Наш світ дуже різноманітний і непередбачуваний, як і люди, які зустрічаються на нашому життєвому шляху. Кожен із нас справляє враження на оточення відповідно до його очікувань. А які ми насправді, відомо лише близьким і нам самим. Хоча більшості  хотілося б, щоб нас оцінювали за нашими справами, адже вони показують більше, ніж слова. Але іноді слова необхідні, щоб описати ці дії для тих, хто їх не бачив або не хоче бачити.

Печерська школа I—III ст. № 5 знаходиться в мальовничому куточку міста Києва, її вікна якраз «визирають» на Національний ботанічний сад ім. М. М. Гришка. Простому перехожому школу знайти просто, побачивши ще здалеку постамент із літаком радянських часів, за яким і можна розгледіти будівлю, що відчинила свої двері учням у 1938 році. У цієї школи, яка височіє на пагорбі, власна історія: не лише створення, а й боротьби за існування і право на майбутнє.

Розповідь про цю боротьбу я готувалася почути від директора школи — Світлани Валентинівни Олексюк, яка обіймає цю посаду з серпня 2013 року. Знала про неприємні ситуації, які виникали у навчального закладу. Але хотіла на власні очі побачити, як відбуваються зміни, як створюється комфортний простір для дітей і як старенька школа поступово оживає. Адже свого часу мала можливість (не з робочим візитом) відвідати цю школу і побачити всі її хвороби та рани. Проте я впевнена, що кожна організація, як і кожний заклад, спирається на людей, які там працюють, розуміння, підтримку та успішного менеджера. Тож ішла не просто ближче познайомитися з людиною, знаною в освітньому просторі, а з директором, який підтверджує на практиці можливість поєднання у власній діяльності педагогіки та менеджменту.

Піднявшись відновленими сходами до школи, я попрямувала на другий поверх. Це був кінець навчального року, тож ремонтні роботи були в розпалі, а в коридорах можна було побачити батьків і бабусь-дідусів, які прийшли подивитися на школу, у якій навчатимуться їхні діти. На стіні — велика карта світу, на іншій навпроти — стенд із прикріпленими списками, чеками, накладними за кожною закупівлею. І відчинені двері кабінетів. Це потім я дізнаюся від Світлани Валентинівни, що у школі діє «принцип відчинених дверей», коли вони не закриваються, адже тут «усі свої», такий дієвий привід навчитися довіряти тим, хто поруч. А ще — відсутність звичної для всіх таблички «Директор» на дверях і лише велике «керівниче» крісло дало змогу зрозуміти, що це саме той кабінет, який мені потрібен.

Світлана Валентинівна саме вирішувала робочі питання і я мала змогу роздивитися все, що знаходилося на стенді, щоб потім почути, яких зусиль довелося докласти, щоб мати змогу це отримати. Незважаючи на зайнятість і втому, пані директор була налаштована оптимістично, згадувала чимало прикладів зі своєї педагогічної діяльності й сміялася. А ще чомусь сумнівалася, чи буде корисним цей досвід колегам. Але чи можуть виникати питання, якщо так любиш дітей і справу, якою займаєшся? Тим паче, коли реалізовуєш свою мрію.

Я вважаю, що нам довіряють найцінніше — дітей.

«Якщо у людей є мрії, то вони можуть здійснюватися, але для цього треба докласти чималу кількість зусиль, розпочала свою історію Світлана Олексюк. — Думаючи про те, що я говорю, я все одно хочу зробити так, щоб хоча б троє осіб, які прочитають те, що ви написали, захотіли стати вчителями. Тому я для себе вирішила, що навіть будучи втомленою, усе одно щось намагатимусь розказати.

Загалом школа це таке місце, яке змінюється від того, що змінюються люди в ній. Це надзвичайно особистісно зорієнтована структура і не буває школи, шкільної системи, яка не орієнтується на тих людей, які вчаться і вчать. Важливе значення має і те, які управлінці цієї школи, адже завдяки адміністраторській діяльності змінюється сама атмосфера школи та відносини в ній».

Як розповіла Світлана Валентинівна, її педагогічний шлях розпочався саме з того кабінету, кабінету директора школи. У 1983 році пані Олексюк після того, як недобрала лише 0,5 бала на вступних іспитах до університету, адже там був шалений конкурс, прийшла влаштовуватися на роботу. Тоді необхідно було пропрацювати рік, щоб отримати стаж, який враховувався під час вступу наступного року. Шістнадцятирічну дівчину, звісно, ніхто не хотів брати на роботу, адже це відповідальність за життя і здоров’я дітей, тому людині мало виповнитися 18 років. Але тоді колишній директор школи сказала, що візьме на себе відповідальність і дала можливість спробувати. Так юна Світлана стала старшою піонервожатою. А наступного року, коли всі іспити було складено на відмінно і її зарахували на омріяний історичний факультет, директор порадила дівчині не кидати школу, адже в неї є дар. Тож дівчина поєднувала роботу і навчання в університеті, потім вийшла заміж, перевелася на заочне відділення і поїхала за чоловіком із країни.

Після повернення із закордону Світлана Валентинівна пішла працювати в іншу школу вчителем історії. Була і директором приватної школи, але це окрема історія. Новий етап життя розпочався з написання проекту Нової школи. Саме тоді пані Олексюк почала розмірковувати, де ці ідеї потрібно  реалізувати у звичайній комунальній  школі, створити нову модель закладу, потрібну для всіх громадян. «Я зрозуміла, що хочу витрачати життя, час, знання і досвід на те, що може бути корисним для всіх. Мені запропонували кілька шкіл, де не було керівників, серед них була і школа №5, в якій я  починала працювати колись».

Світлана Валентинівна прийшла в школу, подивитися на неї у неділю 2013 року. Зустріла людей, які колись розгледіли в ній талант і радили не кидали педагогічну діяльність. А ще побачила фарбу, яка пам’ятає її ще шістнадцятирічною. «Для мене все це живе: і школа — це жива істота, і Київ — це жива істота, велетень. Я до цього так ставлюся. І я побачила хворого живого — школу № 5. Я дуже багато не знала тоді. Дізналася протягом тижня чимало речей, які пов’язані з повною ганьбою, це така концентрація того, як держава ставиться до свого майбутнього. Тому що це є найкраще місце на землі, де можуть вчитися діти. Адже незначна кількість шкіл у країні може дихати ботанічним садом і мати можливість використовувати його як навчальну базу. Дуже небагато шкіл, які можуть, знаходячись на Печерських пагорбах в історичному місці, мати історичну будівлю. Але ставлення до неї пов’язане саме з привабливістю цієї земельної ділянки».

Потім з’ясувалося, що частину земельної ділянки, яка належить закладу, віддано в велику оренду фірмі, яка має відношення до перших осіб держави. Крім того, наприкінці серпня, перед початком нового навчального року, не була відома точна кількість учнів школи. Це пояснювали тим, що школу повинні були колись усе-таки знести і залишити місце для нового будівництва. Тому деякі люди і почали розуміти прихід нового директора, яким стала Світлана Олексюк, як остаточний знак того, що школу закривають. Далі, 1 вересня, відбулася ще одна неприємна історія, яка набула розголосу. У новому 2013/14 навчальному році у школі № 5 просто не відкрили 10-й клас. Діти прийшли на свято Першого дзвоника, але їх ніхто заздалегідь не попередив, що класу немає. Справа була в тому, що в класі не могло вчитися лише 10 учнів.

Для Світлани Валентинівни це стало справжнім випробуванням, адже одразу випливли проблеми з територією школи, а потім невідкриття класу, — відповідати довелося їй. Зізнається, що була спокуса махнути рукою і залишити розбиратися з цим інших. Але це було недовго. І вже після цього розпочався період боротьби, який назвали «Перезавантаження».

Батьки школярів подали позов у суд проти тих фірм, які забрали територію школи. Свого часу вони просили виступити колишнього директора школи в суді як третю сторону. Як директор Світлана Валентинівна підтримала батьків. Із цього розпочався перший рік на посаді директора школи № 5. Папка з документами поповнювалася судовими повістками, позовами. У ній є і ухвала Вищого господарського суду Украї­ни про те, що у фірми, яка намагалася розпочати будівництво на території школи, забирається ця земля. А також окреме рішення Київської міської ради про те, що ця територія закріплює­ться за навчальним закладом.

Школа — це жива істота, і Київ — це жива істота, велетень. Я до цього так ставлюся. І я побачила хворого живого — школу № 5.

А вже з вересня 2014 року розпочалося справжнє «Перезавантаження», коли було переписано всі «романтичні ідеї», які були прописані в Концепції нової школи від початку, адже не можна було передбачити існування таких стартових умов для реалізації ідеї.

На той час, маючи величезний досвід і знання, участь у громадських об’єднаннях, коли пані Олексюк відчувала, що її знання є потрібними для інших людей, вона знайшла такі точки зростання, які може просувати особисто, просто як людина: «Для мене є замок, палац — школа № 5, і є інша діяльність, яка становить значну частину мого професійного життя. І це надзвичайно непросто. У мене є мрія і я хочу, щоб її втілення відбувалося не лише в цих стінах, а ще й мало інституційне підґрунтя. Не треба змінювати систему, треба створювати моделі, які будуть успішними і затребуваними людьми. ІІ тоді все, що було корисним, і залишатиметься корисним».

Якщо говорити про «школу з нуля», то її реалізація, на думку Світлани Валентинівни, можлива в кількох варіантах. Перший — коли призначили директором школи, яка має свою історію. У цьому випадку може бути так, що новопризначений директор колись працював у цій школі, знає її історію, людей, які в ній працюють. Тут людина стає начальником для тих, із ким працювала особисто. Або ж новопризначений директор (у іншому випадку для того, щоб керувати й конкурувати), продовжує шлях попереднього директора, щоб зберегти існуючі традиції, колектив.

Другий варіант — коли новопризначений директор працював у цій школі та має кілька грандіозних ідей. У такому разі дуже необхідно, щоб директора в реалізації його ідей підтримав колектив. Крім того, важливо надати можливість батькам впливати на навчально-виховний процес.

«І це все завдання твоє як директора школи, як лідера, який може розвиватися або може зупинитися, пояснює Світлана Олексюк.При цьому школа це дуже інерційна система, вона буде ще жити так, як і жила, незалежно від того, вдалося тобі чи не вдалося».

Можливий ще один варіант — коли колектив школи чує три різні концепції її розвитку і під час спостереження за різними результатами втілення вирішує, якою краще скористатися для їхнього навчального закладу.

Усі ці варіанти мають право на життя і можуть бути успішними. Але необхідно реально оцінити ситуацію та провести відповідне моніторингове дослідження.

Можливе створення школи з нуля і без наявності ресурсів. У такому випадку люди, які мають досвід на освітянській ниві, збираються разом і вирішують, що всі попередні варіанти для них не підходять. Тоді спільними зусиллями створюється ідея, концепція нової школи. Якщо часу вдосталь, то вона має бути сформульована на три абзаци, якщо мало — простіше таку концепцію зробити на 10 сторінок. Коли концепцію сформовано, починається вивчення всієї нормативно-правової бази з цього питання, робиться SWOT-аналіз або ж визначаються необхідні для цього ресурси, а також продумуються професійні кадри, які підтримають ідею. Після цього вже можна зрозуміти, коли можна буде реалізувати її.

Свого часу Світлана Валентинівна розпочала громадську діяльність, щоб мати можливість реалізувати права дітей і вже протягом 11 років займається такими важливими питаннями, як «освітній кошик», «гроші за дитиною”. А в цій школі отримала можливість на практиці зрозуміти, чого саме не вистачає учням для комфортного перебування у навчальному закладі. І справжньою революцією в освіті стало те, що з урахуванням усіх розрахунків, Київська міська влада забезпечила потреби учнів київських шкіл у малоцінних, але насправді дуже необхідних товарах і послугах.

Безпосередньо проект «Перезавантаження» у київській школі № 5 реалізовувався за певними складовими: команда, контингент учнів, відкритість, прозорість, контроль і звіт про використання кожної копійки, яка  була на балансі школи. Значну підтримку надавали батьки учнів.

Уже тоді батьки збирали гроші на те, щоб у їхніх дітей у класі були питна вода, мило, туалетний папір. Але цього не було в шкільних туалетах. Тож перші мило й інші мийні засоби новопризначений директор придбала на власні кошти. А вже потім виявила, що за 13 років у Печерському районі не було профінансовано жодну витрату: фарбу, пензлик, туалетний папір: «Це означає, що величезна кількість коштів десь блукає, — робить висновок пані Олексюк. А ці гроші потрібні. У цій школі, за рік до того, як я прийшла, я побачила одну витратну накладну на одну пачку паперу для принтера. Це означає, що це не фінансується, але кимось повинно фінансуватися, щоб директори не йшли до батьків і не казали, що необхідно придбати те, чого немає».

Спочатку все необхідне для комфортного перебування учнів у школі купувалося з тих грошей (спершу це були 12 гривень на місяць), які збирали голови батьківських комітетів. Потім вирахували, скільки коштів потрібно на закупівлю гігієнічних засобів з урахуванням кількості дітей у класах. Далі вирахували, скільки потрібно на рік і вже до 1 вересня 2015 року отримали розрахунок «Коли дитина в школі». Відтоді вся стіна на другому поверсі закладу наповнилася чеками та розрахунками. У 2015 році Світлана Олексюк написала листа до Київської міської ради та розписала, що потрібно придбати для дітей із розрахунку 23 грн на одного учня. Наступного року був готовий уже детальний аналіз цих витрат, а сума склала 46 грн на одну дитину. І до кожної витрати писався бюджетний запит.

Далі бесіду зі Світланою Валентинівною ми продовжуємо в межах «екскурсії» закладом, що дало можливість побачити реальні зміни, які відбуваються в рамках проекту «Перезавантаження», до реалізації якого долучилися небайдужі люди. Ми розглядаємо детальніше стенд, на якому розміщені рахунки за витратами публічних коштів. Усі ці рахунки збираються докупи, а потім за ними робиться звіт. Рожевим кольором у них виділені ті речі зі списку, які на момент приходу документа до директора, ще не надійшли у навчальний заклад. Також є список додаткових матеріальних цінностей, кошти на які виділили відповідно до цих бюджетних запитів. Є й таблиця, кожна цифра в якій пояснюється в інтерактивному режимі, представленому на сторінці школи. За цією таблицею державою у 2016 році виділено 598 грн на рік на одну дитину, хоча за розрахунком директора школи виходило 593 грн. На наступний рік у зв’язку з підвищенням цін із 1 вересня потреба складатиме 819 грн на рік на одного учня. Цікаво, що розрахунок містить необхідну кількість усіх засобів у грамах і відповідає актуальним цінам. Наприклад, визначено кількість туалетного паперу на рік — 180 рулонів. Ця кількість була вирахувана адміністрацією школи разом із батьками. Вирахували, скільки цього паперу придбали за рік, поділили на кількість дітей, які навчались у навчальному році, і так вирахували актуальну кількість на наступний навчальний рік.

Окремою цифрою визначено холодильне обладнання на суму 460 тис. грн для нової шкільної їдальні, яка пропрацювала 10 днів у тестовому режимі, а остаточно буде відкрита 1 вересня. Загалом на капітальний ремонт закладу, який планується завершити до Дня знань, виділено 1 млн 460 тис. грн.

Загалом за три останні роки за кошти місцевої влади, програм соціально-економічного розвитку Печерської районної адміністрації зроблено значну частину роботи, ураховуючи той факт, що будівля школи знаходилася в аварійному стані, адже останній капітальний ремонт відбувся у 1958 році. За період із 1956 по 2013 роки було проведено лише 2 поліпшення стану закладу, які стосувалися заміни всіх дверей і деяких вікон.

У 2013 році середня температура в школі в сезон сягала 11 градусів. Світлана Олексюк згадує, що вирішити цю проблему вдалося за допомогою «прозорого куба», коли ставилася прозора скринька для збору спільних коштів. Збір було оголошено на гідрохімічну очистку всіх труб і батарей у школі. Завдяки цьому на реалізацію мети вдалося зібрати 17 тис. грн. Допомогли зробити повну гідрохімічну очистку труб інженери — переселенці з Алчевська Луганської області. І наступного опалювального сезону середня температура в школі сягала 23 градусів. Паралельно відбувався капітальний ремонт даху, замінили всі вікна громадських приміщень і класів, де сиділи учні.

У коридорі першого поверху, де знаходиться початкова школа, також тривають ремонтні роботи. Уже натягнуто нову стелю, а розглянувши «нутрощі» під зірваним старим паркетом, можна відстежили хронологію ремонтних робіт. Під паркетом видніється стара газета й підлога з дошки 1938 року народження. Як розповіла пані Олексюк, це газета «Пионерская правда», випущена у 1949 році.

Але, звісно, підлогу буде замінено. Початкова школа матиме відокремлений простір і буде створено особливе приміщення «Нова українська школа — новий стандарт».

В арці коридору видніються залишки петриківського розпису. Світлана Валентинівна каже, що колись усі стіни були розмальовані цим розписом. Цим займалася Ліна Антонівна разом з учнями майстерні. Вона працювала вчителем початкових класів і була народним майстром. тепер від розпису лишилася лище невелика частина.

Зі Світланою Валентинівною ми спускаємося сходами у підвальне приміщення, де знаходиться оновлена їдальня. Ні, вона не пофарбована у пастельних кольорах, а викладена кахлем помаранчевого, синього, салатного та жовтого кольорів. Такий собі яскравий куточок. Але щоб реалізувати цей проект, директорові також довелося поборотися. Мж іншим, останній ремонт у їдальні робився у 1956 році. Проте, як кажуть, «тому, хто стукає, відчиняють».

На ремонт пішло 446 тис. грн, адже було закуплене нове обладнання, зокрема й холодильне, — сучасне та якісне. Увагу привертає й особлива витяжка. Чи пам’ятаєте ви фільми про ресторани?  Так от, там можна було побачити таку собі спеціальну трубу, яка йде по периметру кухні понад стелею. Це і є приточна вивідна вентиляція. І саме її побудовано у шкільній їдальні.

Я ніколи не розраховувала на підтримку, а була готова до безкінечної боротьби. Але якщо б я тут сиділа і мовчала, мабуть, школи вже не було б.

Вже в новому навчальному році планується реалізація кількох ідей, серед яких — вільний вибір роздачі дітьми безкоштовного харчування, а також маленький дитячий буфет «Крапелька».

Ми заходимо до одного з кабінетів, де тривають ремонтні роботи, і робітники саме займаються стелею. Під час проведення «екскурсії» Світлана Валентинівна уточнює, скільки повинно бути світильників на стелі та просить зберегти пляшку з засобу, яким оброблятимуть поверхні від плісняви.

Це приміщення, де навчатимуться першокласники. 1-А і 1-Б не будуть об’єднуватись у класи. Сформують групи відповідно до занять. Тож усі навчатимуться в одному приміщенні, а відпочити зможуть у куточку на спеціальних тюках із соломою.

У коридорі буде все в білих тонах — і стіни, і стеля, і підлога. Кожні двері кабінетів матимуть свої символи, своє зображення. І буде мінімум меблів. Наприклад, побудують «льожку» (від слова «лежати»)  — конструкцію, яка матиме вигляд сот, у яких діти зможуть лежати й відпочивати.

Ми виходимо на шкільне подвір’я, яке вже змінилося на краще, але до початку нового навчального року завершить своє перетворення. Сходи, які ведуть до школи, стануть початком своєрідного «Колізею», адже на пагорбі біля них побудують галерейні сходи, на яких можна буде сидіти й дивитися виступи. Також планується огородити територію парканом, щоб випадкові люди з собаками не блукали подвір’ям. Із лівого боку пагорбу, якщо дивитися із двору школи, цьогоріч почали садити калиновий гай (кожен із класів). Це не лише допоможе не зсуватися землі на пагорбі, а й стане своєрідним символом. А під парканом посадять жито й пшеницю. Біля входу в школу буде газон та альпійські луки (які вже почали створювати разом із працівниками Національного ботанічного саду ім. М. М. Гришка).

Звісно, не можна не згадати і літак, який знаходиться на подвір’ї навчального закладу. І, хоча він має історичне минуле та шкільний музей, але сьогодення створює нову історію. «Літак біля школи МІГ-15 відкрили у 1988 році, — згадує Світлана Олексюк. — Я також у цьому брала участь. Але є інша історія, коли відбулася окупація Криму і страшні події на Сході. Коли в червні 2014 року люди зі Сходу України почали їхати в Київ, ми долучилися до активної допомоги їм як люди, а не як заклад. І потім вже ці родини привели до нас 1 вересня своїх дітей.

Зірка під літаком була червоного кольору. Виникла ідея перефарбувати її в жовто-блакитний. Поставили прозору скриньку біля дороги для збору коштів на закупівлю фарби. Гроші зібрали за 1 день. Потім покликали робітників, які побудували риштовання і далі довго (адже виявилося, що на цю справу пішла тонна фарби) діти і батьки розфарбовували зірку в жовто-блакитний колір.

Навіть якщо ми всі разом вирішимо, що нам не потрібен літак, але саме історія фарбування, свято на честь цього із запусканням у небо голубів — усе це допомогло внести новизну в життя школи.

Я ніколи не розраховувала на підтримку, а була готова до безкінечної боротьби. Але якщо б я тут сиділа і мовчала, мабуть, школи вже не було б. Я живу з тим, що реально все життя створюю і навіть руйнуючи я все одно знаю, що це для того, щоб створити».

Проект «Перезавантаження» триває. Хоча вже й видно неозброєним оком ті зміни на краще, які відбуваються у школі № 5 Печерського району м. Києва. І територію навчального закладу відвойовано, і замість невідомих сусідів, які проживали у будинку на задньому дворі школи, за рішенням Київської міської ради з’явиться новий дитячий садок на 120 місць. А потім школа перетвориться на навчально-виховний комплекс — дитячий садок — гімназію.

На завершення екскурсії закладом Світлана Валентинівна веде мене до шкільної світлиці. Так між собою у школі називають кабінет, на дверях якого зазначено «Галерея духовності».  Його використовують і як світлицю, і як майстерню. На стіні — тематичний малюнок, ручний розпис. У чотирьох кутках кабінету — скляні шухляди, у яких знаходяться предмети, що представляють чотири основні релігії світу. Також тут народні костюми, писанки та мотанки. Ідея цього простору належить народній майстрині, керівнику гуртка «Майстерня гончара» Тамарі Арефівні Глущенок.

Безумовно добре, коли у навчальному закладі є куточок для духовності, адже як без духовності й узагалі душі, коли справа стосується найціннішого — дітей.

«Я вважаю, що нам довіряють найцінніше — дітей, — підсумовує Світлана Олексюк. — І я з цим живу. Я дуже хотіла б, щоб нова українська школа мала те саме гасло. Вона є простором нових можливостей, школою, якій довіряють. Мені здається, нашому хворому суспільству довіри та спілкування між людьми не вистачає. Тому я хочу створювати таке місце, у якому люди одне одному друзі, партнери. Я сама хочу довіряти тій системі, яку я тут створюю. Адже наступними найціннішими для мене будуть мої онуки. Мрія — це коли я приведу онуку в місце, яке я створила, продовжила його історію».

Зі Світланою Валентинівною ми розмовляли довго. Про педагогіку, шкільну освіту, зміни, боротьбу та здійснення мрій. І увесь цей час, слухаючи, оцінюючи і спостерігаючи за всім тим, що відбувалося довкола, я розуміла, що саме завдяки таким небайдужим людям змінюється світ. А його можна змінити на краще, якщо починати із себе, зі своїх дій і вчинків, із того, що створюєш щось вічне заради майбутнього — майбутнього своєї країни та юного покоління.

Матеріал підготувала Олена ВЛАСЕНКО

журнал “Директор школи. Шкільний світ”, №7 липень 2018

Share This