Нині українська школа перебуває на активній стадії реформування. Цьогорічні першокласники навчатимуться вже за 12-річною системою, новими освітніми програмами та в новому освітньому середовищі. За словами Олександри Савченко — відомого вченого, академіка — засновника НАПН України — про навчання за компетентнісним підходом, 12-річну систему середньої освіти, дитиноцентризм неодноразово йшлося в концепціях та освітніх документах минулих років. Наприклад, упровадження системи 12-річної школи було визначене ще Законом України «Про загальну середню освіту» 1999 року. Просто тепер для введення цих змін у держави є більше можливостей, та й суспільство вже готове до їх прийняття. Олександра Савченко поділилася з «Директором школи» своїми думками щодо проблем і перспектив реформування середньої освіти, зокрема початкової школи.

Що бракує сучасній школі? На думку Олександри Савченко, наявність високопрофесійного вчителя — культурної особистості, яка постійно розширює та збагачує власний пізнавальний і культурний простір, чутливо реагує на зміни, позитивно мислить, налаштована на розуміння.

Олександра Савченко впевнена, якщо суттєво поліпшиться економічний статус вчителя, у педагогічні університети піде здібна молодь: «Мені важко змиритися з тим, що освіту ХХІ століття починають тлумачити як процес надання освітніх послуг. А як же ідеї особистісно зорієнтованого навчання? Чомусь і досі в Китаї слово «учитель» пишуть із великої літери. За моїм переконанням, особистість першого вчителя по-особливому впливає на світогляд молодших учнів і комфортність навчання».

Олександра Савченко, закінчивши 1963 року Ізмаїльський державний педагогічний інститут, декілька років працювала вчителем початкових класів у школах м. Києва, викладала в Київському державному педагогічному інституті. Як науковець сформувалась в Інституті педагогіки, який вважає своїм другим домом.

Вона є автором підручників із літературного читання, багатьох навчальних посібників із розвивального навчання для молодших школярів, підручників для студентів педагогічних факультетів і посібників для вчителів, книг для батьків.

У своїх працях педагог стверджує цінності дитиноцентризму, гуманної, розвивальної дидактики й методики, формування загальнонавчальних, дослідницьких умінь і навичок тощо. Вона є автором дидактичної системи формування пізнавальної самостійності молодших школярів; брала активну участь у підготовці законодавчої бази та формуванні стратегії розвитку української освіти й науки. Є керівником творчих колективів із розроблення двох поколінь Державного стандарту для початкової школи, концепції 12-річної загальноосвітньої школи у 2000-х роках.

Тож і не дивно, що ця жінка є визнаним авторитетом в освітянських колах, до слів якої варто прислухатися. Особливо напередодні та під час принципових змін, що відбуваються в сучасній українській школі.

Про дванадцятирічну систему навчання

  • Олександро Яківно, нині Міністерство освіти і науки України робить активні кроки щодо реформування середньої освіти. Зокрема, прийнято новий Закон України «Про освіту», схвалено Концепцію Нової української школи (НУШ), а з 1 вересня початкова школа вже працюватиме за новим Стандартом і новими типовими освітнімипрограмами. Які, на Вашу думку, новації відкриють можливості для модернізації середньої освіти в Україні?

Після законів «Про освіту» (1996) та «Про загальну середню освіту» (1999) накопичилося дуже багато питань, які треба розв’язувати. Я виділю декілька позицій із нового Закону України «Про освіту» (2017), що особливо важливі саме для модернізації загальної середньої освіти.

У новому Законі України «Про освіту» чимало нових положень, які мають безпосередній вплив на практику і теорію шкільництва. Насамперед, у меті освіти сказано про всебічний розвиток особистості, визначено пріоритет людини, розкрито складники освітнього процесу. Уперше подано опис рівнів Національної рамки кваліфікації, де є характеристика кожного рівня освіти та критерії їх класифікації.

Такий підхід прийнятий на міжнародному рівні, він упорядковує вимоги до здобувачів освіти, сприяє інтеграції в освітній простір закордоння. Дуже важливо, що стандарт освіти тепер мають розробляти відповідно до вимог Національної рамки кваліфікації.

У законодавстві вперше визначено коло результатів освіти: навчальні результати, ключові компетентності, основні уміння. З прийняттям Закону їх слід обов’язково досягати й оцінювати на всіх рівнях освіти. Тому на часі інтенсивна робота з наукового розроблення технології їх формування, досягнення зв’язку між ними. Тут мають вдумливо попрацювати автори нових підручників, щоб закласти в методичний апарат достатньо завдань компетентнісного характеру.

Зверніть увагу, що в Законі результати навчання трактовані як «знання, вміння, навички, способи мислення, погляди, цінності, інші особистісні якості, набуті в процесі навчання, виховання та розвитку, які можна ідентифікувати, спланувати, оцінити, виміряти та які особа може продемонструвати». Тобто, всі результати передбачають їх вимірюваність. Вимогу вимірюваності стосовно особистісних якостей, цінностей ніколи не зазначали на рівні закону. Тому постає нова наукова проблема — розроблення доступної діагностики для масових ви­мірювань цих результатів.

Компетентнісна освіта, яку зараз позиціюють як найбільшу новацію, має свої витоки. Перша книжка в Україні про впровадження компетентнісно орієнтованого підходу в розроблення змісту загальної середньої освіти — «Компетентнісний підхід у сучасній освіті: світовий досвід та українські перспективи» побачила світ ще 2004 року. У ній були визначені ті ключові компетентності, які відповідали вимогам Європейської Комісії з питань освіти в Брюсселі, компетентності для молодого європейця, необхідні йому для освіти впродовж життя. Цей підхід враховано під час розроблення нового Закону України «Про освіту».

Цікаво знати, що в грудні 2017 року Європейська Комісія проаналізувала результати впровадження компетентнісного підходу в країнах із різним рівнем освітніх досягнень і звузила перелік компетентностей. Це пов’язано з тим, що компетентності можуть уміщувати одна одну. Проте ефективність компетентнісного підходу не підлягає сумніву. Водночас маємо знати, що перелік ключових компетентностей може змінюватись.

Не забуваймо, що до освітніх результатів належать й інші компетентності, передбачені стандартом освіти. Власне, тут ідеться про предметні компетентності, що як обов’язкові результати вказані в Державному стандарті або як очікувані — у Типових освітніх програмах.

Отже, сукупність освітніх результатів — навчальні результати, ключові компетентності, предметні компетентності й основні вміння — є дуже важливою інновацією процесу реформи. На мою думку, ми знаходимося на самому початку такої реалізації компетентнісного підходу. Дуже складно методично перебудувати так освітній процес, щоб заразом формувати різні результати, бачити для цього потенціал кожного предмета.

  • Уже вдруге Міністерство освіти і науки України намагається впровадити дванадцятирічну систему освіти. Чи буде друга спроба вдалою і чому?

Так, у Законі України «Про загальну середню освіту» (1999) було визначено 12-річний термін навчання зі структурою школи: 4 + 5 + 3.
Як одна з авторів Закону і Концепції 12-річної школи, я була присутня у Верховній Раді, коли за ініціативою тогочасного МОН 2010 року було припинено реалізацію 12-річного навчання. До того ж Міністерство фінансів України не завізувало цей документ, бо для його реалізації були вказані нереально великі суми грошей. Я розумію, що багато розпочатого у сфері освіти у 2000-х роках у новій економічній і соціальній ситуації функціонування школи, суспільства, управлінської системи вимагає значного переосмислення, але забувати про зроблене не варто.

Якщо ми розглянемо 12-річну школу з позицій оновлення освітнього середовища, то нова школа — це динамічний, комфортний простір, у якому дитина зможе розкрити свої можливості. Найголовніший ефект продовження тривалості навчання, я бачу, у збільшенні можливості для розвантаження навчальних програм, диференціації навчання на всіх етапах школи, належної соціалізації старшокласників. Добре, що в Законі «Про освіту» передбачена автономна старша школа, що повинна бути тільки профільною.

У країнах – лідерах з освіти все більш ціннісного значення набуває дошкільна освіта. Розвиток дошкільної освіти навіть пов’язують зі зростанням економічних показників розвитку держави.

  • Але ж у більшості європейських країн дошкільна освіта не є обов’язковою?

Так, вона є необов’язковою, але дає ­дітям можливості вчасно підготуватись до систематичного навчання, набути маленький соціальний досвід. Відомо, що тривалість шкільної освіти в кожній країні виконує різні функції. У деяких країнах 12 років навчання в школі є продуктивним видом зайнятості молоді, яка не може знайти себе на ринку праці та претендує на більш якісну освіту. До того ж нині частина молоді в багатих країнах пізно залучається до професійної діяльності, тому що відчуває над собою «соціальний дах», який дає їй змогу довго себе шукати, реалізовувати, випробовувати.

Два моїх онуки живуть і навчаютьсяв Канаді в початковій школі з 6-річною системою навчання. Там при початковій школі знаходиться дошкільний заклад, який діти обов’язково повинні відвідувати, бо дошкільна підготовка 6-річних уже вважається 1-м класом. А в початковій школі діти продовжують навчання, а не починають усе заново. Це економія часу для адаптації дитини до школи та її розвитку в комфортних умовах. До речі, хіба це не досвід наших навчальних комплексів школа — дитячий садок, які почали створювати ще на початку 80-х років, коли був експеримент із переходу до навчання дітей 6-річного віку?

Проблему з дошкільною освітою намагаю­ться зараз розв’язати шляхом відкриття приватних і міні-дитсадків у квартирах. Проте це дуже локальний захід. Нещодавно прочитала в ЗМІ, що в Києві у черзі до дошкільних закладів 16 тис. дітей, а побудували в столиці нових лише 7. Хіба це кількість для мегаполіса, де на очах ростуть нові квартали? На мою думку, держава стала осторонь від дошкільної освіти через те, що вона дуже затратна.

У Законі України «Про освіту» (2017) йдеться про відповідальність за здобуття дітьми дошкільної освіти, яка покладається на їхніх батьків. Це неправильно. Треба покласти відповідальність за дошкілля на місцеві громади. Це б дало можливість батькам вимагати утримання дитсадка.

Про зміни в початковій школі

  • У 2017/2018 навчальному році початкові класи ста шкіл з усієї України взяли участь у пілотному проекті «Нова українська школа». Чи є успіхи в запровадженні Концепції та помилки, що потрібно врахувати перед тим, як усі початкові школи України з 2018/2019 навчального року навчатимуться по-новому?

Щоб говорити про успіхи чи невдачі, треба отримати, насамперед, чіткі та доступні дані про результати роботи. Статистичних результатів зі сформованості в дітей основних умінь і компетентностей під час пілотного проекту ще немає. Є спостереження вчителів, методистів щодо ставлення дітей до навчання. Вони зазначають, що відбулися позитивні зміни в уміннях дітей співпрацювати, а також у мовленні, спостережливості, допитливості. Загалом відзначають сприятливий емоційний фон навчання, співпрацю з батьками.

Зверніть увагу на те, що в експерименті вчителі використовували модельну програму, де було запропоновано тематичні розробки на 1—2 тижні. В умовах масового переходу на новий зміст усі вчителі самостійно мають розробляти планування уроків за обраною типовою програмою. Самостійне використання вчителями нових типових програм буде поки що без методичних посібників, адже нових підручників ще не видано. Безперечно, це буде для багатьох складною роботою. До того ж в експериментальних умовах учителі мали апаратуру, папір для множення індивідуальних завдань тощо. Чи збережеться це в новому навчальному році?

Я вважаю, що гуманна початкова школа — це школа, в якій принаймні в 1—2-х класах не буває більше ніж чотири уроки. І цього, думаю, достатньо, щоб набути той базис, який би дав можливість дітям вільно читати, розбірливо писати, рахувати, а також оволодіти елементарними соціальними навичками. Саме цей мінімум зафіксований у Національній рамці кваліфікації, про яку я вже згадувала.

На мою думку, протягом останніх років у початковій школі накопичилося чимало зайвого, що супроводжувалось гаслом «Батьки хочуть, діти можуть, батьки платять». Тому, коли говорять про те, що початкова школа перевантажена, потрібно спочатку з’ясувати, чим саме вона перевантажена: чи тим обов’язковим, що складає фундамент навченості, вихованості, чи тим, чим школа піднімає свій імідж. Мовляв, у нас є ритміка, драматизація, дизайн, логіка і ще щось. Це наче бонус, який дає школа батькам у ситуації вибору. Особливо це помітно в школах великих міст, що змагаються за свій імідж, як тільки можуть, і весь час думають, що ще додати.

Той, хто відповідає за якість початкової освіти, повинен чітко розуміти, чи потрібно щось змінювати саме в цій школі та що саме дає конкретна освітня програма. Якщо впроваджують експериментальну програму, то треба щось вдумливо змінювати в тому, що вже відбувається, а не робити інновації додатковим навантаженням. Для малюків неприпустимі 5—6 уроків на день плюс півторагодинна робота над завданнями вдома. До речі, у країнах ЄС початкові класи практично не мають домашніх завдань у 1—3-х класах, а під час контролю перевагу надають вербальному оцінюванню.

Ще мене дуже тривожить, що в початковій школі дитиноцентризм часто залишається лише гаслом. Він «забалаканий» на нарадах і конференціях. Саме тоді, коли потрібно найбільше звертати увагу на такі зовні не видимі «дрібниці», з погляду деяких керівників, як психологічний, дидактичний, емоційний комфорт дитини. Фактично дитиноцентризм у багатьох закладах освіти зостався бажаним, але нереалізованим.

  • А які позитивні моменти Ви відзначите в реформуванні початкової освіти?

Великий «плюс» у тому, що до початкової освіти зараз така велика увага влади, учительства, управлінців, ЗМІ. Початкова школа — корінь усієї освіти, від якого залежить, яким зеленим і пишним буде все дерево пізнання. Радію, що на реформування саме початкової освіти виділено нечувано великі кошти — понад 1 млрд грн, на оновлення освітнього середовища, перепідготовку кадрів тощо.

Як відомо, частину грошей на розвиток школи виділяє держава, а ще частину — місцеві бюджети. Освоєння цих коштів, на мою думку, повинне відбуватися за участю українських виробників. Уже багато років говорять про те, що шкільна індустрія не може реанімувати себе. Колись у Сумах був великий завод, що виробляв шкільне обладнання. Якщо вже виділяють такі великі кошти, то чи потрібно закуповувати заморські парти тощо? Попереду ж переоснащення всіх шкіл, треба розвивати своє виробництво.

Частина суспільства пов’язує якісну освіту з тим, щоб у школах було більше комп’ютерів, більше годин на викладання іноземної мови. Добре, що в НУШ наголошено саме на особистісному компоненті та реалізації потенціалу дитини. Хочу сказати, що якісна початкова освіта — це не те, коли дитина має щотижня по 3 години англійської мови, чи вона має можливість із 1-го класу вивчати інформатику, а її всебічний розвиток. Мене вражає японська школа, яка начинена сучасною технікою, але в початкових класах щодня є урок мистецтва.

Безумовно, початкова школа, як завжди, відкрита для впровадження різних освітніх інновацій, але в жодному разі не можна втрачати з поля зору ті предметні вміння та навички, що діти мають вчасно і достатньо засвоїти. Бо модернізація відбувається не тільки для того, щоб діти гралися чи розповідали про свої враження.

Важливо, щоб цей рівень освіти був достатнім для комфортного навчання кожної дитини на наступному рівні. Це є її незамінний внесок у систему неперервної освіти.

Погодьтесь, якщо випускник початкової школи не має достатніх загальнонавчальних умінь, навичок, слабо володіти основними мисленнєвими вміннями, йому дуже складно освоїти великі масиви тексту в 5-му класі, виконувати успішно завдання, пов’язані з просторовим, візуальним, критичним, логічним мисленням. У якісній підготовці молодших школярів я бачу справжній дитиноцентризм.

Суттєвий поступ зараз є у впровадженні компетентнісного підходу в стандарті та в програмах. Тепер справа в тому, як це методично правильно зробити. Я, наприклад, створюючи власні підручники та посібники для 2—4-х класів («Літературне читання», «Я люблю читати», «Моя домашня читальня»), доклала зусиль, щоб у підсумкових завданнях до розділів «Перевір свої досягнення» було реалізовано послідовно чотири групи запитань, які відповідають структурі читацької компетентності. Наприклад, знаю, розумію, можу пояснити, умію, виявляю ставлення. Це варіант упровадження компетентнісних завдань для самоперевірки.

У підручники я додала чимало запитань, які розвивають емоційність дитини: що тебе схвилювало? здивувало? який міф тобі б хотілося розповісти рідним? що у цій інсценізації хочеш передати? які почуття в тебе викликає вчинок героя? тощо. Я переконана, що кожна інновація в початковій освіті має розглядатися з двох боків.

  • Наведіть, будь ласка, приклад.

Візьмемо, приміром, вимоги до дітей із техніки читання. У Законі «Про освіту» та в міжнародних дослідженнях ідеться про вміння читати з розумінням, яке належить до провідних умінь у початковій школі. Є психолінгвістичні дослідження, згідно з яким, якщо дитина читає до 60 слів на хвилину, вона залишається на рівні фактичного розуміння окремих слів, речень. Тобто не спроможна цілісно сприйняти весь текст і побачити зв’язки між його структурними елементами. Зараз у типових програмах немає вимог щодо показників швидкості читання молодших школярів з огляду на вимоги батьків, які були висловлені під час розвантаження чинних програм.

На мій погляд, не можна забувати про те, що технічний і смисловий боки повноцінної навички читання слід формувати у взаємозв’язку, тому орієнтири швидкості бажано прописати. Безперечно, перевіряючи техніку читання, завжди потрібно враховувати індивідуальні особливості мислення, темп вимови дитини.

Зараз готуються нові підручники. Обов’язково їх обсяг слід співвідносити з кількістю годин на предмет і провідною діяльністю. Наприклад, у 4-му класі підручник «Літературне читання» має 160 сторінок, певну частину якого складає візуальна інформація. Якщо взяти хрестоматію для 5-го класу, наприклад, з української чи зарубіжної літератури, що ми побачимо? Дитина, яка після закінчення 4-го класу протягом літа зменшила якість навички читання, у вересні в 5-му класі повинна читати велику кількість тексту, причому зовсім іншим кеглем із зовсім іншим співвідношенням між ілюстративною та текстовою частиною не на користь останній.

  • Молоде покоління зараз все менше і менше читає. Як ви вважаєте, чому?

Це суперечлива тенденція. Наприклад, Ольга Сухомлинська, почесний професор Пекінського університету, повернувшись восени з Китаю розповідала, що, якось зайшовши о 9-й годині вечора до бібліотеки цього університету, побачила повні зали студентів, які працювали з паперовими джерелами. Ось що цікаво — з паперовими!

Я досліджувала, як у різних країнах заохочують дітей до читання. Наприклад, у Канаді немає окремих дитячих і дорослих бібліотек. У Німеччині до бібліотек на цілий день приходить уся родина. Там книжки розташовані на невисоких полицях, можна взяти книжку й умоститися на зручному дивані, щоб її прочитати.

Наша мета — розширити читацький простір дітей. Тут дуже важливим є читання в родині. Потрібно, щоб дитина бачила, що книжка це не тільки шкільний підручник, що батьки не лише дивляться ТБ, а читають різні книжки.

Про інклюзивну освіту та перепідготовку вчителів

  • Закон України «Про освіту» закріплює право дітей з особливими потребами навчатися у звичайних школах. Зараз активно точаться дискусії про те, що педагоги не мають спеціальної психологічної освіти та соціальних навичок для супроводження дітей. Як ви ставитеся до впровадження інклюзивної освіти й що робити педагогам, які навчатимуть дітей з особливими потребами?

Ставлюсь позитивно, це необхідно для української освіти. Проте впровадження інклюзивної освіти в школі передбачає, щоб у вчителя був помічник, при цьому кількість дітей у класі повинна стати меншою. У нас поки що інклюзія в школі відбувається на рівні залучення дітей зі збереженою пізнавальною сферою, а для дітей, які мають проблеми з фізичним розвитком, доступ до навчання в школі обмежений.

Зверну увагу на ставлення до гіперактивних дітей. У нас гіперактивність нерідко пов’язана тільки з реактивністю поведінки дітей, і в багатьох випадках учителі сприймають таких дітей як злісних порушників дисципліни. Насправді, це асиметрія розвитку півкуль головного мозку, яку потрібно збалансувати. Наприклад, дитина може читати, але вона не може оволодіти письмом. Знаю, що в школах за кордоном у такому випадку гіперактивній дитині легше писати за комп’ютером, причому не лише в 1-му чи 2-му класах, а й у старших.

Деякі гіперактивні діти дуже негативно ставляться до тактильних відчуттів, їм не подобається, коли до них торкаються, через це навіть носять широкий одяг. Такі діти мають дуже слабку саморегуляцію. Я особисто спостерігала в канадській школі, що гіперактивним дітям дозволяють переспрямовувати свою увагу на щось інше. Наприклад, у початкових класах дітям дають шнурочки з нашитими ґудзиками, вони їх можуть відкрутити, відірвати. Або вчитель може покласти учню, який сидить за столом, на коліна мішечки з піском, щоб той зреагував, коли захоче встати.

Це гуманна загальносвітова тенденція, щоб діти з обмеженими можливостями могли перебувати в шкільному колективі. І не тільки через те, що вони потребують соціалізації, а й через те, що вони накопичують кількісні враження, які можуть перейти в їхні якісні навчальні досягнення. Якщо ж такі діти будуть усамітнені або перебуватимуть в іншому середовищі, в них цей момент може бути пропущений або не простимульований. Водночас їхні однокласники, безумовно, набудуть змалку досвіду співчуття, толерантності.

  • У зв’язку зі змінами, які чекають на Нову українську школу, нині багато говорять про перепідготовку вчителів, які зараз викладають у школах. Чи не варто було б насамперед втрутитись у систему вишівської підготовки вчителів?

Так, потрібна випереджальна система вищої педагогічної освіти. Проте це наша хронічна хвороба. Вища школа завжди йде у фарватері середньої. Колись я була серед розробників проекту про державну політику в галузі освіти і вивчала алгоритм, за яким здійснювалась освітня реформа в країнах ЄС. Передусім мають бути підготовлені економіка, суспільство, кадри.

У нас ситуація трохи інша. Я розумію, що темпи реформи пов’язані з бажанням виправдати очікування суспільства побачити зміни, що відбуваються в Україні. На реальні зміни чекають і багато партнерів, донорів, які фінансово та політично підтримують нашу державу. Як на мене, було б надійніше, щоб перехід на нові Стандарт і програми розпочався з 2019 року, а протягом цього (2018-го — ред.) року відбулася ґрунтовна підготовка ресурсу, бази. Однак збіг — усі чотири реформи (медична, освітня, правова та земельна) відбуваються одночасно — щільно пов’язаний з іншими соціальними, економічними чинниками.

  • Дайте, будь ласка, кілька порад молодим учителям, які у 2018/2019 навчальному році тільки-но прийдуть працювати в школу.

Найперше — бути терплячими й оптимістичними відносно самих себе (адже не одразу все вийде добре), а найбільше — до вихованців. Молодий учитель не знає, до якого класу потрапить, він ще не знає дітей і не працював зі шкільним підручником, бо в бібліотеках вищих закладів освіти, як правило, їх немає.

Учитель, котрий попрацював рік, два чи три, ще в стані становлення. Як би це не банально звучало, учитель той, хто повинен постійно вчитися. А молодий спеціаліст, який хоче стати справжнім учителем, повинен розраховувати пробігти довгу дистанцію, бути марафонцем.
Не соромтесь радитися з колегами, не «заганяйте» складну проблему вглиб, а прагніть скоріше в ній розібратись.

По-друге, учитель за своєю сутністю повинен бути гуманістом. Коли дитина після хвороби прийде до школи, гуманний учитель скаже: «Тебе довго не було. Ми за тобою сумували. Підійди до мене на перерві, я розповім тобі про щось».

А якщо вчитель не любить дитину, він зреагує: «Ось ти прийшов, і знову Оленка на тебе скаржиться». Як бачимо, різна реакція на одне й те саме…
Василь Сухомлинський у книжці «Серце віддаю дітям», що видана у 55 країнах світу, тепло, емоційно, образно розкриває сутність гуманного вчителя. Читайте його твори, там неперехідні цінності вчительської праці.

По-третє, дуже важливо бути організованим. В організованого вчителя організовані учні, а головне, він не загубить суті. Зараз кажуть про те, що діти в перших класах мають переважно гратися. Проте дитина стомлюється від надмірної активності. Тому вчитель повинен бути дуже уважним і чергувати різні за навантаженням завдання, уміти прогнозувати реакції дітей, завчасно планувати роботу над проектами, які вимагають тривалих зусиль від школярів.
Якщо учитель працює на межі своїх можливостей, діти відчують його нервозність, надрив. На мою думку, особистісні якості вчителя, його загальна культура важливіші за методичну навченість.

Матеріал підготувала, Анастасія Бугайчук

журнал. "Директор школи. Шкільний світ", №7 липень 2018

Share This