Заняття  для дітей старшого  дошкільного віку

Що робить птаха птахом? Що робить людину людиною? Точно не зріст, вага чи наявність крил. Пташина сутність проявляється в пісні,тоді як людяність — у природному бажанні робити добро, співпереживати й допомагати іншим, перейматися потребами людей навколо. Одне з основних завдань вихователя нині — формувати в дошкільника почуття толерантності, донести до нього думку про те, що світ повен якнайрізноманітніших людей, а недосконалість — не синонім потворності.

 

Мета:

  • учити поводитися відповідно до норм моралі, давати оцінку негативним вчинкам, формувати негативне ставлення до них;
  • викликати в дітей емпатію (здатність співпереживати);
  • навчити думати про наслідки цькування, нехтування й інші види неприхильного ставлення до людей із вадами розвитку;
  • закріплювати вияви небайдужого ставлення до людей із вадами розвитку;
  • продовжувати вчити розпізнавати свої та інші почуття й налагоджувати зв’язок між ними;
  • виховувати людяність, доброзичливе ставлення одне до одного, милосердя, повагу, співчуття, доброту.

 

Матеріали й обладнання: м’яч, ілюстрації до казки Олега Романчука «Соловейко з одним крилом», лялька, дитячий візок, чисті аркуші паперу, фломастери, сигнальні картки, відео-фільм «Не смійся з мене», відеофільм «Любов і доброта».

Хід заняття

І. Організаційний момент

Вихователь. Криниця без джерела — це не криниця.

І колос — це не колос без зерна.
Без доброти душа — то є безкрила птиця, Не заспіває жайвором вона. 
На нашому занятті ми вчитимемося співпереживати чужій біді, не бути байдужими до тих, хто потребує допомоги.

Гра «Поділись емоціями»

Вихователь. Діти, утворімо разом коло. Потрібно по черзі продовжити фразу «Мені сумно, коли...» ( Мені весело, коли...», «Я відчуваю, що про мене дбають, коли...) і кинути м’ячик (іграшку) наступному учасникові. А коли ви ловите м’ячик, повторюйте те, що сказали до вас, і так само продовжуйте речення: «Їй сумно, коли вона бачить на вулиці бездомну тваринку. Мені сумно, коли...» — і кидайте м’ячик іншій дитині в колі.

(Діти грають у гру.)

 ІІ. Основна частина

Соловейко з одним крилом

 Ця історія сталася у великому лісі.

Однієї весни побралися соловей і солов’ївна, звили гніздечко собі в розлогому гіллі великого дуба і стали з нетерпінням чекати на перше своє пташеня. «Подивися, яке гарне, у кольорові краплинки вдалося нам яйце! Я певна — ця дитина буде особливою», — з гордістю казала солов’ївна чоловікові. «Так, ми будемо найщасливішими батьками в лісі, мені вже так хочеться побачити нарешті нашу дитину, заспівати з нею!» — відповідав соловей і заводив на повні груди свою радісну пісню. Та пісня лунала цілу ніч: і всі, хто її чув — звірі лісові, люди, що жили в сусідньому селі — казали: «Яке щастя знову по довгій зимі чути солов’я!». І од тих пісень їхні серця ставали добріші та щасливіші...

І от якось одного дня з яйця хтось голосно постукав, і шкаралупа затріщала. «Скоріше, скоріше!» — загукала до чоловіка солов’ївна.

Вона дуже не хотіла, щоби він пропустив цю особливу мить. Обоє схилилися над гніздом в очікуванні. І от іще одне постукування — і шкаралупа трісла навпіл, а звідти виглянуло мале, смішне і неймовірно гарне дитинча...

Воно було справді неймовірно гарне. Від зворушення мама й тато оніміли. «Нехай пісні твої будуть благословенними!» — врешті першим отямився тато і промовив традиційні в солов’їному роді слова привітання новонародже- ному. «Ми любимо тебе і підтримаємо у твоєму польоті», — вже від себе додала мама. І солов’ятко, немов зрозумівши зміст отих слів, радісно заворушилося і... батьки перелякано сахнулися: воно народилося з одним крилом! «Як же воно полетить, бідне, у теплі краї?» — з розпачем промовила мама. «А як зможе добувати собі поживу, воно ж не зможе літати?», — зажурився тато. Їм обом було дуже сумно. Врешті пташенятко нага- дало про себе попискуванням і цим привело батьків до тями. «Йому ж, мабуть, хочеться їсти?!» — сказала мама, і тато вмить полетів шукати якоїсь поживи, а солов’ївна задумано сиділа на гілці біля гнізда і дивилася на свою дитину... «Що чекає її та нас усіх, яка доля нам судилася? Чи дамо ми собі раду з цим випробуванням?» — думки роїлися в голові, мов мурашник...

Минали дні, за весною надійшло тепле літо. Їхній маленький синочок-соловейко ріс дуже кволо, не так, як інші пташенята, немов йому бракувало не тільки одного крила, а й ще чогось, дуже важливого для росту. Батьки старалися як могли: літали весь день, визбирували і приносили для сина найкращу поживу з усього лісу, але пташенятко далі було кволим.

А коли надходив вечір, батьки потомлені примощувалися коло свого пташеняти в гніздечку і мовчки засинали... Переповнені смутком, вони не могли співати своїх пісень... «Уже замовкли наші солов’ї», — із сумом зауважували і звірі лісові, і хлопці з дівчатами, що виходили увечері за село погуляти. І їм самим менше хотілося співати...

Минали дні. Уже попідростали пташенята в інших птахів, і батьки вчили їх літати... Наближався час, коли треба було привести своїх дітей і показати їх пташиній громаді. Батьки старанно причепурювали своїх пташенят, учили їх привітальних пісень і з нетерпінням розповідали про день, коли вони зустрінуться зі своєю великою родиною.

Але що ближчим ставав той день, то з більшою тривогою билося серце наших соловейків: «Як ми полетимо на пташиний збір, коли наш син не вміє літати? Що скажуть інші про нього? Чи приймуть його?» хвилювалися батьки. Врешті вирішили, що тато полетить один.

Ніколи ще мати-солов’ївха не чекала так на повернення свого чоловіка, як того дня. Він прилетів із пониклим від суму поглядом і довго не хотів говорити. 

Врешті, коли їхній син заснув, батько промовив: «Вони сказали, що у справжніх птахів два крила, отже, нашого сина не можна вважати справжнім, а тому він не є членом громади. А ще сказали, що то погана прикмета, коли громада приймає до себе когось, не схожого на всіх». «Але ж ми не покинемо його тут одного на зиму! Він же без нас пропаде!» — з болем вигук- нула солов’їха. «Так, ми не покинемо!» — твердо промовив батько-соловей і, вдих- нувши на повні груди, почав співати. І щось сталося тієї миті таке, що й дружина його підхопила ту пісню, і співали вони отак разом до самого ранку. Співали свій сум, свій біль, свою тугу й свою любов... І коли над лісом урешті зійшло сонце, у їхніх очах було щось нове, у їхніх очах світилася рішу- чість любові і якась нова сила життя...

Щось дивне сталося тієї ночі, бо сино- чок-соловейко почав швидко рости й міц- ніти. До того ж він підспівував татові й мамі, і їхня спільна пісня щоночі лилася над лісом, над селом, під небесами... «Яка краса, яке диво! — казали зачаровані звірі лісові й люди з сусіднього села. — Солов’ї співають під осінь, співають так гарно, як не співали навіть навесні!».

Своїм співом проводжала родина соло- вейків за небокрай птаство, і листя, що опадало з дерев, і зорі, що спадали з неба. Маленький соловейко був дуже щасливий: він як не співав, то сміявся, як не сміявся, то співав. А мама й тато любили його, любили гак гаряче, що, здається, навіть не відчували, як дні й ночі щоразу холод- нішали. Вони з розумінням дивилися в очі одне одному, готові любити і співати до останньої миті, допоки зима не скує кри- гою їхню пісню й серце...

Того року зима настала як завжди несподівано — уночі. Стара жінка з крижа- ним серцем, що приходила щороку, щоб дати спокій та відпочинок землі й деревам, укривала все своїм сніжним покровом. Але цього разу ніч, коли увійшла зима у великий ліс, принесла і їй несподіванку. Вона почула і спів, якого не чула ніколи за всі свої незліченні роки життя, — спів солов’їв... І було в тому співі щось таке, від чого защеміло й розтопилося її крижане серце, а на старому зморшкуватому обличчі з’явилася усмішка... І була того року зима теплою, як ніколи... Солов’ї співали всю зиму, і ніхто не померз того року від завірюхи: ні звірі, ні птахи, ні люди... А деякі дерева навіть удруге зацвіли...

А тоді знову настала юна весна у квітах і золотих променях сонця. Соловейкові батьки розбудували своє гніздечко, і вже невдовзі солов’ївха висиджувала в ньому нове яйце. Батько ж приносив їй поживу, а син співав і вдень, і вночі, із нетерпінням чекаючи на появу братика чи сестрички. Народилася сестричка. Вона була дуже гарною і мала два крила.

Виплекана в піснях та любові, вона добре росла, швидко навчилася літати, а що була дуже веселою і до всіх приязною, то скоро в неї з’явилося багато друзів серед птахів і звірів. Вона приводила їх також до свого брата, який не вмів літати, і він тішив їх усіх своїми піснями.

Невдовзі у нього теж з’явилося багато друзів. Вони придумали для нього щось дивовижне — з лози сплели маленького кошичка, у якому соловейко міг сидіти, а вони летіли і несли його, тримаючи кошичка в лапках. І всім їм було добре й радісно разом!

Врешті, коли настав час відлітати в теплі краї, усі пташенята заступилися за свого товариша солов’я. «Ми будемо нести його почергово, ми не можемо залишити друга!» — в один голос вигукнули вони, і птаство відступило перед їхньою одностайністю   А найщасливішими того дня були соловейкові батьки. «Він справді щасливий! Він знайшов стільки друзів, і він так гарно співає!» — гордо промовив батько. «У нас чудові діти!» — схиливши голову на плече чоловікові, промовила солов’ївна.

Той переліт був особливим для всієї пташиної зграї. Усі птахи несли почергово кошичок із соловейком. Була якась особлива радість у тому, щоби дбати не тільки про себе. Можливо, саме тоді громада вперше відчула силу, що є в єдності й у взаємній підтримці.

А ще особливим було те, що родина вперше летіла з піснею. Раніше птахи, коли летіли в далеку путь, не співали, адже берегли сили для перельоту. Але цього разу для них співав маленький соловейко. Він був щасливий, що у такий спосіб може віддячити своїм друзям. І від тієї пісні пере- літ був легкий і радісний як ніколи...

У тому краю, куди вони прилетіли, було тепле літо. Втомлені від перельоту,

птахи приземлилися перепочити на розлогому дереві посеред великого лугу. А старий соловей, провідник зграї, здій- нявся в небо, щоби побути на самоті й подумати. А коли врешті повернувся, то скликав до себе всіх і промовив: «Мабуть, у природі не буває помилок, і кожен із нас такий, як він є, має своє важливе призначення. Відтепер у нашій громаді буде місце для кожного, і ми всі будемо турбуватися одне про одного. А маленький соловейко допоміг нам усім збагнути найголовніше: те, що робить птаха справжнім птахом — то не сила крил і не величина дзьоба, а та пісня, що живе у серці!»

Того дня на великому лузі в пташиній громаді було велике святкування з піснями й танцями... Того дня на великому лузі розквітло багато нових квітів... Вони цвітуть там і досі. А в пташиній родині досі дітям своїм і дітям дітей своїх переповідають історію про соловейка з одним крилом і співають пісень у пам’ять про радість того дня... І від тих пісень увесь світ стає добрішим і щасливішим.

 Запитання до казки

— Які моменти з казки вас засмутили? Які потішили? Коли ви відчували водночас і радість, і сум? Чому?

— Яку добру справу зробили птахи для соловейка? Як це йому допомогло?

— Які почуття були в батьків соловейка на початку, а які наприкінці?

— Чому соловейка з одним крилом спочатку не прийняли до зграї пташок? Чому потім прийняли?

— Як би ви вчинили на місці цих птахів?

— Подумайте, ви змогли б допомогти комусь почуватися краще, якби його дражнили, не приймали до гри? Чи заступилися б ви за нього зараз, якщо не зробили цього в минулому? Чому?

(Відповіді дітей.)

Бесіда «ближче одне до одного»

Вихователь. Так буває у житті, що хтось народжується здоровим, а в когось щось болить. В одних діток ніжки й ручки здорові, а в інших — хворі. Одні діти ходять самі, коли їм виповнюється один рік, а інші не можуть навіть у п’ять чи десять. Як можна допомогти таким дітям?

(Відповіді дітей.)

Вихователь. Ось так, бажаючи допомогти діткам, у яких не зцілились ніжки, люди приду- мали ходунки: такі, як на малюнку (демонструє малюнок), або ж вони можуть бути ще на коліщатках. Діти повинні мати силу в руках, щоб ними користуватися. У пригоді також стають милиці. Милиці допомагають дитині тримати рівновагу або дають можливість не наступати на ніжку, яка болить.

Ось такий візок для дитини — ніби той плетений кошичок із лози для соловейка з нашої казки (демонструє малюнок). У візок поміщають дитину, допоки вона лікується й набирається сил. Буває, що сили дитинці додаються дуже поступово, повільно. Тому у візку вона може перебувати довго.

Вправа «Фломастер у зубах»

Вихователь. Ще буває так, що дитячі руче- нята не можуть без допомоги тримати ложку чи олівець. Вони — ніби надламані тоненькі гілочки з деревця, які потрібно лікувати, масажувати, щоб ручки оживлялись і зцілювалися.

Спробуймо щось намалювати без допомоги рук, тримаючи фломастер у зубах.

(Діти малюють.)

Вихователь. Чи складно вам було малювати? Чому?

(Відповіді дітей.)

Тепер ви розумієте, як важко жити, коли рученята не можуть самі нічого робити.

Знаймо, що боліти може не лише тіло, а й душа. Це тоді, коли болить сердечко через те, що тебе не чують чи не зважають на тебе. Тому всі ті, хто є навколо, повинні допомагати одне одному, співпереживати, просити в Бога здоров’я найперше для хворих діток, а вже потім для себе.

Психогімнастика «усмішка»

(Вихователь промовляє слова, діти виконують відповідні рухи.)

Я всміхнуся сонечку, Здравствуй, золоте. Я всміхнуся квіточці, Хай вона росте.

Я всміхнуся дощику: «Лийся, мов з відра». Я всміхнуся друзям, — Зичу їм добра.

Відеоролик «Не смійся з мене»

(Перегляд відео за покликанням: https://www. youtube.com/watch?v=s5dHRDM1cE4.)

Вихователь.

Перегляньте відеофільм «Не смійся з мене». Якщо вам подобається відео, піднесіть праву руку, якщо побачене вас пригнічує — ліву. Якщо ви відчуваєте водночас

і радість, і сум — підніміть догори обидві руки. 

...хтось допоміг вам вирішити проблему?

...друзі не захотіли з вами гратися?

...хтось запросив вас до гри?

майте про ваші відчуття.

(Діти дивляться відео й піднімають руки.)

Вихователь. Які моменти вас засмутили? Які потішили?

— Коли ви відчували водночас і радість, і сум? Чому?

(Відповіді дітей.)

Гра « як би ви почувалися, якби...»

Вихователь. Діти, у вас на столах лежать дві сигнальні картки. Якого вони кольору? (Чер- вона й зелена.)

Я називатиму вам різні ситуації, що можуть трапитися в житті, а вам потрібно підняти картку, яка відповідатиме почуттям, що ви в цей момент відчуваєте. Зелена картка озна- чає почуття радості , а червона — смутку. Зверніть увагу, що одна й та сама подія може викликати різні почуття, і кожен із вас сприй- має ситуацію по своєму.

Вихователь. Якбивипочувалися,якби... ...хтось кепкував із вашої зовнішності? ...вас похвалили за успіхи?...ви образили когось?

...інші діти не звертали на вас увагу? ...із вас посміявся ваш друг?...хтось образливо назвав вас?

Утворімо веселку почуттів нашої групи.

(Діти називають кольори.)

Вихователь. Яка яскрава палітра почуттів прикрашає кожен день наше життя! Вона така велика, адже кожен переживає почуття по-своєму.

— Пригадаймо, про яких особливих дітей ми сьогодні говорили?

— Чим вони відрізняються від нас?

— Як ми можемо їм допомогти, підтримати?

— Як ви вчините, якщо побачите, що хтось глузує з таких діток?

(Відповіді дітей.)

Перегляд відеофільму «любов і доброта» Вихователь. Про що йдеться в пісні?
— Що ви відчували, коли дивилися цей

фільм?

(Відповіді дітей.)

Вихователь. Ви помітили, що протягом усього відео діти намагалися допомагати особливим дітям, а наприкінці всі потовари- шували й подарували одне одному серця — свою любов. У вас усіх є сердечка. Подаруйте їх своїм друзям. А це велике серце — нашу любов — ми подаруємо дітям з інших груп!

 Діна Багач, учитель-логопед ДНЗ No 19 «Світлячок»,

м. Сміла, Черкаська обл

газета «Дитячий садок» № 7, 2017