Після провалу «бліцкригу» та переходу до затяжної війни на Сході нацистська Німеччина
вже в останні місяці 1941 р. зіткнулася з дефіцитом робочої сили в самому Рейху. Для
розв’язання цієї проблеми започаткували програму переміщення «трудових ресурсів»
(місцевих чоловіків та жінок переважно віком від 16 до 55 років) з окупованих східних
територій для їх використання в промисловості та сільському господарстві. Рішення про
можливість використання «трудових ресурсів», передусім в індустрії, із території СРСР
що до війни не планували, і що суперечило ідеології націонал-соціалізму, було ухвалено
Гітлером та Герингом наприкінці осені 1941 р. Одним із важливих регіонів проведення
трудових мобілізаційних кампаній окупантами став генеральний округ «Житомир».

StelnykovychСергій Стельникович — доктор історичних наук, доцент кафедри історії України Житомирського державного університету імені Івана Франка. Автор близько 100 наукових публікацій, зокрема низки монографій з історії українського національного руху опору Т. Бульби-Боровця та становища Житомирсько-Вінницького регіону в умовах нацистської окупації.
Лауреат премій і конкурсів — Всеукраїнської премії ім. І. Огієнка, Житомирської обласної краєзнавчої премії, Житомирського обласного конкурсу «Краща книга року» (за книгу «Житомирсько-Вінницький регіон в умовах нацистської окупації (1941—1944 рр.)»). У 2010, 2015—2016 роках був «Науковцем року» Житомирського державного університету імені Івана Франка; відзначений нагрудним знаком «Слава Житомирського державного університету імені Івана Франка».

Пане Сергію, рада вітати вас у редакції часопису «Історія України». Залучення нацистами в роки Другої світової війни до праці іноземців стало одним із найбільших в історії масовим використанням іноземних громадян в економіці певної держави. Одну з найчисленніших груп іноземців, які були змушені працювати в Рейху, становили українці. Тож цілком закономірно, що майже кожна українська сім’я в роки війни зазнала лиха трудових мобілізацій. Нацисти на окупованих територіях здійснювали мобілізаційні кампанії в кілька етапів. Спочатку окупанти проводили в Україні добровільний набір місцевого населення на роботи до Рейху. Як нацисти агітували українців ставати «східними робітниками»?

На першому етапі реалізації нового напряму нацистської політики вже з листопада 1941 р. на території рейхскомісаріату «Україна» було сформовано 10 вербувальних комісій, дві з яких розміщувалися в Житомирі та Вінниці. Їхнє завдання полягало у наборі для Рейху радянських військовополонених. Однак у зв’язку з незначною кількістю працездатних полонених, адже голод та епідемії значно підірвали здоров’я та призвели до масової смертності бранців, було вирішено зосередитися на цивільному населенні.

Серед населення Житомирського генерального округу пропагандистська кампанія із добровільного набору на роботи до Німеччини розпочалася наприкінці 1941 — на початку 1942 рр. Через численні газети, плакати, листівки, а пізніше й через радіо, кінохроніку та деякі форми усної пропаганди жителів окупованих територій запрошували на працю в Рейх, яка нібито мала матеріально забезпечити як самих працівників, так і їхні сім’ї. Не маючи реального уявлення про ставлення нацистів до «трудових ресурсів» зі Сходу, частина осіб, зокрема з Житомирщини, наприкінці 1941 — на початку 1942 рр., піддавшись впливу пропагандистських закликів, виявила бажання добровільного від’їзду на роботу.
Приміром, уже наприкінці 1941 р. в Німеччину вирушили 36 жителів с. Романівка, 22 жителі с. Паволоч та 10 жителів с. Кошляки Попільнянського району Житомирської області. У Житомирі перша група остарбайтерів («робітники зі Сходу», як їх називали окупанти) була відібрана для відправки біржею праці 9—10 січня 1942 р.

Що зумовило перехід нацистів до проведення примусових трудових мобілізацій?

Кількість добровольців, спрямованих до Німеччини в цей час, не могла забезпечити потреб нацистів у робочій силі. Тому 26 січня 1942 р. господарський штаб німецького командування на Сході в секретній інструкції вимагав: «Якщо кількість добровольців не виправдає сподівань, то згідно з наказом під час вербування необхідно застосовувати найбільш суворі заходи». По суті, ця вимога передбачала перехід до примусовості в проведенні трудових мобілізаційних заходів серед населення окупованих територій.

Для організації та проведення мобілізаційних кампаній нацисти ввели посаду «головного уповноваженого з використання робочої сили». Наказом Гітлера від 21 березня 1942 р. головним уповноваженим із використання робочої сили було призначено гауляйтера Ф. Заукеля, якому підпорядковувалися всі інстанції з мобілізації «трудових ресурсів». Уже 31 березня 1942 р. «головний уповноважений» видав наказ рейхскомісарам на Сході, у якому йшлося: «Вербування, за яке ви відповідаєте, повинно форсуватися усіма доступними засобами, включаючи суворе застосування принципу примусової праці». 20 квітня 1942 р. Ф. Заукель розіслав німецьким урядовим та військовим органам таємну «Програму головного уповноваженого з використання робочої сили». У документі зазначалося: «Конче необхідно використовувати в окупованих радянських областях наявні людські резерви. Якщо не вдасться добровільно залучити потрібну робочу силу, то необхідно негайно розпочати мобілізацію та примусове підписання індивідуальних зобов’язань».

Якими були наслідки мобілізації трудових ресурсів у генеральному окрузі «Житомир»?

Перша масова мобілізаційна кампанія на території генерального округу «Житомир» розпочалася в березні 1942 р. За словами начальника відділу праці генералкомісаріату Фаєрабенда, уже станом на червень 1942 р. до Рейху було депортовано 40 462 особи. У майбутньому з Житомирського генерального округу планували вислати ще 140 тис. жителів. Відомо, що вже наприкінці 1942 р. нацисти констатували, що агітація не досягає своєї мети й наявні лише окремі випадки добровільного від’їзду до Рейху.

До яких насильницьких методів вдавалися окупанти під час трудових мобілізацій?

Справді, через труднощі з набором робочої сили для виконання «планів» сільські старости та поліція з весни 1942 р. розпочали насильницький набір молоді. Із осені 1942 р. такі акції, які проводили гітлерівці, перетворилися на масові облави на місцевих жителів. У жовтні 1942 р. нібито під виглядом колгоспних зборів окупанти зібрали жителів двох сіл Ярунського району й так «мобілізували» 250 селян; 29 жовтня 1942 р. у Звягелі та 14 й 16 листопада 1942 р. в Бердичеві відбулися облави в кінотеатрах. Особливо масштабними нацистські «полювання» за робочою силою стали з квітня 1943 р., коли Заукель перед керівництвом генерального округу «Житомир» поставив завдання щоденного набору 1 тис. робітників. 30 червня 1943 р. нагового приїзду в Україну відвідав Житомир, генеральний комісар Лейзер доповідав, що «вербування робочої сили можна проводити лише насильницькими засобами, вживаючи жорстоких заходів».

Після перших масових депортацій весною 1942 р. з’явилася нова форма агітації — публікація листів (листівок) нібито від імені остарбайтерів, у яких вони позитивно відгукувалися про умови праці, проживання та дозвілля в Рейху. Пане Сергію, чи не могли би ви навести якісь конкретні приклади таких листів?

Узагальнювальним щодо цього видається лист остарбайтера, хлопця, який начебто пише до свого батька Василя Дударенка в с. Андрієво Черняхівського району, оприлюднений у 1943 р. на шпальтах бердичівської газети «Нова доба»: «Я живу добре. Ми працюємо 8 годин щоденно. Їм три рази на день. Після закінчення роботи гуляємо у місті та ходимо в кіно. Нам дали нову одежу, а стара вже зношена. Грішми я отримую 38 марок на місяць. Дві ковдри, ложку, чашку й кастр[у]лю я теж отримав. Мені живеться тут дуже добре, тільки сумую за домом. Привіт всім». У частині таких «щирих» листів де-які українські хлопці й дівчата писали, що навіть планують залишитися в Німеччині після закінчення офіційно проголошеного терміну робіт.

Загалом листи, які були єдиним зв’язком мобілізованих із сім’єю, зазнавали німецької цензури. Зокрема, серед «опрацьованих» у червні 1943 р. німецькою цензурою листів 95% мали негативні відгуки про умови перебування в Німеччині та менш ніж 1% — позитивні.

Знаю, що Вам, пане Сергію, вдалося віднайти в архівах документи про організацію нацистами екскурсійно-пропагандистських подорожей до Німеччини. Розкажіть детальніше про те, кого саме запрошували взяти участь у таких заходах.

Так, специфічною формою пропаганди в генеральному окрузі «Житомир» стала організація окупантами екскурсійно-пропагандистських подорожей до Рейху. За задумом німців, такі кампанії мали позитивно вплинути як на самих екс-курсантів, так і через їхню обов’язкову майбутню агітацію — на місцеве українське населення. Першочергово акцент робили на організацію «екскурсій» для голів громадських господарств, агрономів, сільських старост. Перша двотижнева екскурсійно-пропагандистська подорож до Німеччини трьох голів громадських господарств із с. Волиця (Яків Рокітенець) Андрушівського району, с. Піски (Арсен Грицай) та с. Сінгури (Панас Трохімець) Житомирського району, підтримана генеральним комісаром К. Клеммом, відбулася у квітні 1942 р.

Чи використовували окупанти українські Церкви з пропагандистською метою? На скільки духовенство виявляло самостійність у відповідних акціях?

Так, обидві православні конфесії регіону — Автономна православна церква та Українська автокефальна православна церква змушені були підключитися до нацистської пропаганди. І від рядового духовенства, і від єпископів Леонтія, Григорія та інших вимагали підтримки окупаційної політики, зокрема у сфері мобілізації «трудових ресурсів». На території округу від імені керівництва церков нацисти розповсюджували листівки, у яких населення переконували в необхідності підтримки трудових мобілізаційних кампаній. У прокламації до духовенства й віруючих єпископ Вінницький Євлогій звертався: «…станьмо всі до праці, на яку нас поставлять, і дітей своїх пошлем туди, куди нам скажуть». Зауважимо, що той самий Григорій свого часу виступив із критикою нацистської політики, що стало однією із причин його ув’язнення восени 1942 р.

Чи дали згадані пропагандистські заходи, до яких вдавалися нацисти, бажані результати?

Незважаючи на всі пропагандистські зусилля окупантів, до березня 1943 р. написання заяв про добровільний від’їзд до Рейху фактично припинилося. Не могли переконати населення й повідомлення окупаційної влади про виплату що- місячних компенсацій у сумі 130 крб для сім’ї мобілізованого, про максимально дворічний термін перебування працівників у Німеччині та обіцянки відпусток для остарбайтерів. Зображені пропагандою умови праці й життя в Німеччині суперечили реальній практиці насильницьких мобілізаційних кампаній та депортацій. Один із типових випадків відправки населення до Рейху з Вінниці станом на середину 1943 р. описував у спогадах М. Селешко: «От женуть їх під вартою через міст на Бозі [Південний Буг]. Все обвантажене клунками. Діти плачуть, немов би це був похорон. В транспорті були здебільша такі дівчата і хлопці, що їх можна ще дітьми уважати. З боків, з переду і ззаду багато поліції. Вона не церемониться. Хто відступає, того прикладами підганяють, хто не може нести свій клунок, мусить його покинути і йти далі…

Ззаду невеличка поліційна резерва на випадок, коли б була спроба транспорт силою відбити. За тою поліційною резервою йшла друга колона, але вже без охорони. Це батьки і матері, що відпроваджують своїх дітей на двірець [вокзал]. І в тій колоні плач і жалі…». Серед місцевого населення також поширилася інформація про реальні умови перебування остарбайтерів у імперії. Одним із джерел цих відомостей стали хворі й непрацездатні робітники, часто скалічені унаслідок бомбардувань німецьких промислових об’єктів авіацією союзників, які поверталися на батьківщину. Вкрай негативне враження на жителів регіону мало повернення груп «відпрацьованих» чоловіків і жінок
до Житомира (липень 1943 р.) та Вінниці (вересень 1943 р.). Та й не завжди нацистська цензура «справлялася» із потоком кореспонденції від українських робітників. У вересні 1943 р. дівчина на ім’я Марія в листі, наголошуючи на своїй нелегкій долі мобілізованої до Німеччини, писала матері в с. Волицю Андрушівського району: «…мамо[,] за що мене так Бог покарав…».

Незважаючи на зазначене вище, поодинокі випадки добровільного від’їзду жителів генерального округу «Житомир» до Німеччини усе ж таки траплялися навіть влітку 1943 р. Це були люди, які на місці не мали засобів для існування, часто голодували, тому відправка на роботу була для них засобом біологічного виживання. Така категорія населення складала основний контингент добровольців і в 1942 р. 27 червня 1943 р. до Житковицького міського управління надійшла заява від жительки району Софії Ахрамович із бажанням добровільного від’їзду на роботу до Німеччини. Дівчина зверталася до міськуправління зі словами: «Я прошу, щоб розглянули мою заяву, і, якщо можна, видайте мені на дорогу дещо з одягу і взуття, оскільки я майже нічого не маю». Іноді добровільно від’їжджали в Рейх колаборанти, залучені в роботу допоміжного управління та поліційно-жандармських органів, працівники деяких підприємств, зокрема північних районів генерального округу.

Дякую, пане Сергію, за змістовну розмову. Сподіваюся, що вона матиме продовження, адже ми розглянули лише один аспект трудових мобілізаційних кампаній до Німеччини — пропагандистські заходи нацистів. Маю надію, що в подальшому наші читачі зможуть дізнатися про те, як українці чинили опір примусовому вивезенню на роботи до Рейху.

Розмову вела Олена ПОДОБЄД

Share This