Коли Тимур відповідає біля дошки на уроці з математики, він не розписує склад числа, як того вимагають від усіх інших учнів, а рахує усно. На запитання дітей "Чому?", вчителька відповідає: "Тому що він професор". Він може зробити вправу, так як усі, проте це забере у нього більше часу. Вчителька жартами намагається тримати баланс у класі, щоб хлопчик міг вчитися разом з іншими.

У Тимура діагноз - аутизм, і школа в таких ситуаціях пропонує надсилати вчителя додому. Проте мати хлопчика, Євгенія Панічевська, наполягла, щоб її син навчався у класі. "Бо де ще людині навчитися бути людиною, як не поряд з іншими людьми? Де він ще побачить, як себе потрібно поводити в різних ситуаціях?"- пояснює вона. Зараз 9-річний Тимур у другому класі, частину уроків відвідує в школі, інші - вдома.

Без "золотої середини"

Менше пощастило Інні Шевінській, у якої двоє дітей з особливими потребами. Старшого хлопчика, Єгора, з аутизмом їй спочатку порекомендували влаштувати в інтернат. "Ми побули в інтернаті і зрозуміли, що там рівень навчання ніякий зовсім. Там головне, щоб вони не билися, акцент не стоїть на навчанні," - розповідає Інна.

Щоб Єгора зарахували до звичайної школи, їй довелося зняти йому інвалідність, інакше не приймали. "Перший клас нам було більш-менш простіше, бо була база, ми ходили на підготовку до школи. А з нового року стало зрозуміло, що ми не тягнемо. Він не може сконцентрувати увагу, висидіти урок, як каже вчитель, виключається", - скаржиться на безвихідь Інна. Поєднувати навчання вдома з неповним відвідуванням школи її сину не дозволили.

Обидві мами зіткнулися з проблемою, коли "золотої середини" - тобто варіанту для їхніх дітей - немає. Бо хоч Тимур і поєднує різні види навчання, за документами він просто вчиться вдома, і надалі з цим буде виникати все більше проблем, пояснює його мама.

Зараз Євгенія Панічевська разом з іншими активістами працює над змінами до закону про освіту, які би дозволили дітям з особливими освітніми потребами мати власну навчальну програму і поєднувати навчання в класі та індивідуальне. Окрім того, активісти вимагають вилучити із закону формулювання, що діти з особливими потребами мають "не порушувати права на освіту інших дітей". Через цю фразу в законі будь-які скарги батьків здорових школярів можуть залишити дітей з інвалідністю поза школою. Ця проблема набула резонансу після нещодавного виступу у Верховній Раді активістки Ангеліни Чендарової, яка з власного досвіду вказала на проблему дискримінації дітей з обмеженими можливостями.

Інтернат як ізоляція

Для дітей з особливими освітніми потребами в Україні зараз є кілька варіантів: інтернат, навчання вдома, "спецклас" та інклюзивна освіта. В інтернатах збирають дітей з однаковою групою захворювань: зокрема, психічними розладами, вадами руху, зору або слуху. Утім, з інтернатів діти виходять непристосованими до зовнішнього світу. "Коли дитина в інтернаті, вона бачить лише таких, як вона. Вона в основному там і живе. Тільки в кращому випадку її забирають на вихідні чи канікули, бо цей заклад зазвичай знаходиться за 50-100 кілометрів від домівки", - пояснює уповноважений президента з питань дитини Микола Кулеба. За його словами, в Україні в інтернатах наразі перебуває близько 40 тисяч дітей.

Не допомагає соціалізуватися і навчання вдома, а "спецклас" - це коли дитина ходить до звичайної школи, але навчається у класі, де зібрані такі ж як вона діти. Це краще, ніж інтернат, проте знову ж таки - певна ізоляція від здорових дітей, і часто далеко від дому.

Чому не працює інклюзія

Ідеальним варіантом для свого сина мама Тимура вважає інклюзивну освіту, коли дитина з особливими потребами навчається у звичайному класі, їй допомагає асистент, під неї створюється адаптована навчальна програма. Директор школи спершу з радістю погодилась. Лише потім, вчитавшись у закони, побачила проблему. Адже, згідно з українським законодавством, інклюзивним може бути лише клас. Це означає, що в ньому навчаються троє дітей з особливими потребами. Для них виділяється штатна одиниця - асистент-учителя. "Після того як директор зрозуміла цю процедуру, вона сказала, що можливості створювати під нього інклюзивний клас немає. Така ситуація у більшості шкіл. Тому що школи переповнені, у нас в класах по 30 дітей і більше, а інклюзивний клас вимагає 20 дітей," - розповідає Євгенія Панічевська.

Немає місця, коштів, пристосувань - обґрунтовують свою відмову директори шкіл. І не безпідставно, вважає уповноважений президента з питань дитини. Показовою він називає непристосованість шкіл навіть для доступу дітей на інвалідних візках. "В Україні з майже 17 тисяч шкіл тільки 91 школа має доступ до другого поверху для дітей з проблемами опорно-рухового апарату. А 26 відсотків шкіл не мають навіть доступу до першого поверху. Проблемами є і ширина дверей, пристосування в класах, і, звісно, фінансування цих закладів", - пояснює Микола Кулеба.

Як змінити ситуацію

Втім, ситуація - не безвихідна, вважає Кулеба. Варіантами для швидких змін він називає перерозподіл коштів. Наприклад, за рахунок тих же інтернатів. "Якщо держава витрачає майже 10 тисяч гривень в рік на звичайного учня в школі, то на дитину інклюзії 20 тисяч, а в інтернатному закладі - майже 80 тисяч," - розповідає Кулеба.

Складніша за брак коштів перепона - несприйняття людей з інвалідністю у суспільстві. Вчителі зазвичай не знають, як себе поводити з дітьми, які потребують інклюзивної освіти, розповідає голова громадської організації "Родина" Лариса Самсонова. "В минулому році ми зняли фільм про інклюзивне навчання і попросилися з ним в 10 шкіл міста Києва. Працювали з вчителями, учнями і з батьками. Учні сприйняли "на ура" - спочатку дуже задумались, потім, під час обговорень, сказали, що їм треба було це все з самого початку пояснювали, що такі діти в їхньому класі повинні бути і вони готові допомагати. А от вчителі навіть не хотіли дивитися цей фільм. Виявилося, що лише 15 відсотків з них знають про інклюзію," - розповідає Самсонова.

Німеччина - на досягнутому не зупиняються

У Німеччині, де інклюзія розповсюджена на 30 відсотків дітей і працевлаштована кожна 3-тя людина з інвалідністю, на досягнутому не зупиняються і також вважають, що потрібно більше працювати зі сприйняттям у суспільстві. "Це доволі погана статистика, якщо порівняти з іншими країнами в Європі, такими як Італія, Франція, Фінляндія, Швеція - у цих країнах більшість таких дітей ходять у звичайні школи, - розповідає координатор одного з проектів інклюзивного навчання у Берліні Ханс Ревер.

Він зауважує, що багато німців , особливо люди старшого покоління, не звикли бачити поряд людей з інвалідністю. Згідно з опитуванням, лише один відсоток дорослого населення країни у свої шкільні роки мали контакт з дітьми із обмеженими можливостями. "Ситуацію не можна змінити, якщо не розпочати інклюзію рано, ще в школі чи садочку. Бо це місце, де діти налагоджують контакт і де вони можуть зрозуміти, що це не так страшно," - підсумовує Ханс Ревер.

 

За матеріалами сайту http://www.dw.com