якості вчителя, найважливіша передумова для встановлення з дітьми справжніх взаємин.

Дитина виховується не словами, а прикладом. Відтак прояв педагогом справжньої емпатії допомагає дитині на глибинному рівні зміцнитися в думці, що в цьому світі можна жити і діяти «по-людськи». Згодом така впевненість може перейти в моральну норму життя людини. Відомо, що діти з високою емпатією схильні заступатися навіть за тих, хто не належить до компанії друзів. Таким чином вони сприяють зменшенню булінгу (цькування) в школах і на вулицях. Досвід підтримки і захисту слабких допомагає дітям сформувати здорову стійку самооцінку. Висока емпатія сприяє успішності, коли дитина стає дорослою. Це стосується насамперед і особистого життя. В подальшому емпатія допомагає вибудовувати взаємини з друзями, створити сім’ю і виховувати дітей. Люди, які легко сприймають і розуміють почуття інших, успішні й у роботі. Вони здатні до ефективних переговорів, співпраці, добре працюють у команді. Роботодавці часто називають емпатію однією з найважливіших навичок у сучасних умовах ринку.

З погляду науки: виміри і контексти емпатії

Емпатія — поняття багатогранне. Слово «емпатія» походить від римського «patho», що означає глибоке, сильне, чутливе почуття (відчуття), близьке до страждання. Префікс «ем» означає спрямований (скерований) усередину. В перекладі з грецького — «пристрасть», «страждання», «почуття».

Емпатія — це розуміння емоційного стану іншої людини за допомогою співпереживання, проникнення в її суб’єктивний світ. Загалом, науковий термін та визначення поняття було введено американським психологом Едвардом Тітченером, який узагальнив філософські погляди про симпатію з теорією вчуття дослідників Е. Кліффорда та Т. Ліппса.

За Теодором Ліппсом, «вчуття» — це специфічний вид пізнання суті предмета чи об’єкта. «Вчуття» в іншу людину базується на бажанні знайти в ній свої переживання. Співчуття до інших людей можливе тому, що людина наповнює їхні переживання власним досвідом. Таким чином отримує своє пояснення природа альтруїстичної поведінки людини.

З часу введення Едвардом Тітченером у психологію терміна «емпатія» останній наповнився певними ознаками й тлумаченням.

Ступені емпатії

Емпатія характеризується ступенем зацікавленості думками, почуттями інших людей та інтенсивністю проявів співчуття і співпереживання.

Психологія вважає, що емпатія певною мірою притаманна кожній людини, однак ступінь її вираженості буває різною. У зв’язку із цим учені виділили 3 ступеня емпатійного переживання.

Перший ступінь емпатії. Характеризується черствістю і байдужістю до почуттів і переживань інших людей. Таку людину турбують лише власні проблеми і вона не бажає бачити проблеми оточення. Емоції іншої людини, які проявляються за допомогою міміки, жестів — люди, які мають перший ступінь емпатії, бачать, але не розуміють їх і тим більше не переживають як свої власні. Такі люди здаються відстороненими і байдужими. У них мало друзів, тому що їм нецікаві почуття, думки, дії інших, адже вони зазвичай рідко розуміють оточення.

Другий ступінь емпатії характеризується відносною байдужістю до того, що думають і відчувають інші, але одночасно вмінням співпереживати. Представники другого ступеня воліють боротися з емоціями, тримати їх під контролем. Така емпатія проявляється в епізодичному щирому переживанні. Переважно це пов’язано з настроєм і з об’єктом — високий рівень співпереживання по відношенню до близьких людей і байдужість до чужих.

Третій ступінь емпатії — рідкісний, адже люди цього типу здатні співпереживати, співчувати іншим, розуміти інших краще, ніж самих себе. Вони товариські та дружелюбні. Проте представникам третього ступеня буває важко позбутися залежності від думки оточення. У цьому випадку людина на регулярній основі та з усім оточенням може тактовно і тонко проживати почуття емоційного єднання. Такі люди мають здатність відсунути своє «Я» на задній план, проявити альтруїзм і не засуджувати інших.

Категорії емпатії

Едвард Тітченер розробив і ввів у психологію класифікацію емпатійного переживання, що складається з трьох категорій. Вона ґрунтується на розумному, чуттєвому і емоційному співпереживанні, залежно від схильності людини:

Емоційна емпатія. Під цими словами мається на увазі реакції індивіда на емоційні стани іншого — він відчуває справжні переживання і переносить їх на себе. Велика частина спілкування між людьми будується на цьому виді емпатійного переживання.

Когнітивна емпатія. Здатність людей до когнітивної емпатії виявляється в розумінні, порівнянні, аналізі думок, які є в інших. Основне завдання емпата в такому вигляді — це глибоко усвідомити і зрозуміти. Найчастіше цей вид проявляється під час дискусій та наукових суперечок. Тоді, коли стоїть завдання, не оцінюючи і не переходячи на емоції, зрозуміти, що відбувається, з погляду опонента і висловити її словами, зрозумілими для інших.

Предикативна емпатія. При цьому виді емпатійного переживання людина має здатність до аналізу й передбачення реакції інших людей на якісь дії або події. У повсякденності цей вид емпатії активно використовується між людьми, коли існує потреба поставити себе на місце іншого й уявити його реакцію.

Рівні емпатії

Емпатія є цілісним ієрархічно структурованим, багатовимірним утворенням. Відображення переживань та їх трансформація може бути різної міри складності. Вона відбувається на відповідних рівнях: неусвідомленому (фізіологічному), частково усвідомленому (психофізіологічному), усвідомленому (соціопсихологічному) і надсвідомому (духовному).

На фізіологічному рівні зазвичай відбувається споглядання і сприймання емпатогенної ситуації, зараження емоціями емпата.

На психофізіологічному рівні — ідентифікація суб’єкта емпатії з її об’єктом. Наслідок — переживання суб’єктом емпатії емоцій, ідентичних емоціям емпата (співпереживання). В умовах соціального контролю або ж у результаті актуалізації досвіду спостережень за відповідною поведінкою референтних осіб та наслідування такої поведінки співпереживання може спонукати до сприяння, допомоги об’єкту емпатії.

На соціопсихологічному рівні суб’єкт емпатії переживає з приводу почуттів, переживань іншого у формі співчуття співрадості, заздрості чи зловтіхи, будує моделі поведінки сприяння чи протидії, реалізовує ці моделі.

На духовному рівні осягаються смислові екзистенції: утворення емпата і відчуття його вершинних, містичних переживань. Відбувається це у вигляді надвідчування переживань, трансперсонального спілкування альтруїзму, самопожертви, садизму (за патології).

Типи емпатів

Дослідники з певною долею умовності розподіляють людей на 4 типи емпатії:

Неемпати: повністю закрили канали емпатії (свідомо чи під впливом психотравми). Ці люди не можуть розпізнавати невербальні та вербальні сигнали.

Звичайні емпати: постійно перебувають у стані стресу і емоційного перевантаження, гостро переживають чужі проблеми. Часто страждають від головних болей. Здатність до емпатії ними не контролюється.

Свідомі емпати: управляють своєю здатністю до співпереживання, легко адаптуються до чужих емоцій, вміючи не пропускати їх через себе.

Професійні емпати: чудово контролюють свою здатність, часто використовуючи її у професійних цілях. Можуть керувати будь-якими чужими емоціями, міняти настрій людини, позбавляти від душевного та фізичного болю.

Емпатія як елемент емоційного інтелекту

Якщо говорити спрощено, то емпатія допомагає усвідомлювати почуття й емоції інших людей. Це ключовий елемент емоційного інтелекту, зв’язок між собою й іншими. Оскільки як люди ми розуміємо, що переживають інші, так, ніби самі це відчуваємо.

Психологи вважають схильність людей до емпатії нормою, тоді як повне ототожнення своїх переживань з почуттями співрозмовника або, навпаки, відсутність якого-небудь відчуття іншої людини — ненормальним станом речей.

Даніель Големан, автор книги «Емоційний інтелект», вважає, що емпатія — це переважно здатність розуміти емоції інших людей. На глибшому рівні йдеться про визначення, розуміння і реагування на проблеми і потреби, які лежать в основі емоційних реакцій і реакцій інших людей.

Дослідник визначив п’ять ключових елементів емпатії:

Розуміння інших.

  • Розробка інших.
  • Наявність орієнтації на допомогу.
  • Використання різноманітності.
  • Політична обізнаність.

Чому емпатія важлива

Можливо, людям не завжди легко або навіть можливо співпереживати іншим, але завдяки корисним навичкам і певній роботі над собою ми можемо працювати в цьому напрямі. Дослідження показують, що люди, які здатні співпереживати, краще спілкуються з іншими людьми і мають краще самопочуття.

Емпатія допомагає людям відчувати довіру, мати уявлення про те, що інші відчувають або думають, допомагає зрозуміти, як і чому інші реагують на ситуації. Все це поглиблює наше розуміння інших людей і впливає на наші дії та рішення.

Здатність людини розуміти почуття іншої особи і навіть діяти згідно з цим розумінням — це те, що нас об’єднує і робить наш світ набагато приємнішим місцем для життя. Завдяки емпатії ми розуміємо досвід одне одного і більш схильні допомагати одне одному.

Адже здатність «взути чужі мокасини», побачити світ очима тих, хто відрізняється від нас — голодної дитини, людини, яку звільнили, сім’ї, яка втратила будинок, — все це розширює сферу нашої стурбованості важким становищем інших (будь то близькі друзі або далекі незнайомці) і нам стає дедалі важче залишатися байдужим і не допомагати.

Роман Кржнарик наводить у своїй книзі (в перекладі Маргарити Майорової) чудовий приклад письменника Джорджа Оруелла. Після кількох років служби колоніальним офіцером поліції в Британській Бірмі в 1920-х роках, Оруелл повернувся до Великобританії з наміром детальніше дізнатись про життя тих, хто опинився на соціальному узбіччі. Він одягнувся, як жебрак, і став жити на вулицях Східного Лондона з волоцюгами і злидарями. В результаті експерименту він радикально змінив свої переконання і життєві пріоритети та написав книгу «Фунт лиха в Парижі та Лондоні». Він не лише зрозумів, що бездомні люди не є «п’яними негідниками», Оруелл також завів нові знайомства, змінив свої погляди на соціальну нерівність та зібрав чудовий літературний матеріал. Це був найкращий досвід у його житті. Він зрозумів, що емпатія не тільки робить тебе добрим — це добре і для тебе також.

Так, емпатія допомагає людям об’єднуватися. Це означає, що ми дбаємо одне про одного.

Якщо ми зможемо підтримувати співпереживання в самих собі, ми можемо змінити весь світ на краще.

Технологія розвитку емпатії

Емпатія — це вміння, як власне і більшість навичок міжособистісного спілкування, яке можна розвинути. Психолог і тренер Денис Дубравін пропонує такий алгоритм розвитку емпатії.

Етап 1. Усвідомлення власних почуттів

Для того щоб розвивати емпатію до інших людей, варто починати з себе. Постійно вивчати свої почуття, їх причину і динаміку розвитку.

Етап 2. Пильне спостереження

У спілкуванні з іншими людьми намагайтеся помічати найдрібніші деталі. Міміка людини, її жести, тон голосу та реакції допоможуть вам визначити, в якому стані вона перебуває і що зараз відчуває.

Етап 3. Інтерпретація

Далі слід інтерпретувати почуття і стани іншої людини. Щоб підвищити достовірність, ви можете запитати: «Що ти зараз відчуваєш?» або «Мені здається, ти зараз відчуваєш ...».

Етап 4. Дивимося на світ очима іншого

Володіння емпатією передбачає, що ви починаєте дивитися на світ «очима» іншої людини, приміряючи на себе її почуття, ніби вона і є ви.

Етап 5. Емоційне злиття

Наступний рівень трохи складніший за попередні. Під час спілкування з людиною вам потрібно емоційно «злитися» з нею в єдине ціле.

Важливою умовою є:

  • щире бажання зрозуміти і відчути іншу людину;
  • уважно спостерігати за рухами співрозмовника;
  • прагнути побачити ситуацію його очима;
  • уникати оцінювального сприйняття поведінки;
  • наділяти особливою цінністю будь-яку інформацію, яку ви чуєте від людини.

Етап 6. Управління емпатією

Цей рівень дає можливість стати справжнім професіоналом емпатії. Володіючи емпатійними здібностями, ви не лише можете приміряти на себе стан іншого, а також, що дуже важливо, контролювати його. Ви можете вільно як входити в стан свого співрозмовника, так і легко виходити з нього, емоційно «не залипаючи». Для цього потрібно одночасно перебувати і в цьому злитті, і спостерігати за собою з боку.

 

Як розвивати емпатію в дітей і дорослих

Як допомогти дитині розвинути здатність до співпереживання?

Важливо не лише вчити бачити почуття інших людей, а і розуміти, що з цим робити. В іншому випадку емпатія може викликати негативні наслідки. Наприклад, «заразившись» гнівом оточення, люди можуть підпадати під деструктивний вплив (наприклад, жорстоке поводження в групі). Це стає основою для розвитку булінгу і цькування. Тому, навчаючи дітей співпереживання, потрібно надавати їм адекватні стратегії поведінки. Олена Петрушина наводить кілька порад, як поводитися дорослим для того, щоб розвивати в дітях емпатію.

Подавайте приклад турботи і співчуття. Говоріть про те, як ви співчуваєте іншим людям. Діліться власними радощами і переживаннями. Показуйте дітям, що ви радієте їхнім успіхам і співчуваєте негараздам.

  • Навчайте дітей слів, що описують емоції. Називайте почуття, які переживаєте ви, інші люди та ваша дитина. «Мені дуже сумно через те, що померла бабуся»; «Ти плачеш, бо злякався? Тобі страшно?»; «Твій брат гнівається, бо йому не дісталося пирога». Заохочуйте інших членів сім’ї ділитися своїми почуттями.
  • Допомагайте дитині інтерпретувати емоції людей. Запитуйте: «Як ти думаєш, чому ця дівчинка плаче?», «Що міг побачити цей чоловік, який виглядає таким здивованим?»
  • Заохочуйте співчуття і взаємодопомогу. Дякуйте дітям не лише за допомогу вам, а і за допомогу іншим людям.
  • Намагайтеся заохочувати не поодинокі добрі вчинки, а послідовну емпатійну поведінку. Не хваліть занадто часто, але нагадуйте дитині про те, що вона вже довгий час поводить себе як турботлива і співчутлива людина.
  • Підтримуйте дітей у прагненні до співпраці. Важливо заохочувати дітей не лише до того, щоб робити щось для інших, а і разом з іншими.
  • Читайте разом і заохочуйте читання художньої літератури. Книги розповідають про долі людей, вони «втягують» читача в переживання героїв. Обговорюйте емоції та дії героїв книг і фільмів: «Як ти думаєш, він себе почуває? Як можна допомогти йому відчути себе краще?»
  • Допомагайте дітям бачити різницю і схожість людей. Пояснюйте, що всі люди різні. І в кожного можна знайти щось спільне і щось відмінне. Тим ми всі й цікаві.
  • Не бийте дітей! Уникайте лайки і надмірної вимогливості. Не забороняйте дітям висловлювати почуття. Не кажіть хлопчикам, що чоловіки не плачуть. Така поведінка батьків може не тільки загальмувати розвиток здатності до співпереживання, а й спровокувати різноманітні психологічні проблеми в дитинстві та дорослому житті.
  • Будьте терплячими. Ніхто з нас не може бути емпатійним і жалісливим завжди, навіть дорослі. Щоб поставити себе на місце іншого, потрібно чимало душевних сил, а це стомлює. А для дитини освоєння будь-якого досвіду займає тривалий час і вимагає безлічі повторень. Тож допомагайте дітям навчитися емпатії та співчуття, але не вимагайте від них зрілої поведінки.

Як розвинути емпатію в дорослої людини?

Зробити це не так просто, як може здатися на перший погляд. Адже потрібно навчитися розуміти почуття і настрої свого опонента, дійсно співпереживати йому — показне співчуття ні до чого доброго не приведе. Спеціалісти наводять методи, які допомагають вивести емпатію на високий рівень.

  • Уміння слухати

Ви повинні насамперед навчитися слухати і чути свого опонента. Не прагніть говорити занадто багато, давайте йому частіше можливість висловлюватися, проявляти себе. Зазначена думка вже полегшує завдання, додає людині впевненості у власних силах. Уміння слухати — чи не найважливіша якість, якою повинна володіти людина з розвиненою емпатією. Якщо ви дійсно навчитеся слухати свого співрозмовника, не перебиваючи, то зможете досягти небувалих висот у тому, щоб допомагати згодом іншим людям. Глибоке слухання передбачає повну відмову від критики, усіляких негативних суджень і установок. Ви повинні просто зануритися в той світ, який розкриває перед вами опонент і на якийсь час забути про те, що відбувається навколо.

  • Спостереження за людьми

Такий крок дасть можливість вчасно робити відповідні висновки. Будьте гнучкими, вивчайте різні характери людей, дивіться на них із боку. Спостереження допомагає дізнатися багато, зокрема об’єктивно оцінити власні вчинки. Ви дізнаєтеся, в яких обставинах людина схильна більше нервувати і проявляти занепокоєння. Ви зможете спостерігати за первинними реакціями особистості, які зазвичай бувають приховані від сторонніх очей. Спостереження за людьми — це справді цінний інструмент, який налаштовує вас на правильну, ефективну роботу.

  • Бесіда з незнайомими людьми

Пам’ятайте, що комусь може знадобитися ваша допомога задовго до того, як людина сама про неї попросить. Якщо ви зустріли на вулиці жінку або дитину в сльозах — не соромтеся, підійдіть, запропонуйте підтримку. Не обов’язково відразу лізти з розпитуваннями, досить просто проявити людське ставлення. У більшості випадків ваше завзяття буде гідно оцінене. Якщо хтось не захоче ділитися своїми проблемами зі стороннім, то не наполягайте. Прийміть заздалегідь той факт, що далеко не кожна людина захоче з ходу почати обговорювати власний душевний стан. Замкнута особистість не може просто так довіритися, їй потрібен час, щоб вивчити більше тих, хто перебуває поруч. Загалом бесіда з незнайомими людьми допомагає скласти певну думку про оточення. Тим, хто не знає вас особисто, простіше поділитися своїми побутовими проблемами і негараздами. Усе тому, що легше розповісти про тривожні переживання тому, кого бачиш у житті перший і останній раз. Спробуйте уявити себе на місці іншого. Вам приблизно відразу стане зрозуміло, що він відчуває в даний момент часу, які думки зосереджені в нього в голові.

  • Читання книжок

Вивчення художньої літератури обов’язково приносить користь. По-перше, читання сприяє розширенню світогляду. Ви дізнаєтеся набагато більше, ніж знали до сьогодні. Вивчайте спеціальну літературу з особистісного росту і самовдосконалення. Тільки так можна вийти на високий рівень розуміння інших людей. Застосовуючи в житті описані методики, шанси стати корисним для оточення суттєво збільшуються. Ви навчитеся бачити ситуацію зсередини, під різними кутами. По-друге, ретельно аналізуйте прочитане. Вам потрібно прагнути робити відповідні висновки з книжок. Коли в житті трапиться схожа ситуація, ви вже не будете довго роздумувати, а сміливо почнете робити активні кроки.

  • Аналіз власних почуттів

Він потрібен для того, щоб навчитися краще розуміти опонента. Усі люди, перебуваючи в рівних умовах, відчувають приблизно однакові емоції. Вони або погоджуються з тим, що відбувається, або всіма силами душі опираються прийняттю ситуації. Аналіз власних почуттів допоможе усвідомити, що відчуває людина, коли з нею відбуваються певні події. Ви можете в більшості випадків спиратися на власні почуття і на їх основі робити припущення.

Використані джерела

  • Емпатійний розвиток дитини / Упоряд. : С.Максименко, К.Максименко, О.Главник. — К. : Мікрос—СВС, 2003. — 182 с.
  • Журавльова Л.П. Психологія емпатії : Монографія. — Житомир : Вид-во ЖДУ ім. І. Франка, 2007. — 328 с.
  • Петрушина Е. Как учить детей сопереживанию и зачем это делать. [Електронний ресурс] — Режим доступу: http://www.ya-roditel.ru/parents/base/experts/kak-uchit-detey-soperezhivaniyu-i-zachem-eto-delat/
  • Феномен емпатії у психологічних дослідженнях. [Електронний ресурс] — Режим доступу: http://ua.textreferat.com/referat-9942-1.html
  • Эмпатия: плюсы и минусы. [Електронний ресурс] — Режим доступу: http://www.vitamarg.com/konsultacii/nature/7390-empatiya-plyusy-i-minusy
  • What is Empathy? [Електронний ресурс] — Режим доступу: https://www.skillsyouneed.com/ips/empathy.html
  • Эмпатия в деятельности педагога. [Електронний ресурс] — Режим доступу: https://superinf.ru/view_helpstud.php?id=5733
  • Эмпатия. [Електронний ресурс] — Режим доступу: http://psyh.info/psihologiya-lichnosti/emotsii/empatiya.html
  • Anyone can learn social skills. [Електронний ресурс] — Режим доступу: http://www.improveyoursocialskills.com

Матеріал підготувала Наталія ХАРЧЕНКО

журнал "Директор школи. Шкільний світ", №10 жовтень 2017

 

Слова на кінчиках пальців. Як волинські активісти з вадами зору відкривають для незрячих світ

Під час позапланового вимкнення електроенергії ми з вами ще зможемо навпомацки пройтися квартирою, адже це наша територія і тіло вже запам’ятало, куди рухатися. А як живеться тим, хто бачить дуже погано, або й не бачить взагалі? Відповідно до статистики Світової організації охорони здоров’я — 285 млн людей у всьому світі мають порушення зору. В Україні немає точної офіційної статистики, але за неофіційними даними — це приблизно 100 тис. людей, на Волині — близько 2 тис., а в Луцьку понад 500. Тож 11 років тому, у 2006-му, в Луцьку виникла Всеукраїнська громадська організація людей з інвалідністю по зору «Генерація успішної дії», тоді ж відбувся і Перший Всеукраїнський форум незрячої молоді. А через 10 років, уже в 2016-му, була створена «Braille Studio». Студія друку шрифтом Брайля «Braille Studio» — це волонтерський проект волинського осередку ВГО «Генерація успішної дії» та правозахисної ГО «Боротьба за права» (Fight For Right), спрямований на забезпечення вільного доступу до інформації людей з порушеннями зору завдяки створенню книг та інших матеріалів, надрукованих шрифтом Брайля. Невеличка, проте потужна команда «Braille Studio» об’єднала чотирьох активних людей з Києва та Луцька: координатора і натхненника проекту Віталія Ткачука, координатора і захисницю прав осіб з інвалідністю Юлію Сачук, редактора Ганну Серпутько, котра опікується усіма текстами, і редактора друку шрифтом Брайля Олександра Мельника, який відповідає за друк книжок і стежить за якістю друку.

Про складнощі навчання

Я навчався у спеціальній школі-інтернаті для незрячих у Львові, на той час не було таких проблем із підручниками, як зараз. Потім я навчався на відділенні політології філософського факультету Львівського національного університету імені Івана Франка, а також здобув другу вищу освіту на історичному факультеті у Рівненському державному гуманітарному університеті.

Коли був студентом, то називав себе «восьмим  дивом світу», бо я незрячий вчився між зрячих. І в гуртожитку був єдиний незрячий. А навчатися було складно, бо на той час і комп’ютерів нормальних не було, мусив щось на диктофон записувати, щось по Брайлю занотовував, а щось і не встигав. Було по-різному. Зараз незрячим студентам трохи легше вчитися.

Звісно, книжки Брайлем були в бібліотеках, вони і зараз є, але їх обмаль. Якщо говорити про підручники шрифтом Брайля для шкіл, то молодша школа забезпечена підручниками, а старша — ні. Але що стосується спеціалізованої літератури — для філологів, філософів чи політологів, то книжок ні Брайлем, ні озвучених майже немає. Це проблема. Я слухав уважно на лекціях, люди щось підчитували, сам десь щось знаходив.

Зараз я викладаю історію і християнську етику в Крупівському навчально-реабілітаційному центрі для дітей з порушеннями зору. З християнської етики Брайлем немає нічого. Але видані Braille Studio «Івасикове Різдво» і «Великоднє диво» — це художні книжки, які спрямовані на виховання дітей у дусі християнської моралі. Щоб викладати історію і християнську етику — пишу конспекти. Я ж нормально користуюсь Інтернетом, адже є спеціальні програми, які озвучують текст, що на екрані. А цього року я ще й атестуюсь…

Ми плідно співпрацюємо з директором НРЦ, навіть спільні акції проводили, наприклад, запрошували до нас Сашка Лірника. Приїжджали до нас і Надія Гуменюк із Володимиром Лисом. У нас дуже крута співпраця: «Braille Studio», ГО «Генерація успішної дії» і Крупівський НРЦ.

Ніколи не думав, що буду працювати вчителем, і зовсім не сподівався, що коли-небудь займатимусь громадською діяльністю. Це сталося, коли я пішов із системи УТОС і був такий зневірений, розбитий, а мені один колега запропонував очолити організацію в Луцьку. Я, звичайно, боявся, але якось усе вийшло, і ми, крок за кроком, почали реалізовувати проекти. Мене дуже тримає в тонусі те, що я займаюсь учителюванням і, разом із тим, громадською роботою. Коли я потрапив на роботу вчителя, то думав, що протримаюсь тут місяці два-три, а склалось так, що ще й досі працюю.

Думаю, зараз недоцільно, щоб незрячі діти вчилися у звичайних школах. Але їм треба дати таке право. І Президент підписав закон. Я знаю одну маму, яка хотіла віддати свою дитину у звичайну школу, але її не приймають. Це дискримінація. Та якби я опинився у такій ситуації, то не віддавав би дитину до звичайної школи. Насамперед необхідно готувати вчителів з інклюзивної освіти. Наша держава поки що навіть не може забезпечити книжками спеціальні школи, а інклюзивних і поготів. А видавати книжки треба, бо вчителі у спеціальних школах хоч якось готові, а у звичайних школах ні.

Видане «Braille Studio»

«Генерація успішної дії» Волинського обласного осередку спільно з УПЦКП видали молитовник українською мовою шрифтом Брайля. Друкували ми його у друкарні УТОСу — в Українському республіканському будинку звукозапису і друку Українського товариства сліпих. Ми витратили 70 тис. гривень на 400 примірників, але до мене дзвонять незрячі і запитують, чому він (молитовник) розпадається. Робили книжки на дуже поганому папері, неякісно і недобросовісно.

Поступово у мене та моїх друзів почала закрадатись думка, а чого би нам самим не спробувати друкувати? Тому я почав звертатись до наших давніх партнерів із бізнесу, а це директор клініки «Загурського» Тетяна Єремеєва, директор «Модерн-експо» Петро Пилип’юк, Директор «СКФ Україна» Володимир Цибульський, благодійний фонд «Волинь-2014», і саме завдяки їхній підтримці ми придбали принтер Іndex Еverest, на якому і зараз працюємо. Цей принтер не розрахований на друк книжок у великих обсягах, а лише на те, щоб стояти в офісі, друкувати брошурки, можливо, яку одну книжку. Але зараз «Braille Studio» разом із банком ПУМБ та журналом L’Officiel розповсюджує путівники «Україна для вас». Нам потрібно продати 2 500 путівників, і на зібрані кошти буде придбано принтер Index Braille Box, який коштує 20 тис. доларів. Цей принтер буде своєрідною міні-друкарнею, бо він друкує книжки в промислових масштабах.

Ми, «Braille Studio», свій День народження святкуємо 21 березня, бо того дня народилась сама ідея. А друкувати почали із середини жовтня 2016 року. За той час, що існує «Braille Studio», ми встигли надрукувати такі книги: «Волонтери. Мобілізація добра», повість для дітей волинської авторки Надії Гуменюк «Літо з амазонками», книжки «Івасикове Різдво» і «Великоднє диво», інклюзивна книга для всіх «BRAILLEBOOK», а також почали друкувати першу в Україні неспеціалізовану газету шрифтом Брайля українською мовою «Сім’я і Дім».Фм

Окрім книг ми ще друкуємо меню. Поки що Луцьк — єдине місто в Україні, де у 20 закладах харчування є меню шрифтом Брайля. Тобто незряча людина може зайти в кафе і спокійно замовити собі ту чи іншу страву. Звісно, нас критикують за меню навіть самі незрячі, мовляв, ми не так часто ходимо до кафе. Але я думаю, що треба з чогось починати. Меню ми презентували вже з грудня 2016 року. Кафе «Аліса», броварня «Карабас-Барабас», низка піцерій «Тарантелла», «Дядя Піца», «Теревені», «Фелічіта», ресторація «Курінь», «Колобок», кафе кавказької кухні «Шафран», «Ring dj cafe», «Ring woc cafe» — фактично більшість провідних закладів Луцька зацікавилися меню шрифтом Брайля і оплатили друк. У середньому друк меню коштує від 300 до 500 грн, залежить від кількості сторінок.

Крім того, ми ще надрукували інструкції до лікарських засобів для мережі «Пані аптека». Ви бачили, напевно, що на упаковках лікарських засобів є шрифт Брайля. Було б чудово, аби шрифт Брайля з’явився й на товарах у магазинах.

Ми не знаємо, коли у нас з’явиться потрібний нам принтер, але ми все одно не припинятимемо друкувати. Якось підходить до мене незряча дівчинка в школі й каже, що хоче почитати жіночий роман. А в нас такого штибу літератури немає. З аудіокнижками теж є певні проблеми. Якщо раніше «Наш Формат» озвучував книжки, то зараз українська аудіокнижка майже не виходить, хіба що на волонтерських засадах. Хоча аудіокнига ніколи не замінить книжку шрифтом Брайля. Коли ви читаєте книжку з екрана комп’ютера і коли читаєте паперову — є ж різниця.

Ті, хто втрачає зір, не хочуть вчити шрифт Брайля, бо, мовляв, він їм не потрібен. Або люди запитують, навіщо шрифт Брайля. І я тоді наводжу простий приклад: коли дитина йде до школи, вона ж спочатку буде вчитися читати, а не відразу сяде за комп’ютер. Якщо люди хочуть бути освіченими, то книжка шрифтом Брайля мусить бути, і вона має бути якісною.

Партнери і колеги

У створенні книг нам допомагає ПРАТ «Волинська обласна друкарня», яка надає платні послуги з оправлення книг. Завдяки їхній роботі наші книги набувають сучасного привабливого вигляду. А Луцька міська рада підтримує нас фінансово, виділяючи кошти з міського бюджету на друк шрифтом Брайля. Бо нині друк таких книг є дуже дорогим. Більше того, попередній мер Луцька Микола Романюк видав розпорядження «Про забезпечення людям із вадами зору доступу до інформаційної продукції», зокрема шрифтом Брайля. Міська влада нам пообіцяла, що кожного року буде виділяти кошти на підтримку «Braille Studio», і ми дуже дякуємо за це. Дуже відчутною є молитовна та жертовна підтримка від Волинської єпархії Української православної церкви та допомога небайдужих волонтерів.

Ми безкоштовно передаємо надруковані книжки незрячим людям до шкіл-інтернатів (їх є 7 в Україні), бібліотек, як спеціалізованих, так і загальноміських бібліотек України і, зокрема Волинської області. Ми принципово не продаємо книжки, але якщо хтось приватно у нас замовляє, то ми друкуємо, але просимо допомогти коштами на розвиток «Braille Studio». Якщо ж хтось не має можливості, то ми можемо передати книги безкоштовно.

Крім «Braille Studio» книжки шрифтом Брайля друкують й інші. У Львові, наприклад, є ресурсний центр «Львівська політехніка», де друкує книжки шрифтом Брайля Оксана Потимко, в Харкові — Валентина Бутенко, друкують книжки і в Києві, як мені відомо, Олеся Перепеченко з організації «Сучасний погляд». І вони роблять свої книжки якісно. Є ще Будинок звукозапису і друку Українського товариства сліпих. Звісно, було б добре, якби з’явилося ще бодай десяток таких організацій, бо книжок, які треба надрукувати, є дуже багато. Від часів незалежності були такі роки, що видавалися одна-дві книжки шрифтом Брайля. Якщо держава не профінансує, УТОС нічого друкувати не буде. А такі організації, як ми, і ті, які я вже назвав, шукають інші джерела фінансування. І завдяки нашій наполегливості, у рік почало видаватися майже до десятка книжок.

Ще є видавництво «Освіта». Воно виграло тендер на друк навчальної літератури. Наскільки мені відомо, у них є доволі непогане обладнання, вони теж «годуються» із державного бюджету. Тож друкує «Освіта», друкує Будинок звукозапису і друку Українського товариства сліпих, але підручників у школах бракує. Якщо є держзамовлення — вони друкують, немає — не друкують. Це ніби юридично правильно, але якщо говорити про забезпеченість підручниками, то їх не вистачає, особливо для старшої школи. Я сам викладаю історію і авторитетно можу заявити, що підручників з історії для 6-11-х класів за новою програмою немає. За старою програмою є аж два підручники, але ж вони не підходять. Хоча я навчаю за ними, бо ж історія не змінюється.Ми поки не маємо права друкувати підручники, лише художню, пізнавальну, довідникову, методичну літературу, проте ми хочемо показати державі й бізнесу, що за невеликі кошти можна якісно робити великі справи. Тож аби замовити матеріали чи іншу поліграфічну продукцію шрифтом Брайля, можна телефонувати за номером (050)-223-22-64 (Віталій Ткачук), чи писати на нашу сторінку у Facebook, а якщо виникне бажання допомогти «Braille Studio», то це можна зробити за такими реквізитами: «Braille Studio», ГО ВОО ВГО «Генерація успішної дії», ЄДРПОУ 37004147, Р-р 26008055511197, МФО 303440 в Волинській філії ПАТ КБ «ПриватБанк».

Київська книгарня «Барбукан» спільно з Кампанією проти дискримінації організовували соціальний проект «Читати щоб бачити». На читаннях можна було почути ірландські народні казки у виконанні художника. письменника та просто жвавого козака Івана Семесюка; збірку кращих віршів дитячих поетів Франції «Троє цуценят покидають Париж» у виконанні письменника та перекладача Андрія Бондаря; почути відповіді на питання «Чи може бджола вжалити бджолу?» під час читань архітектора. викладача дитячої архітектурної студії «Arch4kids» Антона Целовальника, а відома художниця та мама Яна Надуда читала цікаву книжку Анні М.Ґ. Шмідт про пригоди Яна та Янеке. Після читань дітям розповідали про механізми письма шрифтом Брайля, про труднощі та дискримінацію, з якими зіштовхуються незрячі діти щодня. Всі маленькі учасники та учасниці читань отримали листівки зі своїми іменами, видрукуваними шрифтом Брайля. Гроші, зібрані під час читань, передано Braille Studio на придбання принтера для друку книжок шрифтом Брайля.

На всеукраїнських та міжнародних фестивалях

Для «Braille Studio» цього року все вперше... 2017 рік видався дуже щедрим на участь у всеукраїнських та міжнародних фестивалях. Першою подією цього року стала участь у Благодійно-мистецькому фестивалі «Етнозима у Михайлівському», що відбувся у Михайлівському золотоверхому монастирі в м. Києві, де команда «Braille Studio» взяла участь у різдвяних літературних читаннях на Літературній сцені фестивалю із презентацією книжечки для малечі «Івасикове Різдво», надрукованої рельєфно-крапковим шрифтом Брайля. Другою важливою сходинкою 2017 року можна вважати участь студії друку шрифтом Брайля у VII Міжнародному фестивалі Книжковий Арсенал, що відбувся в Києві у травні цього року. Тоді було презентовано кілька свіжих проектів поруч із більш чи менш відомими видавництвами України та інших країн. Серед новинок були представлені: інклюзивна книга або книга для всіх «BRAILLEBOOK», кілька видань першої в Україні неспеціалізованої газети, надрукованої шрифтом Брайля, «Сім’я і Дім» (на сьогодні планується вже четвертий випуск разом із видавцями СІДМЕДІАГРУП), меню зі шрифтом Брайля для закладів громадського харчування та тематична книга для дітей «Великоднє диво» (вибрані твори).

Газета «Сім’я і дім», яка видається на Волині ще з 1996 року, через 20 років почала виходити шрифтом Брайля. «Сім’я і дім» — це перше неспеціалізоване періодичне українськомовне видання шрифтом Брайля. Газета має від 40 до 60 сторінок, але виходить вона не щотижня, а раз на 2-3 місяці накладом 30 примірників. Проте, напевно, будемо збільшувати тираж, бо хочуть читати цю газету і в інших регіонах.

І ось нарешті третя знакова подія року для команди «Braille Studio» — це участь у ХІ фестивалі українського духу «Бандерштат-2017», що відбувся 4—6 серпня у с. Рованці поблизу м. Луцька. Книжки — це родзинка нашої діяльності, вони об’єднують навколо себе й інші цікаві заходи, зокрема просвітницького спрямування.

Наша просвітницька діяльність є не менш важливою, ніж книговидавнича, оскільки дедалі більше людей дізнаються, що поруч із ними в одному будинку, селі чи місті, на одній вулиці чи в одній школі, живуть, навчаються і працюють люди, які не бачать чи бачать (сприймають) цей світ інакше, проте живуть активним, насиченим, творчим і багатогранним життям.

Брайль, його шрифт і Україна

4 січня 1809 року народився творець одного з рельєфно-крапкових шрифтів для незрячих Луї Брайль. Шрифт Брайля набув всесвітнього поширення й використовується незрячими людьми в різних країнах й до сьогодні. Хоча історія знає багато спроб зі створення писемності для незрячих людей, але лише шрифт Брайля забезпечив незрячим людям повноцінну комунікацію, можливість письма, читання, навчання, розвитку. Тому світова спільнота й вшановує творця такого геніального винаходу. Проте в Україні це справа здебільшого самих людей із порушеннями зору, громадських організацій, освітніх закладів. Зазвичай до цього дня громадські організації, освітні, культурні заклади проводять різні конкурси, вікторини, читання тощо.

Трохи більше про шрифт Брайля і його творця, а також про інші спроби винайдення писемності для людей з глибокими порушеннями зору можна прочитати у нещодавно виданій «Braille Studio» інклюзивній книзі «BRAILLEBOOK». Це науково-популярне видання для широкого загалу, надруковане шрифтом Брайля та плоскодрукованим шрифтом, тобто — доступне для всіх. На жаль, доступне за формою і змістом, але наклад дуже мізерний — на сьогодні це лише 4 книги для Вінницької, Дніпровської і ще двох бібліотек України. Видання підготовлене в межах програми «Активні громадяни» Британської Ради в Україні за сприяння ВГО «Українська бібліотечна асоціація» та надруковане студією друку шрифтом Брайля «Braille Studio». Попит на таку продукцію є, бо суспільство прагне дізнаватися про щось цікаве, таємниче, незвідане, знання та бажання ділитися такою інформацією з людством — також, а от коштів зазвичай бракує.

Перші друкарні шрифтом Брайля виникли ще в ХІХ сторіччі. Відомою в Україні була друкарня в Одесі, заснована у 1889 році офтальмологом Г. О. Миткевичем. Є відомості про те, що в містечку Кривий Ріг Херсонської губернії на початку 1900-х років П. М. Должанським була заснована друкарня видань шрифтом Брайля. Тут видавалися вже не лише художні твори, але й ноти. До речі, нині з виданням нот шрифтом Брайля в Україні велика проблема, набагато серйозніша, ніж з виданням художньої чи навчальної літератури.

Книга на дотик

Інформація, надрукована шрифтом Брайля, має відповідати тексту звичайної плоскодрукованої книги. Одна сторінка звичайного плоскодрукованого тексту відповідає приблизно трьом сторінкам, надрукованим шрифтом Брайля. Тобто книги, що друкуються шрифтом Брайля, перш за все великі, громіздкі за форматом. Тож, звичайна книга, що має близько 300 сторінок тексту, — це 3 великі брайлівські книги в середньому по 100 сторінок кожна.

Якщо ви розгорнете риєте книгу, надруковану шрифтом Брайля, то нічого там не помітите, окрім білих аркушів цупкого паперу з безліччю випуклих крапок. Різноманітні рельєфно-графічні зображення здебільшого відсутні у таких книжках. Якщо зображення має важливе дидактичне навантаження або без нього неможливе розуміння тексту, то такі зображення передаються описово у тексті, графіка, що є менш значною, найчастіше опускається. На сьогодні є різні технології зі створення рельєфної графіки навіть у кольорі, зокрема за допомогою спеціальних брайлівських принтерів. Проте поки ці зображення не відрізняються високою якістю та досить складно ідентифікуються на дотик. Більш якісні рельєфно-графічні техніки є досить недешевим задоволенням, тому в брайлівських книгах вони поодинокі. Рельєфно-графічні карти, схеми, зображення видаються здебільшого окремо від книг або навіть цілими тематичними альбомами.

Є ще й така особливість: у художніх книжках, надрукованих шрифтом Брайля українською чи російською мовами, ви практично не помітите великої літери. Чому? У системі Брайля усі букви однакові за розміром, тому велика літера має окреме, додаткове до слова позначення, що певною мірою збільшує обсяг видання. Існувала така практика, що вся друкована шрифтом Брайля література українською та російською мовами видавалася без позначення великої літери (натомість з іншомовними виданнями такої проблеми не постає), а це негативно впливало на засвоєння учнями важливих орфографічних правил правопису, формування навичок вживання великої букви. Навіть тексти, які незрячі люди друкують на комп’ютері, відрізняються так званою «безграмотністю» через «ігнорування» великої літери, а це у свою чергу ускладнює подальший процес навчання, комунікації, професійного становлення людей з порушеннями зору. Починаючи з 2013 року, видавництво «Освіта», що спеціалізується на виданні навчальної літератури, зокрема шрифтом Брайля, за бюджетні кошти почало друкувати підручники із вживанням знака великої букви.

У художній літературі, надрукованій шрифтом Брайля «Braille Studio», велика літера також поки не вживається, однак ми готуємо словниково-довідникову літературу вже з позначенням великих літер, зокрема розпочали друк словника-довідника «Велика чи мала літера?» (автор В. В. Жайворонок). І хоча ця книга є у відкритому доступі в електронному форматі, однак людина з порушеннями зору за допомогою спеціальних програм виводу мовлення не зможе одержати повної інформації про правильність написання тих чи інших слів із великої або малої літери.

Редакторка «Braille Studio»

Редакторська робота мені дуже подобається. Я є ще й філологом за освітою, тому певний час відчувала деяку нереалізованість у цьому плані. Коли редагую тексти, відпочиваю і насолоджуюсь читанням — пізнаю щось нове і роблю важливу роботу. Коли читаєш текст вдруге чи втретє, то трохи вже й набридає.

Як відбувається процес? Друкар «Braille Studio» Олександр Мельник готує та переводить текст за допомогою спеціальної програми із Word у шрифт Брайля, роздруковує його за допомогою брайлівського принтера та надсилає мені до Києва. Залежно від того, який текст, я здійснюю його адаптацію (наприклад, якщо є таблиці, малюнки) та вичитую на наявність помилок, розміщення на сторінці тощо, потім знову відправляю Олександрові до Луцька, а він уже вносить правки.

Зазвичай книга проходить декілька читань. Можна, звичайно, скоротити процес редагування, але знову ж таки, все «зав’язано» на коштах. Якби, скажімо, наша студія друку мала брайлівський дисплей, який допомагає трансформувати текстову інформацію з монітора комп’ютера чи іншого пристрою у рельєфно-крапкові символи Брайля, то я би могла самостійно вносити правки за допомогою спеціальної програми на своєму комп’ютері і пересилати лише готовий файл. Вдалося б уникнути частини роботи, зекономити час, прискорити видання книги, не потрібно було б пересилати книжки між Луцьком і Києвом тощо. Але нам є куди розвиватися і до чого прагнути.

Тифлопедагогіка в Україні

Тифлопедагог (від лат. tyflos — «незрячий») — фахівець, який здійснює навчання і виховання людей з порушеннями зору. В Україні здобути фах тифлопедагога можна лише на кафедрі тифлопедагогіки в НПУ імені М. П. Драгоманова. Кафедра тифлопедагогіки була створена близько 20 років тому — 1 квітня 1998 року, оскільки в незалежній Україні постала потреба підготовки висококваліфікованих кадрів для спеціальних навчально-реабілітаційних закладів для осіб з порушеннями зору. На сьогодні здійснюється підготовка бакалаврів та магістрів. При НПУ імені М. П. Драгоманова та Інституті спеціальної педагогіки НАПН України працює аспірантура та докторантура, здійснюється захист кандидатських і докторських дисертацій, проводиться підвищення кваліфікації педагогів.

Маю особистий досвід навчання у спеціальних школах для дітей з порушеннями зору, але це лише досвід, який допомагає у професійній діяльності, не більше. Моїми вчителями і наставниками в галузі тифлопедагогіки були і залишаються: завідувач єдиної в Україні кафедри тифлопедагогіки доктор психологічних наук, професор Синьова Євгенія Павлівна, доктор педагогічних наук, професор Федоренко Світлана Володимирівна, кандидат психологічних наук, доцент Гребенюк Тетяна Миколаївна та всі мої колеги, а також науковці, працям яких я завдячую своїм становленням і науковим розвитком: Ілля Семенович Моргуліс, Тетяна Павлівна Свиридюк, Людмила Сергіївна Вавіна та ін.

Я теж викладаю на кафедрі тифлопедагогіки ФКПП НПУ імені Драгоманова з 2007 року, передусім дисципліни, дотичні до тифлопедагогіки і філології, бо ще й філологічну освіту маю. Такі, наприклад, як спеціальна методика мови, шрифт Брайля, риторика. А також дисципліни корекційного спрямування: соціально-побутове орієнтування, просторове орієнтування, сенсорне виховання тощо.

Особливих секретів у викладанні не маю, просто відкрита зі студентами, ділюсь з ними тим, що знаю і вмію, прислуховуюсь до них, власне, також навчаюсь у них, намагаюся заохочувати до активності й творчості. Чимало моїх студентів різних років працюють волонтерами разом із «Braille Studio» чи допомагають в інших дотичних соціальних проектах.

Серед найбільш відчутних труднощів у викладацькій діяльності, напевно, заповнення журналів (хоча зараз більше переходимо на електронну документацію) та письмові іспити: по-перше, треба забезпечити контроль під час самого іспиту, що не завжди вдається, а потім ще й перевірити десятки робіт. Але все вирішується, завжди знаходжу вихід, можу попросити про допомогу.

ЗНО для абітурієнтів із порушеннями зору

Від кафедри тифлопедагогіки НПУ імені М. П. Драгоманова я була залучена до робочої групи з адаптації програм ЗНО для абітурієнтів з порушеннями зору. Починаючи з 2008 року, цікавилася питаннями, як в інших країнах організовуються ці процеси. Можна сказати, що у певний момент це входило до кола моїх наукових інтересів. Коли у 2012 році за ініціативою громадських організацій проводилося пробне тестування у школах України, де навчаються незрячі, я здійснювала експертну діяльність в одному з проектів. Український центр оцінювання якості освіти тоді зафіксував хороші результати випускників з української мови та літератури, а також з історії України. Проте тоді це не пішло далі громадського проекту, підтриманого Міжнародним фондом «Відродження», але все одно є вже певний досвід і намагання УЦОЯО створити необхідні умови для осіб із порушеннями зору.

Нині це питання виходить на державний рівень. Зокрема, спільним наказом МОН та МОЗ України затверджено перелік спеціальних умов, що створюються для осіб із особливими освітніми потребами в пунктах проведення зовнішнього незалежного оцінювання. Для дітей зі зниженим зором ці умови набрали чинності вже з 2017 року, а саме: надання у паперовому вигляді тексту, написання якого передбачено на дошці; надання можливості використання оптичного збільшувача (лупи) або електронного збільшувача; надання можливості використання настільного пристрою для додаткового освітлення робочого місця. Текст зошитів із завданнями сертифікаційної роботи та бланків відповідей має бути надрукований фарбою чорного кольору на білому папері з матовою поверхнею з дотриманням таких вимог до шрифтового оформлення: рублений шрифт, кегль шрифту — не менше 16, збільшення інтерліньяжу — не менше 4 пунктів, довжина рядка від 63 до 153 мм, місткість шрифту — не більше 7,7 (8,5 — для текстів на латинській графічній основі), нормальне або широке світле пряме накреслення вічка. Надання додаткового часу (до 30 хвилин) для виконання сертифікаційної роботи.

За звітами регіональних центрів УЦОЯО, у 2017 році під час проходження ЗНО особи з порушеннями зору використовували електронні або оптичні збільшувачі (18 осіб), настільні пристрої для додаткового освітлення робочого місця (11 осіб) та адаптовані для осіб зі зниженим зором тестові матеріали, надруковані збільшеним шрифтом (14 учасників). Наразі особистих відгуків абітурієнтів 2017-го з порушеннями зору ще не чула.

Для незрячих осіб, які користуються шрифтом Брайля, передбачена адаптація процедури проведення зовнішнього незалежного оцінювання, яка працюватиме з 2018 року, коли проводитиметься пробне проходження ЗНО цією категорією осіб (припускаю, що у додаткову сесію). У 2018 році незрячі абітурієнти зможуть пройти ЗНО з використанням шрифту Брайля з таких навчальних предметів: історія України, українська мова та література, математика.

На сьогодні для забезпечення рівного доступу незрячих осіб до проходження зовнішнього незалежного оцінювання здійснюється адаптація програм ЗНО для цієї категорії абітурієнтів із зазначених предметів, оскільки програма затверджується за рік до проведення ЗНО. Усі напрацювання й пропозиції робочої групи були передані та винесені на громадське обговорення. Результати громадського обговорення та остаточні рішення з цього приводу мені поки що не відомі. Можливо, робота активізується на початку нового навчального року.

Особливих змін програми ЗНО із зазначених навчальних предметів не потребували, оскільки адаптація більше стосується процедурних моментів, тобто збільшення часу, перевірки тощо та безпосередньо завдань контрольно-вимірювальних матеріалів, а не самої програми. Бо діти з порушеннями зору вивчають ті самі теми з української мови, літератури, історії чи математики, засвоюють матеріал програми у повному обсязі. Єдине, на чому наголошувалося, це можлива відсутність деяких літературних творів у доступних форматах та сучасних підручників. Проте, УЦОЯО видаватиме хрестоматію, якщо я не помиляюся, в озвученому форматі та шрифтом Брайля.

З української літератури та історії України вилучили завдання з графічними зображеннями та картами. Ті, які можна буде переформулювати, замінять описово. А от у програмі з математики буде трохи більше правок. Загалом, завдання можуть бути змінені лише за формою, наприклад, завдання із графікою описані, а за змістом і концептуальною складністю вони не мають відрізнятися. Щодо збільшення часу, то це очевидна річ, але наскільки саме — говорити зарано: були різні пропозиції від учасників робочої групи та громадськості, міжнародний досвід теж не має одностайності. Тому чекатимемо...

До робочої групи входили як педагоги й науковці, які розробляли програми із зазначених навчальних предметів, так і тифлопедагоги, педагоги-практики, які навчають дітей з порушеннями зору з різних міст України, усі кваліфіковані фахівці з великим досвідом. Педагоги, зокрема, наголошували на необхідності видання пробних тестових матеріалів шрифтом Брайля для забезпечення можливості підготовки учнів до проходження ЗНО.

Навіть «Braille Studio» вже має звернення приватного характеру від учителів та викладачів курсів про друк таких тренувальних матеріалів шрифтом Брайля. Проте ця робота також має проводитись на державному рівні, бо це дуже відповідальні речі, за якими — долі людей. Поки вступна кампанія незрячих осіб відбувається безпосередньо у ВНЗ без можливості вибору, передбаченого законом. Кожен ВНЗ, як може, забезпечує умови для проходження випробувань такому абітурієнтові. Найчастіше, це забезпечення незрячому абітурієнту асистента, який зачитує завдання, а незряча особа виконує його.

Новий навчальний рік і підручники

Міністерство освіти і науки України щороку готує перелік навчальних підручників, зокрема й зі шрифтом Брайля та збільшеним шрифтом для дітей з порушеннями зору, які видаються за рахунок державного бюджету. Такі основні підручники є, проте відповідні органи управління освітою мають вчасно їх замовляти. Інакше діти з порушеннями зору, які читають шрифтом Брайля чи збільшеним плоскодрукованим шрифтом, залишаться без підручників, тоді процес навчання відбуватиметься «на пальцях». Це стосується усіх форм навчання: спеціальної освіти у школах-інтернатах, НРЦ чи НВК, навчання дітей з порушеннями зору в спеціальних чи інклюзивних класах масових загальноосвітніх закладів, а також за індивідуальною формою навчання.

Не секрет, звісно, що спеціальні підручники для старшої школи вже давно не перевидавалися і морально застаріли. Вчителі чекають на їх перевидання, а поки вимушені поодиноко звертатися до нашої команди «Braille Studio» чи інших невеличких друкарень, які мають принтер Брайля, з проханням надрукувати підручники з історії України, правознавства тощо. Деякі спеціальні школи, які мають обладнання, намагаються долати ці перешкоди самостійно. Крім того, з літератури чи історії у старших класах практикують й підручники в електронних форматах чи начитані (озвучені). Але не кожен предмет і не кожен учень зможе сприймати матеріал на слух. Ну й, звичайно, від майстерності вчителя також багато залежить: часто вчителі самостійно роздруковують чи начитують матеріали, диктують конспекти тощо.

Це залежить від багатьох чинників, але держава має поспішати робити для дітей з порушеннями зору все так само вчасно і якісно, як і для будь-яких дітей, щоб вони не почувалися обділеними та могли отримати якісну конкурентну освіту. А коли випускники з порушеннями зору зможуть долучитися до складання ЗНО разом з усіма, ця проблема поставатиме ще гостріше і потребуватиме привернення уваги та оперативного вирішення, оскільки відсутність підручників не зможе забезпечити рівності умов участі у ЗНО та не сприятиме підвищенню якості освіти осіб з порушеннями зору.

Нині у мережі українських супермаркетів «Сільпо» продається чотири сорти вина «Мішель Шапутьє», які відомі завдяки своїй високій якості й на етикетках яких присутній шрифт Брайля. Згадані вина представлені в Україні лише в магазинах «Сільпо» на ексклюзивних правах із 2016 року. Виробник «Мішель Шапутьє» крім етикеток для незрячих, випускає також буклети з інформацією про свої господарства, теж написані шрифтом Брайля. Винний дім «М.Шапутьє» заснований у 1808 році. Крім великої кількості технічних новинок, Шапутьє почав використовувати шрифт Брайля на етикетці. Перший власник виноробні Граф Сізранн з 9 років був незрячим і зробив чималий внесок якраз у розвиток шрифту Брайля. Через 70 років після його смерті, у 1994 році, Мішель Шапутьє випустив першу пляшку вина Monier de la Sizeranne Hermitage, в оформленні якої використовувався шрифт для незрячих нарівні зі «звичайним» текстом. Після шаленого успіху оформлення Monier de la Sizeranne Hermitage Мішель вирішив використати шрифт Брайля для усіх 2,5 млн. пляшок, які випускає компанія, за що й отримав премію від Британського Національного Інституту для незрячих. 

 «Braille Studio» на фестивалі «Бандерштат»

Цьогоріч фестиваль «Бандерштат» проходив не на луцькому іподромі, а на території села Рованці. Рукою подати — саме той випадок, бо від іподрому через річку було прокладено понтонний міст по якому учасники фестивалю могли перейти на інший. Локація фестивалю «Бандерштат» розгорнулася посеред самісінького поля, а поблизу тихої сцени, поруч із книговидавцями й розповсюджувачами літературних цікавинок, був розташований і намет команди «Braille Studio». Три дні поспіль команда разом із волонтерами жила вільним і насиченим фестивальним життям. Вони не лише знайомили охочих із літературними виданнями для незрячих людей, які читають шрифтом Брайля, але й презентували чудовий путівник Україною «Україна для вас», виданий у партнерстві з банком ПУМБ та журналом «L’Officiel Ukraine». Усі охочі і небайдужі могли ознайомитись і придбати це ексклюзивне видання для себе чи друзів, щоб насолоджуватися незабутніми місцинами України та дати змогу «Braille Studio» придбати необхідне потужне обладнання для подальшого друку якісної продукції шрифтом Брайля для дітей і дорослих із усієї України.

Під час фестивалю українського духу усі, хто завітав локації «Braille Studio», мали змогу ознайомитись зі шрифтом Брайля, особливостями письма і читання незрячих людей, їх історичними аспектами і сучасністю, а також самостійно написати своє ім’я чи побажання, прочитати та взяти із собою власноруч написане, пізнати щось нове, раніше незвідане, і, можливо, змінити думку про тих, хто поряд…

Команда «Braille Studio» сподівається, що їхня участь у фестивалі українського духу стане традицією і вони зможуть відкривати щось нове і цікаве для кожного, хто прагне пізнавати й дізнаватися.

Поїздка «Braille Studio» до Польщі

На початку травня студія друку шрифтом Брайля «Braille Studio» здійснила поїздку до Польщі на запрошення колег польських колег Марії Томашевської, директора спеціального навчально-виховного осередку для незрячих та слабозорих дітей ім. Синів Польських, що в містечку Овінська на Заході Польщі та Марека Якубовського, який завідує унікальним тифлопедагогічним музеєм у школі та має студію тифлографіки в містечку Червонак, поблизу Познані.

Спеціальний навчально-виховний осередок для дітей з порушеннями зору знаходиться у колишньому старовинному монастирі в містечку Овінська. Школа розташовується у старовинній будівлі давнього монастиря. В Україні часто можна почути, що будівля є пам’яткою старовини і в ній нічого не можна змінювати. Але в Польщі «Braille Studio» побачила інші пріоритети: зручність і комфорт людей, у конкретній ситуації йдеться про доступність приміщення для дітей з порушеннями зору та іншими порушеннями (відсутність штор на вікнах, тактильні направляючі на стінах, маркування сходинок контрастною фарбою, маркування скляних дверей, контраст дверей зі стінами, таблички зі шрифтом Брайля та плоским рельєфним шрифтом біля всіх без винятку приміщень). У школі навіть є ліфт, бо там навчаються діти, які користуються візками.

Родзинкою цього закладу є незвичайний музей — у невеликому приміщенні з двох кімнат зберігаються скарби тифлопедагогічної науки з різних музеїв світу: старовинні книги, надруковані шрифтом Брайля й іншими рельєфними шрифтами для незрячих, навіть різні шрифти (зокрема Клейна), старовинні й сучасні рельєфно-графічні глобуси, адміністративні та фізичні карти з Європи та усього Світу, є навіть мапи, привезені з України, зокрема зі Львова, різноманітні сучасні й старовинні тифлотехнічні засоби, пристрої для письма, читання, здійснення арифметичних дій, засоби для орієнтування та мобільності людей з порушеннями зору. Незвичайний музей створено лише 5 років тому, але експозиції збиралися тифлопедагогом із 40-річним стажем Мареком Якубовським протягом 30-ти років. Це єдине місце в школі, де зберігається «пил історії» і вікових традицій світової тифлопедагогіки. І що дійсно символічно — музей відкритий не лише для вчителів та учнів школи, до нього може завітати будь-хто охочий.

Більшість дітей з порушеннями зору (близько 80%) в Польщі навчається у школах за місцем проживання, проте, приблизно 20 % незрячих і слабозорих учнів відвідують 10 спеціальних закладів у різних містах Польщі, таких, як в містечку Овінська. Цікво, що у Польщі ніхто не може потрапити на урок без згоди учнів, учитель має обов’язково запитати школярів. «Braille Studio» пощастило потрапити на урок інформатики. Тривав звичайний урок, небагато учнів (6—8) незрячих і слабозорих сиділи навколо столу і щось записували, хто плоским шрифтом, а хто на брайлівській машинці. У класі 14 комп’ютерів, до 7 із них під’єднані брайлівські дисплеї для роботи незрячих учнів, до інших — спеціальні збільшувальні екрани для дітей зі зниженим та залишковим зором. Окрім того, в кабінеті є брайлівський принтер Index Braille box (саме на такий команда «Braille Studio» в Україні збирає кошти), принтер для друку рельєфної графіки у кольорі та 3D-принтер, за допомогою якого вчитель сам виготовляє різноманітні моделі, потрібні для того чи іншого уроку. І цими необхідними тифлотехнічними пристроями і засобами школу забезпечує держава. За допомогою них заклад сам може виготовляти різноманітні наочно-дидактичні посібники, друкувати брайлівські книги, рельєфно-графічні зображення тощо.

Польська система освіти також перебуває у стані реформування, оскільки всі ми живемо у часи змін, але до наступного року школа для незрячих ще працює за такою структурою: підтримка раннього розвитку, початкова школа, гімназія (середня ланка), ліцей (старша школа), профільна та професійна освіта, що об’єднані в одному закладі. З наступного року гімназія не виділятиметься як окремий структурний елемент, тому відбудеться перерозподіл між іншими освітніми ланками.

Приміщення, в якому навчаються діти, називається школою, а те, де мешкають учні, — інтернатом, хоча всі вони з’єднані переходами та ліфтом. Живуть діти у затишних кімнатах на 3—4 особи, у яких крім шафи, ліжка, індивідуальної тумби та полички дитини (на якій можуть розміщуватися і засоби гігієни, і зошити та книжки) є ще брайлівські машинки, збільшувачі та магнітофони. Крім того, на кілька спочивалень є ще й вітальня, де діти можуть відпочивати, готувати уроки, відзначати свята. І є кухня, обладнана різними шафками, холодильником, мікрохвильовками, чайником, необхідним посудом та електроплитою. Тут діти самостійно можуть приготувати собі різні страви. Те, що вони вивчали на уроках та заняттях із соціально-побутового орієнтування, вони можуть закріпити у другій половині дня в невимушених, майже домашніх умовах. Дітей з порушеннями зору реально привчають до самостійного життя вже з початкової школи. Хоча, як і в Україні, діти з порушеннями зору, які навчаються у таких закладах, перебувають на державному утриманні, проте польські діти отримують п’ятиразове харчування тощо.

Також учасники проекту відвідали акустичну кімнату та приміщення для навчання орієнтування у просторі, де здійснювалися бінауральні записи звуків природи та середовища загалом, що необхідно для сенсорного розвитку та просторового орієнтування дітей з різними порушеннями зору. За допомогою прослуховування таких звуків людина може в умовах однієї кімнати відпрацювати будь-яку ситуацію (в місті, парку, на вокзалі, на вулиці, в магазині), навчитися локалізувати джерело звуку тощо. У приміщенні, де здійснюється навчання просторового орієнтування, є всі необхідні засоби: тростини, тактильні плани, схеми, карти для формування просторових уявлень про об’єкти та маршрути, схеми та зображення, зроблені учнями, різноманітні дерев’яні, пластикові, магнітні ігри та конструктори, набори різноманітної тактильності, звуків тощо для розвитку сенсорної сфери та просторових уявлень учнів із порушеннями зору.

Відвідали українці й сенсорну кімнату та кабінет із охорони та розвитку зору. Сенсорна кімната обладнана акваліжком для релаксації, спеціальною акустичною установкою для сприймання різноманітних звуків, також різними засобами, конструкторами, наборами, іграми для розвитку рівноваги, дотикового, слухового, нюхового сприймання. Більшість з такого обладнання є й в українських спеціальних закладах освіти. У кімнаті розвитку зору є різноманітні тренажери зі світловими ефектами, є спеціальні комп’ютерні програми для розвитку зору та інше дидактичне обладнання.

У школі також є зала-трансформер (обладнана за кошти Євросоюзу): для проведення уроків фізкультури застосовуються різноманітні тренажери і спортивне знаряддя, а для проведення святкових заходів, зустрічей, урочистостей, конференцій встановлюється сцена та стільці, і спортзала перетворюється на затишну конференц-залу чи святкову залу. Важливо, що приміщеннями, обладнаними за кошти Євросоюзу, можуть користуватися не лише учні й працівники школи, але й мешканці містечка чи інших міст, які мають у цьому потребу.

Завершенням екскурсії школою став дивовижний парк, який є прикладом універсального дизайну. Площа території парку має близько 3 га, вона поділена на окремі зони, з’єднані доріжками різної тактильності, тобто і ногами, і тростиною можна відчувати зміну покриття. У різних зонах насаджені різноманітні дивовижні рослини, біля яких розміщені таблички шрифтом Брайля і плоским шрифтом із їхнім описом. Незрячим учням дозволено зривати будь-які рослини для ознайомлення, а травою можна бігати. У цьому парку розміщені сучасні гойдалки й атракціони для утримання рівноваги, розвитку координації рухів, вестибулярного апарату, розвитку слуху, просторового орієнтування тощо.

Цей парк також обладнано за кошти Євросоюзу, тому він відкритий для всіх. Не можна говорити, що тут все обладнано виключно для дітей з порушеннями зору, просто все максимально доступно для розвитку й відпочинку кожної дитини. У парку також є чудове озеро і невеличкий контактний зоопарк, де діти ознайомлюються й доглядають за тваринками. А ще учні доглядають свої городи. За парком розміщені майстерні, де діти з порушеннями зору та іншими порушеннями розвитку здобувають перші навички професії. У цьому неймовірному парку можна проводити уроки з біології, географії, фізкультури, корекційні заняття з ознайомлення із навколишнім середовищем, із просторового орієнтування, соціально-побутового орієнтування, сенсорної інтеграції і просто креативно відпочивати та займатися спортом.

Запам’яталася гостям і вечірня екскурсія в містечко Червонак до приватної студії тифлографіки. Її засновник і натхненник Марек Якубовський провів пізнавальну екскурсію виробничими цехами підприємства. Це декілька приміщень, обладнаних потужними сучасними пристроями для виготовлення матриць різноманітних тифлографічних матеріалів: від табличок із брайлівськими написами та тактильних схем до різноманітних рельєфно-графічних зображень, атласів, карт, картин мистецтва тощо. І доки зовсім не стемніло, команда «Braille Studio» переглядала тактильні зображення, схеми, карти, картини тощо та набрала з собою цілу сумку необхідних в Україні матеріалів. Якісну продукцію студії тифлографіки команда «Braille Studio» зустрічали не лише в школі, а й у різних містах Польщі, вона вигідно відрізняється від тифлографічних зображень інших фірм професійним підходом до справи, розумінням особливостей дотикового й зорового сприймання людей з порушеннями зору.

Команда «Braille Studio» дуже надихнулася поїздкою до Польщі та спілкуванням із колегами. Вони дуже мріють якнайшвидше зробити інформаційний та інфраструктурний простір України більш доступним для людей з вадами зору.

Використані джерела

  • Іван Семесюк запрошує долучитися до проекту «Читати щоб бачити» // Читомо : http://www.chytomo.com/calendar/ivan-semesyuk-zaproshuye-doluchitisya-do-proektu-chitati-shhob-bachiti
  • Команда Braille Studio здійснила довгоочікувану подорож до Польщі // Волинські новини : https://www.volynnews.com/news/society/komanda-Braille-Studio-zdiysnyla-dovhoochikuvanu-podorozh-do-polshchi/
  • Французька доступність — в українських супермаркетах продається вино із шрифтом Брайля на етикетці // Центр інформації про права людини : https://humanrights.org.ua/material/v_ukrajinskih_supermarketah_prodajetsjia_vino_iz_shriftom_brajljia_na_jetiketci
  • Braille Studio взяла участь у фестивалі «Бандерштат-2017» //
  • Braille Studio на ХІ фестивалі Бандерштат-2017 // Волинь.info : http://volyninfo.com/braille-studio-na-xi-festivali-bandershtat-2017-foto/

 

Матеріал підготувала Наталія КОВАЛЬ

журнал "Директор школи. Шкільний світ", №8 серпень 2017

Школа з нуля, або проект «Перезавантаження»

Наш світ дуже різноманітний і непередбачуваний, як і люди, які зустрічаються на нашому життєвому шляху. Кожен із нас справляє враження на оточення відповідно до його очікувань. А які ми насправді, відомо лише близьким і нам самим. Хоча більшості  хотілося б, щоб нас оцінювали за нашими справами, адже вони показують більше, ніж слова. Але іноді слова необхідні, щоб описати ці дії для тих, хто їх не бачив або не хоче бачити.

Печерська школа I—III ст. № 5 знаходиться в мальовничому куточку міста Києва, її вікна якраз «визирають» на Національний ботанічний сад ім. М. М. Гришка. Простому перехожому школу знайти просто, побачивши ще здалеку постамент із літаком радянських часів, за яким і можна розгледіти будівлю, що відчинила свої двері учням у 1938 році. У цієї школи, яка височіє на пагорбі, власна історія: не лише створення, а й боротьби за існування і право на майбутнє.

Розповідь про цю боротьбу я готувалася почути від директора школи — Світлани Валентинівни Олексюк, яка обіймає цю посаду з серпня 2013 року. Знала про неприємні ситуації, які виникали у навчального закладу. Але хотіла на власні очі побачити, як відбуваються зміни, як створюється комфортний простір для дітей і як старенька школа поступово оживає. Адже свого часу мала можливість (не з робочим візитом) відвідати цю школу і побачити всі її хвороби та рани. Проте я впевнена, що кожна організація, як і кожний заклад, спирається на людей, які там працюють, розуміння, підтримку та успішного менеджера. Тож ішла не просто ближче познайомитися з людиною, знаною в освітньому просторі, а з директором, який підтверджує на практиці можливість поєднання у власній діяльності педагогіки та менеджменту.

Піднявшись відновленими сходами до школи, я попрямувала на другий поверх. Це був кінець навчального року, тож ремонтні роботи були в розпалі, а в коридорах можна було побачити батьків і бабусь-дідусів, які прийшли подивитися на школу, у якій навчатимуться їхні діти. На стіні — велика карта світу, на іншій навпроти — стенд із прикріпленими списками, чеками, накладними за кожною закупівлею. І відчинені двері кабінетів. Це потім я дізнаюся від Світлани Валентинівни, що у школі діє «принцип відчинених дверей», коли вони не закриваються, адже тут «усі свої», такий дієвий привід навчитися довіряти тим, хто поруч. А ще — відсутність звичної для всіх таблички «Директор» на дверях і лише велике «керівниче» крісло дало змогу зрозуміти, що це саме той кабінет, який мені потрібен.

Світлана Валентинівна саме вирішувала робочі питання і я мала змогу роздивитися все, що знаходилося на стенді, щоб потім почути, яких зусиль довелося докласти, щоб мати змогу це отримати. Незважаючи на зайнятість і втому, пані директор була налаштована оптимістично, згадувала чимало прикладів зі своєї педагогічної діяльності й сміялася. А ще чомусь сумнівалася, чи буде корисним цей досвід колегам. Але чи можуть виникати питання, якщо так любиш дітей і справу, якою займаєшся? Тим паче, коли реалізовуєш свою мрію.

Я вважаю, що нам довіряють найцінніше — дітей.

«Якщо у людей є мрії, то вони можуть здійснюватися, але для цього треба докласти чималу кількість зусиль, розпочала свою історію Світлана Олексюк. — Думаючи про те, що я говорю, я все одно хочу зробити так, щоб хоча б троє осіб, які прочитають те, що ви написали, захотіли стати вчителями. Тому я для себе вирішила, що навіть будучи втомленою, усе одно щось намагатимусь розказати.

Загалом школа це таке місце, яке змінюється від того, що змінюються люди в ній. Це надзвичайно особистісно зорієнтована структура і не буває школи, шкільної системи, яка не орієнтується на тих людей, які вчаться і вчать. Важливе значення має і те, які управлінці цієї школи, адже завдяки адміністраторській діяльності змінюється сама атмосфера школи та відносини в ній».

Як розповіла Світлана Валентинівна, її педагогічний шлях розпочався саме з того кабінету, кабінету директора школи. У 1983 році пані Олексюк після того, як недобрала лише 0,5 бала на вступних іспитах до університету, адже там був шалений конкурс, прийшла влаштовуватися на роботу. Тоді необхідно було пропрацювати рік, щоб отримати стаж, який враховувався під час вступу наступного року. Шістнадцятирічну дівчину, звісно, ніхто не хотів брати на роботу, адже це відповідальність за життя і здоров’я дітей, тому людині мало виповнитися 18 років. Але тоді колишній директор школи сказала, що візьме на себе відповідальність і дала можливість спробувати. Так юна Світлана стала старшою піонервожатою. А наступного року, коли всі іспити було складено на відмінно і її зарахували на омріяний історичний факультет, директор порадила дівчині не кидати школу, адже в неї є дар. Тож дівчина поєднувала роботу і навчання в університеті, потім вийшла заміж, перевелася на заочне відділення і поїхала за чоловіком із країни.

Після повернення із закордону Світлана Валентинівна пішла працювати в іншу школу вчителем історії. Була і директором приватної школи, але це окрема історія. Новий етап життя розпочався з написання проекту Нової школи. Саме тоді пані Олексюк почала розмірковувати, де ці ідеї потрібно  реалізувати у звичайній комунальній  школі, створити нову модель закладу, потрібну для всіх громадян. «Я зрозуміла, що хочу витрачати життя, час, знання і досвід на те, що може бути корисним для всіх. Мені запропонували кілька шкіл, де не було керівників, серед них була і школа №5, в якій я  починала працювати колись».

Світлана Валентинівна прийшла в школу, подивитися на неї у неділю 2013 року. Зустріла людей, які колись розгледіли в ній талант і радили не кидали педагогічну діяльність. А ще побачила фарбу, яка пам’ятає її ще шістнадцятирічною. «Для мене все це живе: і школа — це жива істота, і Київ — це жива істота, велетень. Я до цього так ставлюся. І я побачила хворого живого — школу № 5. Я дуже багато не знала тоді. Дізналася протягом тижня чимало речей, які пов’язані з повною ганьбою, це така концентрація того, як держава ставиться до свого майбутнього. Тому що це є найкраще місце на землі, де можуть вчитися діти. Адже незначна кількість шкіл у країні може дихати ботанічним садом і мати можливість використовувати його як навчальну базу. Дуже небагато шкіл, які можуть, знаходячись на Печерських пагорбах в історичному місці, мати історичну будівлю. Але ставлення до неї пов’язане саме з привабливістю цієї земельної ділянки».

Потім з’ясувалося, що частину земельної ділянки, яка належить закладу, віддано в велику оренду фірмі, яка має відношення до перших осіб держави. Крім того, наприкінці серпня, перед початком нового навчального року, не була відома точна кількість учнів школи. Це пояснювали тим, що школу повинні були колись усе-таки знести і залишити місце для нового будівництва. Тому деякі люди і почали розуміти прихід нового директора, яким стала Світлана Олексюк, як остаточний знак того, що школу закривають. Далі, 1 вересня, відбулася ще одна неприємна історія, яка набула розголосу. У новому 2013/14 навчальному році у школі № 5 просто не відкрили 10-й клас. Діти прийшли на свято Першого дзвоника, але їх ніхто заздалегідь не попередив, що класу немає. Справа була в тому, що в класі не могло вчитися лише 10 учнів.

Для Світлани Валентинівни це стало справжнім випробуванням, адже одразу випливли проблеми з територією школи, а потім невідкриття класу, — відповідати довелося їй. Зізнається, що була спокуса махнути рукою і залишити розбиратися з цим інших. Але це було недовго. І вже після цього розпочався період боротьби, який назвали «Перезавантаження».

Батьки школярів подали позов у суд проти тих фірм, які забрали територію школи. Свого часу вони просили виступити колишнього директора школи в суді як третю сторону. Як директор Світлана Валентинівна підтримала батьків. Із цього розпочався перший рік на посаді директора школи № 5. Папка з документами поповнювалася судовими повістками, позовами. У ній є і ухвала Вищого господарського суду Украї­ни про те, що у фірми, яка намагалася розпочати будівництво на території школи, забирається ця земля. А також окреме рішення Київської міської ради про те, що ця територія закріплює­ться за навчальним закладом.

Школа — це жива істота, і Київ — це жива істота, велетень. Я до цього так ставлюся. І я побачила хворого живого — школу № 5.

А вже з вересня 2014 року розпочалося справжнє «Перезавантаження», коли було переписано всі «романтичні ідеї», які були прописані в Концепції нової школи від початку, адже не можна було передбачити існування таких стартових умов для реалізації ідеї.

На той час, маючи величезний досвід і знання, участь у громадських об’єднаннях, коли пані Олексюк відчувала, що її знання є потрібними для інших людей, вона знайшла такі точки зростання, які може просувати особисто, просто як людина: «Для мене є замок, палац — школа № 5, і є інша діяльність, яка становить значну частину мого професійного життя. І це надзвичайно непросто. У мене є мрія і я хочу, щоб її втілення відбувалося не лише в цих стінах, а ще й мало інституційне підґрунтя. Не треба змінювати систему, треба створювати моделі, які будуть успішними і затребуваними людьми. ІІ тоді все, що було корисним, і залишатиметься корисним».

Якщо говорити про «школу з нуля», то її реалізація, на думку Світлани Валентинівни, можлива в кількох варіантах. Перший — коли призначили директором школи, яка має свою історію. У цьому випадку може бути так, що новопризначений директор колись працював у цій школі, знає її історію, людей, які в ній працюють. Тут людина стає начальником для тих, із ким працювала особисто. Або ж новопризначений директор (у іншому випадку для того, щоб керувати й конкурувати), продовжує шлях попереднього директора, щоб зберегти існуючі традиції, колектив.

Другий варіант — коли новопризначений директор працював у цій школі та має кілька грандіозних ідей. У такому разі дуже необхідно, щоб директора в реалізації його ідей підтримав колектив. Крім того, важливо надати можливість батькам впливати на навчально-виховний процес.

«І це все завдання твоє як директора школи, як лідера, який може розвиватися або може зупинитися, пояснює Світлана Олексюк.При цьому школа це дуже інерційна система, вона буде ще жити так, як і жила, незалежно від того, вдалося тобі чи не вдалося».

Можливий ще один варіант — коли колектив школи чує три різні концепції її розвитку і під час спостереження за різними результатами втілення вирішує, якою краще скористатися для їхнього навчального закладу.

Усі ці варіанти мають право на життя і можуть бути успішними. Але необхідно реально оцінити ситуацію та провести відповідне моніторингове дослідження.

Можливе створення школи з нуля і без наявності ресурсів. У такому випадку люди, які мають досвід на освітянській ниві, збираються разом і вирішують, що всі попередні варіанти для них не підходять. Тоді спільними зусиллями створюється ідея, концепція нової школи. Якщо часу вдосталь, то вона має бути сформульована на три абзаци, якщо мало — простіше таку концепцію зробити на 10 сторінок. Коли концепцію сформовано, починається вивчення всієї нормативно-правової бази з цього питання, робиться SWOT-аналіз або ж визначаються необхідні для цього ресурси, а також продумуються професійні кадри, які підтримають ідею. Після цього вже можна зрозуміти, коли можна буде реалізувати її.

Свого часу Світлана Валентинівна розпочала громадську діяльність, щоб мати можливість реалізувати права дітей і вже протягом 11 років займається такими важливими питаннями, як «освітній кошик», «гроші за дитиною". А в цій школі отримала можливість на практиці зрозуміти, чого саме не вистачає учням для комфортного перебування у навчальному закладі. І справжньою революцією в освіті стало те, що з урахуванням усіх розрахунків, Київська міська влада забезпечила потреби учнів київських шкіл у малоцінних, але насправді дуже необхідних товарах і послугах.

Безпосередньо проект «Перезавантаження» у київській школі № 5 реалізовувався за певними складовими: команда, контингент учнів, відкритість, прозорість, контроль і звіт про використання кожної копійки, яка  була на балансі школи. Значну підтримку надавали батьки учнів.

Уже тоді батьки збирали гроші на те, щоб у їхніх дітей у класі були питна вода, мило, туалетний папір. Але цього не було в шкільних туалетах. Тож перші мило й інші мийні засоби новопризначений директор придбала на власні кошти. А вже потім виявила, що за 13 років у Печерському районі не було профінансовано жодну витрату: фарбу, пензлик, туалетний папір: «Це означає, що величезна кількість коштів десь блукає, — робить висновок пані Олексюк. А ці гроші потрібні. У цій школі, за рік до того, як я прийшла, я побачила одну витратну накладну на одну пачку паперу для принтера. Це означає, що це не фінансується, але кимось повинно фінансуватися, щоб директори не йшли до батьків і не казали, що необхідно придбати те, чого немає».

Спочатку все необхідне для комфортного перебування учнів у школі купувалося з тих грошей (спершу це були 12 гривень на місяць), які збирали голови батьківських комітетів. Потім вирахували, скільки коштів потрібно на закупівлю гігієнічних засобів з урахуванням кількості дітей у класах. Далі вирахували, скільки потрібно на рік і вже до 1 вересня 2015 року отримали розрахунок «Коли дитина в школі». Відтоді вся стіна на другому поверсі закладу наповнилася чеками та розрахунками. У 2015 році Світлана Олексюк написала листа до Київської міської ради та розписала, що потрібно придбати для дітей із розрахунку 23 грн на одного учня. Наступного року був готовий уже детальний аналіз цих витрат, а сума склала 46 грн на одну дитину. І до кожної витрати писався бюджетний запит.

Далі бесіду зі Світланою Валентинівною ми продовжуємо в межах «екскурсії» закладом, що дало можливість побачити реальні зміни, які відбуваються в рамках проекту «Перезавантаження», до реалізації якого долучилися небайдужі люди. Ми розглядаємо детальніше стенд, на якому розміщені рахунки за витратами публічних коштів. Усі ці рахунки збираються докупи, а потім за ними робиться звіт. Рожевим кольором у них виділені ті речі зі списку, які на момент приходу документа до директора, ще не надійшли у навчальний заклад. Також є список додаткових матеріальних цінностей, кошти на які виділили відповідно до цих бюджетних запитів. Є й таблиця, кожна цифра в якій пояснюється в інтерактивному режимі, представленому на сторінці школи. За цією таблицею державою у 2016 році виділено 598 грн на рік на одну дитину, хоча за розрахунком директора школи виходило 593 грн. На наступний рік у зв’язку з підвищенням цін із 1 вересня потреба складатиме 819 грн на рік на одного учня. Цікаво, що розрахунок містить необхідну кількість усіх засобів у грамах і відповідає актуальним цінам. Наприклад, визначено кількість туалетного паперу на рік — 180 рулонів. Ця кількість була вирахувана адміністрацією школи разом із батьками. Вирахували, скільки цього паперу придбали за рік, поділили на кількість дітей, які навчались у навчальному році, і так вирахували актуальну кількість на наступний навчальний рік.

Окремою цифрою визначено холодильне обладнання на суму 460 тис. грн для нової шкільної їдальні, яка пропрацювала 10 днів у тестовому режимі, а остаточно буде відкрита 1 вересня. Загалом на капітальний ремонт закладу, який планується завершити до Дня знань, виділено 1 млн 460 тис. грн.

Загалом за три останні роки за кошти місцевої влади, програм соціально-економічного розвитку Печерської районної адміністрації зроблено значну частину роботи, ураховуючи той факт, що будівля школи знаходилася в аварійному стані, адже останній капітальний ремонт відбувся у 1958 році. За період із 1956 по 2013 роки було проведено лише 2 поліпшення стану закладу, які стосувалися заміни всіх дверей і деяких вікон.

У 2013 році середня температура в школі в сезон сягала 11 градусів. Світлана Олексюк згадує, що вирішити цю проблему вдалося за допомогою «прозорого куба», коли ставилася прозора скринька для збору спільних коштів. Збір було оголошено на гідрохімічну очистку всіх труб і батарей у школі. Завдяки цьому на реалізацію мети вдалося зібрати 17 тис. грн. Допомогли зробити повну гідрохімічну очистку труб інженери — переселенці з Алчевська Луганської області. І наступного опалювального сезону середня температура в школі сягала 23 градусів. Паралельно відбувався капітальний ремонт даху, замінили всі вікна громадських приміщень і класів, де сиділи учні.

У коридорі першого поверху, де знаходиться початкова школа, також тривають ремонтні роботи. Уже натягнуто нову стелю, а розглянувши «нутрощі» під зірваним старим паркетом, можна відстежили хронологію ремонтних робіт. Під паркетом видніється стара газета й підлога з дошки 1938 року народження. Як розповіла пані Олексюк, це газета «Пионерская правда», випущена у 1949 році.

Але, звісно, підлогу буде замінено. Початкова школа матиме відокремлений простір і буде створено особливе приміщення «Нова українська школа — новий стандарт».

В арці коридору видніються залишки петриківського розпису. Світлана Валентинівна каже, що колись усі стіни були розмальовані цим розписом. Цим займалася Ліна Антонівна разом з учнями майстерні. Вона працювала вчителем початкових класів і була народним майстром. тепер від розпису лишилася лище невелика частина.

Зі Світланою Валентинівною ми спускаємося сходами у підвальне приміщення, де знаходиться оновлена їдальня. Ні, вона не пофарбована у пастельних кольорах, а викладена кахлем помаранчевого, синього, салатного та жовтого кольорів. Такий собі яскравий куточок. Але щоб реалізувати цей проект, директорові також довелося поборотися. Мж іншим, останній ремонт у їдальні робився у 1956 році. Проте, як кажуть, «тому, хто стукає, відчиняють».

На ремонт пішло 446 тис. грн, адже було закуплене нове обладнання, зокрема й холодильне, — сучасне та якісне. Увагу привертає й особлива витяжка. Чи пам’ятаєте ви фільми про ресторани?  Так от, там можна було побачити таку собі спеціальну трубу, яка йде по периметру кухні понад стелею. Це і є приточна вивідна вентиляція. І саме її побудовано у шкільній їдальні.

Я ніколи не розраховувала на підтримку, а була готова до безкінечної боротьби. Але якщо б я тут сиділа і мовчала, мабуть, школи вже не було б.

Вже в новому навчальному році планується реалізація кількох ідей, серед яких — вільний вибір роздачі дітьми безкоштовного харчування, а також маленький дитячий буфет «Крапелька».

Ми заходимо до одного з кабінетів, де тривають ремонтні роботи, і робітники саме займаються стелею. Під час проведення «екскурсії» Світлана Валентинівна уточнює, скільки повинно бути світильників на стелі та просить зберегти пляшку з засобу, яким оброблятимуть поверхні від плісняви.

Це приміщення, де навчатимуться першокласники. 1-А і 1-Б не будуть об’єднуватись у класи. Сформують групи відповідно до занять. Тож усі навчатимуться в одному приміщенні, а відпочити зможуть у куточку на спеціальних тюках із соломою.

У коридорі буде все в білих тонах — і стіни, і стеля, і підлога. Кожні двері кабінетів матимуть свої символи, своє зображення. І буде мінімум меблів. Наприклад, побудують «льожку» (від слова «лежати»)  — конструкцію, яка матиме вигляд сот, у яких діти зможуть лежати й відпочивати.

Ми виходимо на шкільне подвір’я, яке вже змінилося на краще, але до початку нового навчального року завершить своє перетворення. Сходи, які ведуть до школи, стануть початком своєрідного «Колізею», адже на пагорбі біля них побудують галерейні сходи, на яких можна буде сидіти й дивитися виступи. Також планується огородити територію парканом, щоб випадкові люди з собаками не блукали подвір'ям. Із лівого боку пагорбу, якщо дивитися із двору школи, цьогоріч почали садити калиновий гай (кожен із класів). Це не лише допоможе не зсуватися землі на пагорбі, а й стане своєрідним символом. А під парканом посадять жито й пшеницю. Біля входу в школу буде газон та альпійські луки (які вже почали створювати разом із працівниками Національного ботанічного саду ім. М. М. Гришка).

Звісно, не можна не згадати і літак, який знаходиться на подвір’ї навчального закладу. І, хоча він має історичне минуле та шкільний музей, але сьогодення створює нову історію. «Літак біля школи МІГ-15 відкрили у 1988 році, — згадує Світлана Олексюк. — Я також у цьому брала участь. Але є інша історія, коли відбулася окупація Криму і страшні події на Сході. Коли в червні 2014 року люди зі Сходу України почали їхати в Київ, ми долучилися до активної допомоги їм як люди, а не як заклад. І потім вже ці родини привели до нас 1 вересня своїх дітей.

Зірка під літаком була червоного кольору. Виникла ідея перефарбувати її в жовто-блакитний. Поставили прозору скриньку біля дороги для збору коштів на закупівлю фарби. Гроші зібрали за 1 день. Потім покликали робітників, які побудували риштовання і далі довго (адже виявилося, що на цю справу пішла тонна фарби) діти і батьки розфарбовували зірку в жовто-блакитний колір.

Навіть якщо ми всі разом вирішимо, що нам не потрібен літак, але саме історія фарбування, свято на честь цього із запусканням у небо голубів — усе це допомогло внести новизну в життя школи.

Я ніколи не розраховувала на підтримку, а була готова до безкінечної боротьби. Але якщо б я тут сиділа і мовчала, мабуть, школи вже не було б. Я живу з тим, що реально все життя створюю і навіть руйнуючи я все одно знаю, що це для того, щоб створити».

Проект «Перезавантаження» триває. Хоча вже й видно неозброєним оком ті зміни на краще, які відбуваються у школі № 5 Печерського району м. Києва. І територію навчального закладу відвойовано, і замість невідомих сусідів, які проживали у будинку на задньому дворі школи, за рішенням Київської міської ради з’явиться новий дитячий садок на 120 місць. А потім школа перетвориться на навчально-виховний комплекс — дитячий садок — гімназію.

На завершення екскурсії закладом Світлана Валентинівна веде мене до шкільної світлиці. Так між собою у школі називають кабінет, на дверях якого зазначено «Галерея духовності».  Його використовують і як світлицю, і як майстерню. На стіні — тематичний малюнок, ручний розпис. У чотирьох кутках кабінету — скляні шухляди, у яких знаходяться предмети, що представляють чотири основні релігії світу. Також тут народні костюми, писанки та мотанки. Ідея цього простору належить народній майстрині, керівнику гуртка «Майстерня гончара» Тамарі Арефівні Глущенок.

Безумовно добре, коли у навчальному закладі є куточок для духовності, адже як без духовності й узагалі душі, коли справа стосується найціннішого — дітей.

«Я вважаю, що нам довіряють найцінніше — дітей, — підсумовує Світлана Олексюк. — І я з цим живу. Я дуже хотіла б, щоб нова українська школа мала те саме гасло. Вона є простором нових можливостей, школою, якій довіряють. Мені здається, нашому хворому суспільству довіри та спілкування між людьми не вистачає. Тому я хочу створювати таке місце, у якому люди одне одному друзі, партнери. Я сама хочу довіряти тій системі, яку я тут створюю. Адже наступними найціннішими для мене будуть мої онуки. Мрія — це коли я приведу онуку в місце, яке я створила, продовжила його історію».

Зі Світланою Валентинівною ми розмовляли довго. Про педагогіку, шкільну освіту, зміни, боротьбу та здійснення мрій. І увесь цей час, слухаючи, оцінюючи і спостерігаючи за всім тим, що відбувалося довкола, я розуміла, що саме завдяки таким небайдужим людям змінюється світ. А його можна змінити на краще, якщо починати із себе, зі своїх дій і вчинків, із того, що створюєш щось вічне заради майбутнього — майбутнього своєї країни та юного покоління.

Матеріал підготувала Олена ВЛАСЕНКО

журнал "Директор школи. Шкільний світ", №7 липень 2018

Лайфхаки від директора школи. Як школі спілкуватися зі ЗМІ?

У 2015 році за результатами першого відкритого конкурсу на посади керівників навчальних закладів Сергій Горбачов був призначений директором спеціалізованої школи № 148 імені Івана Багряного з поглибленим вивченням української мови та літератури міста Києва. Сергій Іванович — педагог, журналіст і редактор. Його вчительський стаж почався у Запоріжжі ще 1984 року, там же він із колегами ще у 1990 році заснував ліцей «Логос» — одну з перших в Україні шкіл нового типу для обдарованих дітей. А журналістські навички здобув, працюючи головним редактором видавництва «Просвіта» (Запоріжжя) і директором інформаційного центру видавничого дому «КоммерсантЪ-Украина». Сергій Іванович також автор численних публікацій на теми шкільного життя та медіаосвіти, учитель медіаграмотності та зарубіжної літератури у своїй школі.

І журналіст, і вчитель

Я маю філологічну освіту, журналістської не маю. Учився на російському філфаці, зараз це Національний університет, а колись був Запорізький державний педагогічний інститут. Я вчився там на початку 80-х, диплом отримав у 1985 році. І фактично з 84-го по 90-й я працював у різних школах Запоріжжя. У 1990 разом із колегами створив один із перших в Україні закладів нового типу — ліцей для обдарованих дітей «Логос». Я працював там шість років, потім пішов із освіти у світ медіа. Працював у видавництвах, редакціях, і хоча в мене формальної освіти немає, але був і начальником відділу у видавництвах і редакціях, і технологом у друкарні, і головним редактором видавництва. Добре вивчив програмування та видавничі пакети.

У 2006 році мій колега, із яким ми були знайомі ще із Запоріжжя, запросив мене до «КоммерсантЪ-Украина» і я пропрацював там 6 років директором інформаційного центру. Така суто журналістська і менеджерська робота. У «Коммерсанте» я відповідав за три напрями. Найперше — це робота з внутрішньою інформаційною системою моніторингу новинних повідомлень. Це була внутрішня стрічка, повідомлення регіональних сайтів, і ми працювали так, що кілька людей займалося лише опрацюванням повідомлень, які надходили із зовнішнього світу, і ставили до відома інших колег редакції. Ми були таким собі спостережним пунктом для всієї редакції. Адже коли журналіст починає писати замітку для щоденного видання, у нього на це — щонайбільше три-чотири години — і він ні на що більше не відволікається. Це така гарна школа.

Другий напрям — це робота з наповнення новинної стрічки сайту «КоммерсантЪ». І третій напрям — це робота з кореспондентською мережею. Тобто всі матеріали «Коммерсанта», які приходили з регіонів і в яких писалося про все те, що відбувається не в Києві, писалися тут, після отримання матеріалу з регіону. Формат «Коммерсанта» дуже жорсткий, і щоб навчитися писати для нього, треба дуже довго практикуватися.

Отака була робота. Працював я там шість років, а потім звідти пішов, коли у 2012 році була певна реорганізація і мені знайшлося інше місце, яке мене задовольнило. А у березні 2014 в одну ніч російський власник «КомммерсантЪ-Украина» ліквідував українське видання, журналісти якого відверто писали про анексію Криму та підготовку Росії до агресії на Донбасі.

Потім у мене був Майдан і там вже почалося все інше… А у 2015 році Київський департамент освіти оголосив конкурс, на який я подався: і ось уже два роки працюю директором школи.

Педагог за покликанням

Знаєте, є речі, які від тебе не залежать, які зумовлені генетично. Є таке пафосне словосполучення — «учитель за покликанням». І хоча уникаю пафосу, справді себе таким і відчуваю, адже коли працював у журналістиці, то не покидав викладання: постійно проводив курси з додрукарської підготовки, редакційного менеджменту, цифрової фотографії.

Окрім того, коли працюєш у редакції, де в зоні відповідальності дуже багато людей, які пишуть в іншому форматі, їх усе одно треба вчити. Тож я постійно проводив такі собі міні-тренінги для наших журналістів, показував їм, як писати. Особ­ливо, коли приходили молоді журналісти найматися на роботу редакторами внутрішньої або зовнішньої стрічки. Це така особлива професія, яка також вимагає досить гарних навичок, бо там треба дуже швидко реагувати і так само швидко писати. Мені взагалі дуже цікаво пояснювати, як усе влаштовано, якщо я це знаю. Це практично невиліковно.

Ось нещодавно йшов на роботу до станції метро Лівобережна, а там змінили асфальтове покриття. Пішов дуже сильний дощ, на асфальті залишалися пінні сліди. Поруч зі мною йшла жінка з хлопчиком, і він запитував, чому це так: «Краску, наверное, положили плохую, что вот она растворяется..?». Тут я не витримав, повернувся до нього і сказав: «От дивись. На асфальті — тонка плівка води. Машини їдуть, збивають її колесами і тому утворюється піна. Тут якість фарби зовсім ні до чого». А в нього такі великі очі стали… «Як це? Що, так просто?» — «Ну так, — кажу, — так просто: це ж фізика». Я думаю, що тепер до фізики він буде трошки інакше ставитися.

«Вливатися» у новий колектив

Мій прихід і мої нововведення сприйняли у колективі по-різному. Я, загалом, не дуже розумію, що значить «вливатися» у колектив. Це колектив має бути таким, яким його формує керівник-лідер. Але це дуже складно виходить… Із більшістю колег ми спілкуємося цілком професійно, ми розуміємо одне одного, вони працюють, я можу їм допомагати, буває — вчусь у них. І це приблизно десь три чверті колективу. А є частина людей, які просто живуть «по накатаному» — і нічого не роблять для свого саморозвитку.

Коли на початку 90-х ми з колегами створювали ліцей, то я запрошував людей, які були зі мною в одній парадигмі. Це були класні викладачі й водночас дуже складні люди: бо зазвичай — що кращий вчитель, то він складніший як людина. Але ми знаходили спільну мову і там була дуже чітка й жорстка винятково контрактна система, і відбувалася природна ротація.

Людина нормально працює — контракт продовжуємо, а якщо щось не задовольняє за результатами або у спілкуванні з батьками чи з дітьми — значить, контракт не продовжуємо. Тому колектив був постійно в тонусі, усі розуміли, що вони не просто так у цьому закладі.

А у нинішній системі в нас, на жаль, є люди, які вже практично вигоріли, налаштовувати конструктивні відносини з дітьми та батьками не хочуть, учитися новому не хочуть, із дітьми спілкуватися не вміють. Але «попросити» їх зі школи неможливо. Адже вони, особливо пенсіонери, на безстроковій трудовій угоді, і для того щоб їх звільнити, треба, щоб вони таке щось утнули… І то не факт, що навіть тоді їх можна буде звільнити.

Я вже чимало разів про це кажу: і на рівні Міністерства, і на рівні комітету Ради, що треба негайно відмінити норму про безстрокову трудову угоду, хоча б для пенсіонерів. Людина має щороку доводити, що вона вміє працювати. А мені кажуть: «Ну, людину ж взяли на постійну основу, вона ж довела, що може працювати…» Так, 15—20 років тому вона довела. А зараз? Зараз що робити? Я дивлюсь на деяких колег — ну дійсно, шкода стає людину: їй же до класу важко заходити, її всю тіпає і колотить, бо діти її дратують, але йти зі школи не хоче. Адже це її статус. А якби була контрактна система, то таких людей у школі би вже не залишалося. І це дійсно проблема, тому що людині немає вже чого робити в школі. Вигоріла. Важка наша робота…

Від долі не втечеш

«Та ви що!» — думав я тоді, коли 40 років тому вчителька у випускному класі школи запропонувала мені йти вчитися до педінституту. Але від долі не втечеш. Перший рік у школі був дуже складний, адже я не розумів, як узагалі це робити, цьому не вчать у педінститутах. І зараз цьому практично не вчать. А методика, педагогічна технологія — це основне. На це треба приділяти 90% часу навчання у педагогічному виші — як досягати результату, як організовувати цікаву та змістовну роботу в класі.

Добре, що у мене на той час був непоганий армійський досвід, який дуже допоміг мені на початку. В армії я служив командиром взводу, потім старшиною роти. Тобто я вмію командувати і вмію наполягти на своєму. Але з дітьми так не можна працювати. Та коли ти приходиш зовсім «зеленим» до школи і в тебе абсолютно немає інструментів, майстерності, залишається лише натиснути, а потім змусити себе слухати. А пізніше ми з ними вже спокійно спілкуватися про Пушкіна, Лермонтова.

Молоді колеги, які приходять у школу, налякані саме тим, що не знають, як упоратися із класом, як організувати урок. Бо тримати під контролем складну систему, яка складається з дуже різних дітей, — це дійсно величезне емоційне навантаження, навіть за умови, якщо ти почуваєшся впевнено. І це при тому, що мене особисто діти не дратують, я почуваюся у класі чи в аудиторії цілком комфортно.

А є такі люди, які заходять до класу і їх просто трусить від роздратування та ненависті до дітей. От навіщо? Учителю щоразу потрібна реабілітація у певній формі. І коли дехто з не дуже розумних і обізнаних громадян волає: «О, учитель! 18 годин на тиждень прийшов, відчитав. А потім у нього майже два місяці відпустки!». Я би хотів такій людині запропонувати зайти в клас і провести хоча б один урок. Просто щоб відчути на собі, як це складно. Це дійсно складна професія і цій професії треба дуже добре вчитися.

Якби я мав можливість, я би застосував контрактну форму для всіх. Є дуже гарна маркетингова статистика, коли споживач послуг або хтось інший незадоволений, то лише один із десяти якось формулює своє незадоволення. І лише один із тих десяти своє незадоволення може сформулювати у якомусь офіційному запиті. Якщо з класу, де 30 дітей, 16 батьків висловлюють незадоволення і звертаються до директора із проханням замінити вчителя, то це означає, що там уже геть усе погано. Але вчитель навіть не визнає, що це дійсний конфлікт. За словами вчителя, у нього все добре, він усе робить правильно.

«Лише 56% киян вважають роботу вчителів важливою. Тоді як на Заході України цей показник перевищує 80%, на Сході — 85%, на Півдні — 75%, у Центрі — 74%. Такі результати дослідження GfK, що було проведене на замовлення громадської спілки “Освіторія”» — ось статистичне підтвердження того, що вже давно відчувають учителі: із розвитком та розповсюдженням сучасних технологій роль учителя як найбільш значущого джерела інформації про світ зменшується. Закономірності добре помітні: чим більше місто і чим молодше респондент — тим нижча оцінка важливості професії вчителя. Щоб відповідати вимогам часу, щоб повернути довіру та повагу суспільства, учитель має стати носієм унікальних навичок та унікального знання, яких учень не зможе отримати більш ні від кого. А це — справжній виклик всім нам, хто бачить свою професійну долю пов’язану з освітою.

Там уже не буде роботи, навіть якщо вчитель стане золотим і шовковим — бо підірвана довіра. А без довіри нічого в школі не буває. Я про це кажу на всіх рівнях, і пишу. І звертався неодноразово з пропозиціями, але у нас права дитини набагато менші, ніж права, які закріплені за неробами у трудовому законодавстві. Така система.

Побачити роботу вчителя

До педвишів ідуть не з дуже високим рівнем знань — зараз це, на жаль, цілком очікувана ситуа­ція. Яка була зовсім недавно зарплата вчителя? Жебрацька. Звідси і ставлення до професії. Зараз для вчителів підвищують зарплату, і педагог може досить пристойно заробляти, якщо в нього є стаж і досвід. Але зарплата молодого вчителя — це абсолютно неприпустимо. Мала зарплата — немає мотивації.

Випускник, який обирає професію, дивиться: от він вчитиметься 5 років, прийде і заробля­тиме стільки, скільки двірник? А навіщо? Тут єдина може бути мотивація — це самореаліза­ція. Є певний момент селекції в тому, наскільки ти взагалі готовий працювати у школі. Робота важка, гроші маленькі, тому потрібно шукати інші стимули нематеріальної мотивації. І для цього багато можна робити, але робити лише тоді, коли людина взагалі хоче працювати.

Якщо робота важка, а компенсації і матеріальних стимулів немає, фахівець починає замислюватися: «А чи не дурень я, що тут працюю?».І людина починає шукати через механізми психологічного самозахисту якісь інші пояснення, чому вона працює у школі. Тоді й виникає внутрішня модель «високої місії вчителя». У мене такого відчуття немає: хіба відношенню стосовно самого себе — як я реалізую власні можливості. Але ні для кого іншого моя «висока місія» значення не має. Я виконую свою роботу, бо вона мені подобається, я бачу в ній сенс. З одного боку — грошей менше, ніж у журналістиці, з іншого —я отримую задоволення та відчуття, що моя робота тут потрібна. Коли врівноважуєш, то зберігаєш згоду із самим собою.

Але небезпечно, коли педагоги старої «закалки» починають розповідати про «високу місію». Як наслідок — їх своєрідне месіанство: «Я знаю, як треба жити і що треба робити, наша радянська школа була найкращою, батьки нічого не роблять, діти погані».

І це дійсно небезпечно, адже тоді починаються оці всі сюїти, які виконуються вчителями, що я тут головний, учителя треба поважати лише тому, що він учитель. Це ж нонсенс! Поважати лише тому, що в когось у школі лежить трудова? Вибачте… Діти поважатимуть учителя, який до них ставиться з повагою, який цікаво викладає, який вимогливий. І це дійсно реально. А той учитель, який або сюсюкається з дітьми, або, навпаки, несправедливо гнобить їх, — ніколи не отримає поваги.

Радянська система освіти була краща?

Якщо мені потрібно відпиляти дошку, що братиму? Я братиму пилку. Я можу дошку відпиляти і сокирою, можу навіть викруткою відпиляти чи молотком. Але для будь-якої справи є свій інструмент, і цей інструмент має бути застосований до тієї ситуації, до того конкретного завдання, яке ти маєш виконати.

Система освіти — це такий самий інструмент приведення суспільства у стан, який відповідає сучасним вимогам: технологічним, соціальним, політичним. Якщо ж ситуація змінилася, а інструмент залишається той самий, то, вибачте, але його треба змінювати. Якщо той інструмент —  радянська освіта — був достатньо адекватний для індустріального суспільства, коли потрібно було готувати промислових робітників, то часи змінилися, зараз зовсім інші вимоги та соціальна ситуація. Інформаційна ситуація взагалі інша.

Коли я вчився у школі, було дві програми телебачення, які практично не ідрізнялися. Основним джерелом знань була книжка та розповідь учителя. Усе, більше джерел інформації не було. Суто технологічно вони не дуже були розвинені на той час, навіть у Західному світі. А якщо взяти ще й радянську ідеологію, яка дуже обмежувала доступ до інформації, то взагалі ми існували у своєрідній інформаційній резервації, де інформацію видавали дозовано. А будь-яка неконтрольована інформація — самвидав чи тамвидав, оця вся нелегальна література — це все було кримінальним злочином саме тому, що система дуже жорстко все контролювала.

Зараз цих обмежень немає. І коли мені деякі вчителі починають розповідати (це не вигадка), що «…от як добре було у радянські часи, коли діти не могли читати оці всі дурні інтернети…». Але діти у радянські часи могли писати й читати на парканах — це теж своєрідний різновид соціальної мережі доінтернетної епохи.

Усе вже, часи змінилися, назад повернутися неможливо, треба вчитися жити, працювати у нових умовах, шукати нові інструменти. А ці нові інструменти досить різноманітні й вони реально лякають учителів, які не розуміють, що з цим робити.

У мене був власний шокуючий досвід… Коли я повернувся до школи два роки тому, то на одній із нарад дав розпорядження, щоб учителі підготували свої пропозиції з певного питання. Попросив, щоб мені це на пошту надіслали, а я вже потім це опрацюю, зберу в один документ. Після цього я поїхав до РУО на нараду, а коли повернувся до школи, то побачив у приймальні чергу, колег п’ятеро. Я запитав, чи вони до мене, а вони сказали, що ні, до секретаря, адже треба текст набрати. «Так комп’ютерний клас же є», — сказав я, а вони всі позамовкали. І тоді я з жахом усвідомив, що чимало вчителів навіть у документі Word текст набрати не можуть. І що найприкріше, вони цього не хочуть учитися. Звісно, за ці два роки ситуація змінилася, бо відчули, що буде гаплик, якщо не навчитися. Але все одно дехто просто принципово не хоче опановувати сучасні технології. А я в цих технологіях живу, дуже добре знаю і видавничу, і медійну структуру сучасного суспільства, тому мені це надзвичайно дивно.

Я намагаюся допомогти тим, хто хоче навчитися. Але головне питання будь-якого навчання — питання мотивації. Якщо людина не розуміє, навіщо воно їй потрібно, — нічого не навчиш. Саме тому й виникають проблеми у класі, коли вчитель не може пояснити, навіщо взагалі цей предмет потрібен, сформувати мотивацію особистого прагнення або просто зробити свій урок цікавим. Усілякі сучасні педагогічні практики якраз спрямовані на те, щоб сформувати мотивацію і зацікавити й зачепити, щоб в учня виникло бажання навчатися. А з цим у декого з колег є значні проблеми.

Методика викладання і учитель-психолог

Лабільність, якщо говорити мовою психології, дуже часто зумовлена генетично. Бути гнучким, чутливим до дітей, зважати на емоційний стан дитини, відчувати її та інше — без цього неможливо уявити сучасного педагога. Але для декого це зовсім неочевидно: а навіщо? «Я ж месія, у мене висока місія! Я знаю, як треба, а дитина має мене слухати. о вона отам от сидить похнюплена, у вікно дивиться? То вона просто працювати не хоче. Ану, давай, працюй!» — оце й уся «психологія». І, на жаль, досить розповсюджена. На щастя, чимало вчителів розуміють необхідність змін, постійно самі вчаться, читають книжки, дивляться відео, відвідують тренінгові заняття.

Чимало залежить від того, чи відчуває людина вчительство своєю, як казав Сковорода, «сродною» справою. Якщо людині це подобається, то вона приходитиме до дітей спокійно. Учитися треба завжди, але навіть якщо ти не знаєш тонко­щів, психологічних якихось інструментів, то важливе значення має твій природний характер, ставлення до дітей — просто на цьому можна працювати, до певного моменту звісно. Адже потім усе одно треба вчитися. Я раджу вчителям дуже багато літератури не лише з психології дитини, із соціальної психології, адже це дуже гарно облаштовує загальне ставлення до життя і — через це — професійне ставлення до дитини.

У мене була ситуація минулого навчального року, коли загалом гарний учитель на уроці забрав в учениці малюнок. Учениця дуже специфічна, розумна, але, як то кажуть, на власній хвилі. Вона щось там собі малювала, а він відібрав її малюнок. І от приходить мама до мене щодо цього інциденту. Потім я йду до вчителя, запитую в нього: «Навіщо ви забрали малюнок?» — «Ну, так вона ж не працює на уроці» — «А контрольні нормально пише?» — «Ну так, непогано пише, предмет знає». Я попросив його повернути мені малюнок, віддав його мамі та вибачився. Усе, ситуація вичерпалася, більше таких інцидентів не було: колезі одного випадку, одного «кейсу» виявилося достатньо. Але є люди, які не можуть прийняти своєї неправоти, які кричать на дітей і, коли ти кажеш їм про це, вони все заперечують. Люди ніколи не чули себе збоку, а коли слухають запис себе на уроці, у них щелепа відпадає. Я завжди запитую в таких учителів, чи хочуть вони, щоб я з ними так само розмовляв.

А стосовно «навчатися методикам»... Коли починають розповідати студентам усілякі жахіття про школу, про те, як складно, а потім читають нудні лекції з історії педагогіки… Я взагалі не уявляю, як можна читати нудну лекцію з історії педагогіки?! Це ж так цікаво: дізнаватися, як взагалі люди соціалізували себе та все навколо.

Ще у 90-х, коли я в ліцеї викладав світову літературу, дуже любив працювати саме з практикантами. Учитель завжди залишається вчителем, якщо він хоче навчити і розуміє інструменти. Практиканти приходили зранку, на перший урок, показували свої конспекти, я читав ці конспекти і потім робив для себе певний образ уроку, а на другому уроці проводив заняття. А практиканти дивилися, як їхній задум виконує досвідчена людина. На третьому уроці ми аналізували мій урок: що було добре, що — зайве, що я викинув, що додав, як подав, як реалізовано первинний задум. І в цей час практиканти коригували свої плани уроків. А потім вони йшли і проводили вже власні, але вони побачили, як можна це зробити інакше. Це дуже ефективно працювало, я кілька років проводив такі імпровізовані майстер-класи, і от саме так потрібно було би вчити у педінститутах.

Це один із варіантів, як можна вчити. Загалом наші випускники не розуміють, що викладання — це просто класичний менеджмент. А класичний менеджмент базується на тому, що ми маємо досягти певної мети. На старті ми повинні оцінити, що у нас є зараз, змоделювати бажаний результат і дібрати для цього відповідний інструмент. І працюємо: ставимо певну мету, визначаємо шлях, виконуємо, потім здійснюємо контроль, виходимо на оновлений стан і так от весь час: ітерація за ітерацією.

І це працює й в освіті. Коли ти заходиш до класу, то спершу потрібно оцінити: у якому стані діти, що вони знають, як вони налаштовані; розуміти, чого ти хочеш досягти, яка мета цього конкретного уроку; маєш спланувати інструменти, щоб цієї мети досягти. А потім, коли виконав усе це, треба проконтролювати, чи досягнена мета. І так щоразу.

Коли я це розповідаю студентам, які приходять на практику, у них такі от величезні здивовані очі стають. Звісно, тут чимало нюансів, але це дійсно просто. Основна мета вчителя у тому, щоб коли ти вийшов із класу, діти знали й уміли більше, ніж до того, як ти туди зайшов. І професіонал відрізняється від непрофесіонала тим, що може проконтролювати цей процес зростання. Це дуже важливо. При чому проконтролювати бажано для кожної дитини окремо. Це те, що зараз називають індивідуальною траєкторією навчання.

Є чимало педагогічних технік, які дають змогу робити це дуже ефективно. Скажімо, система Шаталова. У нього є дві класичні книжки з описом його методики: «Куда и как исчезли тройки»і «Педагогическая проза». Я можу довго розповідати, як я успішно використовував цю систему, коли викладав російську мову у 80—90-ті роки. Вона дуже ефективна.

Медіаграмотність і медіа культура в старших класах

Це було одним із мотивів повернутися до школи, адже я маю два професійні досвіди, поєднання яких є досить унікальним. Адже я працював у школі на серйозному рівні, створив із колегами гарну школу, а потім працював у медіа — і теж на серйозному рівні.

У школу я давно хотів повернутися, але не було можливості, бо я родом із Запоріжжя і тут, у Києві, мене до недавнього часу ніхто не знав саме як педагога, менеджера освіти. Я мав певну репутацію в журналістському колі. Якщо брати якісь рівні, то можна сказати, що я — міцний середняк: розумію професію журналіста, можу писати на цілком пристойному рівні. Але також добре розумію, що навряд чи зможу досягти таких вершин, як, наприклад, мої колеги з «Коммерсанта»: Валерій Калниш, Андрій Юхименко, В’ячеслав Садовничий, Руслан Чорний, Денис Попович, Сергій Сидоренко та інші. Це люди, у яких природні задатки до журналістики розвинені за допомогою їхньої величезної роботи. Я розумію, що такого рівня не досягну. Також я розумію, що володію технологіями передачі знань, якими вони не володіють. І це — дійсно важливо.

Я побачив, що треба вчити працювати з інформацією. Є дуже велика небезпека для людей, які стають об’єктами інформаційних впливів, якщо ці впливи не усвідомлюються. Те, що називається сугестією, впливом, навіюванням, маніпуляцією. Просто показати, як на людей впливають медіа.

Наприклад, для дітей, які починають вивчати медіаграмотність, я наводжу класичний приклад, який показує їм речі, про які вони навіть і не здогадувалися: пропоную намалювати і пояснити, скільки зубної пасти щоранку вони вичавлюють на зубну щітку. Дехто малює небагато пасти, дехто половинку, але більшість (50%) малює шар пасти на всю щіточку. Тоді я їх запитую, чи знають вони, скільки взагалі лікарі радять вичавлювати пасти. І практично всі відповідають, що лікарі радять лише горошинку. А коли я запитую, чому ж вони намалювали багато пасти, вони відчувають невеличкий шок. І починають замислюватися, а потім знаходять відповідь, що бачили це по телевізору в рекламі. Запитую, чи звертають вони увагу на малюнок на тюбику, коли зранку заходять у ванну кімнату чистити зуби? Ні, не звертають. Малюнок на тюбику вони не усвідомили, але він ліг їм на мозок. Він їх програмує. Оце і називається маніпуляцією, навіюванням у рекламі.

Треба спочатку показати учням простенький приклад, зрозумілий, а потім ускладнювати, показувати, як усе відбувається. Для старших, які вивчають медіакультуру, уже вищим пілотажем після року роботи є аналіз телевізійних новин.

Я пропоную подивитися два сюжети теленовин і порівняти їх. Є схема аналізу телевізійних новин: хто робить, коли, тривалість тощо, такі суто формальні параметри, а потім відбувається аналіз балансу думок, оперативність. Те, що журналісти зазвичай роблять автоматично, для мене є цілком природним, адже я таке робив десятки тисяч разів. І учні теж починають бачити після цього. Не всі, звичайно, адже це досить складно, але принаймні більшість розуміє, що таке є, і починають відрізняти: де якісна новина, а де — маніпулятивна.

Потім ми аналізуємо рекламу, різну пропаганду. Дітям дуже сподобався урок, коли ми аналізували агітаційні плакати різних країн. Плакати Першої світової війни, Дядько Сем, італійські плакати, плакати Радянського Союзу, нацистської Німеччини. Оця вся візуальна пропаганда. І коли починаєш дитині пояснювати, запитувати, чому практично на всіх плакатах намальована людина дивиться прямо на тебе, вона (дитина. — прим. літ. ред.) починає думати… Хто вчився у художній школі, відразу кажуть, що це відома оптична ілюзія, що де б ти не був, здається, ніби дивляться тобі в очі. Колористика, гама, текст, шрифти — це речі досить складні, але на просторих прикладах їх можна пояснювати і дітям.

Головне — сформувати у дітей розуміння, що ми постійно живемо в інформаційному потоці, що інформація на нас впливає, її треба фільтрувати, адже інакше ти стаєш об’єктом маніпуляцій. І коли я два роки тому йшов на конкурс, то саме ця ідея медіаосвіти була моєю фішкою. Вона справила враження, і саме оце я впроваджую. А за два роки діти трохи вже і до мене звикли, і вже не так цікаво їм, тому треба шукати інші варіанти, інші інструменти і зміст того, що я їм пропоную. Саме тому влітку я поставив собі за мету розробити опорні конспекти, напрацювати нові методики, сісти почитати більш глибоко книжки з медіаосвіти.

Медіаосвіта і медіакультура з 8-го по 11-й класи — це одна година на тиждень за рахунок варіативної складової. І це треба дійсно запроваджувати в усіх школах. Є ще така річ, яку я також буду зараз включати до курсу медіаосвіти, — курс «Критичне мислення».

Літератури вистачає, вистачає досвіду, адже в мене ще є досвід практичного журналіста, що дуже допомагає. Ми на уроках із дітьми постійно спілкуємося, я весь час розповідаю якісь журналістські байки, випадки, показую технологію роботи журналіста. Вони ж просто не уявляли собі раніше, як працюють медіа. Останні уроки цього навчального року збіглися з тим, що був указ П. Порошенка про санкції щодо російських компаній.

У нас всі, м’яко кажучи, не дуже вміють сприймати систему, і це зрозуміли, як заборону. А я питаю: «Ви користуєтесь? Вам хтось забороняє?» — «Користуємось, не забороняють, лише складніше стало заходити: там треба включити якийсь аноні­майзер, чи TOR, або VPN». Питаю: «А ви розумієте, навіщо це?» — «Це для того, щоб нам було важче», — говорять вони. І тоді я їм прочитав елементарну лекцію стосовно реклами, таргетування, відстежування цільових груп, залежність прибутку від кількості заходів на ресурс тощо.

Важливо й те, що практичні навички з медіа я застосовую як директор. Але не так багато керівників освіти цим користуються. Вони не те що не вміють цього робити, вони не розуміють — навіщо? Світ змінився, соціальні мережі нам виставляють зовсім інші вимоги до спілкування і комунікації. От як це можна ігнорувати?

Восени я брав участь у міжнародному проекті, який робила німецька громадська організація n-ost, яка базується в Берліні. Вони на гроші міністерства закордонних справ Німеччини роблять проект МедіаНавігатор. Ідея в тому, щоб зібрати якісь вправи, класифікувати їх і з цих вправ зробити toolkit (набір інструментів) для медіаосвіти. Під час цих обговорень було дві робочі зустрічі у Берліні та Києві, де я познайомився з людьми з практично всього пострадянського простору — Росія, Грузія, Молдова, Білорусь, Казахстан, Вірменія, країни Балтії. У нас була окрема панель, присвячена досвіду медіаосвіти в конкретних країнах. Україна на цьому фоні виглядає дуже просунуто. Розуміння того, що медіаосвіта має стати частиною загальної освіти, у нас вже добре сформоване.

У нас є дві потужні організації, які займаються медіаосвітою, і я з обома тісно співпрацюю. Це Інститут соціально-політичної психології, там є лабораторія медіаосвіти і масових комунікацій, її очолює Любов Найдьонова, і заступник директора інституту, вони цим займаються вже приблизно 10 років. Із 2011 року в Україні діє пілотний проект упровадження медіаосвіти, затверджений рішенням Академії педнаук, і далі це розвивається. І є ще потужна Академія української преси, очільник якої Валерій Іванов. Вони роблять багато цікавих і корисних проектів, розвивають медіаосвіту, переклали безліч книжок із журналістики, зробили чудовий посібник «Не потони в інформаційному потоці».

Літній відпочинок і вишиванки

31 травня я написав гнівну колонку на сайті Української правди стосовно дурні про літній відпочинок. Мені після цього дзвонили, запитували, навіщо я це написав… У листі начальник обласного департаменту вимагав від шкіл, щоб вони щотижня, не пізніше 11-ї ранку четверга подавали відомості, де знаходяться діти на відпочинку. Хто це буде робити? Учителі у відпустках, завучі у відпустках, директори у відпустках. Зазвичай у цей час у школі залишається тільки заступник директора з АГЧ. Людям же треба відпочити! Невже вчитель під час своєї відпустки повинен дзвонити батькам і запитувати: «А де це ви?». У деяких місцях цікавляться: «А за чиї кошти відпочиває дитина? А хто це оплачує? А яка фірма?». А це приватна інформація.

Ну добре, учитель подзвонив, дізнався і передав інформацію директору, директор кинув відпочинок, пішов і відправив інформацію у район, а район відправив в область. І що з цим робити? Коли діти йдуть на канікули, школа взагалі не має за них відповідати. Це відповідальність батьків.

Я як менеджер якщо і запитую якусь інформацію, то ця інформація мені потрібна для того, щоб прийняти якесь управлінське рішення. Добре, отримали вони інформацію, — і що? Що робитиме Управління з нею? Надасть дитині безкоштовну поїздку на цей час? Оплатить поїздку до Затоки? Дурня повна! А потім мені телефонують із Департаменту і питають: «Ну, що ж ви так нас, це ж весь час так робиться…» — «Так треба припиняти», — кажу. — «Ви розумієте, навіщо це?» — питаю. — «Ну, так же завжди було…» — «І що?» — «Ну, ми будемо робити аналітику на наступний рік і планувати витрати…» — «А у вересні батьків запитати не можна? Якщо вам це конче треба. Навіщо кожного тижня оперативну інформацію?!» — «Ну, ви нас неправильно зрозуміли, ми мали на увазі тільки літні табори…» — «Вибачайте, в наказі чітко написано, „діти…“, без жодних уточнень…»

Я як директор такої інформації не надаю, і коли мені присилають отакі папірці, я їх просто ігнорую. Я не скандалю, але таких наказів просто не виконую. І жодного разу мені ніхто не сказав: «А що ж ви нам не подали таку потрібну інформацію?». Я коли прийшов, і були такі от закиди з боку деяких осіб дати їм інформацію, казав, що не буду давати, бо вона їм не потрібна, вони з нею нічого не роблять.

«Дайте інформацію, скільки вам треба дверей поміняти у школі» — «А що, готується наказ про заміну дверей у школі?», — питав я. — «Ой ні, але ми просто маємо знати…» — «От коли буде готуватися наказ, що ви даєте гроші на заміну дверей, я особисто переміряю все і принесу вам, віддам і поклонюся. А просто так запитувати, для «галочки» — не треба!».

Дуже багато директорів шкіл, на жаль, не те що залякані: більшість директорів — люди досить упевнені в собі, які добре розуміють відповідальність і ладні за себе постояти. Але вони просто так звикли. Збираються між собою колеги та починає­ться: «Ой яка дурня там, ой яка дурня тут, як все погано, ой, ой, ой!» — «Так а чого ви це виконуєте?», — запитую. — «Ну як же, це ж наказ!».

Так, наказ у моєму розумінні це те, що не виконати неможливо. Але наказ має бути таким, що його виконання можливе і, головне, має певні наслідки. А виконувати накази, які ні на що не впливають, тільки плодять папірці, нема сенсу: це лише витрата дорогоцінного часу. Якщо директор школи займає чітку позицію, що він виконує всі накази, сенс яких розуміє, але таку непотрібну інформацію він цілком може відмовитися надавати. І треба врешті-решт покласти цьому край.

Проводити шкільні лінійки можна у будь-якій формі. Головне — дбати про те, щоб дітям було комфортно і вони не нудьгували. Насамперед — ретельна підготовка сценарію, безжальне викидання порожніх «віршиків», «поздоровлень зі сторони» тощо. І включення у сценарій цікавинок, флешмобів, танців тощо. Ну й суворе отримання таймінгу під час проведення. А в день свята —  підготувати залу. Якщо на відкритому повітрі: так само — ретельний сценарій, поставити за можливості дітей у затінок, не вимагати «важкого святкового одягу», обов’язково — кепки від сонця, вода у батьків.

У колонці на УП, до речі, ще одна частина є. Про вишиванки. Написали по управліннях дурні накази, що всі на День вишиванки повинні прийти до школи у вишиванках. А якщо хтось не прийшов, то дитині зауваження, а вчителю — догана. Ну хіба так можна?! Я вважаю, те, що я постійно ходжу у вишиванці — це найкраща виховна робота стосовно школи. Я особистим прикладом показую, що це нормально. Та й у нашій школі доволі багато учнів ходять у вишиванках. І не тому, що наказують, а тому, що їм це просто подобається.

Я дуже не люблю саме словосполучення «патріотичне виховання». Не можна патріотизм виховати формальними заходами! Головне виховання патріотизму — якщо школа нормальна, якщо вчителі нормально спілкуються з дітьми, дають якісні знання, показують, що вони працюють для країни, якщо школа проводить певні заходи без нудотного формалізму. Оце, знаєте, чий портрет у мене в кабінеті? Правильно, Івана Багряного. У нас у жовтні позаминулого року на день народження Багряного перший раз провели таку собі лінійку до цього дня. Жахіття: нудно, дітям нецікаво, ефект — від’ємний. Я подивився і сказав — досить! Після цього стали по класах проводити цікаві обговорення. Вікторина по Багряному може бути, будь-що, аби воно було цікаве дітям. А такі лінійки — категорично ні, бо вони вбивають зацікавленість. Треба виховувати повагу до країни, повагу до символів, повагу до людей, які живуть поруч із тобою, але не робити це в наказовому порядку…

Кожній школі — свій прес-центр

Налагоджувати комунікацію з громадою — надважливе завдання школи. Бо воно формує довіру через інформованість. Не буде довіри — не буде гарної школи. Але будь-яка системна медійна діяльність вимагає ресурсів. У цьому сенсі головним є фінансовий ресурс. Хто це може робити — оприлюднювати новини школи? Мені простіше, адже я маю великий досвід журналіста, і мені написати повідомлення чи колонку часу багато не займає. Директор школи може комунікувати, організовувати, але взагалі цим має займатися спеціальна людина у школі. Можливо, це буде педагог-організатор. Але редактор шкільного сайту — має бути окрема посада, бо якщо робити нормально, то там дуже велика кількість інформації.

До речі, у новому законопроекті про освіту виставляються дуже жорсткі вимоги до шкільних сайтів. Там має бути оприлюднена інформація щодо навчальних планів, ліцензій, харчування, вартості якихось послуг, якщо вони є в переліку, та інше. Усього — двадцять позицій. У мене відразу виникає запитання — а хто це буде робити і за які гроші? Якщо після прийняття Закону «Про освіту» будуть видані відповідні нормативні підзаконні акти і буде введена штатна посада, наприклад фахівець із комунікацій у школі, то я з цим погоджуюсь. Бо там дуже багато чого треба оприлюднити.

У групі БатькиSOS — жваве обговорення: чи можна дитині працювати — і з якого віку. Згадав, як багато років тому, влітку 1971-го пішов збирати у радгоспний сад яблука — і за день заробив один карбованець 22 копійки. Це були мої перші зароблені гроші. І зараз пам’ятаю ту гордість, з якою я, 12-річний пацан, віддав мамі буханку хліба та молоко, які купив додому. І пам’ятаю мамині сльози, з якими вона прийняла від сина цей невеличкий насправді внесок до родинного гаманця.

У нашої школи є сайт, але ми ним практично не користуємося, бо все, що треба, ми робимо через сторінку у Facebook. Там у нас 900 підписників, це досить пристойний показник, адже дає змогу оперативно інформувати батьків. У цьому сенсі Facebook як соцмережа, — можливості сторінки або можливості групи, — дає нам набагато більше, він набагато гнучкіший. Та й інтуїтивно зрозумілий friendly інтерфейс для спілкування, а на сайтах це не завжди вдається зробити. Тим більше, щоб прикрутити на сайт форум, треба мати певну кваліфікацію або використовувати якісь заготовки типу Joomla! або WordPress. І тут знову ж таки — хто? Я організовую це спілкування через сторінку у Facebook, крім того, є ще група у Viber, батьківські групи і вчительська група. Але можуть бути й інші варіанти.

Звісно, я не щодня пишу туди новини, але якщо щось важливе — обов’язково. Учителі поки що постів не роблять, хоч я їх і закликаю. Користуватися Facebook’ом вони вміють, але не відчувають потреби в цьому. Але ми домовилися з учителями, що, коли вони проводять у себе в класі якийсь цікавий захід, то фото і коротенький опис події вони скидають педагогові-організатору, а та викладає на сторінку школи.

Не дуже люблю узагальнення, але скажу — молодь не вміє писати людською мовою. Мені приносять тексти, написані мовою канцелярії: «З метою здобуття нової цінної інформації про тваринний світ учні школи здійснили екскурсію до зоопарку…» і так далі. А можна ж було просто написати, що діти відвідали зоопарк, кого вони там побачили і що саме їм було цікаво. Я хочу, щоб шкільні новини були написані нормальною живою мовою. Не знаю, звідки це в молодого покоління…

Була у мене спроба запустити гурток журналістики в школі, але вона поки що не дуже вдалася. Ми збиралися, щось обговорювали, я дітям розказував, пояснював, але щоб робити це системно, треба щоб це була окрема людина. Воно не вийшло передусім через те, що в мене фізично не вистачає на це часу. Бо за годину чи дві газету не зробиш, треба сидіти і працювати.

Але спробуємо ще: є цікаві діти, які готові цим займатися.

Тим часом, самоорганізація дітей — це болюче питання, адже суперопіка дорослих дуже шкодить.

У нас чудова спортивна зала, актова зала, і от діти якось запитують: «А можна дискотеку?» — «Звичайно, можна». — «О! Так коли ви нам зробите дискотеку?» — «Я маю вам її робити? Нічого не сплутали? Я із задоволенням прийду там пострибаю разом із вами, але це для кого дискотека?» — «Ну, для нас…» — «Так ви і робіть!» — «Справді!?» — «Ну да!». Пішли думати. Потім врешті-решт якось організувалися, зробили дискотеку, пострибали там, потанцювали. Треба дотримуватися принципу: хочеш — роби, не чекай, що хтось для тебе зробить. Але надто багато в суспільстві, і у дітей також, отаких патерналістських настроїв — «Зробіть для нас щось!».

Довіра до школи

Я дуже чітко розумію, що без довіри школа не може працювати, а довіра формується через постійний потік достовірної, деталізованої і оперативної інформації. Скажімо, якщо дитина травмувалась у школі, я не пишу про це на сторінці школи, я пишу це відразу у вайберській групі батьківської ради. Діти природно досить часто травмуються, тому ми відразу викликаємо швидку, ставимо до відома батьків, якщо така ситуація трапляється. От приїхала до школи швидка і починається… Єдиний спосіб припинити чутки — треба давати інформацію першими. Той, хто перший подав інформацію, той «забив» парадигму її подальшого висвітлення. Я відразу повідомляю батькам хто, що, у якому стані дитина та інше, і це знімає всі можливі чутки.

Дехто з колег чув, що є піар, і якщо робити грамотний піар, то можна зробити собі дуже гарну репутацію. Я повсякчас повторюю і пояснюю: якщо проблема не вирішується, не допоможе жоден піар. Бувають неприємні ситуації, у яких ти не винен, але все одно школи їх чомусь приховують. Травми дітей, аварії у школі, воду, наприк­лад, відключили, чи щось іще таке, що від нас не залежить, але дуже впливає на школу і створює негативні емоції у батьків. Більшість вважає, якщо є негативні емоції, то краще про це не говорити. А я як професіонал розумію, що негативні емоції треба дезавуювати детальною позитивною інформацією про те, що ми робимо. Бо людину найбільше лякає невизначеність. Якщо надавати інформацію відкрито, вчасно, детально, поступово формується певна довіра до школи.

Бувають ситуації, коли дуже важко… Скажімо, конфліктна ситуація з учителем: батьки вимагають замінити вчителя у класі, де вчаться їхні діти, а я не можу цього зробити, адже немає можливості просто поміняти вчителя за браком годин навчального навантаження. Я батькам пояснюю, що у мене є обмеження і я їх не можу виконати, але все одно негативне ставлення залишається. З одного боку, це створює негативні емоції, з іншого — створює ситуацію довіри, адже батьки знають, що я не буду нічого приховувати. Навіть якщо це неприємно, я все одно це скажу.

Тим учителям, хто вміє рефлексувати, це може допомогти — пояснення, бесіди, спілкування. А якщо людина категорично вважає, що вона — істина в останній інстанції, що її треба поважати лише через те, що вона вчитель, то вона ніколи не буде нормально спілкуватися з дітьми. І такій людини у школі робити нічого.

У школі ЗМІ!

Якщо громадянина запитують його власну думку, він має право висловлюватися, не узго­джуючи свої висловлювання ні з ким. Бо у нас є свобода слова, гарантована Конституцією. Єдине обмеження в цьому випадку, — це захист персональних даних і прав дитини. Найперше треба дивитися, хто запитує і що запитують. Я також не все і не всім розповідаю, і це нормально. Якщо у мене запитують, як у вас вчиться оця дитина, то залежно від настрою я можу ввічливо сказати, що ця інформація є винятково приватною — і я нікому її повідомляти не стану. Адже це взагалі не обговорюється. Я навіть на батьківських зборах ніколи не кажу про дітей конкретно, якщо там і є щось негативне, що вимагає реакції. Це мій принцип буквально з перших днів роботи у школі — на батьківських зборах треба казати лише гарне. А хочеш сказати батькам щось емоційно неприємне, — то тільки наодинці.

У курс медіаграмотності входить розділ, який ми будемо розвивати, — «Екологічне спілкування»: що можна казати, що не можна, як себе захистити. Універсальний принцип, який можна порадити будь-якій дитині, — ніколи не кажи те, чого б ти не сказав прилюдно людині у вічі. Але і дитина має право захищати власну думку, навіть говорячи щось неприємне.

Та є інший нюанс: діти є неповнолітніми, за них відповідальність несуть батьки. Це накладає певні обмеження і з точки зору прав, і з точки зору обов’язків. Із точки зору прав журналіста брати коментар у дитини без дозволу батьків, публікувати його та й навіть розмовляти з дитиною — не можна.

Оскільки до нас у школу журналісти приходять досить часто, і діти спілкуються з ними, то я йду, можливо, не дуже формальним, але дієвим шляхом: на зборах батькам розповідаю про це і запитую, хто з батьків проти того, щоб їхня дитина відповідала на запитання журналістів. Дітям також я це постійно кажу на уроках медіа. Якщо є батьки, які проти, я прошу їх сказати своїй дитині, щоб вона нікому не давала коментарів. От приходили до мене хлопці з МедіаДрайвера і знімали інтерв’ю з дітьми. Вони попросили дати дозвіл від батьків на інтерв’ю. Діти підписали дозвіл і принесли до школи. Але це журналісти просили дозвіл конкретних дітей. Я сподіваюсь, що і надалі не буде проблем із дозволами батьків.

Є ще один запобіжник: я прошу, щоб діти, яких відзняли/інтерв’ювали розказали про це вдома і запитали в батьків, чи ті не заперечують, якщо це піде в ефір. Був випадок, коли у дитини взяли коментар, а потім мама подзвонила і сказала, що не хоче, аби відео оприлюднювали. Нема питань. Я відразу телефоную журналістам і говорю, щоб відео з цією дитиною не ставили. І цього достатньо.

Загалом це досить складна процедура, адже коли до мене звертаються щодо інтерв’ю як до директора школи, то у мене немає жодних обмежень розповідати те, що особисто я хочу сказати. А коли приходять телевізійники і для «перебивок» їм потрібно познімати школу…

Зазвичай я також повідомляю про те, що мене зніматимуть, начальнику управління, просто щоб він був у курсі. У цьому сенсі я вважаю, що треба ставити до відома, хоча не звітую, що я там казав. Але деякі директори запитують дозволу, чи можна спілкуватися з медіа. Я з колегами з цього приводу майже сварюся, бо у них же є конституційне право висловлюватися. А вони кажуть, що дадуть коментар, а потім Управління буде висувати претензії. То треба чітко займати власну позицію, тоді ніхто на них не тиснутиме.

Коли пишу досить різкі речі про систему освіти, я намагаюся не зачіпати людей. Хіба що є певний наказ, і його підписала певна людина, а в наказі — повна дурня. Тоді, звичайно, «глупость каждого должна бить видна». А загалом до начальства я застосовую такий самий принцип, як і до дітей: гарне я кажу прилюдно, а якщо щось неприємне, то тільки наодинці. І це нормально.

Наодинці з журналістом

Подивитися своє, те, що людина казала під час інтерв’ю, вона має право. А про весь матеріал вона не може запитувати. Як журналіст я ніколи не буду давати весь матеріал на вичитку. Це мій матеріал, але якщо там є цитати, то людина має право їх узгодити. І тут є досить тонкий нюанс: треба думати, що кажеш, і контролювати себе, адже можна сказати річ, яку, може, й не хотів би казати. Але тут дуже важливо налагодити нормальні відносини, спокійно і доброзичливо спілкуватися. І коли є довіра, є взаєморозуміння, то завжди можна відкоригувати. Просто треба запитати.

Коли я пишу матеріали, то в мене не було випадку, щоб редактор не прийняв якихось моїх уточнень. У мене, наприклад, було кілька дуже гострих матеріалів про Міністерство минулого року, про Квіта, і я виправляв, і мені пішли на зустріч. Але це була авторська колонка, а в інтерв’ю треба думати, що ти говориш. Можливість щось виправити — це теж твоє авторське право. Але якщо вже ляпнув щось таке, то це вже добра воля журналіста…

«Мабуть, від зарубіжної літератури я відмовлюся, — говорить Сергій Іванович, — бо просто не встигаю. Хоча це мені подобається, але надто велике навантаження…»

Сергій Іванович водить мене коридорами, показує відремонтовані актову та спортивну зали, дбайливо закриває жалюзі на всіх вікнах, підбирає кимось впущене сміття; виводить мене на подвір’я, у садок, розказує про теплицю, яку планують відновити, і про затишний внутрішній дворик, де вечорами збираються галасливі компанії, бо нема паркану; про те, що хотілося би розширити спеціалізацію — «поглиблене вивчення української мови та літератури» доповнити «поглибленим вивченням іноземних мов».

А що розмова наша відбувалася якраз 1 червня, у День захисту дітей, Сергій Іванович жартома сказав про нагальну потребу організації Дня захисту вчителів від дурні. На цьому й розпрощалися.

Матеріал підготувала Наталія КОВАЛЬ

журнал "Директор школи. Шкільний світ", №7 липень 2017

dodatok1


Тема

Середня освіта — дзеркало етичних норм суспільства

4

Учитель vs учень Дві головні фігури в школі

14

Шкільний нокаут Директор та батьки: хто кого?

28

Педагог та адміністрація школи Етичні норми та правила взаємодії

38

«Лайкати» та «дружити» Про етикет педагога в соцмережах

48

Етика замість етикетки З порад Василя Сухомлинського

64


Методичний кабінет

Глобальна компетентність Новий освітній тренд

68

dyj-2018-005-anons

Крок у майбутнє. Час змін у системі якості освіти

Англійський письменник Редьярд Кіплінг писав: «Освіта — найбільше із земних благ, якщо вона найвищої якості. В іншому разі вона абсолютно марна». Дійсно, якість освіти визначає якість життя людини й суспільства. Нині освіта характеризується не лише рівнем знань, умінь і навичок, а і якістю особистісного, світоглядного, громадянського розвитку майбутнього покоління. Тому питання якості освіти повинно розглядатися передусім із позиції людських та соціальних цінностей.

Нині Україна робить впевнені кроки до розбудови системи забезпечення якості освіти, щоб сформувати довіру суспільства до навчальних закладів, органів управління освітою та гарантувати високий рівень якості навчання у школі. Як результат — згідно з рішенням Уряду 6 грудня 2017 року було створено орган, що централізовано відповідатиме за дотримання якості освіти та освітніх стандартів, — Державну службу якості освіти України (ДСЯО).

Стратегія якості як основа освітньої політики

Якісна освіта нині є однією з обов’язкових умов успішного існування будь-якої країни. Світове співтовариство визнало, що освіта, добробут і здоров’я людини головні чинники рівня її життя, а якість освіти є пріоритетом у розвитку громадянського суспільства. Нові цивілізаційні виклики у багатьох країнах привели до справжнього освітнього буму, до хвилі глибоких реформ чи модернізації систем освіти. І Україна не є винятком.

Сучасні процеси реформування в освітній галузі, як зазначає дослідник із питань моніторингу та якості освіти Юрій Романенко, пов’язані з діяльністю значної кількості впливових міжнародних організацій, серед яких Рада Європи, Міжнародний департамент стандартів, Організація економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР), Організація Об’єднаних Націй (ООН), Європейська комісія тощо.

Одним із найважливіших для світової спільноти документів є програма «Цілі розвитку тисячоліття», ухвалена на саміті ООН у 2000 році. Цей документ визначає основні пріоритети людства, серед яких — доступ до освіти для всіх як запорука добробуту народів і націй. Уряд України прийняв «Цілі розвитку тисячоліття» як стратегію економічного зростання та розвитку української держави. У документі проголошено курс України на досягнення найвищих стандартів якості в освіті.

Починаючи з 80-х рр. ХХ ст., ОЕСР ініціювала використання даних про освіту в різних країнах із позицій їхньої результативності та ефективності. Це дало змогу визначити системи освітніх індикаторів та, за словами експертів ОЕСР, побачити загальну картину якості освіти в різних країнах. Така порівняльна база даних допоможе фахівцям не лише вивчити сильні й слабкі сторони освітнього процесу, а й, використовуючи власні звіти та аналітичні розробки різних країн, скеровувати уряди до створення ефективних освітніх стратегій.

На початку 90-х рр. Парламентська асамблея Ради Європи ухвалила  Резолюцію щодо порівняльного оцінювання якості освіти в світі, де йдеться про необхідність доступу населення до незалежного оцінювання навчальних курсів та якість роботи навчальних закладів.

Аналіз літературних джерел свідчить, що стратегія якості освіти нині є підґрунтям в освітній політиці багатьох країн світу. Такий процес, започаткований наприкінці ХХ ст. (Велика Британія, Нідерланди, Польща, США, Угорщина, Скандинавські країни та ін.), триває й донині (Німеччина, Румунія, Франція, Чехія, країни СНД та ін.). Україна не є винятком.

У Національній доктрині розвитку освіти зазначено, що освіта є стратегічним ресурсом поліпшення добробуту людей, забезпечення національних інтересів, зміцнення авторитету й конкурентоспроможності країни на міжнародній арені, а якість освіти визначена національним пріоритетом і передумовою національної безпеки держави.

Нині Європа сприймає якість освіти як об’єкт суспільного єднання й консолідації національних освітніх систем. Зокрема, в угоді про асоціацію між Україною та ЄС зазначено, що європейська спільнота сприятиме розвитку якісної освіти, заохочуючи співпрацю між країнами  — членами ЄС і, якщо потрібно, підтримуючи й доповнюючи їхні дії, поважаючи водночас їхню відповідальність за зміст навчання й організацію освітніх систем, культурну й мовну різноманітність.

Так, забезпечення якісної освіти, оцінювання її результативності та управління якістю — одне з основних завдань сьогодення, яке має не лише педагогічний чи суто науковий аспекти, а й соціальний, політичний та управлінський.

Сутність якісної освіти в контекстах

Що таке якість освіти? Відповідно до Закону України «Про освіту», якість освіти — це відповідність результатів навчання вимогам, встановленим законодавством, відповідним стандартом освіти та/або договором щодо надання освітніх послуг.

Якість освітньої діяльності — це рівень організації, забезпечення та реалізації освітнього процесу, що гарантує здобуття особами якісної освіти та відповідає вимогам, встановленим законодавством та/або договором про надання освітніх послуг.

Коли ми говоримо про якість освіти, то, на думку кандидата педагогічних наук, доцента Лариси Ткачук, повинні відповісти на три таких запитання:

  1. У чому сутність якісної освіти в сучасних умовах, які її показники?
  2. Як її виміряти чи оцінити?
  3. Як управляти якістю освіти?
  1. У чому сутність якісної освіти?

Це поняття у світі розуміють по-різному. У широкому сенсі якість освіти — це збалансована відповідність процесу, результату та освітньої системи меті, потребам і соціальним нормам (стандартам) освіти. У вузькому розумінні якість освіти — перелік вимог до особистості, освітнього середовища й системи освіти, яка реалізує їх на певних етапах навчання.

Міжнародний інститут планування освіти пропонує розуміти якість освіти як якісні зміни  в навчальному процесі і в навколишньому середовищі учнів, які можна зафіксувати як поліпшення їхніх знань, умінь і цінностей.

Тобто йдеться про певні норми (стандарти), очікування та відповідність одержаних результатів, які повинні бути якіснішими. Як зазначає дослідник, професор дидактики Олександр Ляшенко, якість освіти — це узагальнений показник розвитку суспільства в певному часовому вимірі. Тому її варто розглядати в динаміці тих змін, що характеризують поступ держави в контексті світових тенденцій: освіта рухається до консолідації та інтеграції у світове співтовариство чи протистоїть йому, ставлячи власні інтереси понад усе.

Якість освіти — це суспільна характеристика, а не предмет змагання чи політичний аргумент в оцінюванні розвитку держави на конкретному етапі її становлення. Тому суб’єкти освітнього процесу по-різному оцінюють його якість. Це:

  • суспільний ідеал освіченості людини;
  • процес організації навчання і виховання;
  • результат навчальної діяльності;
  • критерій функціонування освітньої системи.

Як уже повідомлялося, забезпечення високоякісної освіти, окрім педагогічного чи суто наукового, має й соціальний, політичний та управлінський контексти.

Зокрема, як політична категорія якість освіти акумулює засади освітньої політики держави на певному етапі її розвитку й ключові стратегічні лінії розвитку національної системи освіти в контексті світових тенденцій.

Як соціальна категорія якість освіти визначає суспільні ідеали освіченості та окреслює загальну мету освіти, що законодавчо визначені й нормативно закріплені в державних стандартах освіти.

Як категорія управління вона визначає стратегії впливу на певні показники функціонування системи освіти й обирає можливі напрями змін та розвитку.

Як педагогічна категорія якість освіти є квінтесенцією сутності поняття, процедур діагностування та аналізу явищ і властивостей суб’єктів освітнього процесу. У цьому сенсі вона повинна відповідати: особистісній та суспільній меті освіти; політичній стратегії розвитку в контексті вітчизняних і світових тенденцій; закономірностям менеджменту освіти на всіх рівнях управління — державному, регіональному, муніципальному, інституційному (локальному), особистісному тощо.

  1. Як виміряти чи оцінити якість освіти?

Є кілька моніторингових програм, за допомогою яких можна оцінювати й порівнювати системи освіти. Найпоширеніші — освітні індикатори ЮНЕСКО та ОЕСР, що координуються спільно за єдиною програмою. Завдяки таким індикаторам можна аналізувати якісні показники та визначати тенденції поступу національної системи освіти у світовому освітньому просторі, вживати заходів для підвищення рівня освіченості громадян і запобігати негативним явищам в освіті.

  1. Як управляти якістю освіти?

Відповідь на це запитання повинна окреслювати механізми й заходи впливу на функціонування освітніх систем і враховувати тенденції розвитку освіти. Для цього варто налагодити систему моніторингу освіти, визначальною метою якої є накопичення, оцінювання та аналіз її якісних показників на всіх рівнях функціонування, поширення й доступу до цієї інформації громадськості та всіх користувачів освітніх послуг, поліпшення управління для підвищення якісних показників в освіті.

За результатами моніторингу якості освіти органи управління отримують інформацію щодо стану освітньої системи та її окремих складових,  визначають проблеми, що виникли в процесі запровадження педагогічних інновацій, прогнозують майбутні зміни.

Моніторинг в освіті — це системна процедура, яка не обмежується лише контролем. Його мета полягає не лише у відстеженні стану певного суб’єкта освітньої діяльності, а й націлена на з’ясування чинників його розвитку, зміни стану освіти тощо.

Водночас вивчення стану функціонування певного об’єкта дослідження — не мета, а лише передумова вибору стратегії змін, необхідних для розвитку цього об’єкта та пошуку способів реалізації такої стратегії.

Соціальна сутність освітнього моніторингу полягає в тому, що він, поєднуючи принципи управління системою із загальнопедагогічними принципами функціонування освітньої системи, є педагогічною та управлінською категорією.

Система моніторингу якості освіти підпорядкована ієрархічним зв’язкам освітньої системи, тому об’єктами оцінювання можуть бути всі: учні та студенти, вчителі та викладачі, навчальні заклади та їхні керівники, органи управління всіх рівнів та їхні інфраструктурні підрозділи тощо. За цією ознакою систему моніторингу освіти розглядають на таких рівнях її функціонування (за О. І. Ляшенком):

  • на індивідуальному — самооцінювання учнями й студентами якості власної загальноосвітньої й професійної підготовки, суспільної, професійної й життєвої компетентності, досвіду опанування алгоритмічними та евристичними способами діяльності, навичками критичного мислення тощо;
  • на локальному — оцінювання навчальним закладом якості освіти учасників навчально-виховного процесу, досягнення ними поставленої мети в опануванні вимог державного стандарту відповідного рівня освіти, корегування стратегії розвитку за соціальними, педагогічними, економічними та іншими показниками;
  • на муніципальному — оцінювання місцевими органами управління суб’єктів освітньої діяльності (рівень навчальних досягнень учнів і студентів, кваліфікації й педагогічної майстерності вчителів і викладачів, компетентності керівників навчальних закладів тощо) та порівняння результатів діяльності власної мережі навчальних закладів;
  • на регіональному — оцінювання ефективності функціонування місцевої системи освіти, зокрема підпорядкованих органів управління, забезпечення ними державної освітньої політики в регіоні, вибіркове вивчення ефективності роботи окремих навчальних закладів і органів управління, вдосконалення мережі навчальних закладів на підставі аналізу одержаних даних;
  • на державному — зосереджене й узагальнене оцінювання якості функціонування національної системи освіти та порівняння її показників з міжнародними індикаторами й системами, забезпечення єдиної методології державної атестації випускників навчальних закладів, аналіз і порівняння стану реалізації державної політики  в галузі освіти у регіонах України.

Системність моніторингових досліджень в освіті реалізується через методологію їх проведення та етапи організації. Перше зумовлює використання пошукових методів, які дають можливість різнобічно оцінити досліджуваний об’єкт (учень чи студент, клас чи група, навчальний заклад, регіональна система освіти тощо), з’ясувати інформаційні потреби та визначити адекватні методи й засоби накопичення та оброблення одержаних даних, завдяки чому можна змоделювати хід моніторингу, спланувати відповідні заходи його проведення.

Освітній моніторинг: хто, що і для чого

Освіта — базовий елемент формули успіху. Нині людей вже не цікавлять знання самі собою, для них важливо використовувати знання в реа­льному житті, чи сприятимуть вони самодостатності, життєвому успіху особистості. Освіта, яка не сприяє успіху і добробуту людей, а також економічному розвитку держави, не може визнаватися якісною.

Тому питання якості освіти є одним із ключових у реаліях сьогодення та актуалізує питання щодо моніторингу процедур оцінювання та забезпечення якості освіти.

Що таке моніторинг процедур оцінювання та забезпечення якості освіти?

Як зазначає незалежний освітній аналітик-консультант Юрій Федорченко, по-перше, варто чітко визначитися з термінами, що стосуються моніторингу процедур оцінювання та забезпечення якості освіти. Так, об’єктом пропонованого моніторингу є навчальні заклади. Предметом — процедури оцінювання та забезпечення якості освіти. Суб’єктом такого моніторингу є агенції оцінювання та забезпечення якості освіти.

По-друге, не слід плутати моніторинг процедур оцінювання з моніторингом оцінювання (оцінок). По-третє, потрібно усвідомлювати, що процедури оцінювання є важливими елементами системи забезпечення якості освіти та повинні розглядатися як процедури забезпечення якості освіти.

Для чого потрібен моніторинг?

Кожен із учасників освітнього процесу (діти, педагоги, адміністрація, батьки і громадськість) може відповісти на це запитання. Інша річ, що судження можуть бути різними: від розуміння необхідності моніторингу до повного несприйняття з огляду на його неефективність. Окрім того, у свідомості значної кількості людей є стереотипи, які не дають змогу розглядати моніторинг як ефективний інструмент для підвищення якості освіти.

Система забезпечення якості освіти мовою закону

У статті 41 Закону України «Про освіту» визначено сутність системи забезпечення якості освіти, зокрема:

Мета. Метою розбудови та функціонування системи забезпечення якості освіти в Україні є: гарантування якості освіти; формування довіри суспільства до системи та закладів освіти, органів управління освітою; постійне та послідовне підвищення якості освіти; допомога закладам освіти та іншим суб’єктам освітньої діяльності у підвищенні якості освіти.

Складові системи. Складовими системи забезпечення якості освіти є:

  • система забезпечення якості в закладах освіти (внутрішня система забезпечення якості освіти);
  • система зовнішнього забезпечення якості освіти;
  • система забезпечення якості в діяльності органів управління та установ, що здійснюють зовнішнє забезпечення якості освіти.

Система забезпечення якості в закладах освіти (внутрішня система забезпечення якості освіти) може охоплювати: стратегію (політику) та процедури забезпечення якості освіти; систему та механізми забезпечення академічної доброчесності; оприлюднені критерії, правила та процедури оцінювання здобувачів освіти, педагогічної (науково-педагогічної) діяльності педагогічних і науково-педагогічних працівників, управлінської діяльності керівників закладу освіти; забезпечення нагальними ресурсами для організації освітнього процесу, зокрема для самостійної роботи здобувачів освіти; забезпечення наявності інформаційних систем для ефективного управління закладом освіти; створення в закладі освіти інклюзивного освітнього середовища, універсального дизайну та розумного пристосування; інші процедури та заходи, що регламентовані спеціальними законами або документами закладу освіти.

Інструменти для забезпечення якості. Система зовнішнього забезпечення якості освіти може охоплювати інструменти, процедури та заходи забезпечення і підвищення якості освіти, зокрема: стандартизацію; ліцензування освітньої діяльності; акредитацію освітніх програм; інституційну акредитацію; громадську акредитацію закладів освіти; зовнішнє незалежне оцінювання результатів навчання; інституційний аудит; моніторинг якості освіти; атестацію педагогічних працівників; сертифікацію педагогічних працівників; громадський нагляд.

Установи системи забезпечення якості освіти. Система зовнішнього забезпечення якості освіти може охоплювати:

  • визначені цим Законом і спеціальними законами органи та установи, що відповідають за забезпечення якості освіти, та спеціально уповноважені державою установи, що здійснюють зовнішнє незалежне оцінювання;
  • незалежні установи оцінювання та забезпечення якості освіти.

Система забезпечення якості в діяльності органів управління та установ, що здійснюють зовнішнє забезпечення якості освіти, містить: політику та процедури забезпечення якості власної діяльності; необхідні ресурси для організації процесів і процедур; зовнішній незалежний аудит діяльності (процесів і процедур) відповідних органів і установ.

Особливості функціонування системи забезпечення якості на кожному рівні освіти регламентовані спеціальними законами. У статті 6 Закону України «Про освіту» «Засади державної політики у сфері освіти та принципи освітньої діяльності» визначено, що однією із засад державної політики у сфері освіти та принципами освітньої діяльності є: забезпечення якості освіти та якості освітньої діяльності.

Служба якості на зміну ДІНЗ: нові функції та завдання

Уряд зробив крок до розбудови системи забезпечення якості освіти в Україні, яка покликана допомогти навчальним закладам підвищити її рівень, сформувати у суспільства довіру до закладів освіти, органів управління освітою та гарантувати високий рівень якості освіти.

Відповідно до рішення Уряду в Україні створено орган, що централізовано відповідатиме за дотримання якості освіти та освітніх стандартів, — Державну службу якості освіти України (ДСЯО).

Нова структура заснована на базі ДІНЗ — Державної інспекції навчальних закладів. Вона матиме значні повноваження, а також буде представлена на регіональному рівні завдяки спеціальним відділенням.

За словами міністра Лілії Гриневич, держслужба якості буде ідеологічно новою структурою: «Основним завданням інституційного аудиту є не «покарання винних», а допомога закладу, керівництву, вчителям у підвищенні якості їхньої діяльності та результатів навчання учнів. Отже, «державний нагляд» повинен перетворитися на інструмент забезпечення якості та єдності державної політики у сфері загальної середньої освіти».

Окрім цього, Лілія Гриневич зазначає, що відповідно до Закону України «Про освіту» Держслужба отримує повноваження звертатися до судів з позовами про зобов’язання органів місцевого самоврядування, місцевих органів управління освітою усунути порушення та виконати вимоги законодавства в галузі освіти. Це, за словами міністра, повинно суттєво доповнити механізми забезпечення законності в управлінні школами та захисту їхніх інтересів.

На Державну службу якості освіти України будуть покладені повноваження щодо:

  • здійснення інституційного аудиту закладів освіти;
  • надання рекомендацій закладам освіти щодо організації та функціонування внутрішньої системи забезпечення якості освіти;
  • акредитації громадських фахових об’єднань та інших юридичних осіб, що здійснюють незалежне оцінювання якості освіти та діяльності закладів освіти;
  • затвердження нетипових освітніх програм дошкільної та загальної середньої освіти;
  • проведення моніторингу якості освітньої діяльності та якості освіти.

Інституційний аудит: хто, кого і навіщо перевірятиме

Інституційний аудит — новий термін, який вимагає від освітян розуміння всіх аспектів та новацій, які він охоплює. Проте важливо знати, кого залучатимуть до процесів перевірки закладів освіти та якими документами засвідчуватимуть результати аудиту.

Детальніше про інституційний аудит розповідає Руслан Гурак, голова Державної інспекції навчальних закладів України, на базі якої створено Державну службу якості освіти України.

Що означає інституційний аудит?

Частиною першою статті 45 Закону України «Про освіту» від 05.09.2017 р. за № 2145-VIII, який набув чинності 28.09.2017 року, визначено, що інституційний аудит — це комплексна зовнішня перевірка та оцінювання освітніх і управлінських процесів закладу освіти (крім закладів вищої освіти), які забезпечують його ефективну роботу та сталий розвиток.

Метою проведення інституційного аудиту є оцінювання якості освітньої діяльності закладу освіти та напрацювання рекомендацій щодо: підвищення якості освітньої діяльності закладу освіти та вдосконалення внутрішньої системи забезпечення якості освіти; приведення освітнього та управлінського процесів у відповідність із вимогами законодавства та ліцензійними умовами.

Законом України «Про загальну середню освіту» передбачено, що у сфері загальної середньої освіти єдиним плановим заходом державного нагляду (контролю) є інституційний аудит. Аналогічна норма міститиметься і в проектах ЗУ «Про дошкільну освіту», «Про позашкільну освіту» та «Про професійну освіту».

Інституційний аудит здійснюватиме Державна служба якості освіти та її територіальні органи один раз на 10 років. Окрім того, інституційний аудит також може здійснюватися у позаплановому порядку за ініціативою засновника, керівника, колегіального органу управління, вищого колегіального органу громадського самоврядування або наглядової (піклувальної) ради закладу освіти.

Чому інституційний аудит замінив планові заходи державного нагляду у сфері освіти?

Головним недоліком системи державного нагляду (контролю) у будь-якій сфері діяльності є орієнтація на виявлення порушень. Якщо проаналізувати уніфікований акт, який складався за результатами проведення планового або позапланового заходу державного нагляду (контролю) у галузі освіти, то його важливими складовими були перевірка дотримання вимог законодавства та опис виявлених порушень. Тобто, по суті, система контролю була орієнтована на виявлення лише порушень у діяльності навчальних закладів.

Відтепер за результатами проведення інституційного аудиту надаватиметься висновок щодо якості діяльності закладу освіти, внутрішньої системи забезпечення якості освіти, а також рекомендації щодо вдосконалення діяльності закладу освіти.

Чи залучатиметься громадськість до перевірок закладів освіти?

Батьки або особи, які їх замінюють, завжди були і є активними учасниками освітнього процесу. Їхню думку враховують під час прийняття певного рішення. Статтею 28 Закону України «Про освіту» (далі — Закон про освіту) передбачено громадське самоврядування в закладі освіти.

Це право учасників освітнього процесу як безпосередньо, так і через органи громадського самоврядування, колективно вирішувати питання організації та забезпечення освітнього процесу в закладі освіти, захисту їхніх прав та інтересів, організації дозвілля та оздоровлення, участі у громадському нагляді (контролі) та в управлінні закладом освіти у межах повноважень, визначених законом та установчими документами закладу освіти.

У закладі освіти можуть діяти:

  • органи самоврядування працівників закладу освіти;
  • органи самоврядування здобувачів освіти;
  • органи батьківського самоврядування;
  • органи громадського самоврядування, інших учасників освітнього процесу.

Статтею 49 Закону про освіту вперше запроваджено такий інструмент як громадська акредитація закладу освіти. Її провадитимуть акредитовані в установленому порядку фахові громадські об’єднання, інші акредитовані юридичні особи, що здійснюють незалежне оцінювання якості освіти та освітньої діяльності. Це оцінювання закладу освіти щодо ефективності внутрішньої системи забезпечення якості освіти та забезпечення досягнення здобувачами освіти результатів навчання, передбачених освітніми програмами та стандартами освіти.

Громадську акредитацію закладу освіти здійснюють із метою визнання якості освітньої діяльності закладу освіти та формування його позитивного іміджу та репутації. Успішні результати громадської акредитації засвідчують відповідним сертифікатом, що видається терміном до десяти років.

Окрім того, ДІНЗ завжди працювала за принципом відкритості — до складу комісій з перевірки запрошували освітніх експертів, представників студентського самоврядування. Цей принцип залишиться і в основі роботи Державної служби якості освіти.

Що оцінюватимуть під час інституційного аудиту?

На початковому етапі інституційного аудиту експерти Державної служби якості повинні відвідувати школи, що відчувають потребу в розвитку, відвідуватимуть заняття вчителів, проводитимуть співбесіди з керівниками, вчителями та іншими співробітниками закладу; зустрічатимуться та спілкуватимуться з учнями.

Під час аудиту основну увагу необхідно приділяти чинникам, які особливо важливі для всіх дітей в частині навчання і безпеки. Така процедура враховуватиме:

  • викладання та навчання (процедури забезпечення якості освіти; процедури оцінювання здобувачів; механізми забезпечення академічної доброчесності);
  • підтримка здобувачів (ресурси для організації освітнього процесу);
  • cамоаналіз закладу освіти (процедури оцінювання педагогічної діяльності працівників; управління та розвиток закладу освіти; підтримка здобувачів; ресурси для організації освітнього процесу);
  • управління та розвиток закладу освіти (стратегія; процедури оцінювання управлінської діяльності; наявність інформаційних систем для ефективного управління);
  • освітнє середовище (інклюзія; безпека).

Замість висновку

Отож можемо без перебільшення говорити про неабияку увагу до питання якості освіти в Україні. Перед новоствореною державною службою якості освіти поставлені важливі завдання, реалізація яких потребує професійної та ефективної роботи, що впливатиме на розробку освітньої політики нашої держави. Адже без вкладених ресурсів в національну систему освіти та отриманих результатів неможливо побудувати ефективну освітню політику.

Використані джерела

  • Гончаренко С. У. Головне — якість освіти. Педагогічна газета. 2006. № 3.
  • Кремень В. Г. Якісна освіта: сучасні вимоги. Педагогіка і психологія. 2006. № 4. С. 5—18.
  • Локшина О. І. Моніторинг якості освіти: світовий досвід. Педагогіка і психологія. 2003. № 1. С. 108—116.
  • Романенко Ю. А. Основи організації моніторингу у вищому навчальному закладі. Витоки педагогічної майстерності. Сер.: Педагогічні науки. 2011. Вип. 8 (1). С. 49—54. URL: goo.gl/41m5mR.
  • Романенко Ю. А. Якість освіти: суть поняття та оцінювання. Вісник НПУ ім. М. П. Драгоманова. URL: goo.gl/F7B9Vc.
  • Ткачук Л. В. Концепція педагогічної освіти в області: якість освіти. URL: https://goo.gl/2Ab8WA.
  • Федорченко Ю. Про моніторинг оцінювання та забезпечення якості освіти. URL: http://osvita.ua/vnz/54822/.
  • URL: http://dinz.gov.ua.

 

Матеріал підготувала Наталія ХАРЧЕНКО

журнал "Директор школи. Шкільний світ", №2 лютий 2018

 

Етикет у школі


Тема

Навчання дітей в Ізраїлі: практичні нюанси

4

Освіта — не вітряк. Голландські стандарти в реальності

10

Школа в Іспанії. Із досвіду навчання українського учня

16

Атестат зрілості. Як навчають у Чехії

22


Методичний кабінет

Інтеграція шкільних предметів. Виклик для української освіти

32

А ваші учні мислять критично? Як учителеві навчити дитину критично мислити

60


PR-освіта

Школа «Анналів», або якою є нова історична наука

70

Системи освіту світу


Тема

Гендерна рівність Про підміну поняття та стереотипи у вихованні

4

«Відсутність» жінок у суспільстві Про виклики та перешкоди відновлення гендерно-лінгвістичної рівності

12

Хлопчики та дівчата Виклик гендерним стереотипам

24

Гендерне рівняння або Складники гендерної рівності в різних країнах світу

44


Методичний кабінет

Крок у майбутнє Час змін у системі якості освіти

58


PR-освіта

Проектори та мультиборди Сучасні мультимедійні технології у школі

70


Тема номера: Ѓендерна освіта

Освітній Оскар — 2017


Бібліотекар Лілія Попіль

4


Вихователь Оксана Демченко

8


Учитель року —2017 Наталія Цісар

12


Учитель початкової школи Наталія Білявська

16


Дефектолог Тетяна Цюрмаста

22


Директор позашкільного навчального закладу Олена Боровська

26


Директор школи Олександр Ткаленко

30


Дошкільний навчальний заклад Лариса Працьовита

32


Завідувач дитячого садка Алла Коваленко

34


Заступник директора Інна Білоус

38


Керівник (управління/відділу/департаменту освіти) Галина Литвинюк

42


Керівник методичного кабінету/центру Тетяна Соболь

46


Майстер виробничого навчання Людмила Чубенко

50


Методист Ірина Санковська

54


Методичний кабінет Наталія Кудря

60


Позашкільний навчальний заклад Центр туризму, краєзнавства та екскурсій учнівської молоді

64


Учень року Євгенія Воробйова

68


Шкільний психолог Любов Кухаренко

70

Школа Врадіївська гімназія 74


Номінанти

78


Зміст журналу «Директор школи. Шкільний світ» №2, 2015 р.

Актуально

Нововведення у проведенні ЗНО-2015

Тема

Реформи в освіті. Ключові питання від редактора

Як потрібно змінити систему фінансування шкільної освіти

Точка зору

Профільний ліцей для старшокласників — це актуально

Запобіжники для директора та шкільна автономія. Хвали себе, любонько... Або

як зробити один крок уперед, щоб не довелося робити два назад

Європейськість української шкільної освіти

Туалет як індикатор змін. Коли Україна прийде до Європи

Топ-менеджер

Керівництво в системі менеджменту

Директору-початківцю

13 порад від Олександра Остапчука

Інтерв’ю

Чи потрібні реформи в освіті? (Інтерв’ю з Олександром Ляшенком)

Дискусійний клуб

Грузинський досвід освітніх реформ

Ретро

Піонерський рух

Погляд

Круглий трикутник. Продовжуємо дискусію

Зміст журналу «Директор школи. Шкільний світ» №1, 2015 р.

Дистанційне навчання

Ретро

Наше радянське шкільне дитинство

Тема

Дистанційне навчання. Організація процесу

Дискусійний клуб

Без наукового забезпечення освіта деградує швидше, ніж  без фінансового

Інтерв’ю

Дистанційне навчання — найкращі риси традиційних форм і нові можливості (Інтерв’ю з Валерієм Шевченком)

Точка зору

Директор і батьки. Співпраця або непорозуміння

Директору-початківцю

Знайди слабку ланку. Поради молодим керівникам

Актуально

Реформування післядипломної освіти в межах загальної реформи СО

Організаційно-педагогічний супровід. Оцінювання інноваційного розвитку ЗНЗ

Погляд

Що солодше: турецькі солодощі чи любов?

Психологічна підтримка

Здоровий клімат у колективі

Топ-менеджер

Будь першим! Як відкрити в собі лідера?

Директор школи. Шкільний світ, №11, листопад 2014

dyj-2014-011-cv-1

Зміст:

Тет-а-тет: Успішна доля директора. Новини. Нічого вдягти.

Тема: Люстрація в освіті.

Точка зору: З даху чи з підмурку?

Лист: Перші жертви.

Актуально: Проект Концепції розвитку освіти до 2025 року .

Топ-менеджер: «МОТИВАЦІЯ».

Директору-початківцю: Дорогу молодим!

Дискусійний клуб: Хто управляє школою: чиновник чи директор?

Інтерв’ю: «Жоден керівник не вартий нічого, якщо його не підтримують». Міжнародний досвід. Тайська школа.

Офіційно: Проект: Концепція порядку державної атестації дошкільних, загальноосвітніх, позашкільних навчальних закладів, навчально-виховних комплексів та об’єднань. Дати.

 

Властивості

Кількість місяців передплати

12, 06, 03, 01

Огляди

Відгуки відсутні.

Лише зареєстровані клієнти, які купили цей товар, можуть публікувати відгуки.