Нині дуже часто говорять про те, якою повинна бути освіта майбутнього. Але якщо майбутнє розглядати не як щось
футуристичне, де вчителів замінять роботи чи учні навчатимуться лише за електронними підручниками? Микола Скиба, експерт напряму «Освіта» аналітичного центру «Український інститут майбутнього» вважає, що майбутнє варто розглядати як прогнозування та моделювання можливих сценаріїв розвитку подій. Саме це — одне з основних
завдань, над якими працює інститут. Експерт розповів про те, якою повинна бути Нова українська школа, які ролі мають виконувати педагоги і якими компетентностями володіти, а також дав декілька порад учителям, як організувати власний професійний та особистісний розвиток.
Український інститут майбутнього — це ще доволі молодий аналітичний центр, створений 2016 року. Центр надає компетентну оцінку українським подіям, пропонує майданчик для дискусій на актуальні теми, формулює практичні рекомендації до дій та пропонує ефективні рішення.
З-поміж напрямів роботи інституту: міжнародна та внутрішня політика, національна безпека та оборона, економіка, правоохоронна та судова система, охорона здоров’я. Інститут залучає до реалізації проектів визнаних міжнародних та вітчизняних експертів.
У 2017 році Український інститут майбутнього відкрив ще один напрям діяльності — «Освіта», у якому й працює Микола Скиба. Сфера дослідницьких зацікавлень експерта: зміна освітньої парадигми в контексті четвертої промислової революції, problem solving approach (підхід до вирішення проблем) у шкільному навчанні, формування компетенцій
майбутнього, освіта впродовж життя (lifelong learning) і сталий розвиток особистості.
? Пане Миколо, будь ласка, розкажіть детальніше, які напрями діяльності Українського інституту майбутнього пов’язані зі сферою освіти? Над чим ви як експерт безпосередньо працюєте?
У фокусі діяльності Українського інституту майбутнього — інтелектуальний супровід суспільних змін. Cлово «майбутнє» тут не варто сприймати як футуризм. Ми не працюємо з якимось дуже далеким майбутнім, коли люди будуть літати на Марс, а роботи виконуватимуть за них всю роботу.
Йдеться про майбутнє, про таке суспільство, яке готове взяти відповідальність за порядок денний. Зазвичай такі люди, спільноти на сьогодні мають недостатній вплив на ухвалення важливих рішень у державі. Але їм потрібні певні інтелектуальні інструменти, їм необхідні дані, щоб ці рішення були обґрунтованими, щоб вони мали системний вплив у своїх сферах, та володіли інформацією, як ці рішення вплинуть глобально на всі сфери та життя суспільства загалом. Напрямок «Освіта» в інституті — на стадії розвитку. Оскільки це досить великий спектр, від дошкільної освіти до освіти дорослих, над ним повинен працювати не лише один аналітичний інститут чи один експерт. Тому ми залучаємо до роботи зовнішніх експертів, проводимо публічні заходи, участь у яких беруть фахівці з різних сфер.
Основне завдання — це розуміння освітнього ландшафту, у якому відбувається певна гра, діють певні актори, є певні правила. Як експерт я бачу своє завдання — давати цю загальну картину, щоб кожен, хто причетний до цього освітнього поля: чи батьки, чи абітурієнти, чи людина, яка хоче стати ректором — щоб вони могли зрозуміти, що у сфері освіти
відбувається інтегрально, загалом. Адже в кожного своє бачення, знання в конкретній сфері. Але ми живемо у світі, де все взаємопов’язано. Важливо бачити це масштабно.
Моє завдання — допомогти суспiільству відчути важливі поворотні моменти у сферi освіти.
З іншого боку, моє завдання — допомогти суспільству відчути важливі поворотні моменти у сфері освіти. Для цього ми розробляємо так звані «прогнози» або «сценарні аналізи». Щороку інститут виконує аналітичну вправу, коли всі експерти відстежують усе, що відбувається в їх сфері відповідальності, й складають кілька сценаріїв, як розвиватимуться події наступного року. Зазвичай такі прогнози ми оприлюднюємо наприкінці року. І це — певний посил тим, хто або ухвалює рішення у певній сфері, або має на неї вплив.
У пріоритеті роботи також розробка наскрізних освітніх траєкторій. Актуальне нині — навчання впродовж життя. Більш того, сучасній людині потрібно періодично перенавчатися, тому що певні знання, здобуті раніше, стають нерелевантними. Змінюється, наприклад, економічна ситуація або моделі формування доданої вартості (в економіці додана вартість — це різниця між вартістю продукції, що випускає підприємство, та вартістю засобів виробництва — прим. ред.), змінюються певні суспільні настрої, очікування. Тому в кожної людини повинна бути персональна стратегія навчання та перенавчання впродовж життя.
Якщо говорити про загальну середню освіту, то Український інститут майбутнього тісно співпрацює з Міністерством освіти і науки. Наші експерти працювали над розробкою нового Закону «Про загальну середню освіту», над Державним стандартом для середньої школи. Тепер інститут організовує заходи та публічні дискусії, присвячені реформуванню середньої школи та її зв’язку з вищою освітою.
Освіта повинна готувати людину до роботи в середовищi людей, які змінюють свiт.
Якщо модель роботи початкової школи вже запущено і першокласники вже навчаються за новою системою, то найбільшим викликом наразі у середній освіті є так звана «базова» школа, яка триває з 5 по 9 клас і на яку припадає основний масив обсягу знань, навичок, компетентностей. Поки що менш за все відомо, як відбуватиметься перехід від чинної моделі знань до зовсім нової моделі школи компетентностей.
? Сучасних дітей, які сидять за партами в школах, називають «цифровим» поколінням. На вашу думку, яка школа потрібна цим дітям зараз? Чого в школі варто навчати, а які знання зайві та застарілі?
Оскільки школа — суспільний інститут, вона має відповідати на запити суспільства, а з іншого боку — відповідати тим викликам, із якими це суспільство стикається. Тому варто окреслити виклики, що постали нині перед українським суспільством.
Насамперед — це інтеграція українського суспільства як суб’єкта у відкритий світовий контекст. Адже тривалий час Україна була об’єктом міжнародних відносин. Тобто не було якоїсь чіткої позиції, не було зрозуміло, що чекати від цього суспільства, яку воно грає роль на світовій арені. Фактично, українська держава та суспільство були частиною якоїсь
системи, наприклад, того ж радянського союзу; пізніше — пострадянської номенклатури, розпоподіленої в різних колишніх республіках.
У 2014 році, під час Революції Гідності, цей виклик дуже загострився. За нього взялися аналітичні центри. Створення Українського інституту майбутнього — це теж спосіб почасти відповісти на виклик та окреслити проблему набуття цієї
суб’єктності й включення суспільства вже як суб’єкта в міжнародний процес.
Так само можна говорити про включення України у світовий простір вищої освіти чи в простір освіти загалом. Через те, що Україна приєдналася як повноправний член до Організації економічного співробітництва й розвитку (OECD), ми можемо порівнювати результати навчання українських школярів з школярами десятків інших країн, що туди входять. Йдеться про міжнародне тестування PISA. Це — один із результатів того, що ми як повноцінний суб’єкт включені у світовий простір.
Звичайно, є ще й глобальні виклики, які стоять перед суспільством кожної країни. Наприклад, клімат планети. І не
лише його зміна, а й усвідомлення цього явища, розуміння поглядів на проблему клімату й відповідь на неї через застосування певних технологій.
Ще один виклик — це зростання масивних міграцій, які також пов’язані з економікою, політичними ситуаціями, військовими конфліктами, а також зі зміною клімату. Зазираючи в майбутнє, можна очікувати цілі хвилі кліматичних мігрантів, яких буде не менше ніж біженців унаслідок військових чи етнічних конфліктів. Це також виклик для освіти, адже за такої ситуації система освіти повинна бути адаптивною та гнучкою.
Далі — виклик четвертої промислової революції. Власне, вона відбулася в країнах, які є сьогодні лідерами в економіці та в міжнародних відносинах. Але так чи інакше цей процес впливає на всі країни, бо всі певним чином пов’язані з між-
народною економікою. Споживаючи інформаційні продукти, кожне суспільство бере участь у русі глобальної економіки. І це змінює, наприклад, те, як люди знаходять робочі місця, як створюється додана вартість, адже нині все більше значення в доданій вартості має інтелектуальна власність, а не матеріальні активи.
Відповідно, інтелектуальну власність створюють не конвеєрним виробництвом, а через взаємодію кваліфікованих спеціалістів, здебільшого через горизонтальні зв’язки, а не традиційні ієрархічні. Це змінює систему управління організаціями, вимоги до працівника, який має працювати за таких умов.
Він не просто повинен виконувати завдання, а самостійно ставити собі завдання, виявляти ініціативу і зрештою — генерувати додану вартість, яка відповідає сучасним реаліям. Більш того, брати участь у місії компанії. А місія сучасної компанії — це вже не просто прибуток, а позитивний імпакт (імпакт — показник важливості — прим. ред.) на світ, зокрема й на його проблеми, на кліматичні умови, на екологію, енергетику тощо.
Звичайно, для кожної амбітної людини працювати в компанії за такими правилами є орієнтиром. Тому говорячи про те, як треба будувати траєкторію розвитку людини й освіти, варто зважати, що освіта повинна готувати людину до роботи в такому середовищі людей, які змінюють світ, мати випереджальний характер та фактично розвідувати майбутнє, а не просто працювати з якимось масивом знань, успадкованих із минулого.
Тобто дослідження й отримання знань повинні йти разом. Через це змінюється й сам спосіб навчання. Якщо в класичній школі, до якої ми звикли, учень — це пасивний реципієнт знань, у новій школі учень — це учасник процесу пізнання. Тобто він разом із педагогом формує нові знання, а не просто їх пасивно споживає.
? Щоб реалізувати це навчання, педагоги повинні оволодіти новими знаннями, навичками, компетентностями. Який він — учитель Нової української школи?
Сучасний педагог — це вже не гуру-транслятор нових знань, а наставник, який уміє організувати процес пізнання учнів. Не просто процес навчання чогось, а саме процес пізнання, який передбачає висування гіпотез. Учень повинен учитися ставити запитання й проявляти свій інтерес та допитливість.
Школа має працювати з допитливістю, як частиною людської природи. З одного боку, учитель допомагає розвинути допитливість, з іншого — спрямувати її для вирішення суттєвих проблем, які мають високу ціну в суспільстві та у світі.
Важливо допомогти дитині поставити правильні специфічні питання, дібрати правильні інструменти для дослідження, пошуку інформації, допомогти їй навчитися відділяти випадкове від закономірного, фальшиве від справжнього.
У кожного з учасників цього процесу мають бути розвинуті й так звані «м’які» навички. Це — критичне мислення, креативність, уміння співпрацювати в команді, уміння вирішувати проблеми, ефективно комунікувати, уміння ставити цілі й досягати їх.
Для цього сучасна школа повинна використовувати в освітньому процесі активні методи пізнання. Активне навчання передбачає вихід за межі класу, за межі навчальної програми. У цьому випадку учень відчуватиме, що він працює на себе й отримує знання під свій запит, а умовний клас чи певне середовище — те місце, де він може їх перевірити, знайти спільників, гідну експертизу, і тому йому туди цікаво приходити.
Школа майбутнього — інституція, яка працює без примусу, має й іншу парадигму оцінювання, де оцінка це не покарання або чинний інструмент тримання в покорі, а просто адекватний зворотний зв’язок. Таке оцінювання ділиться на самооцінювання та валідацію вчителем. Подібна модель навчання передбачає й нові ролі учителя. Так, приватні школи, на відміну від державних, уже пілотують ці нові ролі. Наприклад, роль тьютора. Тьютор — це не людина, яка скеровує учня та працює з його запитами, допомагає зрозуміти себе, поставити правильні питання, уточнити їх, обрати траєкторію руху та не сходити з неї.
Інша роль учителя — ментор, який, на відміну від класичного педагога, не перевіряє знання учнів та не задає домашніх завдань. Ментор — це той, до кого учень приходить сам, щоб дослідити якусь тему й перевірити свої гіпотези. Ментор говорить із погляду практика, відділяє істину від ілюзій, конструктивні рішення, які будуть працювати, від тих, які будуть неефективними, і так допомагає наблизити учня до результату.
Інша роль учителя — це роль фасилітатора. У школах нового покоління застосовують дуже багато групових способів пізнання й дослідження, а не сидіння «потилиця в потилицю» в класі. Це — використання колективного інтелекту,
уміння зібрати команду, працювати в цій команді. Фасилітатор — це той, хто відповідає за групову динаміку, хто вміє цей процес зробити ефективнішим.
Звичайно, педагоги мають бути обізнаними з усіма необхідними компетентностями і, відповідно до нових ролей, вміти обирати свою спеціалізацію. Якщо ж говорити про шкільні предмети, як галузі знань, то вони нікуди не зникають. Але нині вони постають не як певний склад, на якому розфасовані по коробках факти, а стають більш лабораторією, де факти не лежать на поличках, а в конкретних ситуаціях здобуваються через зазирання в мікроскоп, здійснення обчислень, під час самостійної роботи в архівах…
У такому разі педагог — не просто вчитель-предметник, а людина, яка сама розвивається, окреслює проблеми більш високого рівня й залучає учнів до цього процесу, як гід, який веде за собою та показує, на що спроможна сучасна наука.
? Закон України «Про освіту» визначає три види освіти: формальна, неформальна та інформальна. Який вид освіти має бути основним для власного професійного розвитку вчителя?
Педагогам варто комбінувати ці три види освіти. Методологією шкіл нового покоління є активне навчання та навчання на основі учнівського запиту або Inquiry Based Learning (процес конструювання учнями знань через формулювання власних запитань і пошуку відповідей на них — прим.ред.). Єврокомісія у звіті про ключові компетентності, датованому лютим 2018 року, визначає навчання на основі запиту як одну з провідних методологій освіти, що допоможе досягнути того рівня компетентностей, на які розраховує ринок та світова спільнота. Реалізувати Inquiry Based Learning можна через співпрацю шкіл як класичних інституцій зі своїми обмеженими моделями, які вони успадковують, з новими динамічними
інституціями, які надають актуальніші освітні послуги.
Людина, яка опирається змiнам, відчуває страх, тривогу, скутість.
? Наведіть, будь ласка, приклад такої співпраці.
Наприклад, співпраця школи з фаблабами. Це лабораторії, гуртки, оснащені 3-D принтерами, лазерними пристроями для швидкого прототипування. Такі фаблаби розраховані на те, щоб майже кожна людина мала змогу втілити свою ідею. Звичайно, не кожна школа може створити у своєму закладі фаблаб, тому що обладнання для нього сьогодні достатньо дороге. Хоча, насправді, якщо використовувати такі інструменти, як громадський бюджет чи донорську допомогу, усе реально.
Якщо школа не має власного фаблабу, вона може співпрацювати з подібними центрами (вони вже є в кожному великому місті України), хоча б раз на місяць. Бо не всі учні видаватимуть по ідеї щотижня. Або ж, наприклад, учень, не отримуючи достатньої експертизи з хімії чи біології, може відвідати якусь нову секцію в Малій академії наук чи в певних приватних структурах, які дають поглиблені знання з біології саме через практичні досліди. Це можуть бути навіть підприємства.
Нинi всім освітянам зрозуміло, щоб ефективно навчати сучасних дiтей, потрiбно використовувати iгрові методики.
Результат, який молода людина отримує під час досліджень, зараховують як найвищий бал з предмета. Так результати неформальної освіти визнаються як інституції формальної освіти.
Насправді, можливостей співпраці дуже багато. На жаль, українські школи дуже мало використовують можливості музеїв, які мають величезні архіви з потенційним джерелом знань. А ще працівники музеїв досить активно експериментують із музейною педагогікою: спеціально розробляють різні інтерактивні екскурсії, квести, майстер-класи, під час відвідування яких можна поєднати і навчальну програму, і те, що цікаво учням.
? Сьогодні є вчителі, які вітають зміни в освіті та хочуть їх упроваджувати, а є ті, хто не хоче змінювати застарілу шкільну систему. У чому полягає причина такого опору? Як педагогам безболісно адаптуватися до змін?
Поради необхідно давати тим, хто з такими вчителями перебуває та працює поруч. Людина, яка опирається змінам, відчуває страх, тривогу, скутість. У чомусь вона — людина з обмеженими можливостями через те, що цей страх просто її паралізує.
Тому тут велика відповідальність покладається на колег та близьких. По-перше, таких людей потрібно зрозуміти. Можливо, у житті вони не мали справжнього розуміння та співчуття. Для того щоб їх розслабити, варто навіть застосовувати певні форми педагогічної терапії.
По-друге, потрібно адекватно, у простій, зрозумілій, а подекуди й жартівливій формі, інформувати та пояснювати таким учителям, куди рухається світ. Окрім цього, щоб справді набути тих навичок і компетентностей, які дають змогу людині адаптуватися до швидкозмінного світу, мають бути певні інструменти. Новий алгоритм роботи має бути простим, без зайвої бюрократизації.
Більшість педагогів, так зване «ядро», психологічно готові до змін. Хтось із них розуміє, що вони мусять змінюватися, комусь це цікаво, тому що змінюються інші. Але їм потрібно дати можливості для освоєння спеціальних навичок та інструментів. Для цього в Україні функціонують (не)регіональні конференції EdCamp, освітня спілка «Освіторія», плат-
форма онлайн-освіти EdEra, організація, що працює з управлінською культурою школи «Про.Світ», програма лідерського розвитку «Навчай для України», пришкільні мовні табори «GoCamp» тощо.
Про них освітянам потрібно говорити більше. У цьому плані активно працює Міністерство освіти і науки, на сайті якого публікують інформацію про подібні формати. Але бракує якогось єдиного ресурсу, де можна було б знайти й у зручній формі, наприклад, у вигляді мапи, побачити всі наявні ресурси. Ці організації утворили певну систему агентів змін. Тепер їм варто домовитися між собою, консолідувати свої бази даних, досвід і зробити входження до процесу трансформації освіти для вчителів максимально привабливим.
? На початку бесіди ви говорили про те, що кожна доросла людина повинна мати власну стратегію навчання впродовж життя. Якщо говорити про педагога сучасної школи, якою повинна бути його стратегія і як розвивати цю навичку?
Учителю варто зрозуміти, що він має бути спеціалістом із розвитку людини, а не просто предметником чи вчителем початкових класів і/або методистом. Важливо пам’ятати: життя не зазавершується в одній школі й навіть не завершується на педагогічній кар’єрі. Для сучасної людини цілком нормально змінювати професію.
Адже, окрім кар’єрного зростання, є ще й особистісний розвиток, який іноді спонукає людину виходити за межі якоїсь сфери, де вона вже здобула успіх, має певний статус, але все це вже не дає їй задоволення, відчуття повноти буття. Тоді людина переживає кризу, а дехто й вигорання. І якщо таке вигорання ще не створило «попелище», то це сигнал виходити із цієї сфери й опановувати нові.
У такому разі важливо не боятись і розуміти, що означена траєкторія розвитку може допомогти позбавитися проблеми професійного вигорання та привести вчителя туди, де більше можливостей і де цікавіше працювати. Наприклад, педагог може професійно розвиватись у сфері HR, може бути автором книжок, письменником чи дослідником. Візьмемо до прикладу вчителів хімії, біології чи фізики. Вони обмежені у своїй професійній діяльності в школі. Але вчитель-предметник може піти працювати до певних лабораторій чи до приватного сектора освіти.
Треба розуміти, що розвиток — це вибір амбітнішої, складнішої мети й рух за цією метою. Тут важливий не стільки професійний статус учителя, а його роль, яка може вивести педагога на зовсім інший рівень розвитку, але суть діяльності залишається та сама — це навчання інших, поглиблення власної експертизи та їх комбінація.
Нині всім освітянам зрозуміло, щоб ефективно навчати сучасних дітей, потрібно використовувати ігрові методики, для яких потрібні якісь інтерфейси, програми. Їх сьогодні обмаль. І ось учитель, який зацікавлений у створенні такого продукту, може співпрацювати з компанією, де буде потрібний його педагогічний досвід, або створити власний. Так педагог поєднає свій досвід із цифровою грамотністю інших колег. Разом така команда може створити якісні продукти. Щоб краще зрозуміти себе, учитель може пройти таку форму навчання, як коучинг.
Потрiбно бути в курсi можливостей особистiсного й професiйного розвитку.
Є прості інструменти для визначення вектора розвитку, наприклад, матриця Ікігай. Матриця має чотири поля із запитаннями, які допомагають людині визначитися, що їй вдається найкраще, до чого вона відчуває пристрасть, що потрібно для світу, за що їй готові платити. Це дає змогу відчути свої сильні сторони і знайти баланс між власними потребами й зовнішніми запитами. Після виконання такої вправи вчитель може визначитися, яку діяльність обрати, щоб вона була драйвовою, потрібною, щоб за неї платили і щоб впевнено почуватися спеціалістом.
Важливо пильнувати власний ресурсний стан, відновлюватися через подорожі, мистецькі враження й творчість, виходи на природу, мати хобі. Не зайвим буде вести щоденник «від руки» і осмислювати свій досвід. Допомагає медитація й робота з особистим наставником.
Потрібно бути в курсі можливостей особистісного й професійного розвитку, які сьогодні наявні, а їх дуже багато. Частина сервісів для розвитку платні й потрібно бути готовим інвестувати в себе. Але є інструменти цілком доступні в мережі Інтернет. Наприклад, онлайнкурси від провідних університетів чи інтелектуальних центрів світу, які можна пройти не виїжджаючи зі свого міста.