«Педагогізація суспільства дала б змогу змінити взаємини між людьми»

Василь Кремень

Кремень Василь Григорович — видатний український учений, державний, політичний та громадський діяч, президент Національної академії педагогічних наук України.
Невдовзі буде знакова дата — Василю Григоровичу виповниться 70 років. Тож напередодні ювілею нам випала чудова нагода — особисто поспілкуватися з людиною, постать якої є знаковою та унікальною в освітньому просторі України. Говорили на різні теми — про новації, глобалізаційні виклики, та й просто про життя…
Для того щоб перерахувати всі відзнаки, здобутки та професійні досягнення Василя Григоровича, не вистачить часу — так їх багато.
Зокрема, вражає те, що реформи в галузі освіти, що відбуваються нині, були прогнозовані й системно закладені ним ще півтора десятиліття тому. І ті речі, які для нас, здавалося б, є звичними (більше того, ми не уявляємо без них сучасної освіти), колись були новаціями і, як це часто трапляється, наштовхувалися на критику і неприйняття. Розуміння їх цінності прийшло лише з часом і практикою.
Ось кілька таких: підготовка долучення України до Болонського процесу, комп’ютеризація шкіл, програма «Шкільний автобус», дванадцятибальне оцінювання навчальних досягнень учнів, відмова від практики залишати учнів на другий рік через труднощі в навчанні, запуск та апробація зовнішнього незалежного оцінювання, закладення передумов для переходу на 12-річну систему навчання.

— Василю Григоровичу, нині в Україні, можливо, як ніколи раніше, необхідно проводити просвітницьку роботу. Адже якщо запитати пересічних громадян про те, в чому полягає сенс педагогічної науки, багато з них, на жаль, не зможе, навіть бодай щось, відповісти. Чи немає у Вас остраху, що значення науки оцінять лише тоді, коли її втратять?

— Так, справді, такий острах є, особливо зважаючи на ставлення до науки в Україні останніми роками. Хоча зазначу, що в цьому році перервалася традиція щодо різкого зменшення фінансування науки і скорочення кількості наукових співробітників, за що, безумовно, ми вдячні уряду. Адже за попередні два роки і Національна академія наук, і галузеві академії змушені були практично на третину скоротити кількість наукових співробітників.
Справа в тому, що держава надзвичайно мало фінансує галузь науки. Скажімо, в минулому році — це 0,16% від ВВП. Водночас розвинені країни виділяють на науку до 3% ВВП (при тому, що в них відсоток ВВП значно більший, ніж у нас). Ці країни саме тому і є розвиненими, що приділяють велику увагу науці. На превеликий жаль, останнім часом у громадськості сформувалося дещо негативне ставлення до науки. Нині стало модним, що будь-яка популістська сила, її лідер вважають за необхідне критикувати науку. Причому це роблять люди, які, зазвичай, є далекими від науки, які не бачать і не розуміють взаємозв’язку між розвитком науки, суспільства і нації.
Водночас наука, як ніколи, відіграє ключову роль у розвитку особистості людини і суспільства.
Зумовлено це низкою причин. По-перше, існування нових наукових інформаційних технологій, успішність яких визначається не кількістю корисних копалин (хоча вони теж, безумовно, потрібні), а рівнем розвитку особистості та її потенціалом. По-друге, наявність інноваційного типу прогресу, що також вимагає суттєвого збільшення вкладень у розвиток науки і освіти.
Можна ще назвати кілька тенденцій, що зумовлюють зростання ролі науки й освіти в сучасному суспільстві: науки як сфери, що продукує нові знання, ідеї, технології, а освіти — як галузі, що через навчання робить ці знання дієвими й активними.
Відверто скажу, що глибоко занепокоєний у зв’язку з таким ставленням до науки з боку держави і частини суспільства, однак, безумовно, вірю, що це — лише тимчасове явище. Адже Україна, як і будь-яка інша країна, якщо хоче стати справді успішною в майбутньому, має підтримувати такі галузі, як наука й освіта.
Безумовно, необхідно активно проводити роз’яснювальну роботу в суспільстві щодо значення науки і її здобутків. Якщо говорити про педагогіку, то, безперечно, ми не можемо здійснити реформування сучасної освіти без педагогічних знань, так само, як і не можемо виховати високу педагогічну  культуру серед батьків. Не можемо також забезпечити педа- гогізацію суспільства (щоб дорослі люди мали хоча б елементарні педагогічні знання). Важливо, щоб молоді батьки виховували своїх дітей не лише на основі власного досвіду, адже в цьому досвіді є багато позитивних моментів, але є й негативні. Ми маємо готувати молодих людей до толерантного й уважного ставлення до дитини.
Педагогізація суспільства дала б змогу змінити взаємини між людьми. Тому важливо:

а) сформувати шанобливе ставлення до науки;

б) осучаснити діяльність наукових колективів; в) знайти ефективні
механізми застосування наукових напрацювань у практичній діяльності в будь-якій сфері (освіти, просвітництва, педагогіки).

— У світі відбуваються процеси, на які ми вплинути не в змозі, а можемо лише їх сприймати (або не сприймати). Один із таких — глобалізація. Тому хочу запитати таке: глобалізація як процес всесвітньої економічної, політичної та культурної інтеграції й уніфікації, на Вашу думку, — це добре, погано, чи просто неминуче?

По-перше, якщо ми маємо на увазі загально-цивілізаційні тенденції розвитку, тобто що це — тенденції, що діють абсолютно об’єктивно і нам не підвладні, ми можемо сприймати або не сприймати їх, однак, так чи інакше, ми також перебуваємо в контексті цих змін. І якщо ми не зважатимемо на ці тенденції, на успішний розвиток годі й сподіватися. Через це глобалізацію потрібно сприймати як об’єктивно зумовлений процес. По-друге, як і в кожному процесі, в глобалізації є позитивні й негативні аспекти. Тому Україна має докласти максимум зусиль для того, щоб використати позитивні сторони і мінімізувати негативні.

«…Я вважав за честь і обов’язок максимально сприяти розвитку рідного краю, і зокрема освіти, виходячи не тільки із земляцьких почуттів, а й керуючись тим, що мій чудовий край, де проживають прекрасні люди, часто був обділений долею, залишався поза увагою влади. Як наслідок, його розвиток був уповільнений, а реалії Полісся часто ставили його в нерівні умови з іншими регіонами України.
Поряд із турботою про найбільш віддалений, Глухівський педагогічний університет, я вважав за необхідне сприяти відкриттю філій провідних навчальних закладів у містах області. Вища освіта має бути доступною  і в районних центрах, які мають давні історичні традиції й інтелектуальний потенціал. Філії повинні були забезпечувати інформаційно-методичний контакт із закладами шкільної освіти, місцевими культурними й науковими осередками, промисловими підприємствами, державними й фінансовими установами, готувати висококваліфіковані кадри. Так, за моєї ініціативи як міністра освіти і науки України та щирої підтримки керівництва Сумського державного університету відбулося відкриття Конотопського й Шосткинського інститутів Сумського державного університету. Нині студенти цих навчальних закладів, не полишаючи рід них місць, мають змогу отримати за державний кошт популярні й затребувані на
ринку праці спеціальності».

(Із книги Василя Кременя «Любитове — моє рідне село»)

Глобалізація — досить складне і багатоаспектне явище. По-перше, справді, це зближення (націй, держав, створення загального економічного простору і глобалізаційного поля). По-друге, процес глобалізації передбачає, що в глобальному просторі не може бути протилежних систем суспільних відносин, так званих «-ізмів»: капіталізм, соціалізм тощо. Країна, що не вписується в систему суспільних відносин, прийнятих у світі, опиняється «на узбіччі» людського прогресу. Наприклад, Корейська Народна Демократична Республіка — це країна, що не вписується в рамки світових суспільних відносин і ринкової економіки. І зовсім поряд — протилежний приклад: Китайська Народна Республіка, яка попри те, що містить у назві «комуністичні відголоски», має одну з найпотужніших економік у світі. Тому ми не повинні вибирати в суспільстві якийсь «ізм», а маємо зміцнювати ті суспільні відносини, які є панівними у світі, в яких якнайповніше розкриваються стремління людини зокрема і нації загалом.
По-третє, глобалізація — передбачає зближення народів. На мій погляд, це поширення конкуренції на всю планету, і не лише у сфері економіки, а й в інших сферах — інформаційній, культурній, політичній.
Наприклад, один із аспектів поведінки Росії стосовно України — це абсолютизація і загострення конкуренції аж до воєнних дій. Оскільки в умовах глобального простору Росія намагається бути одним із рушіїв цивілізації, хоча для цього немає жодних підстав. Адже ця країна не вирізняється певними провідними тенденціями в суспільному розвитку чи розвитку особистості людини. Країна має лише ядерну зброю й енергетичні можливості (це так, між іншим).

— Чого потрібно навчати дітей, щоб вони, з одного боку, відчували себе «людьми світу», а з іншого —  самоідентифікували себе як українці?

— В освіті ми маємо брати до уваги глобалізаційні процеси і готувати молоде покоління до конкурентоспроможного існування в цьому глобальному просторі. Це означає виховувати особистість, яка мислить глобально, але при цьому є справжнім патріотом України. Адже сучасна людина є конкурентоспроможною лише тоді, коли вона конкурентоспроможна в глобальному просторі. А для цього замало лише того, щоб країни або суб’єкти виробництва контактували між собою. Необхідно, щоб людина була конкурентоздатною на рівні «людина — людина».
Тож це питання містить низку аспектів. Почнімо з адекватної світоглядної підготовки: щоб людина чітко усвідомлювала своє місце у світі, а також своєї країни (а не як у наших сусідів, де людям навіюють, що весь світ проти них і всі хочуть їх захопити, хоча це абсолютно не відповідає реальності). Українське суспільство повинно мати сучасну світоглядну підготовку.

Це можливо за певних умов, зокрема завдяки вивченню англійської мови як мови планетарного спілкування. За таких умов людина буде
конкурентоспроможною: зможе протягом життя ознайомлюватися з інноваціями в тех- нічній, технологічній, інших галузях суспільного життя.
Перебуваючи на посаді міністра освіти, я мав нагоду побувати у Віденському політехнічному  університеті. Під час бесіди з ректором університету запитав, який у них стан справ щодо вивчення іноземних мов. Ректор уточнив — якої саме? Наприклад, англійської. І ректор відповів: «Ми вважаємо, що англійська мова для сучасного інженера — це не іноземна мова, це робоча мова. Тому інженер, який не знає англійської мови (враховуючи, що технічна література переважно видається англійською), рано чи пізно відставатиме».
Дуже важливим аспектом є збереження та розвиток національної самоідентифікації, особливо в контексті загострення конкуренції. Адже самоідентифікація, єдність народу, нації не лише цінні самі по собі, це — шлях українців до кращого життя. Чому? Тому що лише та держава, нація, що справді є єдиною, зможе якнайповніше усвідомити національні інтереси в різних сферах (політиці, економіці), захистити їх, відстояти в умовах конкуренції, змагання з іншими країнами і націями.
Зокрема, це важливо для України, адже наша держава стала самостійною відносно недавно. Світ поділено на сфери впливу, і нам доводиться відстоювати своє існування, прокладати власний шлях, а це — непросто.
У той час, коли ми хотіли долучитися до Болонського процесу, нам цього не вдалося зробити, оскільки ще у 2001 році нам говорили в Європі: ми не знаємо України (знали Радянський Союз, а Україну — ні). І довелося вжити заходів, щоб європейська спільнота довідалася про стан вищої освіти в Україні. Це стосувалося практично всіх сфер суспільної діяльності. Тож важливо, незважаючи на критичні зауваження, проводити той самий Європейський чемпіонат із футболу, конкурс «Євробачення», оскільки це привертає увагу до України.
Багато людей у світі дізнаються про Україну, ознайомлюються з рівнем нашої культури, а це впливає на формування позитивного ставлення. Тож глобалізація — це:

1) об’єктивний процес;

2) багатоаспектний процес;

3) процес,  який обов’язково потрібно враховувати в усіх сферах суспільного життя, зокрема й в освітній галузі. Адже ми маємо готувати дитину до існування в глобальному просторі.

«Школи (і Любитовська, і Чорноплатівська) відіграли в моєму житті велику роль. До школи с. Чорноплатового Конотопського району ходили діти з восьми навколишніх населених пунктів. Це неабияк розширювало коло нашого спілкування. У нашому класі було до 30 учнів, і майже половина з них — мої односельці. У Чорноплатівській школі  працювали вчителі-професіонали, була гарна атмосфера…

… Загалом шкільне життя було цікавим і безтурботним. Навчався я на «відмінно», залишався час на читання, яке я дуже полюбляв, а надто взимку на теплій лежанці. Улітку ми працювали в колгоспі, грали у волейбол, футбол, узимку на шкільній перерві грали в шахи. У коридорі школи влаштовували лінійки — як святкові, так і з виховної роботи. Пам’ятаю, як ми з хлопцями отримали від директора привселюдне зауваження за те, що, прийшовши рано до школи, на довгих лозинах-шампурах смажили в грубі сало, яке взяли з дому.

Як усі діти тих часів, ми були піонерами, мали свій загін, сурму, барабан. Якийсь час я був сурмачем, а мій товариш, Павло Подобрій, барабанщиком. Усе це було обов’язковою своєрідною грою. Безумовно, ми отримали певний соціальний досвід у цій «грі в піонерію», особливо ті, хто брав у ній активнішу участь. Та вважаю, що не повинно бути обов’язкової для всіх дітей країни дитячої організації, бо це часто стає на заваді індивідуальному розвитку дитини. Краще, якщо дитячих організацій буде більше й вони справді будуть добровільними».

(Із книги Василя Кременя «Любитове — моє рідне село»)

Василь Григорович Кремень на церемонії нагородження переможців Всеукраїнського конкурсу «Освітній Оскар — 2016»

Василь Григорович Кремень на церемонії нагородження переможців Всеукраїнського конкурсу «Освітній Оскар — 2016»

— Нині галузь освіти в Україні — реформується. Зокрема це стосується запровадження 12-річної системи шкільної освіти. Ініціатором цих змін стали саме Ви ще в далекому 2002 році. Попередню спробу запровадження 12-річної освіти не було реалізовано. Однією з причин називають те, що суспільство не було готове до таких змін. У зв’язку
із цим у мене до Вас одразу кілька запитань: 
1. Чи готове наше суспільство нині?

2. Хто саме має готувати суспільство до змін? Адже чекати, доки зміни стануть справді нагальними,  означає зупинитися в розвитку, а це вже певний ризик. 

3. Як потрібно діяти, щоб наше суспільство стало відкритим до змін?
— Передусім хотів би зазначити, що зміни в освіті — абсолютно природний процес, адже змінюються  умови життєдіяльності людини. Навіть упродовж одного покоління ми бачимо, як змінюються умови життя.
Освіта має готувати дитину до життя в майбутньому, а не в минулому. Можна почути, що «от радянська освіта була хороша, а зараз освіта не така», проте варто пам’ятати, що радянська освіта була «хорошою» для свого часу, відносин, індустрії. Нині часи змінилися, тож і нам потрібно
змінюватися. Це зовсім не означає, що варто щось робити бездумно, потрібно розвиватися і простежувати логіку змін у суспільстві, логічно відображаючи ці зміни в освіті. Більше того, необхідно передбачати зміни, що можуть відбутися в суспільстві, щоб готувати дитину до нових умов життя в майбутньому.
Тому за часів мого перебування на посаді міністра освіти і науки України (з 30.12.1999 р. по 03.02.2005 р.) було підготовлено дуже потріб ний, на мій погляд, документ, про який нині часто забувають, — це Національна доктрина розвитку освіти України. Документ було прийнято на 2-му з’їзді освітян у 2002 році і затверджено Президентом України. Особисто я розглядав цей документ як методологію змін, що були необхідні в галузі освіті. І ми намагалися ці зміни реалізувати.
Згадаймо перехід до 12-річної системи освіти. Справа полягає не лише в тому, що це мало стати 12 років замість 10, а в тому, що ми передбачали перехід до нового змісту школи, нових системи оцінювання, методики навчання. Часто про це не згадується або просто забувається. Перехід до 12-річки ми не вважали за самоціль, а бачили це як необхідну умову для приведення наявного стану справ в освіті відповідно до сучасних вимог, щоб підготувати дітей до життя в сучасному світі.
Тоді в Європі менше ніж 12 років навчалися лише в Росії, Україні та Білорусі. Зазвичай, у світі тривалість здобуття середньої освіти становить, як мінімум, 12, а то й 14 років. Інша справа, що вона не скрізь є обов’язково конституційною, як це прописано в нас. Однак у цих країнах приблизно 95% дітей закінчують середню освіту. У нас було навіть не 11 років — більш ніж третина дітей навчалися 10 років, бо з 3-го класу переходили одразу у 5-й. Як дитина це могла сприймати логічно?
Тому ми спочатку перевели школу з 10 на 11 років. 12-річку ми передбачали так, щоб у старшій школі (профільній) максимально адаптувати навчання дитини до її здібностей і талантів. У цьому й полягає суть дитиноцентризму, який не перестаю сповідувати, а саме — максимально наблизити виховання і навчання дитини до її конкретних здібностей. Нам варто зробити все необхідне, щоб дитина самореалізувалася з допомогою учителів, батьків, розкрилася на основі задатків і талантів. А ставши дорослою, якнайповніше змогла себе реалізувати, обравши улюблену справу. Там, де мільйони людей займатимуться улюбленою справою, суспільство розвиватиметься дина- мічно і буде щасливим, адже в основі щастя — самореалізація.
Процес переходу до 12-річки передбачав, зокрема, зміну мережі навчальних закладів. Я переконаний, що слово «школа» має закінчуватися в 9-му класі. Тоді випускник шукає, визначається і вступає в той чи інший ліцей, де передбачено різні напрями навчання (фізико-математичний, природничо-науковий, гуманітарний), або це може бути професійний коледж. Тут зосереджені кращі вчителі, кращі умови для навчання, дитина має можливість вивчати ті предмети, що дадуть змогу в майбутньому здобути бажану спеціальність. Так вона може стати найкращим студентом університету, а в результаті — найкращим випускником. Якщо ж після 9-го класу дитина піде в професійний коледж,  вона здобуде середню освіту та спеціальність. При цьому в майбутньому їй не закриється шлях до навчання у вищому навчальному закладі.
Потрібно було провести ці зміни. На превеликий жаль, після того, як моя команда залишила міністерство, впровадження цих змін зупинилося. До того ж додалися інші причини політичного характеру. Усе це призвело до того, що під час слухань у Верховній Раді у червні 2010 р. сформувалося негативне ставлення до питання переходу до 12-річної школи. Я був дуже обурений, виступав зі співдоповіддю з президентом Академії, доводив, що не варто цього робити. Вважаю, що було вчинено велике зло. Адже ми б уже давно перейшли на 12-річну систему, а ті моменти, які були не відпрацьовані на 100%, можна б було вдосконалити. Але ж основу було створено! Навіть було видрукувано підручники для 10-х класів у контексті 12-річної системи освіти. Тож потім довелося «втягувати» програми, різати навчальні плани тощо. Наслідки цього дають про себе знати й досі.
Ми відчули необхідність системних змін. Це стосується не лише 12-річної освіти, а й 12-бального оцінювання навчальних досягнень
учнів. Також ми скасували залишення дітей у класах на другий рік (зазначу, що приблизно 40 тисяч дітей щорічно залишалися на другий рік).
Вважаю, що крім душевної травми для дітей, батьків, бабусь, дідусів, це фактично нічого не давало. Дитина зневірювалася в собі, у власних можливостях, у неї формувалася схильність до вияву асоціальної поведінки. Якщо дитина не має здібностей до вивчення певного предмета, не варто «ламати її через коліно». Вона й так ніколи не піде в ту професію, яка їй не цікава. У майбутньому вона може стати непоганим фахівцем в іншій сфері.
Ще одна із системних змін — програма комп’ютеризації шкіл. Коли я обійняв посаду, було комп’ютеризовано 2% українських шкіл. Ми почали реалізовувати програму щодо комп’ютеризації, й у 2003 році облаштували 600 комп’ютерних класів за рахунок держави, у 2004 р. — 1500 класів. Особисто для мене надзвичайно приємною стала процедура (навіть у вихідний день!), коли, за пропозицією областей, сідав і визначав, у якій саме школі облаштувати комп’ютерний клас. Робив це об’єктивно, щоб не було зловживань на місцях.

По закінченні роботи на посаді міністра вдалося комп’ютеризувати 75% шкіл.
«… добре пам’ятаю епопею з комп’ютеризацією середньої загальної освіти, передусім у сільській місцевості. Я завжди розумів актуальність цього завдання для розвитку не лише освіти, а й країни загалом. Перша спроба вирішення цієї проблеми була здійснена ще у 2000 р. Мене щойно призначили міністром, і я добре знав про стан комп’ютеризації в освіті. На той час комп’ютери мали 2-3 %
шкіл, до того ж це були застарілі моделі.
Навесні 2000 р. на засіданні уряду, де розподілялися кошти на капітальні вкладення, я поставив запитання: «Яке вкладення може бути більш капітальним, аніж вкладення в розвиток наших дітей?». І запропонував виділити частину коштів на комп’ютери- зацію сільських шкіл…»

(Із книги Василя Кременя «Любитове — моє рідне село»)

А програма «Шкільний автобус»? До цього навіть такого словосполучення не було. А в нас за межею пішохідної доступності навчалося більш ніж 300 тис. дітей! Ми вважали, що при переході до профільної школи просто необхідний шкільний автобус, щоб підвозити дітей. Лише у 2004 році було надано більше ніж 450 автобусів за рахунок держави.
Повертаючись до попереднього питання — самоідентифікації українців на високому рівні. Завжди вважав за необхідне всіляко сприяти переходу на навчання українською мовою. За 5 років мого перебування на посаді міністра без будь-якого напруження чи скандалів удалося збільшити відсоток дітей, які навчалися українською мовою — із 62 до 75%. Це було зроблено динамічно, але без піару, щоб не спровокувати «дію бумеранга».
Щодо сприйняття або несприйняття громадськістю... Будь-яка зміна в певній сфері, в галузі освіти зокрема, часто сприймається негативно певною частиною суспільства. Якщо керівник безвідповідальний, то він пливе за течією, і це призводить до того, що впровадити серйозні зміни
стає просто неможливо. Їх може бути реалізовано із запізненням, коли більшість людей уже усвідомить необхідність цього. Я дотримувався такої методи: вважав, що, безумовно, певний сегмент громадської думки на підтримку тієї чи іншої зміни все-таки потрібно мати. Проте сегмент, не більшість! І на основі цього сегмента і варто реалізовувати зміни. Звичайно, в процесі цих змін можуть виявитися якісь прогалини, однак їх можна усунути — і рухатися далі. Якщо чекати, коли всі 100% будуть готовими, то можна просто не дочекатися. Брати до уваги громадську думку варто, але не потрібно цілковито їй довіряти.
Українське суспільство надто консервативне, немодерне, що означається на всіх сферах суспільного життя, зокрема підприємництва. У нас слабка культура підприємництва і замало людей, здатних вести його на сучасному рівні. Ось чого, зокрема, потрібно навчати в школі дітей. У нас чимало ортодоксального й у інших сферах суспільного життя. Ми маємо модернізувати націю шляхом осучаснення галузі освіти і підготовки дітей до життя.
Хоча в цьому питанні багато чого вже зроблено — не можна «посипати голову попелом». Ні Майдан 2004 року, ні Революція гідності
не відбулися б, якби ми не впровадили зміни в галузі освіти, не демократизували її, не розкріпачили дитину — вона стала більшою мірою готовою до самореалізації, до вияву власної позиції, ніж це було раніше.
Тому потрібно, щоб зміни в освітній галузі тривали з урахуванням тенденцій розвитку світової цивілізації, освіти, а також обставин у нашій країні. Варто сформулювати низку цілей, досягнення яких дасть змогу виховати особистість людини, здатної жити в сучасних умовах.
У цьому аспекті Національна академія педагогічних наук діє активно й результативно. Зокрема, ми здійснили аналіз змісту середньої освіти, підготували матеріали щодо концепції розвитку середньої освіти. І нам дуже приємно, що Концепція Нової української школи, яку започаткувала міністр Лілія Гриневич, містить багато матеріалів, які підготували працівники НАПН України.

Президент Спортивної студентської спілки України Василь Кремень вирушає на 28-му Всесвітню зимову Універсіаду (м. Алмати)

Президент Спортивної студентської спілки України
Василь Кремень вирушає на 28-му Всесвітню зимову
Універсіаду (м. Алмати)

— У народі кажуть, що людині може пощастити
в житті тричі: у кого родитися, на кому женитися і в кого вчитися. Залишаючи особисте «за лаштунками», розкажіть, будь ласка, про своїх батьків.

— Народився я в селі з дуже гарною назвою Любитове — від слова «любити», але з нелегкою долею.
Красиве, мальовниче село з дуже хорошими людьми, які, на жаль, жили не дуже заможно. Село розташоване досить далеко від доріг, у тій частині Сумщини, де земля не дуже врожайна, тож на певному етапі там перестав існувати колгосп, а залишилася лише бригада.
Два роки тому я написав книжку про історію свого села «Любитове — моє рідне село» і подарував кожній родині в селі. Дослідив історію села, свій родовід (майже 300 років). Виявляється, я — сьоме покоління. Кремені жили в сусідньому селі Спаському (раніше — Ленінське, і я доклав зусиль, щоб повернути селу історичну назву, тож у минулому році село знову стало називатися Спаське). А потім дід мого діда переїхав у Любитове.
Батько — Григорій Мусійович, мати — Варвара Іванівна. Батька навесні 1941 року призвали до армії (ще до війни), а вже влітку його було важко поранено під час оборони Києва в урочищі Луки.
Після цього його відправили в Середню Азію, тож він залишився живим. Після війни батьки одружилися, закінчили вечірню середню школу (бо до війни батько встиг закінчити 7 класів, а мама — 4). Пізніше батько закінчив Сумський сільськогосподарський технікум, працював більше ніж 10 років головою невеличкого колгоспу. А мати працювала в ланці років із 30, а останні років 20 працювала санітаркою в медпункті. Я — перша в родині людина з вищою освітою. Вісім класів закінчив у Любитові, а потім у старшу школу ходив у село Чорноплатове, де закінчив школу із золотою медаллю.
Під час вступу на філософський факультет перший рік не пройшов за конкурсом, тож пішов працювати слюсарем у Конотопський автопарк, потім вступив до університету.

— Найголовніші вчителі у Вашому житті — хто вони?

Безумовно, моїми вчителями є мої батьки, мій дідусь Мусій, який учив мене всього (і траву косити, і землю обробляти). У колгоспі було приблизно 1000 га луків, але голова колгоспу не мав права взяти сіно для своєї корови, тож ми з дідом ходили косити сіно деінде і носили його додому. Тож родина — найперші вчителі.

Звісно, це також педагоги в школі. У нас були хороші вчителі. До речі, чому я вважаю, що школа має бути великою? Наша школа, де я навчався до 8-го класу, була малокомплектною. Учитель, який заочно закінчив історичний факультет, викладав історію, географію, біологію й хімію. І коли ми після закінчення восьми класів (а нас було 15 осіб) перейшли в сусідню середню школу, і вчителька Галина Антонівна Хірна (колишня партизанка) — вимогливий і грамотний хімік — почала нас запитувати про елементарні речі, ми їх просто не знали, тож і отримали всі по двійці. Але коли вона поїхала на курси підвищення кваліфікації, я протягом двох місяців пройшов самостійно всі підручники. І в результаті став переожцем районної та обласної олімпіад із хімії.

«Про життя й будні колгоспників моя родина знає не з переказів і книжок. Я народився в родині сільських трударів і пам’ятаю, як тяжко працювали дід і баба, батько ймати, які вони були стомлені, часом морально й фізично виснажені.
Та навіть коли мій батько очолив колгосп «Українець» (не скажу, що він прагнув обійняти цю «перспективну» посаду), життя нашої родини істотно не змінилося. Я бачив батька, як і раніше, дуже рідко. Обрання його головою колгоспу відбулося ще й через те, що він завжди був у селі, як то кажуть, «на виду»…
…Ні в матеріальному, ні в будь-якому іншому плані наша родина не відчула змін, хіба що батькові додалося роботи. Колгоспне господарство потребувало постійного контролю — і вдень, і вночі. Батько згадував, як першої ночі після обрання головою колгоспу не міг заснути й думав, чим годувати велику рогату худобу до весни, бо сіна не вистачало...»

(Із книги Василя Кременя «Любитове —моє рідне село»)

Зі студентських років своїм учителем я вважаю дуже знаного нашого філософа Володимира Ілларіоновича Шинкарука, директора Інституту філософії, академіка НАН України. Він став для мене взірцем багато в чому.
Пізніше в професійному житті я із вдячністю згадую Івана Федоровича Кураса (український учений, академік, віце-президент НАН України, засновник Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України) — людину, яка мала високі людські та професійні якості.
А так, у житті в мене було багато вчителів. Однак знаєте, ніколи не любив і не писав твори на модну тоді тему «На кого я хочу бути схожим?». Я вважаю, що це неправильно, людина має бути сама собою. Звичайно, можна брати приклад із певного героя, особи, однак люди-
на має стати не кимось, а сама собою, засвоївши кращий досвід людського розуму.
Я дуже ціную своїх батьків, навіть присвятив їм книжку. Загалом я дуже чутливо ставлюся до рідного села, тож зумів зробити кілька хороших справ. По-перше, добився, щоб між Конотопом і Кролевцем проклали дорогу, яка пролягає біля мого села, побудували 100-метровий міст. Адже раніше як було? Навесні ставили дерев’яний міст, а взимку забирали. Тоді їздили в обхід 50 км замість 15. Тож міст — споконвічна мрія селян, і мого батька зокрема. А тепер вона здійснилась. По-друге, сприяв тому, що до села підвели газ. По-третє, написав і подарував книжку кожній родині. Але все одно вважаю, що обов’язок кожного з нас перед рідною землею невичерпний.

— Українські вчителі живуть і працюють у досить складних умовах: від них багато очікують, ще більше вимагають, водночас їхні ресурси досить обмежені. Три поради від Василя Кременя: як потрібно навчати в умовах змін?

— Передусім хочу зазначити, що не лише вчителі, а й усе людство об’єктивно ступило в епоху змін. Я дотримуюся думки, що людство зробило крок у бік інноваційного типу прогресу. Інноваційний тип прогресу відрізняється від решти швидкою зміною знань, технологій, ідей. Нині нам, освітянам, необхідно змінити парадигму навчальної діяльності. Раніше єдиною і головною функцією було навчити дитину певних знань, у кращому випадку — критичного осмислення цих знань. Ця функція, безумовно, залишається важливою, однак вона не єдина. Портібно виховати в дитини бажання вчитися протягом життя, сформувати в неї вміння, навички і потребу в цьому. Адже інакше людина рано чи пізно буде відставати. Маю на увазі не лише формальну освіту, а й інформальну, неформальну. Ми маємо зрозуміти, що знаннєве суспільство передбачає знаннєву людину. Людину, яка постійно перебуває в знаннєвому середовищі. Окрім того, важливо навчитися використовувати отримані знання на практиці. Знання для людини стають основою життя, поведінки і щоденної діяльності.

«Запам’яталося спортивне змагання на першість ДСО «Колгоспник» Сумської області з класичної боротьби. До моєї участі на цьому спортивному заході також був причетний М. Галушка. Як фізрука колгоспу, його попросили виставити команду борців від ДСО «Колгоспник» Конотопського району. Він знайшов хлопця, що навчався в Конотопському ПТУ й дійсно займався класичною
боротьбою. Другим борцем він узяв мене — просто здорового хлопця. Я погодився, хоча ніколи цим видом спорту не займався й навіть не уявляв, як треба поводитися на тому килимі. Звісно, це був авантюрний крок. У Конотопі мені виписали липову довідку про те, що я маю третій спортивний розряд із класичної боротьби (наявність розряду була обов’язковою). До того ж у супровідних документах
мене зробили на рік старшим.
Дорогою до Сум мій «колега»-борець у тамбурі потягу показав мені прийом — кидок через стегно. Ото й усе тренування.
Настала моя черга вийти на килим, який я побачив уперше. Моїм суперником виявився Леонід Коца. Я здогадувався, як закінчиться двобій і встиг лише сказати перед початком: «Льоню, не кидай мене сильно!» На 39-й секунді супротивник поклав мене на лопатки. Цей програш розпалив у мені спортивну лють, і я з нетерпінням чекав наступного кола змагань. Нарешті суддя запросив на килим мене з «III розрядом» і спортсмена II розряду з Тростянецького району. Поєдинок був запеклим, ніхто не хотів поступатися... Двобій продовжився, я охопив супротивника за талію. Глядачі почали вигукувати:
«Місток, роби місток!» (Це один із найскладніших кидків у боротьбі). Та який ще «місток» — я ж перший раз на килимі!.. Поєдинок зі спортсменом із Тростянецького району закінчився моєю перемогою. Я таки зробив кидок через стегно, але на другий день не міг повернути шию й боліло все тіло. Потім з’ясувалося, що Леонід Коца в черговому поєдинку зламав комусь ребро, а ще один спортсмен через якісь обставини мусив терміново поїхати. Так я посів призове місце на змаганнях із класичної боротьби на першість ДСО «Колгоспник» у Сумській області».

(Із книги Василя Кременя «Любитове — моє рідне село»)

Важливо, щоб у педагогічну галузь ішли працювати талановиті люди. Потрібно цінувати і підвищувати престиж педагогічної діяльності. Це
робиться повільно, але перші кроки вже зроблено. Щоб сформувати позитивну громадську думку щодо професії вчителя, варто усвідомити важливу роль учителя. Крім того, часто кошти, які виділяють на галузь освіти, використовуються недоцільно.
Я побажав би, щоб в учителі йшли люди з талантами і здібностями навчати і виховувати. Адже освіта — це таїнство між учителем та учнем. Учителю потрібно більше довіряти і припинити здійснювати прискіпливий контроль за його діяльністю. Учитель має нести відповідальність за кінцевий  результат.
Учителям бажаю кращої долі, любові до дітей (якщо є любов до дитини, то такий учитель буде відповідальним за будь-яких умов). Бажаю підвищення заробітної плати, наснаги, більшої незалежності та вічної любові від вдячних учнів.

«… Більшу частину вільного часу в дитинстві я проводив з однолітками, які жили на нашій вулиці, та з дідом Мусієм який навчав мене сільської праці й водночас ділився своєю мудрістю, сільськими легендами, переказами. Дід був моїм наставником у багатьох речах, адже батько й мати майже весь час були на роботі. Мусій Іванович Кремень був середнього зросту, жилавий, підтягнутий до самої смерті (а помер він після 80 років). Дід Мусій був беззаперечним авторитетом для односельців. Завжди доброзичливий, готовий допомогти і словом і ділом, «майстер на всі руки».
… Дід навчив мене ходити за плугом, і вже в сьомому класі ми разом з однокласником Олександром Подобрієм кіньми виорали присадибну ділянку бабі Репті, яка жила самотньо поряд зі школою… Вели ми з дідом і різні бесіди. Дід часто згадував часи непу, коли був господарем, узимку заробляв перевезенням різних товарів з одного місця в інше, а влітку вирощував урожай на своїй землі, мав коней і корову або й дві.
Згодом я частенько замислювався над тим, якою могла бути Україна, життя українців, якби людям надали можливість самостійно господарювати на такій родючій українській землі!...»
«… Спогади про дитинство й юність — найцінніші. Дійсно, щасливий той, хто за свого життя зміг пізнати радощі дитинства».

(Із книги Василя Кременя «Любитове — моє рідне село»)

Дякуємо за цікаву бесіду!

Розмову вели Марина Мосієнко та Наталія Харченко

Газета «Управління освтою» № 6, 2017