Нині тема агресії та насильства в суспільстві відчутна особливо гостро. Та, на жаль, існує територія, де агресія може існувати повсякденно. І територія ця зветься школою. Діти є найчутливішою групою, яка дуже добре відображає зміни, що відбуваються в сучасному соціумі. Коли «раптом» виявляється, що нове покоління, менш людяне й більш жорстоке, то ми, дорослі, мусимо чесно відповісти собі на запитання — що ми повинні були б, могли б і досі не зробили, щоб діти не ставали такими? Оскільки школа має вагомий вплив на дитину впродовж 12 років, а також те, що значна частина психічних дефіцитів виникає саме в стінах школи, спробуємо дослідити причини нездорової атмосфери в закладах освіти, що дають змогу «процвітати» виявам насильства, цькуванню та дискримінації.

Школа як дзеркало суспільства

Основними важливими системами, які беруть участь у розвитку дитини, є родина й педагогічне середовище. Нездорова атмосфера деяких шкіл дає можливість «процвітати» булінгу (від англійського — хуліган, забіяка; залякувати, задирати, мучити), який негативно впливає на здатність дітей до навчання, на їхній психологічний та психічний стан.

За даними різних джерел, у світі систематичного приниження зазнають від 2 до 15% дівчаток та 6—27% хлопчиків. Ситуації цькування дітей у Японії та Ірландії зареєстровані навіть у дитячих дошкільних закладах. За даними британських вчених, у дітей, що зазнавали шкільного цькування з боку однокласників, приблизно удвічі вищий ризик виявів у підлітковому віці психотичних симптомів, ніж у тих, над ким однолітки не знущалися.

Школа — це головний майданчик, на якому відбувається «практика дорослішання». Разом із тим школа — це потужне, з ефектом сонячної батареї, дзеркало соціуму. Дивись на реалії та проблеми школи — впізнавай такі самі — тільки суспільства. Проте хвиля насильства, яка накотилася на школи, все-таки не є суцільною, а має певні локальні сплески, які, напевно, значною мірою пов’язані з людським фактором та загальною атмосферою освітнього закладу.

Є група досліджень, присвячених психологічному клімату школи (С. Ugurlu, М. Mudurlugu, I. Mufettisligi, А. В. Петровський, В. В. Шпалинський), у яких шкільну культуру розглядають як важливий чинник забезпечення продуктивного психологічного клімату та організаційного розвитку школи. У дослідженнях використовували методи напівструктурованого інтерв’ю та контент-аналіз документів.

Характеристика шкільної культури, за оцінками вчителів, визначалася за такими параметрами: особиста автономія, емоційна та інструментальна підтримка з боку адміністрації школи та колег, умови для розвитку ідентичності, впевненості в собі, конфліктність, толерантність тощо.
Результати досліджень показали, що саме ставлення керівника освітньої установи до вчителів є основним чинником, що визначає соціально-психологічний клімат освітнього закладу, незалежно від соціально-економічного рівня школи.

Результати досліджень також показали, що рівень шкільної культури здійснює суттєвий вплив на уяву вчителів про можливості та шляхи розвитку освітнього закладу. Результати цього дослідження вкотре показують, що освітня система має проблеми зі спеціальною підготовкою менеджерів системи освіти, насамперед — директорів шкіл. Як центральну ланку їхньої підготовки виділяють вміння ухвалювати рішення в умовах невизначеної ситуації, що постійно змінюється.

В іншій роботі дослідників N. Meyer-Adams та Вradley Т. Conner проведено детальний аналіз взаємозв’язку між психолого-соціальним середовищем школи та розповсюдженістю й видами булінгу, які або формують відповідне середовище, або є результатами такого середовища. Результати проведеного дослідження підтверджують ідею про те, що як цькування, так і віктимізація негативно впливають на сприйняття учнями психолого-соціального середовища в школі.

Це, своєю чергою, провокує агресивну реакцію у відповідь (діти можуть принести в школу зброю) чи спонукає школярів пропускати заняття, рідше з’являтися в школі. Така поведінка негативно впливає на успішність школярів та їхній психологічний стан.

Що таке булінг?

Девід Лейн та Ендрю Міллер визначають булінг як тривалий процес свідомого жорсткого ставлення, фізичного й (чи) психічного з боку однієї дитини чи групи до іншої дитини чи дітей. За цим стоїть не тільки й не так нерівність фізичних сил, як дисбаланс влади.

Булінг може бути виявом різноманітних видів агресії, але частіше він виявляється в опосередкованій формі, ніж у прямій. Найімовірніше, саме тому булінг так довго тікав із поля зору дослідників агресії. Адже пряму агресію видно всім, вона є соціально осудливою.

Результати опосередкованої агресії жертві не завжди вдається довести — агресори можуть її заперечувати (говорити, що нічого не відбувається, що ображений сам спровокував події тощо), видавати за щось інше (випадковість, помилку самого потерпілого і т. д.), приховувати свою причетність до агресії.

Булінг спрямований на найбільш особисті, вразливі місця жертви, і тому серйозність удару, що завдається, важко пояснити стороннім. Булінг особливо характерний для підлітків і завжди спрямований проти одних і тих самих дітей. Вияв цькування в групах середнього та старшого підліткового віку можна пояснити з переважанням у дітей цього віку орієнтації на поведінку та думку ровесників і зниження авторитету дорослих — сім’ї, педагогів.

Однак булінг спостерігається й у дошкільному, й у молодшому шкільному віці. Це можна пояснити тим, що в дошкільному закладі формується певна соціальна ієрархія в процесі конкуренції за кращі іграшки, ігрове місце, рольову позицію в ігровій діяльності, а в молодшій школі — за допомогу в освітній діяльності, симпатію вчителів та популярних ровесників.

У віці 5—7 років діти вже вправно практикують стратегії агресії, примирення, втручання в агресію, перебування на стороні агресора чи жертви, а також маніпулюють поведінкою однолітків. Усі школярі 8—10 років вміють користуватися засобами булінгу, хоча близько 40% дітей рідко їх застосовують. Водночас частина дітей — близько 13% — активно використовують цькування.

Найбільше розповсюдження (близько 40%) серед дітей мають вербальні знущання. Вони найбезпечніші для жертви й залишаються безкарними для агресора. На другому місці (по 20% кожен) розташовані фізичні знущання та моральне пригнічення. На останньому місці (близько 15%) — заборони та ігнорування (остракізм).

Учасники булінгу

Під час переходу з початкової школи в середню булінг переважно слабне. Але в деяких дітей агресивність є стійкою особистісною рисою, яка з віком змінює лише свою форму вияву. Зрозуміло, що ця риса сформувалася в родині й несе в собі відбитки специфіки сімейної системи виховання. Але нас цікавить інший аспект проблеми.

Як і будь-яке складне явище, булінг не має ні однозначного пояснення, ні універсальних способів подолання та попередження. Одні вчені вивчають переважно індивідуальні, особистісні риси нападників та їхніх жертв; інші — соціально-психологічні процеси розвитку булінгу (як одна дитина робить своєю жертвою іншу); треті — макро- та мікросоціальні закономірності відповідних груп та спільнот (чому одні школи та колективи більше сприяють цькуванню, ніж інші).

Якщо розглядати булінг як драму відторгнення, то, як у кожній драмі, тут існує чіткий розподіл ролей. У ситуації цькування завжди є ініціатори, їхні жертви і, звичайно, переслідувачі — основна частина дітей, які під керівництвом зачинателів здійснюють булінг.

Деколи в класі є нейтральні спостерігачі. На жаль, вони мало чим відрізняються від переслідувачів, бо своїм мовчанням заохочують процес цькування. Цих спостерігачів можна вважати співучасниками шкільного пресингу. Адже саме для них «стараються» булери наперекір власній безпеці.

Варто зазначити, що одним із різновидів сучасного цькування у школі є кібербулінг — коли в Інтернет викладають відеоролики зі сценами знущання. Частіше за все це роблять саме спостерігачі, що знімають процес на камеру мобільного телефону.

Процес розподілу ролей починається дуже рано. Вже в 2—3-й чверті 1-го класу стає зрозуміло, хто став вигнанцем у класі, а хто є ініціатором цькування. Хлопчики бувають ініціаторами булінгу як хлопчиків, так і дівчаток, а дівчатка частіше за все нападають на дівчаток. У випадку цькування хлопчика вони або підтримують загальну думку, або починають захищати вигнанця.

У своїй книзі «Булінг у школі: що ми знаємо і що ми можемо зробити?» норвезький психолог Дан Ольвеус визначає типові риси учнів, схильних ставати булерами (ініціаторами):

  • вони відчувають сильну потребу владарювати та підпорядковувати собі інших учнів, досягаючи так своїх цілей;
  • вони імпульсивні та легко переходять до гніву;
  • вони прагнуть за будь-яку ціну бути в центрі уваги;
  • вони часто поводять себе агресивно та з викликом щодо дорослих, зокрема батьків та вчителів;
  • вони егоцентристи, що не вміють співчувати навколишнім, ставити себе на місце інших;
  • вони звикли ставитися до навколишніх із почуттям зверхності, розділяючи всіх на «своїх» та «чужих» (такий снобізм відповідно декларує їхня сімейна система виховання);
  • вони максималісти, які не хочуть іти на компроміси (це особливо виявляється в підлітковому віці);
  • якщо це хлопчики, вони зазвичай фізично сильніші за інших хлопчиків.

Отже, ініціаторами цькування є кілька осіб, решта є їхніми послідовниками. Що ж спонукає дітей до цієї ролі? Більшість дітей зазнають так званого почуття зграї. Не задумуючись, вони беруть участь у загальному дійстві, не цікавлячись почуттями жертви; деякі роблять це з надією звернути увагу на себе лідера класу; деякі долучаються до цькування від нудьги, задля розваги; частина дітей активно принижують вигнанця зі страху виявитися в такому самому становищі або не відважуються піти проти більшості.

Незначний відсоток переслідувачів у такий спосіб стверджуються, беруть реванш за свої невдачі в чомусь. За результатами німецького дослідження (Wolke et al 2000), діти, схильні до прямого булінгу, часто страждають синдромом гіперактивності, низькою соціабельністю, мають проблеми в спілкуванні з ровесниками.

Тоді як булери, що використовують непрямі тактики пригнічення та залякування або так званий макіавелізм (здатність особи до маніпулювання поведінкою навколишніх для власної користі, здатність хитрувати, обдурювати, приховано нав’язувати іншим свою думку), характеризуються черствістю, низьким рівнем емпатії та холодним розрахунком.

Булінг та тривожність дитини

Цікавим є зв’язок між схильністю до булінгу й тривожністю. Його можна пояснити, виходячи з уявлень про агресивно-захисну поведінку, за якої особа, що відчуває загрозу для себе особисто й своєї життєвої ситуації, переадресовує тривожність у формі агресії на іншого, слабшого й беззахиснішого.

У дитини таку тривожність може породжувати несприятлива сімейна ситуація, оскільки саме родина в ранньому періоді розвитку дитини забезпечує основний рівень її довіри до світу. Російський психолог Анна Прихожан, досліджуючи тривожність у дітей та підлітків, виявила, що тривожність може прикриватися «масками» агресивності, залежності, апатії, надмірної мрійливості, нещирості та ліні.

Шкільну тривожність окремих учнів може породжувати навчальна неуспішність і заздрість до більш успішних учнів, які можуть створювати загрозу для статусу домінантних, але недостатньо когнітивно розвинутих дітей.

Під час тривоги спостерігається знижений рівень серотоніну в головному мозку, що, своєю чергою, корелює з агресивною поведінкою, оскільки до ефектів серотоніну належать заспокійлива, антитривожна й антиагресивна дія. Принижуючи більш обдарованих та неординарних учнів, агресори зменшують загрозу своєму статусу. Через нестерпні психологічні умови батьки часто переводять жертв булінгу в інший клас чи школу. Це може позбавити агресорів тривоги, спричиненої статусом, та відновити відповідний рівень серотоніну.

Переважно булери намагаються діяти в момент, коли їх не бачитьється до дошки чи занурюється у свої записи, тим самим провокуючи жертву на дії у відповідь, які вже можуть бути помітні вчителю. У результаті для педагога ситуація має вигляд порушення дисципліни з боку дитини, яку цькують, і саме остання може вторинно постраждати через покарання ще й із боку вчителя. Це подвійний виграш для агресора.

Жертви булінгу часто й самі не схильні повідомляти класному керівнику чи батькам про цькування внаслідок залякування агресорами та розповсюджування ними негативних установок про ганебність бути «ябедою», «шісткою», «стукачем».

Отже, типові жертви цькування мають такі риси:

  • вони лякливі, чутливі, замкнуті та сором’язливі;
  • вони часто тривожні, не впевнені в собі, нещасні та мають низьку самоповагу;
  • вони схильні до депресії й частіше за своїх однолітків думають про суїцид;
  • вони часто не мають жодного близького друга й успішніше спілкуються з дорослими, ніж із ровесниками;
  • якщо це хлопчики, вони можуть бути фізично слабшими від своїх однолітків.

Вимальовується така динаміка взаємодії ініціатора цькування та жертви. Агресор, володіючи відповідною інформацією, може зіпсувати недорогу за ціною, просту, але індивідуально важливу для дитини річ чи придумати не дуже образливе на перший погляд прізвисько, яке буде боляче зачіпати саме цю дитину.

Якщо дитина, яку цькують, наважиться поскаржитися старшим, то їй, найімовірніше, скажуть: «Не звертай уваги, це дрібниці, є серйозніші проблеми». Для жертви пояснити, чому ці задирання були настільки важливі для неї — те саме, що відкрити інтимну інформацію про себе контрольним органам, ще раз себе «підставити».

Наслідки від булінгу для жертви

Булінг має травмувальний вплив на жертву. Цей ефект підсилюється ще й завдяки тому, що цькування часто залишається непоміченим учителями та батьками, а жертва відчуває свою беззахисність. Результатом стає емоційна дестабілізація та деморалізація дитини. Умикаються захисні механізми поведінки, що відволікають жертву від основної діяльності (навчання, побудови стосунків).

Хронічний стрес призводить до ослаблення дитини як реального чи потенційного конкурента аж до фізичного усування — через хворобу, суїцид чи вихід із групи (наприклад, зміна школи). Болісність переживання булінгу для його об’єктів полягає в тому, що, якщо цей процес активно чи пасивно підтримує група, то він стає формою групового остракізму (цькування когось, чогось, різкий осуд чого-небудь — прим. ред.), позбавлення соціальної та фізичної підтримки, «вигнання з племені», що в еволюційному минулому людини було практично рівносильним смерті.

Варто окремо відзначити ще одну категорію жертв цькування, які останнім часом привертають дедалі більшу увагу. Це так звані провокативні жертви. Часто це діти, які мають труднощі з навчанням, і ті, що мають розлади уваги та гіперактивності.

Хоча ці діти за природою не агресивні, але їхня поведінка часто викликає роздратування багатьох однокласників та й учителів. Це робить їх легкою здобиччю та жертвами цькування й сприяє закріп-ленню соціально невигідних психологічних рис та стилів поведінки.

Відповідно до виховних стратегій та терапевтичних методик вважалося, що в ситуаціях, які стосувалися дражніння, основною тезою дотепер була рекомендація ігнорування задираки. Водночас в Інтернеті часто першою порадою з подолання цькування є використання жорстких заходів.

«Задираки звикли до жорсткого спілкування і м’яких методів не розуміють, — цитата у блозі, — вони визнають силу. Силу фізичну чи інтелектуальну». Але чи завжди сила розуму відчуває себе силою й «має кулаки»? Згадаймо образи «ботанів» у ЗМІ? Отож, виходить, без «кулаків»
у теперішній школі, зважаючи на світ дорослих, не вижити?!

І що в цьому випадку робити з тезою під час виховання майбутніх чоловіків «Не піднімай руку на дівчину»? Напевно тепер варто уточнювати:
«...але для захисту власної честі та гідності можна»?!

Булінг і вчитель

Тепер поговоримо про педагога. Цікавою щодо цього виявилася стаття А. І. Авер’янова «Школьный буллинг в воспоминаниях студентов МГПИ», у якій автор проаналізував, який досвід щодо булінгу мали в шкільні роки сучасні педагоги. Під час дослідження було опитано 97 осіб, 80% з яких — жінки.

Як виявилося, 78% респондентів стикалися із цькуванням, 29% опитаних безпосередньо брали участь у ньому. Водночас жертвами булінгу себе вважали трохи більше ніж 10%, у ролі ініціаторів виступали 3%, а от в обох ролях побувало близько 16%. Отож, було встановлено, що майже кожен третій педагог безпосередньо на собі відчув шкільне насильство.

Серед причин шкільного цькування були такі: зовнішній вигляд (45,4%), успішність у навчанні (дуже висока чи дуже низька — 14,4%), матеріальне становище (9,3%), національність (8,2%).

Яких засобів вживали педагоги, коли були дітьми, щоб дати раду боулінгу? 22% респондентів давали здачу, 14,4% — жалілися батькам, 9,3% дружили із сильними дітьми. Водночас 24% ніяк не реагували, переживаючи проблему цькування наодинці. Особливо варто відзначити, що лише 4% опитуваних звернулися по допомогу до вчителя.

Можна уявити, який би цей показник був сьогодні, за теперішніх реалій довіри до вчителя. Причини ж низької довіри до вчителів можна бачити в такому: педагоги, які свого часу не відреагували на насилля над ними, продовжують його транслювати, працюючи в школі. У них
є на це відмовка, мовляв «у наш час це теж було, нічого страшного, усе колись минає».

До того ж, у 24,7% (а за деякими джерелами 47%) саме вчителі були ініціаторами булінгу. Булери можуть подобатися педагогам через те що вони впевнені в собі, симпатичні, екстравертні, краще розвинені фізично. Жертви, навпаки, інтравертні, невпевнені в собі, часто більш дистанційовані від вчителів.

Часто педагоги не знають, що реально робити в ситуаціях насилля, тому роблять вигляд, що нічого не відбувається, чи вони нічого не бачать. Корпоративна культура школи часто не залишає можливості вчителю «вигребти сміття з хати». Враховуючи українські реалії виживання, фаховість педагогічного середовища, на жаль, з роками не покращується, і дедалі більше випадкових людей без особливого бажання інвестувати у свій розвиток стають менторами українських дітей.

Вказані тенденції пов’язані не так із бідністю та соціальною невлаштованістю країни, як із рабською звичкою суспільства терпіти свавілля та насильство.

Антибулінгові програми у світі

Найефективніша антибулінгова програма була ініційована норвезьким психологом Даном Ольвеусом у Норвегії в місті Берген близько 20 років тому. Вона ґрунтується на 4 основних принципах створення шкільного та домашнього середовища, які характеризуються:

  • теплом, позитивною цікавістю та незаангажованістю дорослих;
  • твердими рамками та обмеженнями недопустимої поведінки;
  • послідовним використанням некаральних, нефізичних санкцій за недопустиму поведінку та порушення правил;
  • наявністю дорослих, що виступають як авторитети та рольові моделі.

Програма функціонує як на шкільному, класному, так і на індивідуальному рівнях. Її головна мета — змінити «структуру можливостей та нагород» булінгової поведінки.

Як інструментарій для шкільного середовища варто згадати програму ще одного норвезького психолога Е. Роланда. Серед її основних стратегій: ефективне читання та обговорення в класі оповідань чи історій про ті чи інші факти насилля; опис учнями в невеликих творах того, що, на їхню думку, відчувають жертви насилля; організація рольових ігор, у яких відтворюють поведінку булера та жертви; обговорення проблематики насильства на класних зборах.

Але основною фігурою в антибулінгових шкільних програмах у системі дорослих, зрозуміло, залишаються батьки. На жаль, недостатньо вивченою є проблема сприйняття цькування батьками дітей, що втягнуті в нього. У статті J. L. Sawyer, F. Mishna, D. Pepler, J. Wiener (The Safe School Questionnarie — Pepler, Connolly, Craig, 1993) вказано, що на основі глибинного інтерв’ювання батьків, чиї діти за Опитувальником шкільної безпеки були ідентифіковані як жертви цькування з боку однолітків, було проаналізовано такі теми:

  1. Як батьки розуміють, що таке булінг, і як вони розпізнають відповідну поведінку?
  2. Які реакції батьків на те, що їхня дитина ідентифікує себе як людину, над якою знущаються?
  3.  Наскільки батьки обізнані, що їхня дитина була свідком булінгового інциденту?
  4. Як батьки описують вплив віктимізації на їхню дитину?
  5. Гендерні відмінності.
  6. Як батьки пропонують реагувати на булінг?
  7. Складнощі стосовно виявлення цькування.

Результати цього пошукового дослідження показали, що розуміння, сприйняття та концептуалізація цькування батьками мають основне значення і для досліджень, і для здійснення психологічної допомоги в цій сфері.

Що ж стосується сімейних чинників ризику булінгу, то ними можна ввжати: відсутність батька, депресивний стан матері, насильство в родині. Діти звикають поводити себе агресивно стосовно слабших, спостерігаючи повсякденне життя своєї сім’ї. Часто булерами стають діти, яких батьки навчають домінантній поведінці, пригнічуванню інших у відстоюванні власних інтересів.

Діти, які потерпають від батьківської жорстокості та психопатії, є покинутими, позбавлені материнського тепла й ніжності, також часто стають агресорами. Як пише Дан Ольвеус, «маленький хлопчик, який не отримав любові й ласки від матері, але має велику свободу поводити себе як йому заманеться, не обтяжений чіткими уявленнями про норми й правила застосування агресивної поведінки, має більше шансів перетворитися на агресивного підлітка».

Одна з причин значного розповсюдження булінгу в сучасних школах — автономізація малої сім’ї в рамках суспільства, падіння росту народжуваності, коли в середньому на родину припадає по двоє й менше дітей. У громадах з розгалуженою мережею родинних зв’язків у межах однієї школи часто навчаються близькі й більш далекі родичі різного віку. Відповідно, й знущання над одним із них стає складним, оскільки жертву тут же захищає вся її рідня.

Перша національна програма з попередження та нейтралізації булінгу була розроблена й використана в Норвегії в 1983 році. Унаслідок цього, після навчання школярів прийомів втручання в цькування, булінг скоротився удвічі.

У цей же період антибулінгові програми почали розробляти й в інших країнах світу (переважно в Європі), тоді як у США науковці продовжували концентруватися на дослідженні програм із профілактики агресивної поведінки в школі.

Результати практичних тренінгів, що проводили в американських школах, свідчать, що в тих випадках, коли в жертви з’являється захисник серед однокласників, цькування практично завжди припиняється. Мета-аналіз 53 антибулінгових шкільних програм світу свідчить загалом про їх ефективність: зниження булінгу відбулося на 20—23% та віктимізації — на 17—20%.

Максимальної ефективності досягають під час одночасної роботи з булерами, жертвами та спостерігачами. Автори програм дійшли висновку, що для успішної боротьби з булінгом важливо не тільки проводити тренінги серед школярів, але й роз’яснювальну роботу серед вчителів і батьків.
Крім того, результативність дій залежить від проведення міждисциплінарних досліджень. Адже нині відсутній або є поганим зв’язок між науками, що вивчають дітей і молодь, та між науками, що вивчають політику й суспільство. Формування безпечного шкільного середовища стає завданням для всього суспільства — вчителів, школярів, батьків, юриспруденції, політиків та інших.

Пускових механізмів для виявів жорстокості нині надто багато. Коли дитині не вдається забезпечити бажане, вона перетворюється або на жертву, або на агресора. Світова фінансова криза стала випробуванням не тільки для держав, а й для кожної сім’ї, у якій зростає дитина, стала іспитом для батьківства.

Часто можна почути, що жорстокість дітей формує не відсутність відповідної здорової політики в школі, а сім’я, телебачення, інтернет, вулиця. Та поки школа, батьки й держава будуть перекладати відповідальність одне на одного, страждатимуть діти. Діти стають агресорами не з власної волі, вони не «кайфують» від своїх жорстоких вчинків. Діти, як і дорослі, хочуть розуміння, захисту й любові. А коли не отримують — захищаються. Як можуть.

Використані джерела

  • Бутовская М. Л., Луценко Е. Л., Ткачук К. Е. Буллинг как социокультурный феномен и его связь с чертами личности у младших школьников. Этнографическое обозрение. 2012. № 5. С. 139—150.
  • Fekkes М., Pijpers F. I. M., Verloove-Vanhorick S. P. Effects of Antibullying School Program on Bullying and Health Complaints. Archives of Pediatrics and Adolescent Medicine. 2006. Vol. 160. № 6. P. 638—644.
  • Olweus D. Bullying at school: What we know and what we can do. Oxford: Blackwell Publishing, 1993.
  • Smith P. K., Pepler D., Rigby K. eds.. Bullying in schools: How successful can interventions be? Cambridge: Cambridge University Press, 2004.
  •  Аверьянов А. И. Школьный буллинг в воспоминаниях студентов МГПИ. URL: https://www.sworld.com.ua/index.php/uk/pedagogy-psychology-and-sociology-411/social-law-and-special-educational-psychology-411/11131-411-0635 (дата звернення: 05.06.2016).
  • Гриневич Л. Управління майбутнім. URL: https://dt.ua/EDUCATION/upravlinnya-maybutnim-_.html (дата звернення: 05.06.2016).
  • Кон И. С. Что такое буллинги как с ним бороться? URL: http://www.pseudology.org/kon/Zametki/ChtoTakoeBulling.htm (дата звернення: 05.06.2016).
  •  Кравцова М. М. Дети-изгои. Психологическая работа с проблемой. URL: http://ps.1september.ru/article.php?ID=200701318 (дата звернення: 05.06.2016).
  • Новикова Е. М., Базина О. А. Социальные исследования детей и молодежи. URL: http://psyjournals.ru/files/52273/jmfp_2012_2_n6_Novikova.pdf (дата звернення: 05.06.2016).
  • Поливанова К. И. Практика развития: взросление в современном мире. URL: http://psyjournals.ru/newchildhood/issue/56292_full.shtml (дата звернення: 05.06.2016).
  • Прихожан А. М. Формы и «маски» тревожности. Влияние тревожности на деятельность и развитие личности. URL: http://www.studmedlib.ru/ru/doc/ISBN9785929201677-SCN0013.html (дата звернення: 05.06.2016).
  •  Смирнова Е. Ю., Колагина Е. В. Отношение популярных и непопулярных дошкольников к сверстникам. URL: http://www.hr-portal.ru/article/otnoshenie-populyarnyh-i-nepopulyarnyh-doshkolnikov-k-sverstnikam (дата звернення: 05.06.2016).
  • Федунина Н. Ю., Сугизаки Э. Насилие в школе. Осмысление проблемы в зарубежных источниках. URL: http://psyjournals.ru/files/56563/jmpf_2012_3_n7_Fedunina.pdf (дата звернення: 05.06.2016).

Анжела Кігічак-Борщевська, кандидат медичних наук,

доцент кафедри психіатрії та психотерапії факультету післядипломної освіти

Львівського НМУ ім. Данила Галицького

журнал "Школа", №6 червень 2018

Share This