Марина Родніна - одна з десяти вчених, яких Німецьке науково-дослідне товариство (DFG) у грудні 2015 року відзначило престижною премією імені Лейбніца "за провідний внесок у розуміння функції рибосом". DW розпитала професорку, яка є однією з директорів Інституту біофізичної хімії імені Макса Планка у Гетінгені, про значення цього дослідження і про те, чи легко займатись наукою.
Deutsche Welle: Як Ви дізналися про свою перемогу? Що відчули?
Марина Родніна: Я дуже зраділа. Це взагалі цікава історія. Саме у цей день проходило засідання з оцінювання діяльності Інституту. Всі директори презентували свої наукові роботи. Я навіть не знала, що прийшла звістка про премію. Бачила, що якось змінилися обличчя генерального директора і представників прес-служби, але не надала цьому значення. Коли ж запросили до доповіді мене, то назустріч мені піднявся гендиректор із величезним букетом квітів та оголосив про присудження премії. Це було неймовірно. Прийшли мої співробітники. І хоча засідання проходило у закритому режимі, вони якось проникли до технічної кімнати і вітали мене через скло. Це було дуже приємно.
Чи могли би Ви коротко пояснити далеким від науки людям важливість Вашого дослідження?
Ми вивчаємо фундаментальні принципи того, як у кожній клітині відбувається синтез протеїнів, зокрема й у клітинах людського тіла. Протеїни синтезуються клітинними субчастинками, які називаються рибосомами. Помилки у процесі синтезу ведуть до утворення протеїнів із відхиленням від норми, що, своєю чергою, може призвести до захворювань. Ми хочемо зрозуміти, як рибосоми забезпечують регулярне, швидке та коректне утворення протеїнів клітинами.
Окрім того, рибосоми є мішенями для багатьох антибіотиків. Ширше дослідження рибосом допоможе розробити нові та більш ефективні антибіотики і впоратися з проблемою стійкості бактерій до дії антибіотиків. Ми також зможемо маніпулювати рибосомами для виробництва цілком нових, сконструйованих протеїнів з неприродними властивостями. Тож наша робота закладає підґрунтя для медичних та біотехнологічних розробок.
Чи вистачить виділених коштів на Ваше дослідження?
Порівняно з фінансування, яке нам виділяє DFG, - 250 тисяч євро на проект - фінансування у рамках премії Лейбніца (два з половиною мільйони євро на сім років. - Ред.) - це велика сума. Це фінансування - вільне. За потреби я в будь-який момент можу змінити напрям свого дослідження і використати гроші з іншою метою. Це ж наука. Проводимо експеримент, і раптом виявляється, що все зовсім не так, тоді треба перелаштовуватись.
Скільки людей працює з Вами?
Наразі 40 людей. Але ця група постійно змінюється - такі дослідження тривають не один рік. І ті, хто починав зі мною, давно працюють в інших місцях, в основному - у промисловості. Тож у роботу, за яку я отримала премію, зробили внесок дуже багато людей.
Серед Ваших співробітників є українці?
Так, зараз є нова співробітниця, яка працює над PhD, студентка зі Львова.
А багато українських науковців приїздило за час Вашої роботи в Гетінгені?
Не багато. Такого потоку, як, наприклад, із Росії, немає. Але його так само немає і з Польщі, Чехії чи Словаччини. Переважно є окремі люди, яким щось цікаво, тому вони приїжджають на навчання чи стажування. Це дуже розумні, креативні, мотивовані люди з високим рівнем знань.Як Ви особисто вирішили займатися біофізичною хімією?
За освітою я біолог, закінчила біологічний факультет. Біологією займаюсь тому, що вважаю біологічні процеси надзвичайними. Те, що, скажімо, вміють робити бактерії, не зуміють зробити жодні інженери. Коли я почала вивчати біологію, виявилось, що на рівні організмів все не так і цікаво, дуже описово і немає відповідей на запитання: як це працює? Чому саме так працює? Щоби зрозуміти ці процеси, треба вийти на молекулярний рівень. І ось тут мені знадобились хімія та біофізика, які в університеті мене не дуже цікавили, але без яких неможливо було рухатися далі. З’ясувалось, що наша нудна систематична університетська освіта загалом дуже хороша. Тому мені було доволі легко ввійти в інші галузі й знайти відповіді на свої запитання.
А чому Ви поїхали саме до Німеччини?
Я захистилась на початку 1990-тих років, коли з'явилась можливість їздити за кордон. І я вирішила зробити звичну для Європи річ - отримати додаткову кваліфікацію. Я знайшла у Німеччині групу, яка працювала над цікавою для мене темою і застосовувала біофізичні методи. Подала заявку на стипендію Александра фон Гумбольдта та отримала її. Тоді я не планувала залишатися у Німеччині. Але після приїзду я розпочала дослідження, отримала прекрасні результати, і повертатись зовсім не хотілось. Натомість хотілося цим скористатися і провести ще один експеримент, і ще, і ще…
Зрештою Ви зробили чудову кар'єру. Попри те, що Ви - жінка й іноземка, очолили науковий інститут. Як Вам це вдалось?
У мене склалось таке враження, що іноземці це легше зробити, ніж німкені. Це або по-іншому сприймається, або у мене інша психологія. Мене завжди підтримувало багато колег, мені було цікаво з ними спілкуватися, я ніколи не почувалася відокремленою від колективу. Може, просто пощастило, бо на рівні науки це не відіграє жодної ролі. Коли я прийшла в цей інститут (а він дуже великий, 13 директорів), протягом певного часу я була єдиною жінкою серед керівництва. Я так до цього звикла, що не звертала на такі речі жодної уваги.
Наскільки конкурентною, на Вашу думку, є українська наука?
Це складне питання. Є чудові наукові групи, вони пишуть цікаві публікації, їх знають у світі. Але таких груп не дуже багато, і зрозуміло чому: все залежить від рівня фінансування науки. Крім того - інфраструктура. Для експериментів необхідне обладнання та реактиви. Якщо ми в Німеччині щось замовляємо, воно у той же день приходить. А в Україні через відсутність інфраструктури працювати дуже важко, і люди, які роблять там хороші дослідження, - просто герої.
Що порадите молоді, яка хоче займатися наукою?
Варто подумати - і не один раз. Наукова робота - важка праця, навіть у найкращих умовах. Фактично все життя іде на науку. Тому варто задуматися, чи підійде такий спосіб життя. Є чимало речей, які не вимагають таких зусиль і приносять значно більші гроші. Наукову кар’єру варто робити, лише коли є переконання, що нічого іншого в житті робити не хочеш. А ще треба виробити стратегію - що вивчати, де, і в жодному разі не проґавити знань, які можна було отримати у процесі навчання. Необхідно вчитися систематично, бо ніколи не знаєш, що тобі знадобиться у житті. Однак якщо ти насправді зацікавлений у науці, ніщо не приносить більшого задоволення й віддачі, ніж експериментування.
Довідка: Марина Родніна народилася у 1960 році у Києві й там захистила кандидатську дисертацію у галузі молекулярної біології та генетики. 1990 року почала працювати в університеті Віттен-Гердекке у рамках наукової стипендії від фонду Александра фон Гумбольдта. Згодом отримала в цьому університеті посаду професорки фізичної біохімії. З 2008 року і донині очолює Інститут біофізичної хімії Товариства Макса Планка (Інститут імені Карла-Фрідріха Бонгеффера) у Гетінгені.

За матеріалами з сайту: www.dw.com