Можливо, комусь це питання видаватиметься риторичним. А комусь — і не дуже. Один мій добрий приятель, український філолог, кандидат наук та ще й письменник, якось сказав мені таке: те, що було в літературі України до Івана Котляревського, це не зовсім література; та й чи можна вважати її українською. Боюся, подібних поглядів дотримується не лише цей мій приятель, а й чимало інших дипломованих українських філологів.

Така позиція, звісно, відверто не декларується. Але вона підсвідомо мається на увазі. Тому в наших підручниках українська література, яка охоплює величезний період з ХІ до XVIII ст. й іменується давньою, це такий собі «апендикс», на котрий не особливо звертають увагу. Мало хто з вчених займається дослідженням цієї літератури. Її символи, образи, сюжети практично відсутні в сучасному українському культурному дискурсі. Хіба що іноді згадуються Григорій Сковорода, а також проблемне «Слово о полку Ігоревім», яке дехто з вчених (Андре Мазон, Олександр Зімін) вважають фальсифікатом. І це, попри те, що в Україні є блискучий популяризатор давньої української літератури — Валерій Шевчук.

Щоб зрозуміти причину «відторгнення» нами такого величезного спадку, який ми іменуємо давньою українською літературою, необхідно з’ясувати, в яких умовах відбулася «смерть» цієї літератури й «народження» літератури новочасної. Можна навіть «точно» вказати дату цієї «смерті»-«народження» — 1798 р., коли були опубліковані перші частини «Енеїди» Івана Котляревського розмовною українською мовою. Звісно, і до цієї дати були твори, писані просторіччям. Такі фіксуються вже в XVI ст. На початку XVII ст. навіть з’являється перший друкований твір українською розмовною мовою — «Трагедія руська». Натомість, після 1798 р. ми бачимо часткове збереження традицій давньої української літератури. Це й «списування Сковороди», і творчість Василя Довговича, й інші явища такого ж плану. Та все ж 1798 р. став для української літератури та й загалом української культури рубіконом.

Звісно, поява в Європі творів розмовними мовами, що в певній мірі протиставлялися «старій літературі», не була суто українським явищем. Інтерес до народних говірок стимулювався модним на початку ХІХ ст. романтизмом, а також пов’язаним із ним націоналізмом, який ставав однією з домінуючих ідеологій.

Інша річ, що в багатьох народів, на відміну від українців, перехід від давньої літератури до літератури сучасної не був таким контрастним і різким. Ця різкість мала свої причини політичного й соціокультурного характеру.

У XVIII ст. на теренах балто-чорноморського простору виростає нова імперія, котра починає іменуватися Російською. Ця імперія, взявши етнонім від русинів-українців, намагалася також перейняти їхню культуру. У цій справі імперській владі допомагали українські інтелектуали, серед яких варто виділити Феофана Прокоповича — соратника Петра Великого, автора церковної реформи в Російській державі. У цей час здійснювалася справжня експансія культурних діячів з українським корінням на терени Росії. Зрештою, це було і в пізніші часи. Микола Гоголь, Нестор Кукольник, Микола Гнідич, Антон Чехов, Анна Ахматова... Цей ряд можна продовжувати.

Фактично новочасна російська культура виросла на фундаменті давньої української культури. Однак, виростаючи на цьому фундаменті, вона ставала культурою імперською, котра все більше й більше протистояла «природній» культурі провінційної України. Українці опинилися в непростій ситуації — вони могли стати «органічною» частиною імперії, в т. ч. і в сенсі культурному, зберігши лише деякі регіональні особливості; а могли піти шляхом відокремлення, творячи культуру на простонародній основі, ігноруючи свою давню культуру, яка стала для них «чужою», оскільки фактично опинилася на службі імперії.

Не можна сказати, що конфлікт між імперською «штучною» Росією та провінційною «природною» Україною був чітко вираженим — особливо на його початках. Імперськість і провінційність в українців нерідко уживалися, хоча й могла породжували внутрішні конфлікти. Чи не найкраще бачимо це на прикладі Миколи Гоголя.

1798 р. став не лише роком народження нової української літератури і «відкидання» літератури старої. Цей рік дав старт для початку соціокультурного конфлікту між імперською Росією та провінційною Україною.

Котляревський, для якого написання «Енеїди» було такою собі забавкою, певно, навіть не розумів, що він створив. Поет не переймався тим, щоб видати свій твір. Без його дозволу перші три частини «Енеїди» надрукував Максим Парпура. Можливо, останній більше розумів значення цього твору. Тому й зайнявся його виданням.

«Енеїда» — справді геніальний твір. Йому важко підшукати аналоги як в українській, так і в світовій літературі. Автор, що добре знав українське народне життя, зумів його тонко передати як з допомогою мовних засобів, використовуючи типову говірку, притаманну його рідній Полтавщині, так і з допомогою класичних літературних символів, а також символів національної історії. «Енеїда» — це діатриба, де з гумором і «несерйозно» говориться про одну з найбільших трагедій України, про ліквідацію Запорізької Січі. Говориться, використовуючи «матрицю» відомої поеми римського автора Вергілія.

Звісно, такий твір не зміг з’явитися на «голому місці». За його плечами знаходилася велика традиція давньої української — як традиція «висока», що зверталася до класичних зразків, так і традиція «низька», що, зокрема, виявлялася в творчості т. зв. мандрівних дяків.

«Енеїда» Котляревського дала для нової української літератури потужний старт. Після такого старту вона могла вже розвиватися самостійно, не звертаючи особливої уваги на стару літературу. Про останню, зрештою, можна було «забути».

У чому полягала літературна революційність «Енеїди»?

Передусім у її народності, чи навіть простонародності. Котляревський апелював до народної культури, відкидаючи культуру елітарну. Правда, робив це письменник не зовсім серйозно. Зрештою, його самого важко назвати типовим представником народу. Адже він був представником провінційної української еліти. Проте ця несерйозність виявилася достатньо серйозною річчю. Орієнтація на простолюдну культуру стала в новій українській культурі домінуючою. Теоретичне обґрунтування цієї народності зустрічаємо в пропагандистсько-програмовому документі Кирило-Мефодіївського братства «Книга битія українського народу».

Хоча «Енеїда» й використовувала спадок давньої української літератури, але вона його й відкидала. Причому відкидала радикально. Варто згадати хоча б фрагменти твору, в яких висміюється традиційна вченість, яка культивувалася в тогочасних українських школах.

Певно, не варто говорити, що це робив Котляревський свідомо. Радше, інтуїтивно. Але інтуїція його не підвела. Він відчув суспільний запит і блискуче реалізував його. Котляревський створив «матрицю» для нової української літератури, яка відкидала елітарність, апелюючи до народності й «природності». Так, ця література виглядала як провінційна. Але чи могла вона бути непровінційною в умовах існування Російської імперії? Провінційність, простонародність, «природність» — це була її зброя в протистоянні імперській культурі. Саме це допомагало їй зберегтися. Як і допомагало зберегти український народ від імперської асиміляції.

Інше питання — яку культурну ціну за це треба було заплатити?

На жаль, ціна була великою. Українці фактично відмовилися від свого давнього культурного спадку.

Українська література до Котляревського й після нього суттєво різняться між собою. Це справді ніби дві різні літератури.

Давня література переважно була літературою елітарною. У більшості випадків писалася вона для еліти (чи то світської, чи церковної), так чи інакше звеличуючи її. Таким було «Слово про закон і благодать» Іларіона. Цей блискучий твір, який стояв біля витоків давньої української літератури, прославляв князя Володимира та його сина Ярослава. Такими ж були житія Бориса і Гліба, Феодосія Печерського та інших русинів-українців, яких долучили до лику святих. Давньоруській літописи — це теж своєрідні житія. Але житія світські, де говориться про князів.

У пізніші, зокрема ранньомодерні часи, з’являється панегірична література — це й вірші на герби, і вірші на погреб. Чи не найбільш відомий серед них твір — «Вірші на жалісний погреб... Петра Конашевича-Сагайдачного», де біографія героя вміло поєднується з апеляцією до античної філософії й супроводжується філософськими розмірковуваннями про смерть і сенс життя. Зрозуміло, героями панегіриків теж були представники еліти.

Відносно відомою для українців з великого масиву їхньої давньої літератури є література полемічна XVI-XVII ст. Але переважно акцентується увага на особі Івана Вишенського, котрого часто в нас представляють як письменника, що захищав «народні інтереси». Але, по-перше, творчість Вишенського в зазначений період аж ніяк не була популярною, як це в нас часто представляють. Це був маргінальний письменник. По-друге, його критичне ставлення до багатств єпископів та демонстрація певної прихильності до простих людей не є виявом «народницького світогляду». Така позиція письменника, радше, визначалася його конфесійною заангажованістю і відстоюванням чернечих ідеалів.

Взагалі при розгляді давньої української літератури сучасні дослідники здебільшого намагаються перенести орієнтири нової української літератури на минулі часи. Звідси пошуки «народності» в давній літературі, які загалом їй не були притаманні. Цим, власне, пояснюється інтерес до Івана Вишенського, свого часу стимульований Іваном Франком. Останній був прекрасним знавцем давньої української літератури. Але просоціалістична політична позиція схиляла цього письменника й дослідника до народницького підходу. Також цим пояснюється інтерес ще до одного представника давньої української літератури — Григорія Сковороди. Він в нашій літературі репрезентується як народний мандрівний філософ, який ніби намагався поділитися своєю мудрістю з простолюдинами. Народницькою є іконографія Сковороди, де він зображується в простій свитці, з сопілкою, часто на фоні сільських пейзажів і серед селян. Хоча, насправді, філософські твори Сковороди є «замудрими» для простолюдинів і є зразками елітарної культури. Зрештою, цей письменник-філософ навіть у свій «мандрівний період» спілкувався переважно не з простолюдинами, а заможними поміщиками, в яких він жив.

На давній українській літературі, через її елітарність, немає печаті провінційності — чого не скажеш про нову українську літературу, яка стала літературою колоніального народу. Наша давня література намагалася осмислювати й представляти українське буття в широкому історичному, політичному й культурному контексті. Один із перших, уже згадуваних творів цієї літератури, «Слово про закон і благодать», навіть намагається обґрунтувати вищість Русі над найбільшою політичною потугою раннього Середньовіччя — Візантійською імперією. Давньоруські літописи розповідають про діяння наших князів у контексті світової історії. «Вірші на жалісний погреб... Петра Конашевича-Сагайдачного» прославляють героя Хотинської битви, яка мала епохальне значення для історії Східної та Центральної Європи. Навіть «народницький» Іван Вишенський позиціонує себе представником великої православної спільноти. Йому не цікаво сидіти у Львові й перейматися «народними проблемами». Тому він повертається на Афон — головний осередок православного християнства. Та й Сковорода, попри свою українську провінційність у «мандрівний період», не виглядає провінційно. У молоді роки він звідав і столичний Петербург, і побував у європейських краях (Угорщині, Словаччині, Австрії, Німеччині). А в його творчості маємо апеляцію до античної класики.

Варто відзначити, що давня українська література орієнтувалася на класичні європейські літературні зразки. Більше того, іноді вона сама створювала такі зразки. Тут можна пригадати «Слово про закон і благодать», яке поширювалося не лише на Русі, а й на Балканах; Острозьку Біблію, котра стала першою Біблією в Європі, що була створена на основі порівняння біблійних текстів; «рутенського Демосфена» Станіслава Оріховського, твори якого мали поширення в Європі й служили зразками для латиномовних авторів Європи періоду пізнього Ренесансу. Отже, давня українська література значною мірою «вписувалася» в сучасну їй європейську літературу.

На жаль, цього не скажеш про нову літературу українську, яка зосередилася на «народному дрібнотем’ї», для якої «не цікаві» події епохального характеру і яка, попри певні проєвропейські літературні тенденції, опинилася на узбіччі європейської літератури.

Тому, відповідаючи на питання: «Чи існувала справжня українська література до Котляревського?», можемо відповісти так: якщо «справжньою» літературою вважати нову літературу, то до Котляревського такої літератури не існувало. Була інша література.

Правда, тут виникає питання, а чи не повернутися нам до цієї літератури — елітарної, непровінційної та справді європейської. Можливо, саме така література потрібна сьогодні нам?