umg-2015-007-сw

Українська мова та література (вигідна передплата)

180,42 грн.360,84 грн.

Передплатний індекс – 22062

Передплата на ДП Преса

Економія – 15%

Періодичність виходу – 2 рази на місяць

Обсяг — до 52 сторінок

Мінімальний термін передплати – 6 місяців

Очистити
Артикул: 22062 Теґи: ,

Опис товару

Мова — душа нації. Уміння добре володіти мовою та власним мовленням — показник, що характеризує високоосвічену та ерудовану особистість. Саме тому досконале вивчення мови — це головна мета освітнього процесу. Саме для забезпечення повноцінного навчання українській мові існує газета «Українська мова та література». Видання виходить за підтримки МОН та Академії педагогічних наук України і об’єднує кращих представників серед поціновувачів української філології. Мовознавці готові ділитися своїм досвідом та порадами щодо чистоти мовлення, літературознавці та провідні українські письменники на сторінках видання обговорюють найвідоміші зразки як сучасної, так і класичної української літератури, а фахівці із викладання предмета залюбки поділяться своїми напрацюваннями. Передплатники «УМЛ» двічі на місяць отримують збірник кращих уроків з української мови та літератури, методичні поради щодо ведення уроків, а також розробки виховних годин, занять з позакласного читання та творчих груп. Окрім того, авторський колектив відбирає найцікавішу інформацію та факти про мову і літературу, відомих діячів тощо.

Анонси та новини видання

Анонс газети «Украінська мова та література» 13-14, 2017

«Неокласики» в українській літературі 

11-й клас

В історії розвитку вітчизняної літератури були такі періоди, коли поет ставав центральною постаттю в суспільстві. Зазвичай, ці періоди збігались у часі з епохальними суспільно-політичними подіями, докорінними змінами на різних рівнях життя. Поети наділені здатністю реагувати на них раніше за інших сучасників — політиків, економістів, істориків та ін., навіть раніше за своїх творчих побратимів — прозаїків і драматургів.

Розвиток життєво важливих компетентностей школярів шляхом формування стійкого інтересу до української літератури

У методичній розробці подано основні напрями, форми роботи вчителя української літератури на уроках та в позаурочний час щодо формування в учнів стійкого інтересу до української літератури як вагомого духовного спадку народу, повноцінного оригінального мистецтва шляхом розвитку читацької культури школярів, розвитку їхніх естетичних смаків. Представлено найважливіші методи, спрямовані на розвиток  бажання в учнів читати, зацікавлення їх художнім твором як явищем мистецтва слова, специфічним інструментом пізнання світу і себе в ньому шляхом співпраці вчителя української літератури зі шкільним бібліотекарем та батьками. Виокремлено інноваційні види роботи з метою розвитку читацьких інтересів.

Матеріали та методичні рекомендації до вступних занять з української літератури у 8-му класі

Завдяки оновленню торік програми суттєво оптимізувалося вивчення шкільного  курсу з української літератури, зокрема у 8-му класі. Вилучено деякі твори, що не відповідали віковим особливостям та інтересам підлітків чи були надто складними для сприймання, перевантаженими інформативно, — «Слово про похід Ігорів», «Іван Вишенський» І. Франка, «Вибір» та «Ринг» Б. Олійника, «Роксолана» О. Назарука, «Патріоти» й «Ельдорадо» В. Самійленка тощо. Натомість, безсумнівно, зацікавлять восьмикласників нововведені гостросюжетні й актуальні для них повісті «Шпага для Славка Беркути» Н. Бічуї, «Місце для Дракона» Ю. Винничука, «Вітька + Галя…» В. Чемериса.

газета «Украінська мова та література» 

 

 

Анонс газети «Українська мова та література» 11-12, 2017

Навчальне редагування в системі шкільної мовної освіти

У статті йдеться про важливий засіб формування мовленнєвих умінь школярів — раціональний добір мовного дидактичного матеріалу для уроків (речень і фрагментів тексту). Дуже рідко джерелом їх є учнівські висловлювання, хоч їх застосування може бути різноманітним: ілюстрування теоретичного матеріалу, запобігання помилкам, виявлення і виправлення недоліків у власному мовленні.

газета «Українська мова та література» 

 

Анонс газета «Українська мова та література» 9-10, 2017

Роботи переможців конкурсу «Панорама творчих уроків — 2017»

Оголошення результатів конкурсу, темою якого був «Сучасний урок: нові форми».

Розвиток життєвих компетентностей школярів через  формування стійкого інтересу до української літератури

У матеріалі основні напрямки, форми роботи вчителя української літератури на уроках та в позаурочний час з формування в учнів стійкого інтересу до української літератури як вагомого духовного спадку народу, повноцінного оригінального мистецтва  через розвиток читацької культури школярів, розвитку їх естетичних смаків.

Зустріч із  Марією Подолянкою

У статті мова йде про життя та творчість письменниці з Тернопільщини Марії Подолянки (Марії Маланчук).

газета «Українська мова та література»

Анонс газети "Українська мова та література" №9-10

 

 

У номерах:

 

  • Актуально про сучасний урок української мови. Методичні консультація

 

  • Теоретичні засади інтерактивного навчання на уроках української мови та літератури

 

  • Благословенна ти в віках, як сонце наше благовісне, як віщий білокрилий птах,печаль і радість наша, пісне! Свято української пісні

 

  • Проблема особистої відповідальності перед обличчям історії. Заняття гуртка літературного краєзнавства

Анонс газети Українська мова та література №11-12 (червень 2015р)

  • Інтерпретація поезій ПавлаТичини

«…У чому полягає головна засаднича умова, завдяки якій вчитель літератури стає майстром своєї справи? Таких секретів та засадничих умов багато, бо якщо бездоганний урок поза всяким сумнівом є твором мистецтва, то що вже говорити про урок літератури, завдання якого полягає в тому, щоб не лише розкрити зміст художнього твору, а й естетично(так, естетично!) вразити учнів цим твором, іншими словами, передати учням його художню енергію, «заразити» їх нею…»

  • Школа журналістики. Цикл уроків для профільної школи
  • Проблема особистої відповідальності людини перед обличчям історії. Заняття гуртка літературного краєзнавства
  • Методи і прийоми інтерактивного навчання на уроках української мови та літератури

У методичній розробці пропонується арсенал методів і прийомів, їхнє функціональне призначення у використанні на уроках української словесності. Матеріал особливо стане у пригоді молодим вчителям української мови та літератури.

Анонс газети Українська мова та література № 7—8 (815—816), квітень 2015р

umg-2015-007-сw

Степан Руданський. Співомовки «Свиня свинею», «Гуменний».

Співомовка як унікальне явище у світовій літературі

 Павло Глазовий. Гумористичні твори

Цикл уроків

Узагальнення й систематизація вивченого

Частини мови, їх правопис і використання в мовленні

Василь Голобородько. «З дитинства: Дощ»

«І поки на землі ще втіха є невинна, Поезія в її ще радощів додасть»

Ідейно-художній аналіз поезії В. Самійленка «Не вмре поезія»

Сміливі завжди мають щастя

«Тигролови» — авантюрно-пригодницький роман Івана Багряного

Земля — наш спільний дім

Складання діалогів-обговорення обраної теми

Урок розвитку мовлення

 Усний докладний переказ тексту

з творчим завданням — статтею на морально-етичну тему

«Чому відступництва у нас так много і чом відступництво для нас не є страшне?»

Урок позакласного читання за романом Р. Іваничука «Мальви»

 Павло Архипович Загребельний. Людина високого зросту

Літературно-музична композиція до вивчення творчості митця

Розвиток мислення і мовлення учнів на уроках української літератури:

основні напрями роботи, технологічні методи і прийоми

Анонс газети «Українська мова та література»

№ 2 Те, чого ви не знали про Івана Карпенка-Карого 5-й клас Вираження любові до навколишнього світу в оповіданні Є.Гуцала «Перебите крило». Урок позакласного читання Наш край у переказах і легендах. Урок літератури рідного краю 7-й клас Єднання людських емоцій та природи в поезії (за книжкою Ліни Костенко «Річка Геракліта»). Урок позакласного читання 8-й клас Іван Карпенко-Карий. Трагикомедія «Сто тисяч» Михайло Коцюбинський «Дорогою ціною». Внутрішній світ героїв. Майстерність пейзажів. Глибокі й щирі почуття Остапа і Соломії 9-й клас «І мертвим, і живим…». Перегляд національної історії задля перспективи її кращого майбутнього ( за твором Тараса Шевченка). Бінарний урок Поема «Наймичка» Т. Шевченка. Образ знедоленої жінки, розкриття її трагічної долі, материнських почуттів Ключ розуміння Іншомовна лексика в сучасній українській літературній мові Методична скарбничка Учимося правильно писати українською. Самодиктанти

№ 3 Інтерв’ю Анатолій Дністровий: «Я дуже хочу, щоб мої діти мали найрізноманітніші зацікавлення» Міні-словник Гуцульський словничок (найуживаніша лексика) 5-й клас Групи слів за значенням. Урок —українознавче дослідження Виразне читання творів про Т.Г. Шевченка. Урок позакласного читання Євген Гуцало «Лось». Милосердя, співчуття —шлях до перемоги добра Карнавал осінніх барв і звуків. Цикл уроків за творчістю М. Рильського 7-й клас Образ Тараса Шевченка в музиці та літературі. Бінарний урок Методична скарбничка Розвиток творчих здібностей учнів на уроках української мови та літератури Літературна вітальня «Як зненацька у людській розмові Дружній голос душу стрепене…». Вечір-портрет до 120-річчя від дня народження Максима Рильського

Анонс газети «Українська мова та література», № 5

 

  • «8-й клас». Звертання, вставні слова (словосполучення, речення). Соціокультурна лінія «Гончарство». Різнорівневі картки.

Система шкільної освіти передбачає врахування індивідуальних здібностей учнів, їхніх інтелектуальних можливостей та навичок для кращого засвоєння вивченого матеріалу. Пропонуємо вашій увазі різнорівневий матеріал з української мови для 8 класу, складений автором на краєзнавчій основі.

  • «11-й клас». Новела Григора Тютюнника «Три зозулі з поклоном» — перлина української літератури ХХ століття

Методичний матеріал до уроку містить аналіз ідейно-художнього змісту твору, у якому використано інтерактивні прийоми і методи роботи на уроці (ігри «Біографічна скринька» , «Асоціативний кущ» тощо).

Анонс газети «Українська мова та література», № 4

 

  • «9-й клас». Тарас Шевченко і Біблія. «Ісаія. Глава 35». Цикл «Давидові псалми»

… «Найголовнішого очима не побачиш», — писав Екзюпері. Тому, щоб дослідити питання «Шевченко і Біблія», заглибимося в минуле.  На уроці працюють групи бібліографів, літературознавців, мистецтвознавців, релігієзнавців, довідкове бюро…”

  • «Методична скарбничка». Специфіка вивчення творчості Михайла Коцюбинського в старшій школі на прикладі повісті «Тіні забутих предків»

“Специфіка вивчення творчості Михайла Коцюбинського у старшій школі полягає у реалізації завдання остаточного перетворення учня-читача в активного читача-дослідника. Проблемно-стильовий тип аналізу художнього твору допоможе не лише глибоко проникнути в зміст творів великого митця, а й зазирнути в потаємні кутки не тільки його душі, а й творчої майстерні… ”

Українська мова та література, №24, грудень 2014

umg-2014-024-сv-1

Зміст:

Слово редактора. Образ майбутнього: кермо часу в наших руках

Рекомендуємо: Тема: Дочка Прометея. Маловідомі факти з життя Лесі Українки.

5-й клас: Лада БОРІСІК. Вимова й написання слів із подовженими м’якими приголосними. Олена СТЕПАНЧЕНКО. Зірка Мензатюк. «Таємниця козацької шаблі». Нові твори за шкільною програмою.

6-й клас: Юлія ПЕРЕЩ. Всеволод Нестайко. «Тореадори з Васюківки». Пригодницький захопливий сюжет у повісті для дітей.

7-й клас: Вікторія КРАВЕЦЬ. Прислівник. Загальне значення, морфологічні ознаки, синтаксична роль. Урок-ярмарок. Наталія ДУНЯШЕНКО. Кожна людина, людський рід — з кореня добра і зла… (За повістю Б. Харчука «Планетник»).

8-й клас: Марія СЕРБЕНЮК. Людина живе не для того, щоб їсти, але їсть для того, щоб жити. Узагальнення й систематизація вивченого про однорідні члени речення.

9-й клас: Олександра КВАСНИЦЯ. Маловідомий Тарас Шевченко. Урок розвитку мовлення.

10-й клас: Алла ДМИТРЕНКО. Леся Українка. Драма-феєрія «Лісова пісня». Фольклорно-міфологічна основа сюжету. Людмила КОВАЛЬСЬКА. Злочин і кара (За повістю Ольги Кобилянської «Земля»). Урок-суд. Андрій РИЖЕНКО, Олена РИЖЕНКО. Борис Грінченко. «Батько та дочка». Урок — психологічне дослідження з позакласного читання.

Ключ розуміння: Ольга БОРИСОВА. Мовленнєвий етикет. Особливості формування комунікативної культури.

Українська мова та література, №23, грудень 2014

umg-2014-023-сv-1

Зміст:

Слово редактора.

Рекомендуємо: Нечуване про українську літературу.

Інтерв'ю Макс Кідрук: «Аби стати письменником, ти маєш читати 1 книжку за 3 дні».

5-й клас: Лілія ІВАХНЕНКО. Лист. Адреса. Урок зв’язного мовлення Валентина ЯКИМІВ, Світлана ЛИННИК. Відображення українського козацтва в казці І. Нечуя-Левицького «Запорожці». Бінарний урок подорож.

6-й клас: Наталя КІДАЛОВА. Емма Андієвська. Казка- притча «Говорюща риба». Цикл уроків. Олена СТЕПАНЧЕНКО. Ігор Калинець. Збірка «Дивосвіт» («Стежечка», «Блискавка», «Веселка», «Криничка», «Дим», «Писанки») (поезії на вибір). Нові твори за шкільною програмою у 6‑му клас.

8-й клас: Світлана АФРАМ. Речення з кількома рядами однорідних членів.

11-й клас: Надія ПАНЬКОВА. Євген Маланюк. Вірші про призначення поета й поезії. Символічні образи. Збірки поезій «Стилет і стилос», «Гербарій», «Земля й залізо», «Земна Мадонна».

Методична скарбничка: Наталія БУЯНІВСЬКА. Готуємося до ЗНО. Експрес-підготовка з української літератури в 11‑му класі.

Українська мова та література, №22, листопад 2014

umg-2014-022-сv-1

Зміст:

Слово редактора: Патріотичне і духовне виховання молоді в урочний час. Рекомендуємо: Тема: 15 запитань до Івана Франка.

5-й клас: Зоя ЩЕРБЯК. Ой хто, хто Миколая любить... Година спілкування. 7-й клас: Наталія ТИМЧИК. Дієприслівниковий зворот. Розділові знаки при дієприслівниковому звороті й одиничному дієприслівникові. Галина КОЛЬБА. Микола Трублаїні «Шхуна „Колумб”». Урок позакласного читання.

9-й клас: Оксана МИКОЛЕНКО. Він бачив душею, а серцем творив (за творчістю Максима Лукича Гаптаря). Урок літератури рідного краю. 10-й клас: Олена СТЕПАНЧЕНКО. Іван Франко «Перехресні стежки». Ідейно-художній зміст повісті, своєрідність композиції. Образ головного героя повісті Євгенія Рафаловича (Профільний рівень навчання)

Літературна вітальня: Надія ПАНЬКОВА. Олександр Бакуменко. Збірка «Напуття». Презентація сучасних ліричних новел і балад публіцистичного звучання. Урок позакласного читання. Марія РИСАК. Василь Симоненко — «лицар на білому коні». Вечір пам’яті. Методична скарбничка: Тетяна БОНДАРЕНКО. Формування інноваційної особистості на уроках української мови та літератури. Креативна освіта з використан ням інформаційних технологій.

Українська мова та література, №21, листопад 2014

umg-2014-021-сv_Page_1

Зміст:

Слово редактора: Без мови немає народу… Без письменства немає культурної спадщини. Рекомендуємо: Книжкові новинки осені. Інтерв’ю: Юрій Андрухович: «Література мала б викладатись як дуже вільна і персональна дисципліна».

5-й клас: Ірина НЕДІЛЯ, Галина Чирко. Тести для контрольних робіт з української літератури. 9-й клас: Тетяна КА ЗЬКО . Краса рідного краю в поезії, музиці, живописі. Складнопідрядні речення з підрядними означальними. 11-й клас: Людмила МАНЯН. Аналіз творчості Богдана-Ігоря Антонича. Аполітичність, наскрізна життєствердність, метафоричність і міфологізм поезій «Автопортрет», «Зелена Євангелія». Ключ розуміння: Світлана Шабі. Українська чарівна казка. Функціональні особливості квантитативних одиниць. Методична скарбничка: Ольга Лаборева. Славетні імена. Біографічні довідки про видатних українських мовознавців. Оксана Стародуб. Формування й розвиток мовленнєво-комунікативних умінь учнів на уроках зв’язного мовлення.

Юрій Андрухович: "Література мала б викладатись, як дуже вільна і персональна дисципліна". Інтерв'ю для газети "Українська мова та література"

 

«Коли будете йти до Франківського університету вулицею Шевченка, можете зустріти Юрія Андруховича. На відміну від інших, які за своїми клопотами можуть не почути ваше тихе «добрий день», Андрухович завжди почує, усміхнеться й навіть залишить вам автограф», ― такий він, Юрій Ігорович, як пише Ольга Деркачова у статті «Івано-Франківськ, літературний шпацір». А хочеться дізнатися, як знаному бубабісту велося у шкільні роки.

 

 Знаю, що Ви не вчителювали, а чи з родини був хто педагогом?

― Так, бабуся. Я зі своєю бабусею познайомився, уже коли вона на пенсії була. І вона на пенсію пішла не з учительської роботи, бо попрацювала вчителькою лише в часи міжвоєнні. Вона 1902 року народження. Закінчувала так званий учительський семінар, такий був заклад ― не університет, але й не гімназія, у нас би може з якимось технікумом можна було порівняти. А тоді на Західну Україну напала Польща і у 20-ті роки ХХ ст. Польська держава пильнувала за тим, щоб ці випускники українських закладів працювали не в себе, їх розподіляли на роботу в глибину Польщі. І так моя бабця пропрацювала оті всі роки у Келецькому воєводстві. Кельце ― коли дивитися на карту, це Центральна Польща, середина. Бо Польща всюди по краях така різнокольорова, а у центрі ― суто польська.

Бабуся серед інших дисциплін викладала німецьку теж, ну, мабуть, і вчителькою початкових класів була, я вже не уточнював. А після війни, за радянської влади, їй цей диплом не враховувався, для радянської влади це ідеологічна професія. На Заході України вчительський контингент формувався з вихідців зі Східної України, які приїжджали жити на Захід. Вона працювала у медицині, була статистиком у лікарні. Тоді був період дуже серйозного спалаху туберкульозу, а для лікування цієї хвороби дуже важлива була статистика, — як змінюється, яка динаміка. Вона до пенсії там пропрацювала. Про її вчителювання я багато розповісти не можу, але знаю, що вона одного свого учня била лінійкою по руках, вона мені розповідала якось, бо був неслухняний. Вона хотіла вдарити його по руках, а він у цей час нахилив голову, і вийшло, що вона рубанула його лінійкою по лобі, йшла кров. Ну, за сьогоднішніх умов вона б пішла до в’язниці за це, а тоді вчителям дозволялося рукоприкладство. Ще навіть коли я вчився, нас учителі били. Ну, я думаю, що це люди з дуже розхитаною нервовою системою, тому дуже важко їх засуджувати.

А що ще Ви пам’ятаєте зі шкільних років?

― Та ж таки бабця наполягла на тому, аби батьки віддали мене саме до школи № 5. Це була для мене така м’яка форма тюремного ув’язнення. Ця школа і досі у Франківську на досить високому рахунку, і досі відсоток вступників з неї до вишів найвищий. Чому саме вибрали цю школу? Тому що була відносно близько до нас, це була спеціалізована школа з поглибленим вивченням німецької мови. І ще вона мала таку штуку, як обов’язковий продовжений день. Саме це мені тюрму дуже нагадувало.

Уже з першого класу ми йшли вранці і поверталися ввечері, у нас майже весь день минав у школі. Між уроками та продовженим днем потрібно було їсти якийсь жахливий обід. І ще були такі додаткові речі, наприклад, музика. Багато однокласників ходили на музику, я взагалі не знаю, як вони витримували. Я ж не ходив. Якось так все це пригадую з жахом, тому що там була досить-таки активна система тиранії. Примус і контроль, дисципліна, зовнішній вигляд. Шкільна форма. Ці підстрижки ― це жах якийсь! І перевірки, постійні якісь перевірки. Запізнення каралися якимись драконівськими методами. Ну і, власне, відносини з учителями. Я не пригадую гарних відносин.

І з певного віку я відкрив, що з усього класу найкраще пишу твір. І якщо це нова вчителька, то вона буде читати цю мою роботу вголос. Тому лише вчительки мови й літератури найкраще до мене ставились.

Тобто вже у школі у Вас були перформанси?

― Саме так. Ну, аде предмета улюбленого не було. І літературу, й мову я теж не любив. Але мені вдавалось робити вигляд, що я її розумію, бо я її розумів. І твір писав нестандартними фразами, тому їм подобалося. Німецька мене вимучувала подвійно, бо у школі щодня, так приходиш додому, ще й бабця за тебе береться. Треба було при ній 10 разів переписати якесь домашнє завдання. Чи це той результат зараз? Напевно, так, якоюсь мірою так. Була певна база закладених словникових знань, із граматикою ж було погано. Але дуже важливо, що вони нам вимову ставили. Нас дуже замучували вимовою, і тепер це спрацьовує, дійсно, бо оці «native speakers» дуже падкі на вимову, коли розмовляють з іноземцем. Вони не звертають уваги, що ти можеш у граматиці плутатися, але у них створюється враження, що добре говориш. Мені вдавалося вдавати, що я добре говорю німецькою. Тепер я нею вже справді добре говорю, але років 10 тому в мене лише вимова була гарна.

А німецьку у нас викладала стара єврейка Роза Йосипівна Паєр, галицького походження, вона була ще членом КПЗУ. Вона вже багато речей забувала потихеньку, а ми там якісь їй капості вчиняли. Потім прийшла російськомовна вчителька, у нас узагалі школа з українською мовою викладання, але вона не переходила на українську, бо не знала її, і то їй сходило з рук. Вона була учасницею війни. І коли ми комизилися, намагалися зірвати урок, починали казати, що ми не хочемо вивчати німецьку мову, що вона нам дасть, ми не любимо німців, то вона казала, що мову ворога треба знати. На повному серйозі.

Ще у нас у школі викладав цікавий учитель співів, про якого ходили чутки, що він колишній священик. Але це учні придумали. Та я пам’ятаю, що розповідав про це у товаристві дорослих і вони казали, що так, цілком можливо: вчитель співів ― священик. Може бути.

В одному з есеїв книжки «Дезорієнтація на місцевості» Ви роздумували над європейською українськістю чи українською європейськістю і зазначали, що аби наша європейськість була не лише територіальною, а й ментальною, тому вчителям потрібно навчити школярів відрізняти сонети від октав, парокситонні рими від окситонних, питальне речення від окличного. Як це зробити вчителям, якщо діти не хочуть учитися?

― Я розумію, що цей підхід уже застарів. Ці слова написані десь на початку 90-х років минулого століття. Та все одно мені здається, що все це залежить від харизми вчителя. Це професія, яка заперечує масовість. Не можна просто статистично розраховувати на те, що буде скількись мільйонів геніальних учителів. І це занадто просто бути лише хорошим учителем, потрібно бути геніальним, дуже талановитим. І другий момент: мені здається, що в нас у цій професії замало чоловіків. Я не хочу сказати, що жінки гірші у цій професії, ні, але там має бути якийсь баланс.

Чи Ви пам’ятаєте свою шкільну програму з літератури? Що тоді вивчали?

― Більш-менш пам’ятаю. Я думаю, вона аж так суттєво не відрізняється, якщо брати імена, але, можливо, інакші твори. Трохи було Котляревського, але починалось зі «Слова о полку Ігоревім», народної творчості. З класиків XIX ст. обов’язково Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Квітка-Основ’яненко, Сковорода, потім Франко. А у ХХ ст. найбільше фігурував комуністичний ідейний елемент, і тому від цього здебільшого відверталися учні. Та вони не дуже й переймалися іншою літературою. Але в нашій школі, принаймні у моєму класі, насмішок українська класична література не викликала. А от уже Тичина викликав. Тобто якісь протести вже були.

Колись наша вчителька російської літератури дуже сильно образилась, бо ніхто з учнів не хотів піднімати руки, не хотів обговорювати тему Раскольнікова  зі «Злочину і кари». Вона дуже розраховувала, що я це зроблю. Я міг би на цю тему говорити, але я ніколи не піднімав руки, лише якщо мене викликав учитель, то я відповідав, якщо я це знав. А щоб я сам просився, то ні, я цього не робив. Вона, очевидно, цю справу якось так пережила, що ми просто занадто тупі для цього тексту. Вона сказала так: «Да, да, здесь надо много думать, надо много читать. Это вам не Чипка». А у нашому класі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» досить багато дітей прочитали, принаймні той хрестоматійний вибір. І якось усі погодилися, що це непоганий текст, досить цікавий твір. Наша вчителька принизила взагалі все українське. Нам відбирали короткого формату твори, наприклад Чехова. Але що ми там могли прочитати, хіба «Каштанку» або «Ваньку». А Льва Толстого «Филипок». А «Злочин і кара» та «Війна і мир» були в нас у 9-му класі, бо 11-го не було, а в 10-му була радянська література.

Якби Вам запропонували складати програму з літератури, кого б туди включили? Особливо цікаво, яких сучасних письменників?

― Класики є класики. А сучасників не дуже ощасливлює включення їх до шкільної програми. Я б не робив такого зла своїм друзям та колегам. Але якби ми брали таку модель, що школа існує за іншими принципами, діти навчаються з насолодою, учителі усі геніальні і прекрасні і так далі, тоді, мабуть, був би сенс. Але я думаю, що взагалі література мала б викладатись як дуже вільна і персональна дисципліна. Це просто мали би бути постійні обговорення прочитаних чи улюблених книжок, або тих, які не подобалися, і без жодної програми. Просто клуб читачів, які приходять кілька разів на тиждень і впродовж години обговорюють прочитане.

То, напевно, таке потрібно зробити у старших класах, а молодшим ще потрібно дати певну базу, завдяки якій вони можуть далі розвиватися самостійно…

― Так. Але там з каноном усе в порядку.

Чи потрібна літературна освіта і чи є вона в Україні?

― Здається, уже є. Мені ж навіть трохи повикладати довелося в Острозькій академії. Я знаю, що у КНУ ніби створили факультет «Літературна творчість»…

Що Вам дали вищі літературні курси в Москві?

― Колись на увесь Радянський Союз був лише цей Літературний інститут у Москві. А закордон тоді ще зовсім не було можливості поїхати, і ніхто не міг сподіватися у 1989 році, що через два роки Радянського Союзу не стане. Навіть якщо дивитися у масштабах світу, то я знаю схожий заклад лише ще у В’єтнамі та колишній НДР. У теперішній Німеччині він функціонує, вони зберегли цей, що був у НДР. Це в Ляйпціґу Літературний інститут. Він у них називається Інститут літератури, і там досі готують творчі кадри. Але ж я не мав жодних ілюзій, що я їду чогось там навчитися. Якщо по ходу щось там цікавого почую чи дізнаюся, то ОК. Але насправді мені важливо було змінити життя, бо це був мій вихід у вільне плавання. Бо до того я рухався усередині системи, як частина певного колективу. І десь наприкінці 80-х років ми були популярні як бубабісти, я вже був відомий поет, і мав перші публікації прози, ці армійські оповідання. Виник реальний такий екзистенційний дисонанс, тобто я не міг продовжувати далі працювати у друкарні випусковим газети. А тоді було неможливо просто так звільнитися з роботи і піти сидіти вдома і писати, хоч я би це витягнув. Я уже тоді заробляв якимись перекладами.

Реально кажучи, я міг би перестати ходити на роботу й утримувати себе і сім’ю. Але ні, це було неможливо  отак просто звільнитися і не працювати, тому легальною формою був вступ на навчання. І так я поїхав у ту Москву. Я знав, що там цікаві викладачі трапляються, що це буде набагато вищий рівень, ніж у поліграфі, де я навчався. Так воно і було. Але якщо запитати мене, чи має воно якийсь такий сенс, щоб аж вірити у це, то ні. Це в жодному разі з нуля не зробить чогось, але це може допомогти якось стимулювати того, хто і так обдарований. Але ця обдарованість може бути десь підкреслена, підсилена, може навіть народитися на якомусь опорові. У Літінституті найцікавіші і найдраматичніші історії, це історії якраз видатних письменників, які не вживались у цей Інститут.  Їх виключали з нього, тому що навіть такий ліберальний інститут по-своєму давив на студентів. Але те, що там легенди ходили, наприклад, у 50-ті роки прозовий семінар вів Паустовський. І вони (студенти) саме говорять щось про геніальність, а він так дивиться через вікно на подвір’я і каже: «Оце геній пройшов. Ви ще ніколи не бачили живого генія, то подивіться». А вони дивляться усі і впізнають інститутського двірника, а це Платонов. Тобто Паустовський знав, що каже, а студенти сміялися. Платонова ж не публікували і він жив за рахунок подачок, що він замітав подвір’я літературного інституту. Це якийсь такий певний знак уже на цьому закладі лежить, що ті, ким прославилась потім російська література, вони були не дуже успішними студентами. У кожному разі там якийсь «челендж» був. Навчання не було поверхове і профанське. Ці заклади варто зберегти, не можна їх закривати, бо воно ніби нічого не дає. Хай студенти там тусують між собою, побачать когось.

Розкажіть якусь цікаву історію з тодішнього письменницького життя?

― Я ж був членом Спілки письменників, і в нас була така абсолютно совкова форма ― це письменницькі виступи у колективах трудящих. Так це давало грошей вдвічі більше, ніж моя заробітна платня. І це я заробляв протягом одного-двох днів. Це була по-справжньому радянська система, через те багато людей і дотепер жалкує, що так усе класно працювало…

Обласна організація Спілки письменників тримає на своєму бюджеті такого працівника, який нічим іншим не займається, ну, він може писати вірші чи ще щось, він сам із письменників здебільшого, і його завдання в районах області організовувати для усіх своїх колег виступи. Ця посада називалась кореспондент-організатор. І цей кореспондент-організатор їде, наприклад, у Коломийський район, райком партії отримує від нього інформацію, скільки письменників буде, і його напряму з’єднують з усіляким головами колгоспів, директорами шкіл, директорами підприємств. І вони всі приймають нас у наказовому порядку, тобто провести зустріч з письменниками рідного краю. І один виступ ― це 15 рублів. Я мав цю роботу в друкарні і міг собі дозволити лише день виступів, а в нас були такі майстри, які весь тиждень на виступах. А щодня ― це 7 або 8 виступів.  Дивишся у блокнот, так, що у мене тут: свиноферма. Поїхали, виступив там 45 хв. Тепер що? Столярна майстерня там-то. Завод керамічних виробів й ін.

А голови колгоспу робили свою справу, проте їм не подобалося, що людей відволікають від праці, їм треба, щоб люди працювали на місцях, і вони інколи робили підміни. Казали: «А виступите у школі перед дітьми?». У школі ― це святе було. Вони ніби дбали про майбутнє дітей, і замість того, щоб відволікати доярок, їдеш виступати у школу. Директор там «по стойці смирно», схвильований: «Дорогі діти! До нас із самого Івано-Франківська приїхав… Як Вас, як? Юрій Іванович, Юрій Ігорович Андрухович. Він вам щось цікаве розкаже» (Сміється).

Я не був лише у тих високих, карпатських регіонах, бо почав це практикувати, коли вже все розвалювалось. А так усю область об’їздив. Зрештою, у 1989 році я це уже використовував навіть для агітації за «Рух». Уявляєте, в чому моя підступність полягала?! Радянська партійна система оплачує ці мої виступи, а я агітую проти неї, виступаю перед усіма трудящими. А вони: «І що з прапором буде?». Кажу, мені здається, що лише синьо-жовтий прапор. Тут ще й парторг стоїть і дивиться. А потім трапився мені такий парторг, що ми з ним їхали і я кажу: «Ну, якоїсь там незалежності України не буде, звичайно, але якось там ми повинні від Москви більше якихось прав отримати». А він каже: «А я вважаю, що просто повинна бути самостійна незалежна Україна» (Сміється) Думаю, ну, якщо такі парторги, то надія є. Я уже пустився у якісь мемуари… (Сміється).

 

Бесіду вела Наталія Коваль

Олександр Ірванець: "Коли вчитель сам читає і цікавиться літературою, він зуміє заразити своїх учнів". Інтерв'ю для газети "Українська мова та література"

10513478_789169174460740_2997554914913446591_n

Навіть письменники вчителюють та викладають, і Олександр Ірванець цьому не виняток. Свого часу він працював вихователем групи продовженого дня у рівненській школі, а зараз викладає студентам Національного університету «Острозька академія». Ми можемо тільки здогадуватися, скільки цікавих книжок прочитав Олександр Васильович школярам за довгі вісім років учителювання, і скільки письменницького досвіду передає своїм студентам…

 

Олександре Васильовичу, як поет із восьмирічним педагогічним стажем, Ви точно знаєте, як заохотити школярів до читання. Тож поділіться досвідом…

― Якраз не дуже легке запитання. Я особисто, коли працював у школі.. У мене восьмирічний стаж у школі, а також є педстаж у тому самому університеті. Я їм читав багато сам. Я добрий читець, здається, ти, як студентка, цього не заперечуєш. Не до всіх доходить одразу, але більшість моїх дітей читало. Тобто, я їм читав усілякі нейтральні речі. Це були радянські часи, чому я й кажу «нейтральні». Ну, у гіршому разі якогось Аркадія Ґайдара. Це був страшний совєцький письменник, психопат, але технічно дуже добрий. А так я їм читав Юрія Олешу «Три товстуни», тоді ще не було «Володаря перстенів», але був перекладений «Гобіт» Олексою Мокровольським, і багато дитячої доброї літератури українською. Були ті самі «Мумі-тролі» Туве Янсон, Ольга Сенюк переклала всю Астрід Лінгрен, і «Карлсона», і «Майстер-детектив Калле Блюмквіст», і багато іншого. Я їм читав хорошу якісну дитячу літературу. Я ж був не вчителем, а вихователем групи продовженого дня («продльонка»).

Мене мама привчила читати змалечку… Я старший син, сестри ще довго не було, і мама йшла у школу, а мені давала книжку. В 4 роки навчився читати. І мені було цікаво. А потім я трішечки інфікував цим своїх учнів, тільки таким шляхом це слід робити, на мою думку.

Можливо, хтось із Вашої родини педагог? Мама?

― Мама. Мені було дуже добре, це така неявна, нематеріальна кгиорупція. Ми з мамою працювали на одному класі: мама вела їх до обіду, а я забирав їх у неї після обіду. Єдине, що мама мала А-клас, а на мою групу ходили А і Б. А це Рівненська школа, класи великі ― 30-35 чоловік було. З них 12-15 діток лишалося після на групу. І тому, ― а я був тоді уже молодим поетом, і як мені треба поїхати у Львів, завести рукопис у видавництво, то мама мене підміняє. Мама хворіє ― я за неї веду уроки, я хворію ― мама за мене групу веде. На одному класі ми років 4, якщо не 5 були, і це було зручно. Мама їх навчала, а я робив з ними домашні завдання. При цьому я безбожно підказував, мені було ліньки чекати, поки воно порахує два плюс три. (Сміється) Я був такий, хороший вихователь.  Ця посада у польській школі називається дуже смішно, там, у Польщі немає цього поняття ― «група продовженого дня», у них при школі є «swietlica» ― «світлиця», і відповідно людина, яка займається з дітьми, називається «swietlićzanka», тільки жіночого роду.

Ви викладаєте в Острозькій академії… Скажіть, чи важлива літературна освіта? І чи є взагалі літературна освіта в Україні?

― Наша біда в тому, що і сьогодні, мабуть, понад 90 % учительок української літератури в школі — це випускниці колишніх радянських педінститутів. Це жахливо, коли людина не любить своєї роботи. Практично кожна українська вчителька літератури знає прізвища Забужко, Андруховича, вона їх самих не читала, по телевізору бачила з титром «письменник/письменниця». Або в районній газеті щось читала, чи в «Літературній Україні». А є 10 %, які горять цією справою, які читають. Коли вчитель сам читає і цікавиться літературою, він уміє заразити своїх учнів. Приблизно така пропорція. Тобто, нам треба хороших гарних вчительок, гарних у сенсі і зовнішньо і внутрішньо, начитаних. Нам треба, щоб на відділах літератури й мови вчилися люди, яким це цікаво. Які були би трішки закохані в Андруховича, в Жадана, у Прохаська, в Ірванця… Це важливо. Хтось нехай буде в Оксану Забужко, я теж не проти. (Усміхається) А літературна освіта потрібна всім. Духовність, вона вважлива, розумієш. Людина духовна рідше кине недопалок повз урну. Все питання у рівні цієї філологічної освіти, у горінні, у яскравості горіння вчителів/вчительок. Поганих вчителів готують погані викладачі — називаймо речі своїми іменами.

 Чи могли б ви десь іще викладати?

― Мабуть, ніде… Хоча, може ще міг би у Могилянці викладати… Бо я викладаю в Острозькій академії і мені подобається. Це особлива атмосфера. Там дійсно є атмосфера свободи. І водночас існує та англійська назва — це ж «liberty art school», саме «art». Там є оце слово «школа мистецтв». Тут Острозька академія відповідає цьому визначенню.

Чи пам’ятаєте якісь цікаві історії з Ваших шкільних років?

― Коли я працював знову ж таки вихователем, я виробив з дітьми такий умовний знак. Я сидів як завжди — клас, вікна, біля першого вікна стіл вчителя і далі парти. Відповідно, правим боком я сидів до вікна, а лівим — до дверей. І ми домовилися, що… часом же хтось вривається у клас. І якщо це хтось важливий, то я роблю своїм дітям ось так (тут Ірванець специфічно задирає праву сторону губи) і вони всідаються. А так вони можуть бушувати, я не був строгим — сидіть мені тихо!». Але коли заходив директор чи завуч, я робив знак і діти сідали рівненько. Але якщо я такого не робив, вони собі далі бігали.

Було багато усіляких інших цікавих пригод. В мене був учень, який до третього класу, до десятирічного віку, вірив у Діда Мороза. А, крім того, він був найбільшим. Він був акселерат. Завжди є хтось один такий у класі — великий хлопчик, який на півголови чи на голову вищий за всіх інших. І десь у третьому класі, під час новорічного ранку діти почали з нього кпити «Та Серьожа…». А він щиро вірив, що через кватирку Дідусь Мороз залітає і кладе подарунки. А вони кажуть: «Сергію, це тато й мама кладуть». А він не хотів вірити в таку болючу правду, і він почав їх бити, скористався своєю фізичною перевагою, і за те, що вони не вірять у Діда Мороза, кілька учнів відгребло від Серьожі. Це було у мене на очах, і я не поспішав втручатися, мені було цікаво таке культурне дослідження, тобто: ідея Діда Мороза живе й перемагає. А потім ця історія мала продовження… Десь років три-чотири тому я заходжу в Рівному у якийсь ресторанчик чи кафешку, є такі, в які я ходжу постійно, а цей опинився просто по дорозі. Я заходжу, а у дверях стоїть гардеробник-вишибала такий, шафа, і каже мені: «Проходьте, Олександре Васильовичу». Я кажу: «А ви хто?». А це той Сірьожа, який до третього класу вірив у Діда Мороза.

А який жанр зараз найпродуктивніший?

― Я на загальні тенденції зважаю мінімально. Для мене найкращий жанр — це добра література. Та сама есеїстика, документалістика. Зараз «Темпора» видала балканців, два томи такого Мілєнко Єрґовіча. Він перед Забужко премію «Ангелус» отримав… І я от уже дочитую «Оповідання про людей і тварин», і ще друга груба книжка є, й інші.

Ви займаєтеся ще й перекладами, що останнє переклали?

― До Форуму виходить книжка драматургії Януша Ґловацького, автора «Четвертої сестри». Це чотири п’єси в моєму перекладі. Як дасть Бог, Януш буде на Форумі у Львові і будемо робити презентацію. Це буде моя восьма перекладна книжка. У мене три книжки перекладені з російської —  це дві книжки Ґріґорія Остера і одна Олєґа Ґриґорєва. Дві з польської і дві з білоруської. З білоруської —  це Уладзімер Арлов і Васіль Бикав. А з польської — Януш Коршак і Януш Ґловацький, його автобіографічний роман «З голови».

Минулого літа вийшло Ваше «Вибране за 33 роки». Через скільки років вийде наступне вибране? Чи, може, Ви зараз над чимось працюєте?

― Ну-у.. така книжка готується, я не буду більше нічого казати, щоб не зірвати, але до Форуму її не буде, сподіваюсь, може, вона буде до кінця року. Або на початку наступного. Тобто, вона є, вона на підході, й вона буде інакша, ніж вибране. Колись Жадан написав, що «у Ірванця не так багато віршів, щоб не передруковувати їх. І хто з нас не має двадцяти видань санітарочки Раї?». Можливо й так, але я стараюсь робити нові книжки, і ця буде новою. Принаймні, протягом наступних півроку вона мала б з’явитися.

Якось у Верховній раді я завважила книжковий кіоск (від «Фоліо») і там-таки на вітрині — Ваш «Сатирикон». Як думаєте, крім Тягнибока, хто ще з політиків Вас читає?

― Та я й не думаю, що Тягнибок читає, якщо чесно…

Але ж автограф колись брав?

― Було. Так і інші були політики. І Тарас Чорновіл брав автографи. Але чи читають? Я не збираюсь цим дорікати їм, я сам деякі книжки ставлю на полицю. Але вже за те, що вони знають прізвище, за те, що вони купили ці книжки, я їм вдячний. І таких політиків є декілька. Хоча, ще багато хто знає мене з Інтернет-публікацій. Але є деякі диваки, які купують мої книжки.

Нещодавно перечитувала Вашу «Львівську браму»… так от, щодо української ідеї. Там головний герой топить її у водах Дніпра. Як думаєте, вона ж могла випливти, прибитись до берега, хтось міг її підібрати чи вона все-таки втонула?

― До листопаду минулого року я думав, що потонула. Протягом минулої зими я переконався, що її підібрали, висушили, і навіть добряче реставрували. Насправді, це вже такий високий пафос. Я пишаюся своїм народом, Йоханий бабай! Другу революцію підряд робимо! І скинули диктатора. Хто, нагадайте мені, хто в Європі від часів Румунії копнув свого диктатора під зад?

Насправді в мене там це алюзія до фрази Леоніда Кучми, яку вже й не всі пам’ятають — «Українська ідея не спрацювала». Він це сказав десь у 90-х, і мене це тоді розлютило. Це ж давнє оповідання. Бач, якщо подивитись насправді, то воно йде по синусоїді: спрацьовує — не спрацьовує, спрацьовує — не спрацьовує. Зараз підйом, йде величезний підйом, але треба бути готовими, що буде і спад. Але вже повного відхрещення не буде. Українці стали політичною нацією, і, можливо, це якраз переломний момент.

Якби Вам запропонували екранізувати «Очамимрю» чи «Хворобу Лібенкрата», Ви б погодились?

― Ну, залежить хто. Якби подзвонив Стівен Спілберг… Тому що як Очамимрю зробиш? Такі оце суперляльки електронні, комп’ютерні моделі, які має поки що тільки Голлівуд. Я не хочу, щоб Очамимрю робили там плюшевою чебурашкою. Очамимря має виглядати так як..

Як Ґодзіла?

― Так-так. Як Ґодзіла, абсолютно. Я розумію, що я знаю собі ціну, але своє втілення я би хотів бачити вже гідним. Свого часу, за життя Толкієна, екранізувався «Володар перстенів». І Толкієн ненавидів.. Я бачив деякі шматки, уривки, коли там Гендальф у картонному ковпачку. Ну, це смішно. А тут же ж, у фільмі Пітера Джексона, — ельфи великі, гноми малі, гобіти теж малі. Ну, на жаль, Толкієн не дожив.. Але я от дотримувався би цього погляду Толкієна. А я б хотів красиву екранізацію. Звичайно, я б написав сценарій, нема питань.

А «Хворобу Лібенкрафта» кому б з режисерів довірили екранізувати?

― «Хворобу Лібенкрафта» і «Рівне/Ровно» я б віддав тільки європейським режисерам. І то, мабуть, тільки одному — Ларсу фон Трієру. Тільки він годен таке зняти. У мене це  все-таки міські такі, урбаністичні твори, а так, як Трієр знімає місто, ніхто не знімає.

А які кінострічки Вам до вподоби?

― Вчора чи позавчора пройшло по Ictv, з українським таким, середнім, ближчим до доброго, дубляжем «Pulp Fiction». Це мій фільм номер один, я його напам’ять знаю. Я ще люблю вестерни — «Злий, поганий, хороший». Це «спагеті-вестерни» Сержіо Леоне. Це знімалось в Італії, американські актори, але знімалось в Європі. Ми любимо бондіану. Ми з Оксаною ходимо на великий екран, на Бонда і от на такі суперхіти. Ходили на «Володаря перстнів», на «Джанго», на «Безчесних виблядків». Ми сінофіли, бо зараз відвідування кінотеатрів дуже низьке.

Взагалі я люблю багато добрих фільмів. Недавно подивився, бо пропустив, досить давній фільм з Гарі Олдменом «Шосе № 60». Боже, це така американська легенда, це настільки добре зроблено! Я уже на багато фільмів дивлюся з погляду сценариста. Нехай це буде «низькопоклонство перед заходом», але голівудські сценарії бездоганні. Бо там над ними працює з десяток чоловік. Там є «скрін-доктор», який переглядає, але сам не втручається, лиш показує місця, де треба поправити. Є окрема людина, ґеґ-мен, яка прочитує сценарій і придумує смішні епізоди. Це конвеєр, фабрика. Але є й нормальні, людські сценарії, хоча є й дивацькі сценарії. Я читав декілька сценаріїв фільмів, вони зазвичай дуже відрізняються від того, що ми бачимо.

Чи важко було Вам писати сценарій до фільму Олеся Саніна «Поводир»?

― Навпаки. Справа в тому, що це в мене уперше було, коли я значною мірою почував себе «машинкою для писання». Мене до кінця дивувало, чому Санін не написав цей твір сам. Він людина високої філологічної культури,так само, як і я, «ґрамар наці», з комами і з усім. Але він грав мені. Він грав мені кожного персонажа: енкаведиста, базарну торговку, хлопчика. Він хороший актор. Ми сиділи три місяці і він мені переказував історію, а я її записував. Йому був потрібен багатий текстуальний ряд. По-моєму, я зміг його дати. Тобто, він мав на що потім опиратися, вже коли знімав, розумієш. Це він для мене прогнав цілий фільм на папері. У мене дуже багато асоціацій, коли я чую ці діалоги, я пам’ятаю, як ми над ними сміялись, полемізували, як це працюватиме. У нас є моменти, коли люди сміються. Ми це передбачили.

І про читання. Одні люди люблять читати у парку, інші ― в метро, треті ― у туалеті. Ваш улюблений спосіб читання?

― Як не дивно, я більше читаю у транспорті. В мене досить довга дорога ― і до Ірпеня 20 хв на метро, я встигаю почитати, і 20-30 хв на маршрутці з Академмістечка. І 4,5-5 годин до Рівного. Ми з Одеси верталися, я читав. У мене останнім часом більше виходить у транспорті. Хоча я, не хотячи, багато справжньої літератури, прочитую також в Інтернеті з комп’ютера. Багато. Великі шматки.

«Синдром метрочитання» ― чи є такий?

― Ну, очевидно, якщо я йому піддатний, то, мабуть, є.

Раніше Академія Бу-Ба-Бу вручала премію Бу-Ба-Бу «За найкращий вірш року». Чому зникла ця традиція? 

― Це був 12-літній проект, з 1988 по 2000 рік. І ми мали отримати 12 наших лауреатів, академіків Бу-Ба-Бу, і цим би закрилося апостольське число. Ми є трійця ― Бу-Ба-Бу, а навколо нас є дванадцятка. У нас символіка просто всепроникна… І останній вірш написало двоє авторів ― Василь Герасим’юк та Ігор Римарук. Це такий «Сонет з Парижу»… І за нього ми вручили пляшку найдорожчого коньяку.

Чи відновили б Ви премію?

― Ні-ні, відновити ― це дуже важко. По-перше, в нас тоді був критерій, який до сьогодня дуже важко пристосувати. Ні, цей проект завершено. Якби ми зробили нову премію, там би мала бути інша концепція. Я її зараз на ходу не придумаю. Це маємо сісти втрьох, порадитись. Я не уповноважений відповідати за Прокуратора і Патріарха.

Чому серед тих, хто отримав премію лише дві жінки ― Оленка Буєвич та Галина Петросаняк?

― У нас не було якогось такого антифемінного прицілу… Це була нагорода за кращий вірш, і два рази кращими були жінки.  Оленка Буєвич більшість своїх віршів написала російською, а 3 чи 4 ― українською. І один був дуже гарний, і ми їй дали цю нагороду.

Ви обіцяли розповісти цікаву історію про Неборака…

― Віктор Володимирович вчився у Львівському університеті, після чого їх забрали на три місяці на офіцерські курси. Він отримав звання лейтенанта. Бо ми з Андруховичам сержанти. Так от, Віктор повернувся з цих курсів за якийсь час отримує з військкомату листа, там значить «прідітє получіть удостовєрєніє лєйнанта». І у військкоматі їх зібрали у величезну залу і Неборак каже, я прийшов на такому розслабоні, сиджу, куняю, слухаю, коли там черга дійде до мене. І раптом лунає: «Нєборсук». Віктор думає: «От у когось прізвище прикольне!». «Лєйтєнант Нєборсук Віктор Владіміровіч». Неборак думає: «О, прикольно, навіть ім’я і по батькові як у мене». А потім до нього доходить, що це його так записали і він має офіцерське посвідчення «Нєборсук Віктор Владіміровіч».

А мене і Червонєц читали, і Іранєц. Ірванєу — була й така версія, щось таке молдавське. І що цікаво — в латинському написанні Irvanets моє прізвище буде. Таке прізвище є в естонців. Звідки? Я питав діда по мамі, але ні-ні, ну, ніяких спогадів. Хоча Ірванець — український гідронім. Мене питали, чи я не естонець. Но йа не естоонец.

І останнє питання: а що спільного між Ірванцем і річкою Ірванець?

― Я дуже пізно довідався про її існування. Знайшов її ще до комп’ютерів, в Українській географічній енциклопедії. Це гідронім. Ріка в Чернігівській області. І прізвище мого батька. Ну, Чернігівська й Черкаська область ― це не так далеко. Але сам я ніколи там не був. Це Чернігівщина, й річка впадає, здається, в Десну… (тут Ірванець відволікається подивитись на шикарного плюшевого бульдога).

 

Бесіду вела Наталія Коваль

Юрій Іздрик: "Добра книжка змінює хід думок". Інтерв'ю для газети "Українська мова та література"

5ymtA1UgyzM

На початку 1990-х Іздрик писав: «Мої сни ― це література вищого ґатунку. Залишається дрібничка ― записати їх на папері, перетворити на маленькі закарлючки та чорні значки. Та хіба можна передати ними це відчуття страху й радості чи насолоди, яке з’являється в снах? І головне ―відчуття знання. Знання та розуміння. Уві сні я знаю та розумію довколишнє, мені відома суть речей і сутність життя. І всі події виправдані внутрішньою логікою, яку я неспроможний опанувати, прокинувшись». Зараз же Юрко Іздрик ніби й не цікавиться літературою, але пише і видається багато.

 

Пане Юрію, які книги Вам читали в дитинстві і які книги Ви любили читати?

― Ніхто мені нічого не читав. А сам я найбільше любив Велику Радянську Енциклопедію, закарпатські народні казки, «Тореадорів з Васюківки» Всеволода Нестайка, новели та повісті Мопассана і Купріна.

А зараз які книги читаєте?

― Ніякі. Втім, люблю перечитувати раннього Пелєвіна.

Вас часто називають «гуру». В індуїзмі та буддизмі гуру ― духовний наставник, учитель, що передає знання, скеровує і живить пробудження учня… Чи могли б Ви бути учителем або викладачем, чи волієте якось інакше передавати майбутнім поколінням здобутий досвід?

― Досвід ― справа індивідуальна, як його можна передати? Можна щонайбільше вчасно комусь сказати потрібне, правильне слово ― та й це, здебільшого, справа випадку, бо ж невідомо кому, коли і яке саме слово виявиться потрібним. Одного разу, щоправда, виникло в мене нездорове бажання сказати щось таке розумне й батьківське поколінню нинішніх 20-річних. Я навіть збирався якийсь такий текстик написати ― щось на кшталт прижиттєвого заповіту чи там «послання юним». Думав десь півночі. Записувати не довелося, бо все моє гіпотетичне напучування звелося до однієї фрази: «Бережіть себе». Це я найчастіше й говорю молодим. А вчителем я бути б не зміг ― з мене навіть батько виявився нікудишній ― яка вже там педагогіка?

До Вас часто звертаються «Юрій Романович»? Подобається?

― Так до мене звертаються лише міліціонери і держслужбовці. Не подобається. І міліціонери не подобаються. І службовці також. Втім, від «пана Юрія» мене теж пересмикує (упс .) ― ред.). Зрештою, не має значення, як до мене звертаються: сам факт звертання вже означає, що комусь щось від мене потрібно. А це напрягає. Я люблю, коли до мене мовчать.

Скажіть, які у Вас стосунки з літературою? Що, власне, для Вас є література?

― Література перестала цікавити доволі давно ― десь у той час я і перестав займатися журналом «Четвер». Я залишив собі задоволення бавитися словами  ― бо це і моя природна схильність, і в той же час ― простір максимальної свободи й деміургії. Але це мій особистий простір. А якою мірою він перетинається з простором літератури, ― мені байдуже.

Якось на зустрічі творчої майстерні кафедри теорії літератури і компаративістики Інституту філології Ви висловили думку, що «найбільшою помилкою середньої школи є «супні освітні набори», які «підсовують» школярам і тим самим не дають розвиватися внутрішньому відчуттю стилю». Яким чином можна поліпшити літературний раціон сьогоднішніх школярів?

― Не знаю. Як соціопат взагалі не маю зеленого поняття, як вирішувати суспільні проблеми. Я зі своїми проблемами не завжди даю собі раду ―  куди мені до соціалки. А «Літературний раціон» мав би бути різноманітним, і жодним чином не мав би бути загальним і обов’язковим. Це лише в пролетарській їдальні всім пасує «перше, друге і компот» (в сучасних категоріях ― «бігмак, фритки і кола»). Більшість людей в дорослому житті не читають нічого крім цінників і програми телепередач ― який сенс псувати їм дитинство вивченням класиків?

Кажуть, після прочитання Сартрової «Нудоти» хочеться викинутися з вікна, а читаючи Прохаська, сповнюєшся спокоєм і рослинною філософією. Чи є такі книги, після прочитання яких Ваше життя кардинально змінилося?

― Ну, щоб аж кардинально, то ні. В різному віці книжки діють по-різному. Коли ти юний, добра книжка змінює настрій ― як і будь-який психоактив. Коли ти більш-менш дорослий, добра книжка змінює хід думок. А коли ти зрілий, доброю видається книжка, що провокує бодай одну несподівану рефлексію.

 Доводилося чути, що наприкінці 80-х до Івано-Франківська завезли якусь чорнобильську партію вина. В організмі людей, які його спробували, відбулися мутації, і всі вони почали писати вірші, малювати… Так зародився «Станіславський феномен». А що потрібно для сучасної молоді, аби активувати творчий процес? 

― Ага. Мабуть, так воно й було. Я теж, по суті, почав активно писати, коли повернувся додому після ліквідації аварії на ЧАЕС ― чудесна сила радіації, не інакше. Напевно, не обійшлося без стронцію і в Станіславі. Стосовно ж сучасної молоді… А що існують якісь проблеми з її творчою активністю? Мені здавалось, що радше навпаки ― варто подумати про якесь заспокійливе. Втім, можу помилятися. Але так чи сяк не бачу потреби щось спеціально стимулювати. Потреба в творчості ― якщо вона є ― якраз та людська потреба, яку найлегше задовольнити.

«Мені хочеться викликати до хати всіх письменників, зняти з них штани, відшмагати й заставити вчити українську мову, починаючи десь із класу п’ятого» ― сказали якось Ви. Чи досі Вам хочеться таке зробити? Навіщо?

― Ну, відколи я перестав редагувати чужі тексти, бажання шмагати письменницькі дупи трохи пригасло, однак це не змінює того факту, що сила-силенна цілком успішних сучасних українських письменників незадовільно знають мову. Біда навіть не в тому, що не знають, адже мова ― річ, якій вчишся ціле життя, а в тому, що не відчувають потреби вчитися.

А іздрик-віртуальний та Іздрик-реальний ― це дві різні особи?

― Безумовно. А є ще, кажуть, Іздрик нереальний… Коротше кажучи, мене ― багато, а нас ― один.

У 2013-14 рр. вийшли Ваші поетичні книги «Ю», «Після прози» і «ABOUT», а до того, у 1996-му була поетична збірка «Станіслав і 11 його визволителів». Як цей період Вашого «не-віршування» могли б назвати літературознавці: «17 років перерви» чи «17 років прози»?

― Та хоч «17 миттєвостей весни» ― звідки мені знати хід думок гіпотетичних літературознавців? Сам я трактую цей період як період учнівства, так зване «виписування». Власне кажучи, це був час посиленого вивчення засад і можливостей мови.

А продовжіть рядок ― «від прозаїка до поета…»

― «..на всіх язиках все мовчить».

Розкажіть, як народжуються ритми і рими для Drumтиатру?

― Ритми і рими народжуються внаслідок певних нейрон-фізіологічних процесів, про які мені, як інженеру за освітою, майже нічого не відомо.

Чи близький Вам психоделічний рок? Які гурти чи музичні композиції мали на Вас вплив?

― Я не поділяю музику на психоделічну і не психоделічну. Звісно, інструментарій рок-музики з його частотним діапазоном і децибелами здатний безпосередньо впливати на біологічні організми, тому рок-музикантам легше ввести слухача у трансів стан ― для цього не конче виконувати те, що отримало жанрове визначення «психоделічний рок». Однак особисто для мене найпсиходелічнішою практикою, пов’язаною з музикою, є хоровий спів ― це крутіше, ніж груповий секс за інтенсивністю на гормональний баланс.

Як Вам вдається майстерне поєднання вокабулярного, інструментального і цифрового способів видобування звуків?

― Самому мені це якраз і не вдається. Тому ми граємо втрьох. І намагаємося не демонструвати власні вміння, а дослухатися і чути одне одного. Коли вдається ― тоді вдається й музика.

Свого часу Ви разом із Лідією Стефановською переклали книгу Чеслава Мілоша «Родинна Європа». Чому більше не займаєтеся перекладами?

― Перестав займатися перекладами й редагуванням, бо не бачу сенсу морочитися з чужими текстами ― набагато приємніше бавитися зі своїми.

У Пєлєвіна є роман «Жизнь насєкомих», де люди метаморфизуються у комах, комахи у людей. У кого могли б перетворитися Ви ― у комаху, птаху, тварину, рослину, гриба…?

― Рослинний спосіб існування мені, мабуть, найближчий.

Колись Ви говорили, що і текст Конституції, і поетичний спадок Шевченка ― усе художня література, і до реальності вона не має ніякого стосунку. Чи зміниться така тенденція найближчим часом?

― Яка тенденція? Про що Ви говорите? Про взаємозв’язок вербального й невербального? Це тема для дисертації, а не для бліц-опитування. Та й взагалі ― мало що я понаговорював у минулих життях. Не реінкарнуватися ж мені тепер назад в особу, якої давно вже нема, щоб зрозуміти, що вона там мала на увазі.

Порадьте, що почитати вчителям української мови та літератури, аби зрозуміти сучасний літпроцес і бути не нудними на уроках?

― Знаєте, в сучасному літпроцесі я давно втратив орієнтацію. А вчителям літератури можна порадити хіба що справді прочитати ті книги, про які вони говорять на уроках ― несуттєво, чи сучасна це література, чи класика ― і ділитися з учнями своїми особистими враженнями. Якось так. Хоча, хто я такий, щоб роздавати поради вчителям?

 

Бесіду вела Наталія Коваль

Українська мова та література, №18, вересень 2014

umg-2014-018 ЗМІСТ: Слово редактора. Про те, що люблю і про що мрію. Рекомендуємо Міністерство освіти і науки України. Рекомендації щодо організації навчально-виховного процесу у 6-му класі загальноосвітніх навчальних закладів у 2014/2015 навчальному році. Наталія Ілясевич. Проблеми викладання української мови. Компетентнісно зорієнтований підхід. Проблема наступності. Світлана Шабі. Мова української казки. Фразеологізми із семантикою кількості як особливий вид кількісних одиниць. Тетяна Літвінова, Олена Янченко. Дистанційний тиждень української писемності. Рекомендації з досвіду. Валентина Агризкова. Викриття негативних людських якостей в образах тварин. За українською літературною казкою «Фарбований Лис» та індійською народною казкою «Фарбований шакал». Наталія ІЛЯСЕВИЧ. Чи легко бути халамидником? Вивчення оповідання В. Винниченка. Ірина НЕДІЛЯ, Галина ЧИРКО. Тести для контрольних робіт. Українська література. Галина Кол ьба. Дієприкметник як особлива форма дієслова: загальне значення, морфологічні ознаки, синтаксична роль. Урок-суд. Олена СТЕПАНЧЕНКО. Літературні диктанти.

Українська мова та література, №17, вересень 2014

umg-2014-017

ЗМІСТ: У навчальний рік із новими очікуваннями. Рекомендуємо Олександр ІРВАНЕЦЬ: «Коли вчитель сам читає і цікавиться літературою, він уміє заразити своїх учнів». Ольга ГУРЛЕНКО. Моніторинг якості підручників. «Українська мова. 11-й клас». Тетяна КИСЛУХО. Інноваційні технології на уроках української мови. Добірка завдань до уроків із розділу «Лексикологія» у 5-му класі та «Лексикологія. Фразеологія» у 6-му класі. Олена РИЖЕНКО. Грамотність — це скарб. Шукаймо його разом! Дидактичний матеріал до уроку в 9-му класі. Віталій ГУПАЛЮК. Як навчити учнів римувати. Поради вчителю літератури. Наталія БУХЛОВА. Когнітивна компетентність учнів на уроках української мови і літератури. Проблеми формування.

Властивості

Кількість місяців передплати

12, 06

Огляди

Відгуки відсутні.

Лише зареєстровані клієнти, які купили цей товар, можуть публікувати відгуки.