У травні Анастасія Євдокимова буде підбивати підсумки свого першого року на посаді вчительки української мови та літератури в одній із провідних київських шкіл. Яскрава, енергійна та весела вчителька, без сумніву, збурила у своїх учнях цікавість до давньої та сучасної української літератури. Адже ще вчора вона була (та й зараз є) безпосереднім учасником сучасного українського літературного процесу: у ролі критикині, організаторки і кураторки багатьох літературних акцій і перформансів. За цей навчальний рік вона спробувала популяризувати читання там, де (ну, так вже у нас склалося) бажання читати «відбивають» шкільною програмою. Пані Анастасія розповіла про те, як це — бути вчителькою, якими є сучасні школярі та як вона популяризує читання серед своїх учнів.
— Ким ти хотіла стати, коли виростеш?
— У геть ранньому дитинстві, мені здається, я про таке взагалі не думала, бо для мене була важливою множинність різних досвідів. Коли спробуєш усе — простіше обрати те, що до душі. Хоча під впливом передачі «Квартирне питання» мені хотілось стати дизайнеркою інтер’єрів, а після всіх шкільних постановок та КВНів — актрисою розмовного жанру. Тривалий час я мріяла про режисуру і навіть планувала вступати до Карпенка-Карого, але добрі люди мене відмовили.
— Де навчалася і яким бачила своє майбутнє після університету?
— У старшій школі мій учитель літератури Ігор Хворостяний (до слова, зараз ми колеги) допоміг відкрити у філології те, що мене зацікавило по-справжньому — сучукрліт. Я писала МАН, активно гуглила про те, що ж відбувалось у той момент в літературному житті (інтуїція мені підказувала, що десь є живі письменники і їхня творчість мала би резонувати з моїми зацікавленнями), читала «коронованих» авторів, «класику» 90-х,
постійно хотіла більшого. Тож спеціальність «українська мова та література» я обирала свідомо і всі 6 років навчання рухалась до того, аби починати власну справу й відкривати видавництво.
— Ким працювала до того, як ступила на шлях учителювання? Що спонукало тебе до такого нового досвіду?
— Ще зі школи я знала, що писатиму рецензії й шукатиму варіанти роботи з сучасними авторами, тож я просто шляхом маленьких перемог і великих падінь рухалась уперед. Як я люблю повторювати — у світле майбутнє. Повна версія мого резюме —
близько трьох сторінок: консультантка у книгарні «Смолоскип», pr&event manager видавництва «Основи», керівниця соціального арт-проекту Parasol, критикиня літератури й медіа, організаторка фестивалів, кураторка літературної програми Gogolfest та поетичної програми Книжкового Арсеналу. У червні 2017-го у мене було в кишені 2 дипломи — бакалаврат Шевченка й магістратура Могилянки, але це не відкривало переді мною абсолютно ніяких дверей.
Вакансій на видавничому ринку не було (так постало ще одне питання — ким іти працювати, бо я самовпевнено вважаю, що вже надивилась на роботу видавців і прекрасно розумію, як все влаштовано зсередини), тож я згадала про те, що однією з причин, чому я обирала саме університет Шевченка — спеціальність передбачала можливість викладання. Нереалізована режисерка, фахівчиня з української мови й літератури, людина, яка має репетиторський досвід підготовки до ЗНО, харизматична й активна — ідеальна кандидатура для вчителювання.
— Що викладаєш і в яких класах?
— Пані Анастасія (сміється) — вчителька української мови та літератури в 6-х та 9-х класах. Старша школа — входить у сферу моїх інтересів, це стихія, яку потрібно підкорити.
— Які відчуття були після першого місяця у школі?
— Моє вчителювання супроводжують постійні сумніви: чи правильно я відповіла на запитання, чи з того боку підійшла до теми, чи не зачепила учня своїм коментарем щодо добре/погано виконаної роботи, найчастіше повторюване — чи мені вдається… Ці сумніви пов’язані з тим, що прослухані в університеті «педагогічні» дисципліни давно застарілі і провести урок так, як написано у методичці — неможливо, тож потрібно шукати власні підходи, орієнтуватись на темп класу, а подекуди навіть окремих учнів. Але у педагогіці, як у серфінгу: головне — зловити хвилю.
— Якими є сучасні школярі? Чим вони цікавляться?
— Покоління, яке зараз навчається у школі — надзвичайно цікаве: вони відкриті до світу, з дитинства подорожують, є більш соціалізованими та не вагаються щодо власного «завтра». Але з іншого боку, мені здається, що у них немає потреби відчувати себе громадянами якоїсь певної конкретної країни, прив’язуватись до ментальності.
— Які методи ти використовуєш на своїх уроках?
— Я постійно комбіную різні підходи: тут ми дивимось на екран із ключовими словами та слухаємо «казочку» вчительки, тут працюємо в команді, тут розв’язуємо ребуси і щось малюємо, тут розвиваємо усне мовлення… Важливі ж, насправді, не методи й не окремі педагогічні прийоми і тим більше не їхня кількість за 45 хвилин, важливою є мета, якої прагнуть досягти всі учасники процесу (вчитель та учні). Коли ця мета розчиняється, забувається, перестає бути зрозумілою, то ми до неї повертаємось, беремо аркушик і робимо психологічну вправу, пригадуючи «чому» ми тут, «чому» для нас це важливо, «у чому» наші цінності збігаються.
Є не погана нон-фікшн книжка TED-промовця Саймона Сінека «Почни з чому», який пояснює, що все починається з головного запитання — чому, тож на нього потрібно вчасно й правильно дати відповідь. Саме тому я вважаю, що будь-яка дія на уроці має бути спрямованою у дуже конкретну точку — «чому» ми тут — для досягнення мети.
— Тепер ти побачила школу з погляду вчителя. Що зрозуміла?
— Ще з часів власного учнівства я глибоко переконана, що школа — це ідеальна злітна смуга, це можливість отримати безліч навичок, досвідів і спробувати все. До більшості зі знань, отриманих у школі, людина потім ніколи в житті усвідомлено не повертається, а все тому, що вона ними послуговується. Якщо у будинку гарний фундамент, то він не трісне, коли зверху нашаровуватимуться нові поверхи — додаткові знання, необхідні дорослій людині. Процес навчання триває протягом життя, тому від тебе, як від учителя, залежить, закладеш ти любов до дисципліни чи ненависть.
— Де черпаєш натхнення і як готуєшся до уроків?
— Роботу вчителя безумовно можна назвати «творчою», адже пошук завдань, потреба дивувати учнів, необхідність їх вразити — стимулює до розробки ігор та квестів. Тому доводиться постійно бути в тонусі й не проґавити миті, коли світ підкине нову креативну ідею. Хоча я свідома того, що передовсім виконую свою щоденну рутинну вчительську роботу, тому говорити про якийсь спеціальний пошук чи вичікування натхнення достатньо складно, адже йдеться про план й механізм, який працює з дня на день.
— Що більше подобається викладати — мову чи літературу? З якими труднощами стикаєшся?
— Існує міф, що розповідати історії на уроках літератури значно простіше, ніж відшліфовувати власне мовні вправи. Мені здається, що урок літератури, тобто спроба занурити дітей у період, пояснити контекст, захопити твором, який видається їм абсолютно нудним і неактуальним — не найпростіше завдання, але мені цей виклик щоразу цікавий. Бо що таке, припустимо, романтизм? Або: що ховається за характеристиками Шевченка — Геній, Батько, Пророк і Совість нації? Вчителька має сказати, що Шевченко був геній, а дитина має це прийняти і з цим жити, чи вчителька має створити умови для того, аби учень самостійно зробив висновок, що Шевченко все ж геній? Думаю, що друге. Література передбачає роботу не лише мозку, але й душі, не лише раціонально розкладених фактів, а й відчуттів, що також не береться із нізвідки.
— Чи змогла за цих півроку змінити ставлення своїх учнів до читання?
— У час Інстаграму (тобто добу красивих фото) гарна обкладинка, цікава верстка та яскраве оформлення є вкрай важливими. Це перше, чим можна заманити дітей, аби вони зацікавились книжкою. Друге — захопити розповіддю про книжку. Ти не тільки повторюєш дітям, що читання — класно, але й сам постійно повертаєшся до цього та усвідомлюєш заново.
— Чи є в тебе улюбленці? Як заохочуєш своїх учнів і учениць?
— Я до всіх своїх учнів ставлюсь однаково добре. Хтось має внутрішню потребу поспілкуватись зі мною більше, чимось поділитись, про щось розпитати чи розповісти — я не відмовлю. Комусь я, ймовірно, не подобаюсь, один боїться відвертості зі мною, іншому дуже бракує товариської підтримки, й він її знаходить. Підлітковий вік — пора, коли з’являються вороги й сам собі стаєш ворогом, коли питань більше, ніж відповідей, коли не знаєш, що робити.
У житті й на роботі я дуже часто і багато жартую, проте, на жаль, не завжди мої жарти бувають по-справжньому смішними, але, щоб мене не образити, діти підсміюються. На уроках ми серйозно працюємо, потім сміємось й знову повертаємось до нашої основної теми. Мені здається, сміх, невимушена атмосфера довіри, можливість висловити власну думку, фізично відчути доступ до знань — сприяють процесу.
— Що думаєш про шкільну програму з мови та літератури?
— Уже давно зрозуміло, що творів у шкільній програмі забагато — все розглянути за програмою неможливо. Нам давно пора зменшувати кількість текстів та більше уваги приділяти close reading, розглядаючи твір із різних боків, аналізуючи його, розкладаючи механізми на деталі, мову та героїв. Дітям потрібна не множинність текстів, а вміння аналізувати, заохочення до читання, розуміння періоду, вміння знайти ознаки стилю чи визначити жанр.
— Яка ситуація з підручниками?
— Знайти цікаві завдання — можна, зробивши вибірку з різних книжок. Проте мене дуже дратує, коли у підручниках, посібниках, збірниках вправ досі трапляються приклади, від яких за останні 4 роки можна було би й відмовитись: Москва-ріка, річка Волга чи місто Орел.
— Що останнім часом радила читати своїм вихованцям?
— Я дуже довго працювала консультанткою в книгарні, тож у мене на рівні рефлексів спрацьовує клієнтоорієнтований підхід, бо кожен читач шукає у книжці щось своє. Є універсальні поради, проте вони не завжди спрацьовують. Головне — усвідомлення, що книжка була, є і буде. Так, на одному з перших уроків літератури, коли виникла дискусія про електронні книжки та роль друкованої продукції сьогодні, я переказувала учням зміст діалогів Ж.-К. Кар’єра й У. Еко «Не сподівайтеся позбутися книжок», і це був сильний аргумент із мого боку.
Індивідуально учням старшої школи радила і трилер «Не озирайся і мовчи» Макса Кідрука, і репортажистику Майка Йогансена, і «Фелікс Австрія» Софії Андрухович, й інтелектуальну прозу Віктора Домонтовича, і «Щасливі голі люди» Катерини Бабкіної, і жіночу малу прозу з антології «З непокритою головою». Найважливіше зрозуміти, що дитині цікаво, які світи вона уже для себе відкривала, чиї життя проживала, а що їй можна було би показати ще.
— Скажи що-небудь по-вчительськи? 🙂
— (Сміється) Бублики, всядьтеся й відкривайте зошити!
Спілкувалася Наталія КОВАЛЬ
газета “Українська мова та література” №5-6 березень 2018