– Прощавай, манікюр, – дівчина в довгому светрі роздивляється поламані нігті на правиці. Переводить подих, сидячи на вкопаній у землю автомобільній покришці. За мить до того їй у сонячне сплетіння влучив бейсбольний м’ячик – схожий на тенісний, але шкіряний і втричі важчий. 20-річна перекладачка Катерина Грицайчук уперше спробувала зіграти в бейсбол.
– Раз на сім років Кінґ видає під однією обкладинкою твори, що виходили в журналах Esquire, Playboy, – розповідає її колега 21-річний Анатолій Пітик. Присів поруч із Катериною на землю, поправляє пальцем окуляри. – До “Ярмарку нічних жахіть” увійшли оповідання, які раніше публікувалися тільки німецькою й французькою. Письменник, під враженням від прийому своїх фанів у Європі, написав для них ексклюзив.
Катерина й Анатолій перекладають дев’ять оповідань і дві поеми – з 20 творів збірки. Загальмували на першому ж абзаці повісті “Біллі Блокада”.
– Прочитав “Він пройшов крізь даґаут” і бачу, що нічого не розумію, – продовжує Анатолій. – У передмові Кінґ пише: “Так, оповідання про бейсбол, але дайте йому шанс. Розумію, що ви можете бути далекі від гри. Однак спробуйте побачити тут не просто графоманство запеклого бейсболіста, а життєву історію”. Вирішили, що без професіоналів у бейсболі не розберемося в цьому тексті.
Катерина й Анатолій прийшли на гру Київської бейсбольної ліги в парку Дружби народів. На куті футбольного стадіону встановлена висока мачта із сіткою. У ґрунт вбиті чотири схожі на подушечки бази. З кожного боку від бейсбольного майданчика розташовані металеві трибуни у два ряди і дві лави запасних – даґаути. За 120 м вкопані покришки. Якщо гравець зможе вибити за них м’яч – це хоумран. Він автоматично може принести команді до чотирьох очок.
– Ну шо, допонтовался? – звертається до свого підопічного тренер клубу “Алмаз” 53-річний Дмитро Мацулевич. Хлопець тричі не зміг відбити м’яча і йде з поля, схиливши голову. Битку волочить за собою по землі.
У бейсбол Дмитро Арнольдович грав ще за часів СРСР. Він у червоній куртці Boston Red Sox. Це улюблений клуб Стівена Кінґа. 2004-го письменник жартував, що на його могилі слід написати “Бостон не став чемпіоном за мого життя, і за вашого – також не стане”. На той момент Red Sox не перемагали у першості “Головної бейсбольної ліги” 86 років. Кінґ вирішив вести протягом сезону щоденник уболівальника клубу, який багато літ не може перемогти. І саме того року Бостон став чемпіоном.
“Алмаз” програє, поєдинок закінчується. Анатолій і Катерина пояснюють Мацулевичу, що він – їхня остання надія, бо до здачі тексту залишилось мало часу.
– Можно дать ногой под зад, если не побежит на следующую базу, – відволікається тренер.
Перекладачі виймають ноутбук, термос, папірці й сідають обабіч нього.
– Я английский знаю, давай сюда, – вихоплює в Анатолія шість сторінок друкованого дрібних шрифтом тексту. Починає підкреслювати й писати автоматичним олівцем пояснення до спортивних термінів і бейсбольного сленгу. За кілька хвилин потирає руки – змерз.
Встає й вайлувато прямує до свого мікроавтобуса “Форд”.
– Робити текст “як вийде” – це була б неповага до Стівена Кінґа, до бейсболу і до нас самих, – кажуть Катерина й Анатолій, розливаючи трав’яний чай. – “Біллі Блокада” – це історія про молодого, дуже активного й успішного гравця, який через специфічну поведінку на полі отримує прізвисько Блокада. Грав за “Титанів” із Нью-Джерсі в середині 1950-х. Але після єдиного сезону згадку про Біллі та його команду стерли з історії бейсболу.
Інші автори трилерів поверхнево описують реальність, але детально зупиняються на крові, тельбухах, іншій бридоті. Кінґ прискіпливо концентрується на зовнішньому світі, розписує побутові деталі, а вже потім з’являються кров, тельбухи та інша бридота. В його світ віриш навіть у маленьких оповіданнях. У тих, з якими ми працювали, нема містики. Не зовсім вони й криваві – хоча неприємні, болючі, страшні, сумні. Кінґ лякає не так монстрами, як реалістичністю.
Йому вже 68 років, він пише про те, що хвилює тепер: старіння, сенс життя, що буде після смерті, сам її процес. Сюжети про бабая в шафі зникли. Кінґ змінюється. Гетто автора жахальчиків дратувало його від самого початку. Він навіть писав під псевдонімом Річард Бахман, щоб зрозуміти: продаються його історії чи ім’я.
Перед кожним оповіданням у “Ярмарку нічних жахіть” Кінґ розповідає його історію написання.
– 14 років тому Кінґ видавав щось подібне – своєрідний майстер-клас із письменства. Особливо вразила передісторія оповідання “Герман Гук досі живий”, написаного шість років тому. Герман Гук – це американський письменник, якому перевалило за 100 років, і він досі працює. У Кінґа є традиція – із сином ходять на бейсбольні матчі. Кожен обирає собі команду, за яку вболіває. Хто виграв, загадує іншому написати оповідання й дає назву. Кінґ програв і син згадав замітку – у вранішній газеті про Гука, якому тоді виповнилося 94 роки.
Оповідання Кінґ написав під враженням від автомобільної аварії недалеко від його дому. Тоді загинули жінка й п’ятеро маленьких дітей. За півгодини до катастрофи її бачили в магазині – тверезу й щасливу. Розтин же засвідчив, що алкоголь в її організмі перевищує 10 стандартних доз. До того ж вона обкурилася марихуани й зробила це вже в машині – з дітьми на задньому сидінні. Що мало статися, аби жінка так вчинила – поїхала потім зустрічною смугою, поки не врізалась у автомобіль, пасажири якого теж усі загинули?
Катерина Грицайчук з Анатолієм Пітиком удруге перекладають Стівена Кінґа. Перша робота – роман “Кладовище домашніх тварин”. Для видавництва “КСД” його перекладав Володимир Поляков. Але виявилося, що зробив це з російської.
– 1 липня вийшла книжка, а наступного дня фанати звернули увагу, що переклад не просто з російської, а й зроблений за допомогою Google-translate. Видавництво відкликало наклад із книгарень і 9 липня звернулося до нас. 11 серпня ми здали 450 сторінок перекладу, 2 вересня книжка з’явилася в продажу.
До “Кладовища домашніх тварин” ми перекладали короткі оповідання, переважно фантастику, а також – фільми. З нами працювати вигідно, бо не халтуримо, робимо собі ім’я. Людей, які добре знають англійську, багато. Проблема в тому, що українську вони зазвичай знають гірше. Ми ж кожне слово вилизували, підбирали найкращий синонім. Надихалися від Віктора Морозова та його перекладу “Гаррі Поттера”.
У Кінґа є персонаж – 80-річний Джек Крендел, який все своє життя провів у маленькому містечку в штаті Мен. Перекладати це літературною мовою було б некоректно, бо його висловлювання не розуміють колишні мешканці Чикаго. Спробували передати мову Крендела діалектизмами з різних регіонів.
Одна бабуся Катерини живе на Сумщині, інша – на Рівненщині. Вона використала їхню мову, додавала слівця з інших регіонів України, підказані знайомими.
У книжці є також діти – 2 і 5 років. Консультувалися з логопедами, які звуки в такому віці не вимовляють носії англійської й української. Нашого дідуся Джека Крендела вже розібрали на цитати. Особливо коли він питає у головного героя: “А ваш кіт, коли ходить, у нього йончики теліпають?” Тобто чи тварина кастрована. “Йончики” – почули під Чопом на Закарпатті. Або дід описує епідемію “іспанки” в 1930-х: “Матерок ховали разом із дітьми”. Це – кролевецький діалект із Сумщини.
Поруч із трибуною, на якій розмовляємо, стоїть візок. У ньому накидане бейсбольне начиння: м’ячі, битки, рукавички-пастки, шоломи, маски, щитки на ноги, бандаж для захисту геніталій.
– Я пока там, то вы не стесняйтесь, берите, играйте, – Мацулевич повертається і видобуває з візка найцілішу пастку “Вілсон”. Коли дізнається, що Анатолій – шульга, вертається до машини. Приносить ще запаковану рукавичку.
Питаю про відмінності між російськими й українськими перекладами Кінґа.
– Маємо різні школи. Українська тяжіє до буквалізму, а російська дозволяє вільніше поводитися з текстом. Наприклад, Вінні Пух офіційно вважається переказом Бориса Заходера.
Анатолію кілька разів не вдається впіймати м’яча з невеликої відстані. Тренер заспокоює його. Каже, що пастка – нова, її треба розносити.
– У нас перше оповідання Кінґа вийшло 1986-го у “Веселці”, за три роки опублікували роман “Мертва зона”. В 1990-х текстів Кінґа вже було багато, цензура зникла. Працювати треба було швидко. Настільки, що коли одному перекладачеві з Москви трапився текст без останніх п’яти сторінок, він їх придумав – кульмінацію із вбивством вампіра. Книжку досі публікують.
“Кладовище домашніх тварин” – не виняток. У російському тексті, збираючись на прогулянку, син питає: “Папа, где мои конфеты?” Їх шукають і знаходять під ліжком. В оригіналі читаємо, що малий питає snickers. І це ще наймиліший ляп. Можемо повірити, що інтернету не було, а перекладач не знав, що “снікерси” – це спортивне взуття. Але були ляпи, які пояснити незнанням реалій важко. Дівчинка запитує: “Ты все еще писаешь?” Хоча в оригіналі написано piss off – тобто бути розлюченим на когось. Росіяни також, буває, з роману на 500 сторінок видають 100, а далі коротко переказують сюжет – із 10-го по 35-й розділ.
За два тижні на тренування Катерина й Анатолій приходять із коробкою цукерок. Дарують Дмитру Мацулевичу за консультацію.
– Дуже допомогло розуміння правил бейсболу не випустити в тексті Кінґа пітчера з бітою на поле, коли його команда захищається, – Анатолій тисне руку тренеру. Пітчер – гравець захисту, він кидає м’яч. З биткою на поле може виходити тільки під час нападу.
Каже, що з Катериною продовжуватимуть займатися бейсболом, бо це – дуже весело.
– Зрозуміла кайф від процесу, драматизм матчу, хто куди біжить. Ці емоції і врятували оповідання, – Катерина вдягає рукавичку-пастку.
Мацулевич запропонував їй і Анатолію зіграти між собою за спрощеними правилами. Подає м’яч. Хлопцю вдається його відбити, він біжить на базу, пробуючи заробити очки. Аби вивести гравця в аут, слід доторкнутися до нього, як у дитячій забавці у квача. Катерина доганяє Анатолія і так і робить.
– Катя, так осалить ранера рукой с мячем нужно. А ты ж его на земле оставила! – кричить тренер.
Анатолій сміється:
– Просто цей фрагмент у книжці не вона перекладала.