Як там у Польщі на карантині, над чим приїхала попрацювати і, звісно, про улюблені горби й письменство. На питання відповідає письменниця та перекладачка з німецької Люба-Параскевія Стринадюк

Карантин застав письменницю й перекладачку з німецької Любу-Параскевію Стринадюк у Кракові. Зараз вона на “Gaude Polonia” — стипендіальній програмі Міністра культури та національної спадщини Республіки Польща, що призначена для молодих митців та перекладачів польської літератури з країн Центрально-Східної Європи. Розпитуємо, як там у Польщі на карантині, над чим приїхала попрацювати під час програми і, звісно, про улюблені горби й письменство.

🗣 Вітання Кракову! Як працюється вам на карантині? З якими задумками приїхали на програму «Gaude Polonia»?

Дякую! Вітання навзаєм. На «Gaude Polonia» я приїхала на початку лютого. Програма ж має тривати до кінця липня. Я тут із темою Гуцульського театру Гната Хоткевича, який навесні 1911 року приїжджав до Кракова на гастролі. Довідалася, що театр також виступав тут у Бохні, Ясло, Новому Сончу. Користаюся із цифрової бібліотеки Ягелонського університету, з оцифрованих Краківських газет, часописів того часу, у яких найперше шукаю відгуки, рецензії на виступ Гуцульського театру. У “Nowosci Ilustrowane” натрапила на похвальну рецензію театру зі знімком гуцульських акторів.

Мене цікавить також аналогія — подібні, схожі до Гуцульського театри в Польщі в той час і тепер. Маю для цього куратора, знавця театрів, який скеровує мене в цьому питанні. З книжок, які тут придбала, довідуюся про Гуцульщину в польській культурі, літературі XIX—XX століть. Були заплановані поїздки театрами Польщі, театральними фестивалями,
однак вдалося здійснити поки лише одну поїздку в кінці лютого.

🗣 Чи страшно вам було покидати свої горби, коли вирушали на навчання? Чим вас тоді привабила німецька мова?

Не менш страшно, ніж залишатися в них назавжди, й нікуди не їхати. Я взяла їх із собою. Поклала в груди та й поїхала з горбами до Львова. Але перед тим ще був Косів, гімназія, які мене відривали від моїх горбів. Це, здається, і був той перший і найбільший біль покидання свого дому. Відривання від нього. Львів радше зцілював мене від того досвіду.

Німецьку я зустріла в Косівській гімназії в сьомому класі як другу іноземну, першою була англійська. Я любила англійську, чудувалася нею. Що можна отак і отак, і ще отак. Але потім прийшла вона, німецька, і забрала моє серце, просто взяла й цілком поглинула. Коли чула, як вона звучить, коли сама промовляла німецькою, то відчувала щось дуже сильне, почуття, яке до того ще ніколи не мала в собі. Це якась інтимна, найінтимніша річ, моє знайомство з німецькою, моє пробування в ній, мої стосунки з нею. Аж дотепер.

🗣 Чи схожа німецька мова й гуцули? Чи відкрила вона потаємну кімнатку у вас самій?

Німецька є частиною мого життя. Ми взаємно відкриваємо одна одну для себе, пізнаємо щораз більше. Як і буває у близьких стосунках. Був час, коли вона мене дуже вишліфовувала, аж до запаморочення. Моя гуцульська натура дуже бунтувала, не корилася. Грюкала дверима. Поривала всі стосунки. Однак знову поверталася назад і все відновлювала. Цей
вишкіл зосередженості, зібраності, уважності, ця ретельність — мені зараз із ними добре. Це те, що наполегливо розвивала в мені німецька.

🗣 Чи боялися ви починати перекладати? Хто вас підтримує на цьому шляху? На кого рівняєтеся?

Я якось дуже сміливо почала перекладати, взялася одразу після університету, з юнацькою відвагою. Потім злякалася, відступила. Потім знову повернулася. І мусила себе тоді чітко запитати: ти будеш це робити? Будеш перекладати? Нехай це буде твоє свідоме рішення. Так, я мусила себе виразно запитати й відповісти, щоби усунути всяку невизначеність. Училася перекладати в процесі — сідала й перекладала. Це й було моїм зближенням із перекладом, пізнаванням його. Через перекладання.

Читала також переклади інших перекладачів, авторів. Виробляла навички все перевіряти за перекладу, recherchieren — проводити пошукову роботу, багато пошукової роботи. Дбати під час перекладу про все, робити текст текстом. І це — історія, яка ніколи не закінчується, маю на увазі, удосконалюватися в перекладі, щораз більше розвивати свої навички, уміння. Однак завше в процесі перекладання — сидиш і перекладаєш.

Я завжди була вразлива до гуцульського світу. І мій стосунок до нього, а його до мене дуже непростий. Ми залюблені. Але обоє розуміємо, що з тих чи інших причин бути постійно разом не можемо. Але моє серце завше в горах. І так є. Кожен раз, коли приїжджаю додому, є відчуття, що більше не повернуся назад до Львова, що залишуся назавжди вдома. І це непросте відчуття. Навіть трохи лячне. Хоч я собі кажу, що колись таки залишусь на постійно в горбах.

🗣 Якого жанру книжки ви перекладаєте? Чи часто виникають ситуації, коли книжка, яка вам дуже сподобалася і якою ви хотіли б поділитися, не знаходить відгуку в інших?

Це — художня проза. Це — сучасна німецькомовна література. Недавній час — це моя велика прихильність до літературних репортажів. Як читачки і як перекладачки. Особливо до художніх репортажів австрійських авторів — Мартіна Поллака, Карла-Маркуса Ґаусса. Цілковито досвідчила важливість цього жанру в літературі, перекладаючи книжку Мартіна Поллака «Цісар Америки. Велика втеча з Галичини» і книжку Карла-Маркуса Ґаусса «Собакоїди та інші люди».

Щойно переклала трилогію швейцарського автора Арно Каменіша, три його перші книжки прози. Особливо важливий для мене досвід перекладання. Цілий рік, а то й довше, жила з ними — цими трьома книжками. Хотіла б, щоби читачі
полюбили цю трилогію, прочитали й захотіли про неї розповісти друзям, порекомендувати для читання. Трилогія вийде до кінця травня цього року у видавництві «Книги XXI».

До трилогії автора входять його три прозові книжки: «Сец Нер» (“Sez Ner”), «Позаду вокзалу» (“Hinter dem Bahnhof”) та «Усе
допито» (“Ustrinkata”), написані літературною німецькою мовою з введенням у текст сурсільванського діалекту ретороманської мови, яким розмовляють у гірському швейцарському селі Таваназа кантону Ґраубюнден, місцевості, звідки родом сам автор.

Це — художня проза, яка має свій власний ритм і звучання. Це живі оповіді про горянське життя. Людей, які пам’ятають, хто вони. І вміють розповісти про себе, про своє життя в горах — плинною, енергійною, автентичною мовою, не зраджуючи собі, своїй любові до життя, оповідаючи світу про себе.

Коли йдеться про переклад — це ніби танець у кайданах: ти маєш слідувати автору, бути смиренним, не дофантазовувати. Хоча переклад мене дуже стабілізує, коли є власне письмо. Якби я не мала часу на переклад, то дуже тужила б за ним, і в мене нічого не виходило б із власним писанням. Це дві мої опори. Одна без другої зовсім не функціонують.

🗣 Для проєкту «На дотик» від Goethe-Institut ви перекладали «Сканерів» Роберта М. Зоннтаґа. Чи важлива ця книжка, чим вона інша чи сучасніша від бредберівської? Якою, на вашу думку, має бути сучасна література для підлітків?

У «Сканерах» є чимало алюзій на книжки Бредбері, Гакслі, Орвелла. Працюючи над цим перекладом, я ближче познайомилася з жанром антиутопії. Потрібно було впізнавати у тексті натяки, вказівки, аналогії на романи-антиутопії авторів-класиків. Роберт М. Зоннтаґ (справжнє ім’я — Мартін Шойбле) — письменник із досвідом.

Він дуже добрий репортажист, документаліст. Він дуже коректний та професійний у своєму письмі. Хоча тема була наче б і не моя — антиутопія, роман для підлітків, однак стиль автора, його дуже гарний стилістичний синтаксис, логічно побудовані речення, викликали у мене як перекладачки безмежну вдячність. Такий досвід мені був потрібен. І ця тема — про загрозу зникнення паперових книжок, оцифрування всього паперового, тотальний контроль одного великого концерну над інформацією, усіма даними, певно, не залишить підлітків байдужими.

Знаю, автор написав продовження «Сканерів». Друга частина називається «Зіскановані», там сюжет ще цікавіший, ще непередбачуваніший.

🗣 Що ви цінуєте в літературі, а чого в ній не терпите?

Коли слова стоять на своєму місці, коли автор знає, про що пише. Коли автор любить мову, слова і не поводиться як експлуататор, обережний і уважний до мови, до того, що пише. Люблю тишу в текстах. Коли все виважено. Обдумано.

🗣 Чи проривається ваша гуцульська проза крізь ваші переклади?

Якраз для перекладу трилогії Арно Каменіша мені знадобилася саме гуцульська — окремі слова, репліки в німецьких текстах автора написані сурсільванським діалектом ретороманської мови, які в українському перекладі я передаю
гуцульською. Але радше ні. Є моя проза. І є переклад. Можливо, писання допомагає мені краще зрозуміти автора, побачити його стиль, манеру письма. Переклад натомість відкриває мені нові шляхи праці над моїми власними текстами. У кожному разі, для мене однаково цінними є і переклад, і моє писання. Не змогла б лишень писати чи перекладати.

🗣 «У нас, гуцулів», «До данцу», «Вивчєрики», «Як я ’му жити на полонині», «З-за гір’я. Щоденник любові» — чи однаково любите всі свої книжки?

«У нас, гуцулів» була написана в 2012—2013 роках, а вийшла в 2014 році. Це — моя перша книжка. А прийняла я її до кінця, остаточно, лиш тепер. Сім років. Без неї, однак, я б не писала більше. Якби не вона, моя перша книжка, така відверта, оголена, яку я писала, щоби прийняти себе, я б нічого далі не робила як авторка. То ж цю першу книжку я люблю попри і всупереч. «Вивчєрики», «Як я ’му жити на полонині», «З-за гір’я. Щоденник любові» — я писала так, щоби могти їх любити. Вони надаються до любові. Є такими, як я задумувала. Є добрими. Але писати саме так мені дали дозвіл й можливість «У нас, гуцулів».

Ми, гуцули, не вміємо відповідати чиїйсь уяві про гуцулів, чиїмось стереотипам, кліше. Ми, гуцули, не пробуємо виправдати чиїхось сподівань і надій від вражень від нас.

🗣 Який пережитий досвід — приємний чи не дуже — спонукає вас писати? Чи завжди вам є про що розповісти і знаходите на те потрібні слова?

Мені не йдеться про те, щоби конче писати. Розповідати. Головно про свої приємні чи не дуже досвіди. Мені йдеться про літературу. Щоби опрацьовані в моїй голові думки, спогади, те, що є в моїй пам’яті, я зуміла так вискладати у слова, речення, щоби вони ставалися текстами, літературою. Мали харизму. Літературну. Не має значення тоді, про що ці тексти — про мій особистий досвід чи ні.

Отримала книжку «Сканери» й одразу, не читаючи її, взялася за переклад. Нечасто так роблю, однак у цьому випадку я хотіла входити в текст, перекладати, наперед не знаючи, чим завершиться історія. «Сканери» — книжка про майбутнє, і автор дуже добре його описує. Не важко побачити себе в цих героях, місцях, подіях. Для мене як перекладачки важливішою є мова та стиль книжки, аніж її сюжет. Передати все те, що хотів сказати автор, відтворити динаміку тексту, його ритм.

🗣 Якби вам запропонували перекласти ваші історії про гуцулів, якою мовою вони б зазвучали найповніше?

У 2015 році я була на письменницькій резиденції у Відні й там за умовою резиденції потрібно було мати 10—15 сторінок власної прози, перекладеної на німецьку. Програма забезпечувала нам, авторам, таку можливість. Є кілька уривків із моєї
першої книжки, які перекладачка Марія Вайсенбьок переклала німецькою. Я вже знаю, як вони звучать німецькою. Хотіла б почути, як вони могли б зазвучати французькою. Бо тут у цій моїй прозі йдеться найбільше про темп, ритм, мелодику
текстів. Про це я думала найперше, коли писала їх, особливо це стосується діалогів і прямої мови у текстах, переданих гуцульською.

🗣 Чи виникало коли-небудь бажання написати щось фантастичне, що могло б привидітися, якби ви задрімали на полонині?

Мені все одно сниться те, що я знаю: люди, місця, ситуації. Однак завжди можна працювати з уявою. І мої вівці й полонина могли б небавом опинитися у суперфантастичній історії. Але це скоріше були б кадри з фантастичного
фільму. Тексти я волію писати без дотику до фантастики.

🗣 Часто люди пишуть чи перекладають тому, що вони просто не можуть цього не робити, щось їх змушує, виривається з них. Чому пишете ви? Для чого перекладаєте?

Це — мій особистий вибір. Це — праця, якою мені хочеться займатися. У якій мені хочеться бути, розвиватися, рости. Я вчилася в університеті на факультеті іноземних мов, кафедрі германістики. Так чи так моє життя було завжди пов’язане з мовами, текстами, працею зі словами, смислами. Нехай я колись назву це «сродною працею».

🗣 Яка з ваших на сьогодні перекладених книжок є вашою найулюбленішою?

Кожна — улюблена. Це — щораз новий важливий досвід. Не раз цілком інший за попередній. І — це гарно. Я б тут також
хотіла сказати про книжки, які я переклала, які, однак, не є ще опубліковані. Вони для мене також важливі. Улюблені. Це — роман сучасної німецької авторки Юдіт Шаланскі «Шия жирафи» та роман Одьона фон Горвата «Молодь без Бога». Гарно було б, щоби читачі змогли їх прочитати, щоби вони також стали для них важливими й улюбленими.

Розмову вела Наталія КОВАЛЬ

Яблучко подяки 🙂

Якщо вам подобається те, що ми робимо — відправте нам яблучко подяки 🙂 А ми будемо знати, що рухаємося в правильному напрямку!

10,00 грн.

Share This