Криза традиційних форм взаємодії школи та сім’ї: що змінить ситуацію

Завдання виховання і розвитку дітей можуть бути успішно вирішені тільки в тому випадку, якщо навчальний заклад буде підтримувати зв’язок із сім’єю і залучати її у свою роботу.
Василь Сухомлинський

• Що школа може змінити в моделі виховання дитини сім’єю?
• Чи може сім’я щось реально змінити в процесі виховання дитини школою?
• На якій основі треба вибудовувати «ідеальну взаємодію» школи та сім’ї?

Логіка пошуку відповідей на ці та дотичні запитання підказує, що нам варто здійснити рефреш-аналіз ситуації. По-перше, провести аналіз стану сімейного виховання в сучасній родині; по-друге, провести аналіз традиційних форм і методів співпраці школи та сім’ї, виявити їхні сильні сторони й обмеження; по-третє, визначити ефективні механізми взаємодії школи та сім’ї як соціальних інституцій. Важливим підсумком має стати окреслення умов, завдяки яким взаємодія «школа — сім’я» (батьки — педагоги) постане ресурсом для розвитку дитини, поліпшення взаємин у родині, підвищення професійної компетентності педагогів та ефективності діяльності школи як соціальної інституції. Дослідження проблем і реалій сімейного виховання засвідчило, що сучасна сім’я значно втратила здатність виконувати життєво необхідні й традиційно притаманні їй функції, зокрема, послабилась її виховна, соціалізаційна спроможність. У батьківській поведінці переважає ситуативне спілкування з дитиною.

Досить значним є прошарок сімей, взаємини в яких ґрунтуються на авторитаризмі. Авторитарна позиція батьків позначається на вибудові взаємин з дітьми: замість намагання порозумітися дорослі воліють деспотично нав’язати дітям свої судження, оцінювання, не пояснюючи чим вони керуються.

Це викликає в дітей відповідні реакції: почуття образи, незахищеності, непотрібності, що пробуджує внутрішній опір дитини, яка на подібні дії батьків відповідає лицемірством, брехнею, грубощами, протестами й агресивністю, або апатією й пасивністю.Значній частині сімей притаманні такі прорахунки та недоліки у вихованні дітей:

• відсутність стратегії виховання в сім’ї;
• концентрація уваги на матеріальних потребах дитини;
• формальність спілкування, скорочення часу міжособистісної взаємодії, нехтування духовним розвитком особистості, що підростає;
• прагнення перекласти відповідальність за виховання та розвиток дитини на заклади освіти;
• низька педагогічна культура батьків;
• несприятливі сімейні взаємини, відчуженість батьків у взаєминах з дитиною, байдужість до «шкільних» проблем дитини;
• збільшення кількості сімей, де вихованням займається один із батьків.

Саме низький рівень педагогічної культури, компетентності батьків послаблює можливості соціального розвитку дітей, збіднює сімейне спілкування, загострює педагогічні проблеми виховання й загалом знижує ступінь впливу сім’ї на дітей. Не володіючи достатньо знаннями вікових та індивідуальних особливостей розвитку дитини, батьки здійснюють виховання наосліп, інтуїтивно. Усе це зазвичай не приносить позитивних результатів.

Зазначене актуалізує завдання проведення цілеспрямованої роботи з батьками в зак ладі освіти, зміст якої передбачав би максимальну нівеляцію окреслених проблем. Початком цього вбачається усвідомлення спільної відповідальності за долю дитини, її успішне життєздійснення й пошук механізмів та інструментів установлення довірливих взаємин для взаємодопомоги в системі «педагогічний колектив — родина» у вирішенні проблем дитинства. Розуміння того, що сімейне й освітнє середовище як сполучені судини можуть взаємоперетинатися або синергетично підсилювати одне одного у випадку синхронізації виховних впливів, або гальмувати розвиток дитячої особистості, якщо байдужість чи зневага представників одного з них руйнуватимуть вплив іншого.

Якою є організація роботи з батьками в сучасній школі? Традиційний перелік форм взаємодії школи та сім’ї виглядає приблизно так:

• батьківські збори (загальношкільні й класні);
• організація чергування батьків на шкільних заходах;
• проведення спільних заходів із дітьми й батьками (часто за готовими сценаріями);
• долучення обмеженої кількості батьків до управління закладом через участь у роботі ради школи, піклувальної ради, педагогічної ради;
• залучення матеріальної допомоги (ремонт класних приміщень, фінансування різних виховних акцій, додаткове фінансування освітнього процесу) тощо.

Використовуючи їх у своїй роботі, педагоги з року в рік спостерігають одну й ту саму картину: під час переходу з класу в клас постійно зменшується кількість батьків, які виявили бажання працювати в батьківському комітеті, виступають з якоюсь ініціативою, пропонують теми для обговорення. Фактично батьківський комітет перетворюється на формальне утворення, членів якого за ознакою власної лояльності призначає сам класний керівник; батьківські збори відвідує дедалі менше батьків; відгуки про діяльність закладу освіти стають більш критичними.

Аналіз практики роботи закладів середньої освіти з батьками висвітлює низку проблем такої діяльності:

• значне переважання колективних форм роботи з батьками над індивідуальними й груповими;
• формальне ставлення педагогів до взаємодії з батьками, недооцінювання виховної ролі сім’ї;
• нереальність оцінювання освітніх потреб і рівня педагогічної культури батьків;
• необізнаність щодо реальних умов проживання дитини в сім’ї й особливостей сімейного виховання;
• домінування моралізаторського монологу педагогів на заходах для батьків.

Підтвердженням цього слугують результати дослідження «Організація роботи з батьками учнів: реалії та потреби (як є і як має бути)», метою якого був аналіз стану роботи з батьками в закладах освіти та визначення основних напрямів змін. Відповіді на питання анкети щодо батьківських зборів містять такі думки:

Збори цілком фокусуються на класному керівнику. Він — головна дійова особа, яка продукує запитання та відповіді, судження й аргументи. Майже немає будь -якої комунікації та взаємодії з батьками. Батьки є пасивним тлом на таких зборах, що мовчки очікує на розпорядження й інструкції до дії.
Батьківські збори в нашому класі — це поле психологічного вакууму. Сторони спілкування існують ізольовано одна від одної. Батьківські збори в нашому класі — це інструктаж-навчання. Класний керівник пропонує домашні заготовки у вигляді кінцевої істини, еталону дії, зразка суджень.

Батьківські збори — болісна тема для батьків. Зазвичай класний керівник інформує про погане навчання, неприйнятну поведінку дітей, провокуючи батьків на насилля після «розбору польотів». Основною формою комунікації на батьківських зборах залишається менторство педагога.

Батьки почуваються в школі вимушеними гостями, яких ритуально запрошують лише на свята, підсобними робітниками для миття вікон, прибирання класних приміщень або «безрозмірними гаманцями», з яких необхідно отримати певну суму на потреби класу чи школи. У нас на батьківських зборах право голосу мають тільки класний керівник і голова батьківського комітету. Усі інші батьки мовчки слухають і беруть до відома проголошену інформацію. Розбіжності в думках не вітаються та не допускаються.

На батьківських зборах розмова про проблеми конкретної дитини, засудження її дій чи батьківських методів виховання, оцінювання дитини з акцентом на негатив них виявах і помилках є недоцільною.

Маємо визнати, що наявна система роботи з батьками не відповідає сучасним запитам і вимогам та потребує суттєвих змін: переосмислення концептуальних засад, змісту, підходів до організації роботи та форм її проведення. Настав час, коли неможливо співпрацювати з батьками учнів тими самими методами, які практикували 10, 20 чи навіть 30 років тому.

Як має бути?

Класний керівник — не тільки виховник дітей, а й партнер їхніх батьків, який має однозначно відмовитися від огульної критики й публічного оцінювання конкретної дитини на користь відкритого діалогу щодо психологічно-вікових особливостей виховання та розвитку особистості, індивідуального консультування й допомоги.

Батьківські збори, безумовно, потрібні. Однак вони мають пере-творитися з інструктивного «накачування» на продуктивне діалогове спілкування з проблем, що відповідають інтересам і запитам батьків конкретного класу. Таке бачення вимагає змінити й форму проведення батьківських зборів: із пасивних слухачів батьки повинні стати активними учасниками круглих столів, дискусій, диспутів, ділових ігор тощо.

Робота з батьками має опосередковуватися диференційованим знанням сімейного мікроклімату, рівнем педагогічної компетентності батьків і ступенем їхньої зацікавленості діяльністю школи та справами класу.

Під час розроблення тематики батьківських зборів необхідно виявити потреби батьків у психолого-педагогічних знаннях. Теми зборів мають віддзеркалювати запити батьків, бути цікавими й працювати на забезпечення умов для підвищення компетентності батьків.

Підвищення педагогічної культури, розвиток компетентності батьків має передбачати посилення уваги до способів внутрішньосімейного спілкування; ознайомлення з гуманними, особистісно орієнтованими методами сімейного виховання; спрямовуватися на цікаве й змістовне дозвілля з участю всіх членів сім’ї. Основна увага має спрямовуватися на виховання дитини як суб’єкта власного життя, налаштованого на усвідомлення та вибір способів самопізнання, самоусвідомлення, самореалізації, саморозвитку, само-вдосконалення.

Що змінить ситуацію?

На нашу думку, першим кроком має стати визначення  основних  напрямів  організації взаємодії школи із сім’єю на засадах партнерства:

• організація діагностичної роботи з вивчення сімей учнів;
• виявлення та використання в практичній діяльності перспективного досвіду сімейного виховання;
• організація психолого-педагогічного навчання батьків із використанням активних та інтерактивних форм і методів;
• забезпечення прав батьків на громадську самоврядність закладу освіти (участь у діяльності Ради закладу, Піклувальної ради тощо);
• допомога в організації діяльності громадських батьківських об’єднань (батьківські клуби, асоціації батьків, мережеві групи);
• активне долучення до роботи із сім’єю психолога, соціального педагога, бібліотекаря, педагога-організатора;
• залучення батьків до розроблення індивідуальної програми розвитку дитини;
• запровадження на сайті закладу сторінки для батьків, залучення їх як ресурсних осіб для роботи з учнями;
• створення інформаційного простору, у якому батьки, педагоги й учні могли би ознайомлюватися з проблемами закладу освіти та разом віднаходити способи їх вирішення;
• організація спільного планування життєдіяльності закладу освіти;
• удосконалення консультативної роботи з питань навчання, виховання та розвитку дітей через створення консультативного центру для батьків.

Автори: Валентина Кириченко, Галина Ковганич
Взято із книжки “Учителі й батьки. Форми та прийоми для ефективного партнерства”