Свого часу видавництву «Шкільний світ» випала велика честь — поспілкуватися з дуже світлою і мудрою людиною — Верховним архієпископом Української греко-католицької церкви Любомиром Гузаром. Проникливий погляд, неквапливе мовлення, стримані жести — усе це свідчило, що перед нами людина з великим життєвим досвідом і незвичайною долею. Кожне його слово було сповнене глибоким філософським сенсом, а життєві поради — просто  безцінні.

Тож коли раптово обірвалося життя цієї справді унікальної людини, до багатьох із нас прийшло усвідомлення: потрібно цінувати і дякувати Богу за кожну подаровану мить поряд із великими людьми, вслухатися в кожне їхнє слово, ловити кожний погляд — адже їхні поради і настанови є істинним  дороговказом на майбутнє.

Наводимо кілька справді цінних цитат із тієї розмови…

Інтерв’ю з Любомиром Гузаром проводилося у нього в гостях. Блаженніший живе в невеликому звичайному селищі поруч із Києвом. Недалеко від будинку Гузара духовна семінарія, яку, за словами семінариста, що зустрівся мені на шляху, Блаженніший періодично відвідує.

У домі Любомира Гузара панують тиша та спокій. Там відчуваєш себе по-домашньому затишно: світле та просторе приміщення, де в куточку, скулившись, спить кіт. Ця атмосфера налаштовувала на теплу зустріч і цікаву бесіду. Сам Блаженніший Любомир завдяки сріблястій бороді, щирій посмішці й безмежній доброзичливості справляв враження доброго мудреця. На якусь мить навіть здалося, що поруч сам святий Миколай.

Ми обговорили дві теми. Мене цікавило ставлення Блаженнішого до викладання шкільного предмета «Християнська етика» та його погляд на сучасне святкування новорічних свят.

«

Школа має бути не тільки осередком знань, а й виховною інституцією, яка поряд із навчанням повинна виховувати мудрих та зрілих громадян. 

 

— Зараз у школах викладається варіативний курс «Християнська етика». Як Ви вважаєте, хто має його викладати — педагог чи церковнослужитель?

— Дозвольте мені розпочати з історії — з 90‑х років минулого століття, коли предмет під назвою «Християнська етика» став дуже актуальним. Тоді в народі склалося непорозуміння щодо суті курсу, спричинене його не цілком правильною назвою.

Коли ми говоримо про етику, то маємо на увазі свого роду стандарти, засади моральної поведінки. З цього випливає, що предмет «Християнська етика» мав ґрунтуватися на засадах християнської поведінки і моралі та сприйматися у значенні катехитичному, тобто релігійному1. Але метою курсу не було викладання релігії у школі. Цей предмет мав ознайомити учнів з таким явищем, як християнство, яке відіграло та відіграє  сьогодні  дуже  роль у житті нашої країни. Не всі з нас є християнами, як і не всі, хто називають себе християнами, послідовно

дотримуються віри. Але все ж таки християнство має велике значення в житті нашого суспільства, і кожен українець повинен знати про віру свого народу. Тобто ідея, закладена у предмет «Християнська етика», була не релігійною в тому значенні, що вчителі мали проповідувати та молитися зі школярами, а культурологічною.

Із самого заснування курсу «Християнська етика» не було цілі навертати людей, змушуючи їх проповідувати християнство як релігію. Натомість — познайомити кожного старшокласника, який закінчує школу в Україні, з християнством.

Наприклад, в Ізраїлі, незалежно від того, чи всі слухачі в школі є віруючими євреями, учнів ознайомлюють з іудаїзмом, що формував їхню культуру і донині має дуже значний вплив у суспільстві.

«

Ідея, закладена у предмет «Християнська етика», була не релігійною в тому значенні, що вчителі мали проповідувати та молитися зі школярами, а культурологічною.

Хто має представляти «Християнську етику» учням? Безперечно, людина відповідно до того підготована. Це повинен бути не священнослужитель, а людина світська, але яка пройшла спеціальні курси підготовки викладачів «Християнської етики». Такі курси, наскільки я пам’ятаю, організовувалися в 90‑х роках.

Учителі «Християнської етики» навіть можуть не бути християнами, цього не вимагається. Головне, щоб вони вміли представити предмет учням, хоча, безумовно, християнинові легше це зробити.

 

— Яким, на Вашу думку, має бути наповнення курсу «Християнська етика»? Якщо це культурологічний предмет, чи мають учні, окрім загального ознайомлення з історією християнства та його впливу на українську культуру, вивчати Біблію?

На мою думку, представляти християнство потрібно об’єктивно та обширно. Для формації пересічного громадянина потрібно дати уявлення про те, що собою являє християнство і в який спосіб воно формувало українську культуру. Одним словом, «Християнська етика» є вченням, що потрібне для розуміння українства загалом.

«Християнська етика» має відповісти на запитання школярів: «Хто я є?», «У якій спільноті живу?»,

«Що значить: Україна – християнська держава?»  тощо.  Адже в історії нашої країни християнство за останню тисячу років відіграло дуже важливу роль. Навіть включаючи в це пояснення трагічний факт, що християни не зберегли первісної єдності, що була за часів князя Володимира і, на жаль, поділилися. Сьогодні є католики, православні, протестанти. Український громадянин повинен розуміти, чому так сталося.

Та інформація повинна бути представлена не на рівні катехизації, а на рівні всіх інших предметів навчальної програми. А вже спеціалізовані, катехитичні школи мають пояснювати учням, у що потрібно вірити, як поводитися віруючій людині, як, де і коли молитися тощо. Це і є релігія.

До речі, сьогодні представники греко‑католицької церкви ясно усвідомлюють необхідність створення катехитичних шкіл не тільки для дітей, а й для дорослих.

Навчання віри не може закінчуватися в юнацтві. Має бути підтримка християн у практичному житті завдяки катехитичному навчанню дорослого населення.

— Чи потрібно оцінювати цей предмет?

— На мою думку, потрібно. Так само, як й інші предмети шкільної програми.

 

— Як Ви вважаєте, чи толерантно викладати християнську етику в класі, де навчається декілька школярів інших вірувань?

— Якщо вони хочуть бути громадянами України — так. Навіть єврей повинен знати, що є християнство і яке місце воно займає в історії України. Якби ми жили в Ізраїлі, то ми, християни, повинні були б вивчати, яку роль Мойсеєва релігія, іудаїзм, відіграла й відіграє в житті Ізраїля.

Але якби «Християнська етика» була релігійним предметом, то чи справедливо було б примушувати дітей інших віросповідань вивчати християнство? Звичайно, ні. Проте, через не зовсім влучну назву деякі люди й досі вважають, що ми усіх силоміць хочемо зробити християнами.

 

 

— Як потрібно виховувати дитину у школі та в родині, щоб зростити високоморальну та духовну особистість?

— Почну з того, що згадаю історичну постать Наполеона. Можна бути про нього різної думки, але він сказав дещо мудре: «Дитину треба починати виховувати щонайменше за 20 років до її народження». Це означає, що передусім треба виховувати батьків. Бо батько і матір є першими й остаточно відповідальними за духовний розвиток своєї дитини.

Добре виховані хлопець і дівчина стануть добрими вчителями для своїх дітей.

Окрім родини, дитину виховують школа та церква (або будь‑яка інша релігійна організація). Батьки починають, а вчителі продовжують виховання.

Школа має бути не тільки осередком знань, а й виховною інституцією, яка поряд із навчанням повинна виховувати мудрих і зрілих громадян.

 

— Сучасні діти вірять у Діда Мороза і у святого Миколая. Обох вважають неодмінними героями новорічних свят. Як із цим бути?

 

— Я вважаю, що потрібно вибрати когось одного і надати йому офіційного статусу. Чому був Дід Мороз? Бо святих не було. Точніше, були комуністичні святі. Або ми продовжуємо радянщину, комунізм, або ми віримо у святого Миколая. На двох конях можна їздити тільки в цирку.

Проблема є — багато хто сьогодні все ще живе Дідом Морозом, тому що виховувався в радянських школах. Деякі з нас тільки зараз дізналися про святого Миколая.

Радянські лідери робили все для того, щоб виключити святого Миколая з української культури. Його не можна було згадувати, малювати тощо — це було небезпечно. Тож люди почали забувати про святого.

Нині, коли радянські часи минули, потрібно повернути минулі традиції.

Але у часи демократичного суспільства ми нічого й нікому не хочемо нав’язувати силоміць.

 

 

— Яке Ваше ставлення до того, що Новий рік, який наші пращури святкували на Василя, відзначається 31 грудня, тобто перед Різдвом?

— Ми живемо в ситуації з двома календарями — юліанським і григоріанським. Мені здається, що було б добре остаточно вирішити, за яким календарем жити всім спільно, і я не бачу труднощів, щоб це зробити. Але людей треба до таких змін підготувати, перед цим гарно передискутувавши це питання, щоб люди могли остаточно вирішити.

 

Річ у тім, що календар є дуже змінною та емоційною річчю. Змінною, тому що через 100 років ми вже будемо святкувати Різдво не 7‑го, а 8‑го січня2. А чому емоційною, можу пояснити на прикладі Грецької церкви. Тільки вдумайтеся, Грецька церква зараз поділена на тих, хто спирається на старий календар, і тих, хто живе за новим. Тобто грецький народ поділений на підставі

календаря. Я розмовляв із багатьма дуже поважними представниками православних церков і запитував їх думки про те, чи потрібно всім жити за одним календарем.  І  я не знайшов жодної людини, яка б сказала: «Тільки так, і не інакше». Думаючі люди готові знайти спільне рішення.

Щодо мене, то я різниці в тому, коли відзначати Новий рік — перед чи після Різдва — не бачу.

 

— Як церква ставиться до святкування Нового року? Яке святкування вважається прийнятним?

— Побожне. Де подякуємо Богові за минулий рік, за все, що сталося. Подякуємо за те, що ми зробили доброго та перепросимо Господа і ближніх за те, що зробили злого. А також вирішимо наступного року не повторювати помилок і гріхів.

Святкування Нового року — це чисто світська справа. Я довго жив в Америці і бачив жахливі картини новорічних святкувань, що супроводжувалися страшною пиятикою. Звичайно, таке святкування не прийнятне. Також добре було б у цей час підбити підсумки минулого та почати планувати своє майбутнє.

— Що побажаєте нашим читачам на наступний рік?

— Я б побажав, щоби люди старалися бути кращими в Новому році.

Бесіду вела Вікторія МАЗУР

Довідкова інформація

Блаженніший Любомир Гузар — Верховний Архієпископ Києво‑Га- лицький, Архієпископ і Митрополит Київський, єпископ Кам’я- нецький. У 2011 році він зрікся чину Верховного Архієпископа Української греко‑католицької церкви і нині веде активне громад- ське життя. До Блаженішого, як до об’єктивного коментатора всіх подій в Україні, постійно звертаються журналісти. Він залишається духовним главою та авторитетом як для церковнослужителів, так і для звичайних громадян.

Народився Любомир Гузар 26 лютого 1933 року у Львові, де за- кінчив народну школу й перший клас гімназії. У 1944 р. сім’я його батьків виїхала до Австрії: у місті Зальцбург майбутній Владика продовжив навчання в українській гімназії, а переїхавши у 1949 р. до США, закінчив середню освіту в малій духовній семінарії (St. Basil College Seminary) у Стемфорді, штат Коннектикут.

У 1958–1969 рр. працював учителем, був префектом у Стемфорд- ській Духовній Семінарії Святого Василія. У 1969 р. переїхав до Рима для продовження богословських студій, які завершив доктором богослов’я в 1972 р. У 1973—1984 рр. о. Гузар викладав у Папському Місійному універстеті «Урбаніана» в Римі, виконував різні доручення Патріарха Йосипа. У 1993 р. з усією монастирською спільнотою з Гроттаферрата Блаженніший повернувся до України, де став служити духівником у Львівській духовній семінарії Святого Духа.

У 2001‑му на надзвичайному Синоді Єпископів Української греко‑католицької церкви Любомира Гузара було обрано Архи- єпископом Львівським і Главою Української греко‑католицької церкви. 21 лютого того ж року він став Кардиналом Католицької церкви з титулом святої Софії на Віа Боччеа.

21  серпня  2005  офіційно змінив  свій титул на «Верховний Архиєпископ Києво‑Галицький»,  переніс  свій осідок до Києва, який був центром греко‑католицької церкви. 10 лютого

2011 Папа Бенедикт XVI прийняв зречення Любомира Гузара з уряду Верховного Архиєпископа Української греко‑католицької церкви. Відповідне прохання до Святішого Отця Глава УГКЦ подав, коли йому виповнилося 75 років.

 

Любомир Гузар нагороджений орденами  князя  Ярослава Мудрого III, IV, та V ступе- ня, Орденом «За заслуги»

III ст.

Share This