Батькам необхідно допомогти стати грамотними вихователями, тому основний зміст роботи педагога в цьому напрямі — дати їм знання з питань психології та соціальної педагогіки. Причому педагогізація батьків повинна мати випереджальний характер. Трактуючи школу як засіб педагогізації соціального середовища, до того ж не лише
через педагогічний колектив, а й через соціально-розвинених учнів та батьків, соціальний педагог є сучасним фахівцем із соціального виховання, покликаним сприяти взаємодії школи й сім’ї задля перетворення наявних зв’язків і вибудовування на їхньому ґрунті основ культури й професіоналізму, які так необхідні для розв’язання проблем дитинства та сучасного соціуму взагалі.

Сім’я завжди була і є природним середовищем первинної соціалізації дитини, джерелом матеріальної та емоційної підтримки, засобом збереження й передавання культурних цінностей від покоління до покоління.

Проте не всі батьки розуміють свої права та обов’язки. Деякі з них недооцінюють значення сімейного виховання та, не маючи необхідних знань, припускають серйозних помилок у вихованні дітей. Тому важливим стає питання підго-
товки батьків до процесу виховання. Саме педагогізація батьків є сьогодні центральною проблемою у взаємовідносинах школи та сім’ї.

Поняття «педагогізація середовища» увів у науковий обіг перший вітчизняний соціальний педагог Станіслав Теофілович Шацький. Педагогізація середовища, за Шацьким, — це:
1) розроблення теорії та методики взаємодії школи з іншими виховними закладами, вивчення й використання виховних можливостей соціального середовища загалом;
2) усвідомлене насичення, збагачення соціального середовища виховним потенціалом.

У теоретичному обґрунтуванні своєї соціально-педагогічної системи Станіслав Шацький виходив із того, що виховання поділяють на два процеси:
1) малий — у стінах школи;
2) великий — вплив родини, однолітків, дорослих тощо. Виховувати лише в стінах школи — прирікати на невдачу, оскільки виховні цілі, які не підтримує саме життя, або ж одразу відкидатимуть вихованці, або вони сприятимуть вихованню «дволиких Янусів».

Перший вітчизняний соціальний педагог наголошував: «Ми маємо поступово привчатися до ширшого погляду на педагогічну справу. Робота ця масова, і завданням нашим є організація масових зусиль виховувати дітей, підлітків, молодь». Виховувати для нього означало «створювати в певному середовищі сприятливі умови для дітей, які черпають і мотиви, і матеріал для роботи із цього середовища. Не можна говорити про педагогічний процес, який відбувається лише в спеціальних шкільних будівлях».

Станіслав Шацький трактував школу як засіб педагогізації соціального середовища, до того ж не лише через педагогічний колектив, а й через соціально-розвинених учнів та батьків.

Педагогізацію батьківського середовища
здійснюють у двох напрямах, якими є педа-
гогічна освіта батьків (просвіта) та залучення
батьків до виховної роботи з дітьми.

Соціальний педагог повинен попередити проблему, своєчасно виявити та усунути причини, які призводять до її виникнення, забезпечити превентивну, просвітницьку, консультативну роботу з усіма учасниками навчально-виховного процесу для подолання різноманітних негативних явищ (морального, фізичного, соціального характеру),
відхилень у поведінці й спілкуванні людей і, таким чином, оздоровити їхнє оточення.

Особливості роботи соціального педагога з батьками в сучасній школі

Роботу соціального педагога спрямовано на спонукання людини до дії, ініціювання творчості. Батькам необхідно допомогти стати грамотними, тому основний зміст роботи педагога в цьому напрямі — дати їм знання з психології та соціальної педагогіки. Причому педагогізація батьків повинна мати випереджувальний характер.

Наприклад, про специфіку підліткового віку, особливості поведінки й зміни в характері дітей у цьому віці слід вести мову з батьками набагато раніше, саме в початковій школі, аби вони спокійно, гідно й аргументовано зустрічали ті труднощі, які принесе їм підлітковий вік дитини.

Щоб освітній вплив викликав справжній інтерес у батьків, соціальний педагог має не лише пропонувати теми для обговорення під час зустрічі, а й враховувати побажання й пропозиції слухачів у доборі тем, використовувати нові, незвичні форми та методи роботи.

Величезне значення в роботі з батьками має заздалегідь спланована, продумана, чітко організована система співпраці. Спонтанні, погано розроблені батьківські збори чи зустрічі нічого, крім недовіри й тривоги, у батьків не викликають.

Уже з першого класу педагог має ознайомити батьків із традиціями школи, її історією, досягненнями в навчанні та вихованні учнів. Батькам корисно знати, якими педагогами пишається освітній заклад. Входження батьків у єдиний шкільний простір починається зі щорічної традиційної екскурсії приміщенням школи. Така зустріч допоможе батьками оцінити зміни в оформленні приміщення, довідатися про успіхи, яких досягнув заклад за навчальний рік, ознайомитися з проблемами, які вимагають вирішення за участі батьків. Ефективна взаємодія школи із сім’єю не відбудеться, якщо педагог не ознайомить батьків із тими вимогами, які висуває школа до учнів із перших днів навчання, передусім зі Статутом навчально-виховного закладу, правилами поведінки в класі, спортивній залі, бібліотеці, їдальні тощо.

Якомога частіше зустрічатися й спілкуватися з батьками, знати їхнє ставлення до школи, до навчально-виховного процесу — ось реальна можливість запобігти проблемам у навчанні та вихованні, які можуть виникнути в школярів на наступних етапах здобування знань.

Великого значення набуває залучення батьків до організації гурткової та творчої роботи з учнівським колективом. Фізичний і психічний розвиток дитини в дошкільний період, її статус у перші роки навчання, уміння взаємодіяти з ровесниками, іншими дітьми, ставлення батьків до успіхів і невдач своєї дитини, атмосфера в сім’ї, її педагогічний потенціал — ці та інші питання педагог обов’язково має розглядати з колективом батьків, адже співпраця триватиме роками.

Більшість батьків старшокласників досить критично ставляться до проведення виховних заходів та інших форм роботи, безпосередньо не пов’язаних із навчальною діяльністю. Вони часто не розуміють важливість тем, актуальних для нашого суспільства. Тому головне завдання — зацікавити батьків (і тут доречно використати різні інтерактивні
форми та методи роботи), зокрема через роботу з учнями (батьки зазвичай цікавляться результатами всіляких опитувань їхніх дітей).

Отже, соціальний педагог повинен виконувати різноманітні соціальні ролі й змінювати їх у практичній діяльності залежно від ситуації й типу проблеми (схема 1).

СОЦІАЛЬНІ РОЛІ СОЦІАЛЬНОГО ПЕДАГОГА В РОБОТІ З БАТЬКАМИ

  1. Посередник

  2. Адвокат

  3. Помічник

  4. Учасник спільної діяльності

  5. Конфліктолог

  6. Експерт

Професійна діяльність соціального педагога — це комплекс взаємопов’язаних діяльностей (виховна, навчальна, розвивальна, соціокультурна, комунікативна, консультативна тощо), спрямованих на різні запити батьків, для здійснення яких необхідні певні професійні знання, уміння та навички, а також професійні якості.

Інтерактивні форми й методи роботи з батьками та рекомендації щодо їх використання

Соціальний педагог у своїй діяльності використовує систему заходів соціального виховання, спрямованих на створення оптимальної соціальної ситуації розвитку всіх учасників освітнього процесу, які пожвавлюють різні види їхньої активності (бесіди, тренінги, марафони, дебати тощо).

Люди навчаються по-різному: дехто краще засвоює матеріал, коли читає, інший — коли слухає, а хтось — під час практичних занять. Педагог, який урізноманітнює форми й методи подачі матеріалу, має більші можливості забезпечити потреби аудиторії, закріпити вивчене.

Обираючи методи викладання, слід враховувати:

  • рівень знань учасників щодо цієї теми;
  • якими навчальними засобами підкріпити матеріал, що викладають;
  • розміри групи (інтерактивні форми ефективніші за меншої кількості учасників);
  • ресурси, зокрема часу й простору (розподіл на малі групи потребує більше часу і простору, ніж робота всією групою);
  • умови в приміщенні (фіксоване розташування робочих місць ускладнює пересування й зміну конфігурації).

Способи формування групи

Загалом існує два способи формування груп — для роботи в складі цілої (великої) групи та для роботи в складі малих груп. Кожному з них притаманні свої особливості. Заняття в складі групи передбачає, що всі учасники сидять разом, і їхню увагу зосереджено на лідерові групи.

Такий вид роботи зазвичай застосовують:

  • під час початкового привітання та вступної частини щоденних занять;
  • коли треба вислухати одного або кількох промовців, зокрема під час читання лекції або проведення колективної презентації перед аудиторією;
  • під час обміну результатами роботи, виконаної в складі малих груп;
  • наприкінці тренінгу для підбиття підсумків і завершення заняття.

Переваги групової роботи полягають у тому, що з інформацією та досвідом можуть ознайомитися всі члени групи. Окрім того, існує можливість легко давати інструкції одразу всім учасникам. Важливо також, що окремі учасники неспроможні одразу брати активну участь у навчанні, відчувають обмеження можливостей щодо засвоєння матеріалу, їм легше адаптуватися до умов тренінгу у великій групі.

Особливості роботи в колі

Якомога більше працюйте в колі. За можливості починайте та завершуйте свою роботу з групою в колі. Це створює особливу атмосферу, коли роботу виконують на «одному диханні». Коло єднає та захищає, сприяє роздумам під час занять.

Коло створює:

  • простір для діалогу, де є змога розвивати навички слухання;
  • рівне та неієрархічне середовище;
  • місце, де кожного/кожну, хто забажає, можуть побачити, почути та пізнати;
  • можливість установити зоровий контакт з усіма присутніми;
  •  безпечне місце, де немає зорових бар’єрів (наприклад, парт, столів, де є чіткі межі);
  • можливість дослідити різні ставлення до одного й того самого явища.

Робота в малих групах

На відміну від занять у складі всієї групи, коли учасники є переважно пасивними одержувачами інформації, заняття в малих групах передбачають активність, жваву взаємодію одне з одним, вироблення власних ідей та виявлення творчості в інших формах. У малих групах доцільно мати двох тренерів: вони зможуть приділити більше часу, допомагаючи кожній групі, водночас вносять у процес особисті якості та досвід, збагачуючи матеріал, який викладають.

Метод малих груп зручний у застосуванні, коли учасникам потрібно:

  • познайомитися одне з одним;
  • переглянути матеріал, представлений на лекції;
  • розв’язати завдання, поставлені тренером;
  • спланувати, як представити інформацію іншим групам у формі рольової гри;
  • відпочити, навчитися взаємодіяти, адаптуватися серед незнайомих людей.

Існує чимало способів організації малих груп, кількість людей у яких зазвичай коливається від двох до восьми. Якщо кількість членів перевищує вісім, їм важко одночасно брати участь у роботі і, відповідно, легше виключитися з неї — тоді група часто розпадається на підгрупи. Спосіб формування груп залежатиме від виду роботи, яку вони виконують. У деяких випадках варто об’єднувати людей за характером професії, наприклад, правоохоронців — в одну групу, а освітян — в іншу.

Поширені способи формування груп (за умови творчого підходу тренер завжди може застосувати й інші)

  1. Учасникам (розташованим у фіксованому порядку — колом, півколом, лінією тощо) пропонують розподілитися за порядком (справа наліво або навпаки) самим (або це робить тренер) на таку кількість номерів, яка потрібна, залежно від того, скільки людей має входити до складу кожної малої групи (наприклад, розподілитися на перший-другий номери, перший-другий-третій тощо). Учасники з однаковими номерами створюють відповідні групи (група номер один, група номер два, група номер три тощо).
  2. Групи формують з учасників (двох, трьох і більше), які сидять безпосередньо поруч.
  3.  Учасникам пропонують на вибір кілька питань для обговорення (одного, двох, трьох тощо — за потрібної кількості груп), групи формують учасники добровільно за інтересами.

Групи обговорення

Їх створюють для стимулювання мислення та вироблення ідей, пов’язаних із певною темою. Наприклад, тоді, коли необхідно з’ясувати теми, які люди хотіли б вивчити глибше або про які хотіли б дізнатися більше. Від учасників групи обговорення не вимагають розв’язання проблеми або завершення складання переліку завдань. Оптимальний розмір групи обговорення становить 4—6 осіб. Обговорення має бути відносно коротким — близько десяти хвилин. Учасникам групи обговорення тренер повинен чітко пояснити мету. Якщо цей метод застосовуватимуть досить часто, слід змінювати склад групи після одного-двох обговорень (деякі групи підібрано вдало, вони добре працюють, інші — ні).

Пари

Завдання, призначені для пар, необхідно добирати дуже ретельно. Вони мають бути короткими, щоб учасники не могли зайти в глухий кут, якщо пари не спрацюються.

Попарно зручно працювати:

  • під час виконання вступних ознайомлювальних вправ;
  • під час взаємного навчання, коли один учасник, який уже володіє певними навичками, навчає іншого;
  • коли люди на основі особистих симпатій обирають собі пару для вирішення таких завдань тренера, які зручніше виконувати вдвох, наприклад для участі у вправах, де потрібно виконувати дві різні ролі тощо.

Трійки

Малі групи з трьох осіб особливо ефективні, коли треба, щоб двоє людей взаємодіяли між собою, а третій спостерігав за ними й робив зауваження. Члени малої групи з трьох осіб розподіляють між собою ролі промовця, слухача та спостерігача. У такій трійці

  • промовець розповідає задану тему;
  • слухач реагує на промову згідно з тренерським завданням;
  •  спостерігач не бере участі в розмові. Він лише спостерігає та записує свої зауваження («погляд збоку»), а наприкінці вправи коментує враженнявід почутого.

Взаємодія промовець — слухач триває зазвичай від 5 до 10 хвилин. Спостерігач коментує протягом близько 5 хвилин. У таких вправах члени трійки по черзі міняються ролями в певному порядку, щоб кожний із них побував у всіх трьох ролях. Після виконання цієї вправи тренер збирає учасників трійок в одну групу, щоб обмінятися досвідом. Залежно від кількості учасників групи й наявного резерву часу тренер може не збирати усіх разом, а провести обговорення, об’єднуючи учасників кількох трійок (по дві, по три трійки тощо).

Лекції та формальні презентації

Лекції

За цієї форми навчання лектор, який більшість часу перебуває у фронтальній позиції відносно аудиторії, представляє інформацію одразу всім учасникам. Цей метод здебільшого використовують, аби донести нову інформацію одночасно до великої кількості людей, коли слухачі мають слабку підготовку або взагалі не мають базових знань із певної теми. Тривалість таких лекцій може становити до однієї години, іноді й більше.

Слід пам’ятати, що під час лекції аудиторія пасивно сприймає інформацію, тому думки людей можуть відхилятися від теми, якщо лекція задовга, представлена інформація не відповідає темі, лектор читає матеріал не надто динамічно.
Оскільки під час лекційних занять можливості для взаємодії між лектором та аудиторією вкрай обмежені, лектор і слухачі не можуть бути впевнені в тому, що тлумачать зміст лекції однаково. Природно, добре підготовлена й виконана лекція більше зацікавить аудиторію, ніж така, коли лектор погано орієнтується в темі, ніяковіє чи соромиться, або, що особливо негативно впливає на інтерес аудиторії, читає текст лекції слово в слово за конспектом, не пожвавлюючи її, не підтримуючи контакту з аудиторією очима.

Готуючи лекцію, слід пам’ятати деякі правила:

  • визначте основні тези, на яких треба наголосити особливо, і черговість їх представлення;
  • напишіть детальний конспект;
  • яскраво позначте в конспекті основні тези, щоб не шукати їх під час лекції;
  • розрахуйте час так, щоб належним чином викласти матеріал, а потім відповісти на запитання й провести обговорення;
  • підготуйте допоміжні матеріали (слайди, роздаткові тексти, рисунки, таблиці, картки тощо).

Для підвищення інтересу аудиторії під час лекцій використовують різноманітні прийоми, наприклад:

  • аудіовізуальні презентації (слайди, відео-фільми тощо);
  • запитання-відповіді, відповідність яких темі лекції та витрати часу на них лектор ретельно контролює;
  • заздалегідь підготовлені виступи членів аудиторії, покликані представити різні погляди на предмет лекції.

Міні-лекції

Міні-лекції часто застосовують як частини цілісної теми, яку не викладають повноформатною лекцією, щоби не втомлювати аудиторію. Тоді інформацію представляють по черзі кількома окремими сегментами (міні-лекціями), між якими застосовують інші форми й методи навчання: етапи запитань-відповідей, вправи на перевірку засвоєння матеріалу, руханки, роботу в складі малих груп тощо.

Міні-лекції відрізняються від повноформатних лекцій значно меншою тривалістю. Зазвичай міні-лекції тривають не більше 10—15 хвилин. Їх використовують для того, щоб стисло донести нову інформацію до багатьох людей одночасно; розповісти, як виконувати певні дії, що їх згодом опановуватимуть самі учасники під час практичних вправ; підсумувати результати роботи малих груп для всієї аудиторії.

Презентації

На відміну від лекцій, які дають знання з багатьох аспектів певної теми, їх взаємозв’язку для створення цілісного, теоретично обґрунтованого погляду на певне явище, презентації спрямовані на надання нової інформації з конкретного, досить вузького, практичного аспекту теми, яка є предметом навчання.

Успішна презентація вимагає від того, хто її проводить:

  • заздалегідь потренуватися в проведенні презентації, аби виглядати та почувати себе впевнено;
  • заздалегідь створити всі необхідні умови для проведення презентації (підготувати робоче місце, засоби наочності: плакати, слайди, демонстраційну апаратуру тощо);
  • під час роботи періодично запитувати аудиторію щодо зрозумілості нової інформації, підтримувати постійний зворотний зв’язок;
  • виявляти гнучкість, бути готовим до непередбачуваних обставин, адже презентована нова інформація для когось може виявитися такою, що суперечить його усталеним поглядам.

Колективні презентації

Це така форма представлення матеріалу, коли кілька (троє або більше) осіб разом (по черзі) повідомляють інформацію аудиторії. Згідно з вказівками ведучого, який регулює черговість виступів, кожний із тих, хто презентує, робить доповідь певної тривалості (зазвичай до 15—20 хвилин). Зазвичай кожне повідомлення присвячене одному з кількох аспектів (вимірів, поглядів) однієї теми. Здебільшого наприкінці колективних презентацій передбачено запитання аудиторії кожному доповідачеві.

Мозковий штурм

Цей метод тренінгового навчання застосовують як для обговорення теми усією групою, так і в малих групах. Його мета — сформулювати якомога більше ідей на задану тему. Мозковий штурм проводять у два етапи: на першому етапі формулюють ідеї, на другому — оцінюють їх. Зазвичай використовують велику шкільну дошку або аркуші фліп-чартного паперу, де один з учасників (або помічник тренера) записує ідеї так, щоб усі могли їх бачити. Це стимулює мислення і допомагає відбирати кращі ідеї під час оцінювання на другому етапі.

Перший етап триває 5—10 хвилин, протягом яких учасники швидко висловлюють усі ідеї, що спадають їм на думку. Ці ідеї записують без коментарів та оцінок. Якщо деякі ідеї повторюються, їх позначають відповідну кількість разів. На цьому етапі всі думки мають однакову цінність, тому що кількість поки що важливіша, ніж якість. Часто буває, що
якась одна ідея тягне за собою низку інших.

Другий етап триває зазвичай 10—15 хвилин. На цьому етапі схожі ідеї об’єднують у групи, обговорюють та оцінюють. Ті з них, які визнані учасниками менш продуктивними, викреслюють із переліку, що в підсумку містить найкращі думки учасників.

Іноді для формулювання ідей ефективно розподілити учасників по малих групах, а потім об’єднати їх для подальшого обговорення й оцінювання в складі всієї групи. Для ефективного мозкового штурму також виділяють два типи ідей, запропонованих учасниками — тих, що, на перший погляд, здаються найбільш імовірними для реалізації, та навпаки — найменш імовірнішими. Такий розподіл продуктивно використовують для початку
обговорення та оцінювання ідей. Використання найнеймовірніших відповідей спонукає людей розглядати питання з різних точок зору, запроваджувати нестандартний підхід та враховувати оригінальні погляди.

Стимулювати формування ідей можемо й в інший спосіб: записати — кілька різних, але взаємопов’язаних питань із теми обговорення на окремих аркушах фліп-чартного паперу (або папері плакатного формату) і розвісити їх на стінах аудиторії. Тоді учасники, пересуваючись по колу між цими аркушами, записують на них свої ідеї.

Аналіз ситуаційних вправ

За допомогою цього методу аналізують реальні ситуації, визначають ключові проблемні питання, формулюють ідеї щодо можливого врегулювання цих ситуацій. Але слід пам’ятати, що застосування методу ситуаційних вправ потребуватиме від тренера значних витрат часу на підготовку: що складніша аналізована ситуація, то більше часу потрібно.

Ситуативна вправа — це реальна ситуація, представлена групі для аналізу. Вона може бути запозичена з досвіду тренера, колег, з літературних описів, свідчень очевидців. Тренер також може сам описати реальну історію, яка мала місце в житті.

Особливості проведення аналізу ситуаційних вправ виявляються в тому, що:

  • учасникам роздають друковані матеріали з описом обраної ситуації;наприкінці опису визначають питання для аналізу або пропонують відповідні інструкції на початку роботи. Часто буває доцільно застосувати обидва прийоми разом;
  • учасники мають відокремити суттєві факти від несуттєвих, зробити висновки й ухвалити рішення на підставі цих висновків;
  • учасники мають пов’язати аналіз ситуаційної вправи з матеріалами тренінгу, які було вивчено раніше;
  • аналіз ситуаційних вправ є ефективним, якщо його виконують у складі малих груп, а згодом малі групи презентують свої висновки всій групі для подальшого обговорення.

Аналіз критичних випадків

Це метод докладного розгляду якоїсь однієї події для осмислення досвіду, формулювання висновків та планування дій, які можуть дати позитивні зміни в майбутньому. Для такого аналізу учасники повинні мати певні базові знання з теми обговорення, щоб легко наводити приклади й формулювати ідеї під час виконання вправ. Теми для обговорення може запропонувати тренер або сама група в процесі мозкового штурму.

Особливості проведення аналізу критичних випадків полягають у тому, що:

  • учасники працюють у складі малих груп;
  • учасникам надають стислий опис події;
  • мала група обговорює подію, відповідаючи на запитання щодо того, як запобігти цій події; як вплинути на її перебіг, щоб отримати інший результат; які додаткові знання або навички потрібні, щоб забезпечити інший результат; чому ця подія відбулася саме так, а не інакше?
  • згодом, за необхідності, малі групи можуть об’єднатися, щоб обмінятися результатами своєї роботи.

Рольова гра

Це ефективна навчальна методика, яка має бути добре продумана й організована, щоб забезпечити позитивний вплив. За допомогою рольової гри можна:

  • набути досвіду використання певних навичок в ігровій ситуації;
  • проаналізувати альтернативні способи дій, ідеї, запропоновані для виконання завдання гри, зміни ситуації на краще;
  •  відпрацювати на практиці певні види поведінки в безпечному середовищі перед тим, як застосовувати їх у реальному житті;
  • набути впевненості у своїх силах під час практичних дій або репетицій певної події;
  • закріпити засвоєний матеріал шляхом забезпечення зворотного зв’язку;
  • додати до навчального процесу елемент розваги.

Рольові ігри, як і багато інших ігор та тренінгових вправ, належать до інтерактивних методів навчання. Інтерактивне навчання передбачає використання різних видів активності : фізичної (рухова активність); соціальної (активність у соціальному оточенні — комунікація, взаємодія, взаємосприйняття); змістовної стосовно тематики тренінгу.

Відповідно до того, яка активність домінує у грі, таке завдання й вирішуватиме гра, вправи. Наприклад, якщо застосовуватимуть фізичні вправи, які не пов’язані зі змістом тренінгу, то вони виконуватимуть роль розминки, слугуватимуть засобом пожвавлення групи.

ВПРАВИ ТА ІГРИ ДАЮТЬ ЗМОГУ
ДОСЯГТИ ЧИСЛЕННИХ ЦІЛЕЙ,
ЗОКРЕМА:

  1. Подолати ніяковість і представити учасників одне одному, коли вони щойно познайомилися
  2. Зарядити енергією, коли відчувається знесилення після обідньої перерви або після довготривалого заняття, під час якого учасники були змушені мало рухатись
  3. Створити командний дух
  4. Сприяти спілкуванню
  5. Переглянути матеріал заняття, щоб закріпити поняття, представлені раніше
  6. Урізноманітнити заняття й внести в них елемент розваги

Технологія проведення гри

ЧОТИРИ ПОСЛІДОВНІ КРОКИ

  1. Аналіз ситуації в групі
  2. Інструктаж учасників
  3. Спостереження за процесом гри
  4. Підбиття підсумків

Переваги та небезпеки інтерактивних ігор

Усі переваги містяться в самій грі, усі ризики пов’язані з недоречністю застосування певної гри до конкретної тренінгової ситуації або неправильним проведенням обраної гри. Тренерові слід уважно обміркувати, як можна використати відомі вправи, модернізувати або створити власні авторські вправи/ігри для поліпшення тренінгових занять.

Структура тренінгу

Тренінг має чітку структуру, частини якої мають визначене змістовне наповнення й рекомендовані часові межі (таблиця).

таб

Відповідні частини тренінгових занять містять певні компоненти/вправи, які набувають статусу ритуальних: вступ, правила, знайомство, очікування, інформаційні включення, руханки, оцінка-аналіз, прощання.

Вступна частина тренінгу. Її основними компонентами є власне вступ, правила, знайомство
та очікування.

Вступ включає:

  • представлення тренерської команди;
  •  коротку інформацію про організаторів і донорів, які фінансують проведення тренінгу;
  • повідомлення теми;
  • ознайомлення учасників із методичними та організаційними особливостями роботи під час
    тренінгу.

Правила групової роботи передбачають, що:

  • основні правила пропонує тренер;
  • правила записують на великому аркуші паперу й розташовують на місці, яке бачать усі;
  • після написання кожного правила (або всіх разом) важливо, щоб усі учасники погодилися з ними (для цього тренер використовує доречні формулювання на зразок: «Правило затверджуємо? Затверджуємо! Дякую»);
  • якщо правило порушено, ведучі або учасники групи нагадують порушнику про це, посилаючись на затверджений перелік. Тоді доречно ще раз наголосити на значенні дотримання цього правила;
  • правила затверджують щоденно на початку роботи, хоча форма презентації правил може постійно змінюватися (написання на аркуші паперу; зображення у вигляді малюнка, піктограми; пантомімічна сценка, розіграна індивідуально, у парі або групою учасників тощо).

Знайомство — це процедура, під час якої учасники знайомляться, придивляються одне до одного. Ведучий перший вітається з групою. Це можна зробити в такій формі: «Вітаю вас! Мене звати… Я радий вас бачити! Пропоную розпочати роботу зі знайомства. Візьміть бейджик і напишіть на ньому своє ім’я так, як ви хотіли б, щоб до вас
сьогодні зверталися».

Очікування. Для успішності тренінгу важливо знати, навіщо люди прийшли і які знання з теми тренінгу вони вже мають. Висловлювання учасників щодо їхніх очікувань від навчання допоможуть правильно спрямувати роботу групи. Тож перед початком роботи тренер та група повинні домовитися щодо бажаного результату спільної роботи. Очікування на початку першого дня роботи групи стосуються передусім загальної спрямованості тренінгу та його цінності для кожного учасника; на початку наступних днів роботи вони стосуються
уточнення конкретних кроків для досягнення
поставленої мети.

Основна частина складається зазвичай із трьох послідовних блоків (підчастин), спрямованих на визначення проблеми, котрій присвячено тренінг; пошук способів її вирішення; розвиток практичних навичок, потрібних для цього.

Зокрема:
а) блок визначення та актуалізації проблеми передбачає якомога чіткіше окреслення проблеми, яку має вирішити група, з’ясування міри її важливості для кожного учасника. Він також слугує введенню учасників у коло понять та термінів теми заняття, допомагає виявити причини актуальності обраної теми тренінгу та наслідки запровадженого навчання для кожного члена групи;
б) блок пошуку способів розв’язання проблеми та надання необхідної для цього інформації включає вправи/методи розробки планів конкретних дій для виконання поставлених завдань, необхідних для вирішення проблеми тренінгу; стимулювання пошуку кожним учасником власних способів вирішення цієї проблеми; надання необхідної інформації з проблеми (для чого використовують доречні інформаційні включення). Інформаційні включення можуть бути «вмонтовані» в будь-яку частину заняття. Важливо, щоб їхня тривалість коливалася в межах від короткого повідомлення (1—2 хвилини) до міні-лекції (10—15 хвилин).

в) блок розвитку практичних навичок особливо важливий, коли така робота включена в завдання тренінгу (формування нових практичних навичок певних дій або зміна відповідних стереотипів). Тоді, зрозуміло, опануванню навичок слід приділити достатньо уваги й часу.

Руханки — вправи для забезпечення належного рівня рухової (фізичної) активності учасників тренінгу. Часто застосовують після завершення перерви, щоб усі учасники швидше включилися в навчальний процес (для повноцінного включення зазвичай потрібно близько п’яти хвилин). Тренер зазвичай намагається перші хвилини після перерви заповнити іграми, розминками (руханками). Ними також доцільно перемежовувати частини тренінгового заняття для переключення уваги учасників і зменшення напруження в групі.

Завершальна частина. Тренінгові заняття завершують спеціальними вправами, які входять до ритуалу прощання. Передує прощанню оцінка-аналіз заняття. Мета такої оцінки — перевірити ефективність навчання, передусім установити, що з виконаного на заняттях було корисним для учасників, допомогло їм змінити деякі погляди, можливо, й поведінку. Оцінка сприяє самоаналізу учасників процесу, стимулює народження нових ідей, допомагає зрозуміти, наскільки досягнуто поставленої мети, допомагає коригувати плани наступних занять. Найбільш зручний спосіб оцінки — анкетування учасників тренінгу.

Підготовка до проведення батьківських зборів

Відомо, що навіть для працівника психологічної служби, який працює в школі багато років і добре знає свою справу, може встановити тісний контакт із дітьми, дружні стосунки з колегами, батьківські збори є серйозною психологічною проблемою. А для початківців — це стрес, що виводить із рівноваги. Як позбутися страху?

ЩОБ ПОЧУВАТИСЯ ВПЕВНЕНО ПЕРЕД БАТЬКАМИ

  1. Необхідно мати відповідну психологічну готовність, настановлення на успіх. Необхідно переконати себе, що батьківські збори — це також заняття, але перед вами не діти, а батьки, які прийшли одержати інформацію, дані про вікові особливості своїх дітей і, можливо, потребують допомоги. Ви прекрасно розумієте: щоб заняття пройшло успішно, до нього треба добре підготуватися.
  2. Відмовтеся від стандартного оголошення про дату зборів. Буде краще, якщо кожного з батьків запросите індивідуально. Такий нестандартний підхід справить позитивне враження на них, бо це запрошення є офіційним і водночас демонструє вашу зацікавленість, повагу, ввічливість. Якщо ж батьки не зможуть прийти на збори, то на зворотному боці запрошення нехай повідомлять вас про це й про дату наступного відвідання школи.
  3. З класним керівником наведіть лад у класній кімнаті. Подумайте й про свій зовнішній вигляд: він має демонструвати впевненість у собі, хороший смак, діловитість. Згадайте народну мудрість: «Зустрічають за одягом...».
  4. Обов’язково складіть план свого виступу, а якщо треба, то й розгорнутий конспект. Це додасть упевненості у власних силах, ви зможете чітко повідомити все необхідне, не витрачаючи зайвого часу. Не варто довго затримувати батьків, пам’ятайте, що в них, як і у вас, був важкий робочий день.
  5. Формулюйте власні думки коротко, логічно, уникайте настанов, повчального тону, виявляйте доброзичливість і тактовність. Найкраще, якщо ви вирішите всі проблеми за годину, але в жодному разі не за 20 хвилин, бо тоді батьки не зрозуміють, навіщо їх запросили.
  6. Вітаючись із батьками, слід продемонструвати свою радість із приводу зустрічі, подякувати їм за прихід, посміхнутися. Ведіть розмову так, ніби перед вами однодумці, здатні вирішити будь-які проблеми.
  7. Ніколи не починайте збори з негативної інформації. Для початку знайдіть добрі слова про групу загалом, про окремих дітей, спільні справи, нехай і про маленькі, але успіхи. Такий вступ допоможе встановити контакт із батьками, знайти спосіб співпраці з ними. Якщо у вас є негативна інформація для одного-двох батьків, не повідомляйте про це всім, а попросіть тих батьків залишитися.
  8. Тепер можете впевнено переходити до складних питань: проблеми навчання, дисципліни, спілкування, тобто до тієї інформації, що викликає у багатьох батьків неадекватну реакцію. Водночас, говорячи про дітей, уживайте займенник «наші», а не «ваші», такий психологічний підхід виправданий, він іще раз нагадує батькам про спільні проблеми й про необхідність вирішувати їх спільно.
  9. Якщо з якогось питання в батьків виникне власна думка, протилежна вашій, не хвилюйтеся, уважно вислухайте їх, а потім, щоб уникнути конфлікту, упевненим, але спокійним тоном спробуйте аргументовано переконати. Спокійним голосом, не виявляючи незгоди, скажіть, що якби ви були на місці батьків, то, можливо, думали б так само, але на своєму, беручи до уваги інтереси всієї групи, не можете з ними погодитися. Запропонуйте на цю проблему подивитися очима вчителя.
  10. Завершити зустріч потрібно так, як ви її й почали — позитивними висновками. Висловіть вдячність за допомогу і впевненість у подальшій співпраці. Не бійтеся використати свою привабливість, гумор, уміння переконувати й подобатися. Пам’ятайте, що ваша мета — зробити батьків своїми союзниками, справити про себе й про заклад, де перебувають їхні діти, гарне враження, викликати бажання зустрітися на зборах іще раз і запевнити, що ви — завжди надійний друг, помічник та однодумець.

Алгоритм підготовки до зустрічі з батьками:

  1. Проведення анонімного анкетування дітей.
  2.  Опрацювання даних (відповіді виписують на окремий аркуш, на поля виносять теми для розмови з батьками).
  3. Підбір і ретельне вивчення спеціальної літератури.
  4. Запрошення батьків на зустріч за один-два тижні до обраної дати.
  5. Підготовка списку літератури для кожного з батьків.

Консультування як спосіб пошуку вирішення проблемної ситуації

Консультування — професійна допомога людям (дітям, батькам, учителям, адміністрації) для вирішення нагальних проблем, які не можуть владнать самостійно учасники навчально-виховного процесу. Консультації можуть бути індивідуальними й груповими: разовими, короткочасними (3—4 зустрічі), середньої тривалості, довгостроковими, про-
світницько-рекомендаційними, діагностичними, психологічними, економічними, правовими тощо. Соціальний педагог і клієнт працюють над зміною думок, дій і почуттів у їхньому повсякденному житті поза ситуацією консультування. З практики консультування відомо, що багато клієнтів нічого не хочуть роботи для цієї зміни, однак необхідно пам’ятати, що соціальний педагог не вирішує проблему клієнта і не бере на себе відповідальність за це вирішення. Він допомагає людині об’єктивно поглянути на проблемну ситуацію, пропонує альтернативні способи реагування, психологічно підтримує в момент вирішення проблеми.

Отже, соціальний педагог сприяє зміні позиції батьків стосовно соціуму (співдія, протидія, бездіяльність), змінюючи характер їхнього ставлення, впливу на дитину, уявлення про людей навколо й взаємини з ними.

Найактуальніші теми сьогодення за запитом батьків

1. Соціальні відхилення неповнолітніх (міні-лекція)
Для соціальної педагогіки терміни «норма» та «відхилення від норми» є дуже важливими поняттями. Їх використовують для характеристики розвитку та соціальної поведінки людини. Девіації можуть мати як негативний, так і позитивний характер. Прикладом може слугувати відхилення від норми в розвитку дитини — це як розумове відставання, так і талановитість. Отже, поняття «норма» та «відхилення від норми» дають змогу визначити точку, відносно якої можна перевірити, що саме викликає ті або ті девіації, пояснюють, яким чином вони впливають на процес соціалізації особистості. На цій основі будують практичну соціально-педагогічну діяльність. Відхилення від норми умовно можна розділити на чотири групи: фізичні, психічні, педагогічні та соціальні. Слід підкреслити, що насправді «чистих» відхилень зазвичай не буває. Одне відхилення провокує інше. Соціальні відхилення в дітей спричинені та зумовлені фізичними, психічними та педагогічними відхиленнями.

Соціальні відхилення — це порушення соціальних норм, характерними ознаками яких є: масовість, стійкість та розповсюдженість. До соціальних відхилень неповнолітніх відносимо негативні девіації корисної, агресивної орієнтації та соціально-пасивного типу.

Усупереч тому, що поняття «соціальні відхилення» та «девіантна поведінка» мають схожість, під «соціальним відхиленням» розуміють соціальний феномен, а під «девіантною поведінкою» — психологічний. Слід підкреслити, що деякі соціальні відхилення є водночас відхиленням у поведінці особистості: алкоголізм, самогубство, злочинні дії тощо. Такі соціальні відхилення, як геноцид, корупція, бюрократизм, ідейний фанатизм, є проявом тільки соціального феномену.

Так, девіантна поведінка як негативний прояв виступає і як індивідуальний акт, і як елемент суспільного буття. Досліджуючи проблему соціальних відхилень у поведінці учнів, використовуємо поняття «девіантна поведінка», оскільки для неповнолітніх характерною ознакою схильності до соціальних відхилень є негативні прояви у вчинках, діях, які не відповідають вимогам або очікуванням соціальної спільноти.

2. Проблеми залежностей у людському житті (міні-лекція)

Проблеми залежності постають на всіх етапах життєвого циклу людини. Однак існують залежності-потреби, які стримують особистісний ріст, знижують самооцінку.

Проблеми залежності можуть стосуватися будь-чого. Проте всі вони мають спільні ознаки:

  • людина тривалий час перебувала під впливом чинника, що й обумовив виникнення залежності;
  •  упродовж впливу цього чинника особистість людини зазнала значних кількісних та якісних змін;
  • залежна людина зазвичай має низку активізованих захисних механізмів психіки, які зумовлюють невизнання проблеми залежності в цього суб’єкта та низку інших неадекватних уявлень та реакцій на наявну ситуацію.

Беручи до уваги зазначене, можемо говорити про те, що:

  • лише в деяких ситуаціях проблема залежності може бути заявлена самою залежною особою: найчастіше це хтось із близького оточення цієї людини, хто вболіває за її долю та сам потерпає від ситуації, що склалася — співзалежні. Вони хочуть отримати емоційну підтримку або інформацію щодо проблем залежності їхніх близьких;
  • проблема залежності, яка визрівала тривалий час, не може бути вирішена враз та потребує комплексного професійного втручання;
  • для подолання проблеми залежності необхідно виконати умови, що перебувають за межами діяльності працівника психологічної служби.

РЕКОМЕНДАЦІЇ БАТЬКАМ

  1. З’ясувати рівень залежності, бо коли йде мова про її низький рівень, тоді можемо говорити про певну міру ефективності втручання близьких людей для вирішення заявленої проблеми. Коли ж актуальний рівень залежності є помірним чи високим, необхідна допомога фахівця чи структури, які спеціалізуються на вирішенні проблем адиктивності (залежності від згубних звичок).
  2. Важливо усвідомлювати, на якій стадії прийняття рішення підліток перебуває в поточний момент, аби допомогти йому рухатися вперед необхідно мати базу даних закладів та організацій, які спеціалізуються на вирішенні тих чи тих проблем залежності та співзалежності.

3. Залежність від азартних ігор та комп’ютера (просвітницько-рекомендаційна консультація)

Як і за алкоголізму, ігрова залежність перетворює саме життя людини на гру. Сила азарту проявляється у формі відходу від реальних дій в ілюзорне минуле, де існує миттєва насолода, чарівне вирішення проблем і немає обов’язкових законів або правил. Людина зосереджується на ігровому просторі: важливо бути там, де грають, а до самого життя виявляє холодну байдужість. Нерідко залежні гравці перестають стежити за собою, не помічають близьких.

Щоб розпізнати ігрову залежність, використовують метод активного вислуховування, що передбачає з’ясування таких обставин:

  • Як часто залежний грає?
  •  Чи заробляє він гроші, щоб сплатити за гру?
  • Як довго він грає, чи втрачає почуття простору, часу й програє більше?
  • Чи не виникає тривожного хвилювання, якщо немає змоги реалізувати азарт?
  • Наскільки велике бажання відігратися, якщо програв?
  • Чи виникають думки про гру на роботі, вдома тощо?
  • Чи завдає гра шкоди його заняттям, добробуту сім’ї?
  • Чи продовжує людина грати, усупереч тому, що є борги?

Наприкінці бесіди варто порекомендувати звернутися за консультацією до психотерапевта або психіатра. Комп’ютерну залежність виявляють також способом активного вислуховування. Бесіду будують для визначення обставин хворобливої пристрасті:

  • наявність потреби що далі, то більше часу проводити за комп’ютером для досягнення задоволення;
  • зниження ефективності роботи на комп’ютері за аналогічний період часу;
  •  наявність ознак (двох чи більше), що виникають за значного зменшення часу роботи за комп’ютером або коли роботу припинено: метушливість, неспокій; тривожність; погіршення настрою, почуття спустошеності; нав’язливі думки про комп’ютер; активні дії для поновлення роботи за комп’ютером;
  • зменшення або зникнення перелічених ознак, коли поновлено роботу за комп’ютером;
  • наявність великого бажання і/або невдалі спроби завершити або контролювати роботу за комп’ютером;
  • зменшення, зміна або завершення цікавих й актуальних раніше видів соціальної діяльності;
  • продовження роботи за комп’ютером, незважаючи на наявність психологічних проблем.

СЛІД ЗВЕРТАТИ УВАГУ НА ТАКЕ:

  1. Важливо виявити ступінь суїцидального ризику залежного й обговорити його емоційні переживання. Вони характеризуються майже повним неусвідомленням і жодною мірою не пов’язуються з ігровою залежністю або саморуйнуванням стилю життя;
  2. Слід дуже серйозно ставитися до проявів ігрової залежності як форм саморуйнування поведінки й спонукати залежного до такого усвідомлення;
  3. Стимулюючи роботу людини над емоційними переживаннями, важливо виробити в неї навички опису власного стану під час прояву ігрової залежності;
  4. Треба брати до уваги силу психологічного захисту (регресія, витискування, заперечення), що, безперечно, виявлятиметься під час бесіди;
  5. Можливі позитивні результати бесіди є тільки початком на довгому шляху боротьби з ігровою залежністю, вони потребують від залежного подальших зусиль і наполегливості;

4. Небезпека тоталітарних сект (просвітницько-рекомендаційна консультація)

Ідеологічна (культова) залежність є активним варіантом залежної поведінки людини. Ця адикція схожа на залежність від алкоголю, наркотиків чи азартних ігор і нагадує поведінку жертв, які пережили екстремальні ситуації. За такої залежності після реалізації мотиву досягнення виникають стани, близькі до ейфорії (у деяких культах їх називають «припливами»). Може спричинити фанатичну поведінку. Ідеологічну (культову) залежність викликає будь-яка авторитетна організація (політична, релігійна, комерційна чи психотерапевтична), яка, вербуючи обманом, застосовує контроль свідомості, щоб тримати послідовників у покірності та залежності від лідера та вчення (доктрини). Це надає залежності деструктивний характер, наближує її до саморуйнівних форм поведінки. Ціна, яку платять за залежність від культу, велика — вона полягає в гострих і тривалих проявах пост-травматичного стресового розладу.

Типові проблеми залежних жертв — порушення ідентичності у формі фанатичного, пасивно-агресивного або інших численних розладів особистості. Фанатичній поведінці, зумовленій сліпим дотриманням доктрини й нетерпимістю до інших поглядів, властива подібна до суїцидальної заразність, яка передається іншим людям чи групам населення й призводить до непередбачуваних соціально небезпечних або руйнівних дій.

Серед інших проблем залежності часто трапляються напади паніки (страху) і тривоги, депресія з почуттям провини, психосоматичні порушення (головні болі, астма тощо), сексуальні дисгармонії та переживання духовного насильства. Останнім часом ця проблематика посідає помітне місце в роботі фахівців психологічної служби й зазвичай викликає труднощі. Вони пов’язані з тим, що фахівець «опиняється» в малознайомих йому світогляді, змістовному й етичному полі. Він стикається із суперечностями думок, поглядів, вірувань, духовних цінностей. Тому стосовно релігійних питань консультанту в роботі важливо усвідомлювати особисті позиції.

ДО ГРУП РИЗИКУ ЩОДО
ЗАЛЕЖНОСТІ ВІД КУЛЬТІВ (СЕКТ)
НАЛЕЖАТЬ:

  1. Діти з авторитарних сімей;
  2. Люди з емоційною реакцією на життєві труднощі;
  3. Люди в кризовому стані (різка зміна соціального статусу, втрата близької людини, тяжкі захворювання тощо).

Робота із залежними жертвами — складне завдання через серйозність їхнього стану. Вона має містити принципи й підходи, які використовують для залежних від алкоголю та наркотиків, жертв екстремальних ситуацій і сексуального насилля. Щодо поведінки залежних необхідні наполегливість і терпіння як з боку фахівця, так і близьких.

РЕКОМЕНДАЦІЇ ДЛЯ БЛИЗЬКИХ ОСОБИ З КУЛЬТОВОЮ ЗАЛЕЖНІСТЮ

  • Передусім зберігайте спокій.
  • Будьте готовим до тривалих зусиль. Якщо не вдалося допомогти близькому протягом кількох тижнів після первинного знайомства із сектою, для подолання залежності необхідні зусилля всієї родини упродовж місяців, а то й років.
  • Не намагайтесь переконувати — це зіпсує взаємини між вами. Якщо далі доводити абсурдність і шкоду секти (культу), стосунки погіршаться ще більше. Провокуючи розрив із близькими та рідними, сектантські «вчителі» пояснюють, що домашні занадто прив’язані до «цього злого світу», «одержимі дияволом».
  • Не поводьте себе так, ніби ви змінили свою думку і схвалили зміну, яка сталася з вашим близьким.
  • Обговоріть такі умови: ви не критикуєте його (її) «організацію» (слова «секта» уникайте, тому що воно дратуватиме), а він (вона) не поширює вдома пропаганду, не втягує інших членів родини.
  • У м’якій формі звертайте увагу ваших близьких на очевидні суперечності в поводженні й висловлюваннях залежного, водночас не вимагайте ці суперечності пояснити: ваше завдання — відвернути його від секти.
  • Ставитеся до такої людини терпляче й співчутливо, розуміючи, що це тимчасовий розлад особистості, але в жодному разі не давайте грошей: усі гроші буде негайно передано секті.
  • Потрібно налаштувати себе на конструктивне вирішення проблеми, бути спокійним і відкритим до діалогу. Показати своєю поведінкою, що ви визнаєте за своїм близьким право на пошук, на свій вибір, навіть помилковий, що він дорогий для вас, незалежно від його переконань.
  • У бесідах із такою людиною (жертвою маніпуляції) необхідно більше тепла, прихильності.
  • У спілкуванні намагайтесь нагадувати йому ті моменти життя, коли він був щасливий. Згадуйте радісні епізоди, коли ви відчували себе єдиною родиною.
  • Вивчайте словник «секти» та її вчення, щоб добре розуміти, про що говорить ваш близький.
  • Налагоджуйте зв’язки з людьми, які опинилися в подібній ситуації, установіть контакти з колишніми членами тоталітарних сект, щоб мати повнішу інформацію.
  • Дійте інтуїтивно, керуйтесь любов’ю та співчуттям.

 

Вивчення їхніх проблем потребує конкретного, образного характеру, використання терапевтичних метафор. Враховуючи труднощі щодо прийняття рішень, щоб упевнитися в наявності зворотного зв’язку із залежним, ключові висловлювання рекомендують повторювати кілька разів. Необхідно прийняти модель співрозмовника й працювати в ній, досягаючи хоча б незначних змін, пов’язаних із відновленням контролю над емоціями, мисленням, поведінкою та інформацією. Нерідко співрозмовники виявляють маніпулятивність, ухиляються чи використовують місіонерські засоби.

Один із ключових моментів психологічного консультування — звертання до емоційного світу людини, а не до окремих подій у її житті. Якщо жертва випробовує фахівця: «Якщо я піду, то де знайду кращих людей?», то варто обговорити його критерії «кращого» і разом працювати над пошуком рішення. Досягти більшого в розмові навряд чи вдасться, тому слід звернутися до спеціальних закладів та центрів.

Звернення з проблем культової залежності розподіляють на декілька груп:

  • запитання щодо отримання інформації: стосується конкретних моментів тих чи тих вірувань. Залежний має отримати від вас чіткі та ясні відповіді на свої запитання. Тому співрозмовник повинен мати значний обсяг знань щодо світових і національних релігій, бути широко поінформованим;
  • запитання «Як мені його (її) повернути?»: досить часто з ним звертаються родичі, подружжя, друзі. Складність цього запитання для фахівця полягає в тому, що воно надходять від третьої особи. Тому задовольнити його в межах професійної етики неможливо. Тут важливі не так релігія, конфесія, духовний рух самі по собі, як те, що відчуває співрозмовник у зв’язку із цією подією;
  •  запитання про вихід: майже не звертаються по допомогу ті, хто бажає позбавитися культової залежності. Ці люди дедалі частіше стають самотніми, у широкому сенсі цього слова. Це може бути фактична або суб’єктивна самотність.

5. Попередження суїцидальних настроїв (просвітницько-рекомендаційна консультація)

Суїцидальна поведінка становить автоагресивні дії людини, усвідомлювані й навмисно спрямовані на позбавлення себе життя через зіткнення з нестерпними життєвими обставинами.

Для попередження суїцидальної поведінки важливо знати її загальні особливості:

  1. Потреба в прихильності. Людина розірвала більшість зв’язків із життям і значущими людьми, самотність завдаєїй психічного болю, вона прагне контакту з вами.
  2. Регресія. Під час спілкування людина поводиться як дитина, виявляє роздратованість або імпульсивність, вередує. Вона відмовляється від дорослої раціональності, говорить з дитячими інтонаціями в голосі і діє так само — наприклад, керує автомобілем, не дотримуючи правил дорожнього руху.
  3. Залежність. Стикаючись із ситуаціями, що травмують, особа стає безпорадною, чіпляється за інших, просить підказати, що потрібно робити, і бажає, щоб про неї піклувались.
  4. Чутливість до несприйняття або розлучень. Людина драматично реагує на будь-яке незначне відторгнення його іншими людьми або на розлучення.
  5. Амбівалентність. Одна частина особистості прагне життя, інша — смерті. Відбувається постійне вагання між цими двома прагненнями.
  6. Агресія. Особа часто сповнена таких почуттів: прихованого гніву, незадоволення, роздратованості, ворожості. Енергію цих почуттів слід враховувати під час бесіди.
  7. Зниження самооцінки. Людина вважає, що заподіює усім навколо лише неприємності й не здатна що-небудь зробити для них.
  8. Відчай. Така особа не може позбавитися думки про безнадійність ситуації й відсутність сенсу життя.

Під час спілкування потрібно враховувати такі чинники ризику: попередні спроби людини; суїцидальні погрози; сімейна історія суїцидів; алкоголізм та наркоманія; емоційні розлади; невиліковна або смертельна хвороба; важкі втрати; сімейні, фінансові проблеми.

ЕТАПИ БЕСІДИ ІЗ СУЇЦИДАЛЬНОЮ ЛЮДИНОЮ

  1. Налагодження стосунків. Формування довіри. Це допоможе в дослідженні ситуації. Слід визначити, яким чином суїцидальні наміри пов’язані з фактами або почуттями.
  2. Ідентифікація проблеми. Слід обережно підвести особу до визначення кризової ситуації.
  3. Дослідження проблеми. Починається тоді, коли суїцидальні погрози стають предметом відкритого обговорення. Іноді виникають страх і тривога, яких не треба боятися. Вам слід відчувати темп людини, обговорюючи всі значущі почуття й думки.
  4. Оцінка проблеми. Визначення потенційної небезпеки суїциду та ймовірність смертельного наслідку. Суїциденти не дзвонять, щоб попрощатися, вони бажають, щоб їх зупинили. Важливо оцінити потенційну небезпеку суїцидальних дій, які визначаються наявністю: плану й методу здійснення: доступність, легкість і ступінь летальності;• попередніх спроб самогубства, особливо якщо не минуло ще й трьох місяців з моменту останньої спроби; • «останньої краплі» — ситуації, що спонукала до вибору такої поведінки; • підготовки до смерті: заповіт, лист або розпорядження, наведення порядку в справах.
  5. Укласти контракт. Бесіда йде в напрямі розробки альтернативного рішення. Його розробляють спільно, воно передбачає план дій. План повинен бути ясним і конкретним: де, як і з ким він збирається провести найближчі години та дні. По можливості слід допомогти людині чітко структурувати майбутнє. Важливо спонукати її звернутись до фахівців, але не потрібно гарантувати швидкого та обов’язкового успіху.

Міфи й факти про суїцид

Міф: якщо людина говорить про самогубство, вона намагається привернути до себе увагу.
Факт: ті, хто говорить про самогубство, переживають психічний біль і бажають донести це до важливих їм людей.
Міф: самогубство здійснюють без попередження.
Факт: приблизно 8 із 10 суїцидентів попереджують у той чи той спосіб оточення про можливий учинок.
Міф: самогубці — психічно хворі люди.
Факт: більшість людей, які здійснюють самогубство, не страждають на психічні захворювання.
Міф: самогубство зумовлене спадковістю.
Факт: воно не передається генетично — людина використовує автоагресивні моделі поведінки, якщо вони існують у сім’ї або важливому для неї середовищі.

6. Запобігання насильству. Поради батькам: як захистити свою дитину (просвітницько-рекоменда-
ційна консультація)
Насильство в сім’ї — це не завжди фізичне покарання. Існує багато дій, які вважають насильницькими. Не всі знають про це. Чимало дітей піддається насильству, не усвідомлюючи цього. Адже часто психологічний тиск може впливати на дитину не менш згубно, аніж побиття. Загалом, насилля — це дії, що принижують людську гідність, завдають шкоди здоров’ю, а іноді й життю людини.

Всесвітня Організація Охорони Здоров’я (ВООЗ) визначає насилля як глобальну загрозу здоров’ю. За статистикою, у світі кожна четверта жінка та кожен десятий чоловік зазнає насилля.

Існують такі види насилля:

  • фізичне — побиття, штовхання та нанесення інших тілесних ушкоджень;
  •  психічне та емоційне — глузування, пригнічення волі, ображання, приниження, примушування, пліткарство та все інше, що спричиняє негативний вплив на емоційний і поведінковий розвиток
    людини;
  • моральне — залякування та погрози; релігійне — примушення до участі в релігійних обрядах; духовне позбавлення людини можливості вчитися й розвиватися;
  • сексуальне — імовірна або фактична сексуальна експлуатація людини; зневага — ігнорування важливих аспектів турботи про людину, що може призвести до погіршення її здоров’я. Важливо знати цю інформацію, щоб не допустити в подальшому насильства щодо себе й своїх дітей.

РЕКОМЕНДАЦІЇ БАТЬКАМ:
ЯК ЗАХИСТИТИ СВОЮ
ДИТИНУ

  1. Навчіть дитину говорити «Ні» будь-якому дорослому, якщо відчує від нього небезпеку.
  2. Навчіть дитину голосно кричати «Це не моя мама!» (або «Це не мій тато!»), якщо хтось спробує схопити її. Це приверне увагу інших і зупинить злочинця.
  3. Навчіть дитину повідомляти вас, куди йде, коли збирається повернутися й телефонувати, якщо несподівано плани зміняться.
  4. Намагайтеся САМІ забирати дитину з дитячого садка або школи. Якщо за нею прийде хтось інший, попередьте про це заздалегідь вихователя або шкільного вчителя.
  5. Придумайте пароль для вашої дитини й навчіть її ніколи не сідати в машину до незнайомої людини і нікуди не вирушати куди-небудь із нею, якщо вона не знає пароль.
  6. Переконайте дитину в тому, що гуляти в компанії друзів набагато безпечніше, ніж самій, особливо в пізній час. Злочинця завжди притягують діти, які гуляють на самоті.
  7. Якщо ваша дитина виїжджає за кордон (на відпочинок, лікування, на конкурс, олімпіаду тощо), їй необхідно мати при собі закордонний паспорт. Усі документи для оформлення паспорта, батьки повинні САМІ (нікому не доручаючи) представити в паспортно-візовий відділ.

СТРАТЕГІЇ ЗАПОБІГАННЯ

  1. Будьте прикладом. Погрози, а також побиття, психічний тиск, образи рідко покращують ситуацію. Ваша дитина бере за зразок вашу поведінку і вчитиметься у вас, як перемагати гнів без застосування сили. Установіть межу. Обмеження вчать самодисципліни й контролю взаємних емоцій без насильства.
  2. Станьте частим відвідувачем школи. Якщо у вашої дитини виникли проблеми, що призводять до депресії та низької самооцінки, ідіть до школи — З’ЯСУЙТЕ ПРИЧИНУ! Персонал школи зобов’язаний допомагати дітям учитися й досягати успіху.
  3. Якщо не ви захисник своєї дитини, то хто? Якщо дитина відчуває себе невдахою, це може виражатися в насильницьких діях з її боку: бійках, знищенні майна, жорстокості, навіть самознищенні.
  4. Говоріть із дітьми про насильство, яке показують по телевізору, а не просто вимикайте його. Поясніть їм, що здебільшого насильство, яке показують у фільмах, — це продукт, створений для того, щоб розважати, збуджувати, тримати глядача в напруженні, це зовсім не означає, що таку модель поведінки потрібно застосовувати у своєму житті.
  5. Не можна недооцінювати важливість слів «я тебе люблю». Діти будь-якого віку потребують схвалення, поцілунків, обіймів, дружніх поплескувань по плечу. Вони хочуть чути: «Я пишаюся тобою!»
  6. Не вдавайте, що ви не бачите те, що бачите, і не знаєте те, що ви знаєте.
  7. Говоріть зі своїми дітьми про насильство. Заохочуйте їхнє бажання говорити з вами про свої страхи, гнів і печаль. Спостерігайте, як ваші діти спілкуються. Якщо ж дитина піддалася насильству, постарайтеся чинити опір бажанню засудити або виправдати те, що сталося. Скористайтеся часом, щоб з’ясувати обставини, потім вирішите, як своєю підтримкою запобігти подальшому насильству.

Використані джерела

  1. Бугаєць Н. А., Трубавіна І. М. Теорія і практика взаємодії сім’ї та школи. Харків: ХДПУ, 2001. 102 с.
  2. Гнатенко О. Взаимодействие семьи и школы в интересах ребенка. Народное образование. 2000. № 9. С. 19—22.
  3. Горбач І. Д., Давискиба В. В., Пащенко М. І. Методика роботи з батьками: навч. посібн. / Уманський державний педагогічний університет ім. П. Тичини. Київ: Науковий світ, 2003. 55 с.
  4. Крупина И. Педагогическое просвещение родителей. Воспитание школьников. 2001. № 1. С. 18—20.
  5. Пащенко М. І. Методика роботи з батьками (матеріали спецкурсу для студентів). Практична психологія та соціальна робота. 2003. № 9. С. 53—63.
  6. Підготовка волонтерів до роботи у службі «Телефон Довіри». Київ: ДЦССМ, 2003. 116 с.
  7. Подласый И. П. Педагогика. Москва: Владос, 1999. Кн. 2. 256 с.
  8. Програма формування педагогічної культури батьків / за ред. В. Г. Постового. Київ: ДЦССМ, 2003. 108 с.
  9. Профілактика насильства та виявлення дітей, які зазнали різних форм насильства: метод. посібн. Харків: ХОНМІБО, 2009. 132 с.
  10. Родинне виховання: Школа і сім’я — виховуємо разом. Київ: Шкільний світ, 2007. 104 с.
  11. Співпраця вчителя з батьками / О. М. Коберник, Л. К. Мотрич. Київ: Науковий світ, 2002. 86 с.
  12. Шацький С. Т. Зміст та методи педагогічної роботи. Мамонтов Я. Хрестоматія сучасних педагогічних течій. Харків: Держ.-видав. України, 1926. С. 84—91.
  13. Шацкий С. Т. Изучение жизни и участие в ней. Избр. пед. соч. Москва: Учпедгиз, 1958. С. 293—300.

Лілія ГРИЦЕНКО,

соціальний педагог Коротичанського ліцею, Харківська обл.

Share This