продовж останніх двох тижнів у кращий зі світів відійшли два видатні французькі філософи ХХ століття – Рене Жирар, автор чи не найпереконливішої новочасної теорії походження релігії, і Андре Глюксман, політичний філософ-гуманіст.

У зв’язку з цим INSIDER вирішив укласти список тих мислителів, які нині, слава богу, живі і заслуговують на нашу першочергову увагу – здебільшого внаслідок свого філософського доробку і міри впливу власних концепцій, теорій і напрацювань на наступні покоління. Вочевидь, цей список не претендує – і не може претендувати – на всеохопність і вичерпність: за бажання його можна розширити щонайменше утричі. Це радше "вступ до теми" і накреслення пунктиром магістральних ліній розвитку сучасної філософії. Запрошення до діалогу. Хоча у зв’язку з паризькою трагедією 13 листопада це також стає і "лікбезом" системи цінностей тієї західної цивілізації, що на неї, на думку багатьох, і було скоєно замах.

Вдумливого нам читання. Ноам Чомскі (1928)

Один із найвпливовіших американських інтелектуалів сучасності й “enfant terrible” світу лівих ідей, Чомскі перш за все залишається майже геніальним лінгвістом-філософом, автором концепції трансформаційно-генеративної граматики, яка спричинила справжню революцію. Після теорії Чомскі в багатьох сферах відбувся розворот від біхейворизму до когнітивних наук: дослідник показав, що здатність говорити – це вроджена навичка, внутрішня структура психіки, і це якнайкраще видно з того, як діти опановують мову. Універсальна граматика, підкріплена напрацюваннями філософа, до сьогодні залишається провідною теорією в багатьох дисциплінах, хоча окремі застереження до неї з’являються. Та не менше Чомскі говорить і про суспільно-політичні справи, називаючи США джерелом міжнародного тероризму і звинувачуючи їх в агресії щодо тих країн, які виходять з-під американського економічного впливу і намагаються витворити нову ефективну модель держави. Щоправда, й про здобутки демократії не забуває. Апологет "мирної анархії" як запоруки розквіту суспільства.

Що читати: "Мова і думка", "Створюючи майбутнє: Окупації, вторгнення, імперське мислення і стабільність"

Юрґен Габермас (1929)

Певно, найвизначніший німецький філософ сьогодення, авторитет для декількох поколінь європейських інтелектуалів, людина, що без неї не обходиться жодна розмова про модерністський проект і модерн як такий. Габермас – це такий собі "Кант ХХ століття", мислитель, що вже понад п’ятдесят років формує філософський ландшафт європейського (і не тільки) світу. Коло його зацікавлень відповідне – широчезне і різновекторне: Габермас пише про теорію пізнання, називаючи його винятково соціальним явищем; займається дискурсивною філософією, визначивши базові параметри вкрай важливого для сьогоднішніх гуманітарних і суспільних наук поняття дискурсу як такого; говорить про демократію, яку неможливо розглядати поза категоріями моральності. "Безкомпромісний ревізіоніст", Габермас нищівно критикує постмодернізм і намагається зняти протиріччя між "експертною" культурою і свідомістю широкого загалу: філософ свідомий ризиків, що їх може спричинити беззастережне засвоєння суспільством "спеціалізованого знання" (фундаменталізм, радикалізація), але вірить, що ці полюси можна і треба примирити задля продукування "спільного розуму" і за посередництвом правильно побудованої, раціональної комунікації. Чим і займається вже не одне десятиліття.

Що читати: "Постметафізичне мислення", "Філософський дискурс Модерну", "Діалектика секуляризації" (разом із Йозефом Райтцінгером)

Чарльз Тейлор (1931)

Тейлор – один із найважливіших канадських філософів ХХ, а тепер уже і ХХІ століття. Він багато досліджував і писав про новочасну, складно влаштовану та функціонуючу ідентичність, постійно наголошуючи на її соціальній природі – тобто на тому, що даності поступаються набутим у відповідних суспільствах характеристикам. Чимало місця в його роботах займає й роль Іншого (інших), які в той чи інший спосіб формують особистість окремої людини – звідси й окреслення Тейлора як "комунітариста", філософа, який постійно розглядає людину не як таку, а лише в контексті складної мережі соціальних зав’язків. Тейлор також займається світським типом чуттєвості: побачила світ його багатотомна робота "Секулярна доба", де мислитель простежує мутації ролі віри в західному світі впродовж останніх п’яти століть, не забуваючи міркувати й про епоху постсекулярну, себто сьогоднішню. Філософ є одним із авторів і творців Хартії землі.

Що читати: "Джерела себе: творення новочасної ідентичності", "Секулярна доба"

Христос Яннарас (1935)

Яннарас, без сумніву, один із найцікавіших православних філософів і богословів: у католицизмі таких фігур значно більше, тим важливішим мислитель є для "високого" православ’я й ідей екуменізму. Певно, від часів автора "Останньої спокуси Христа", Нікоса Казандзакіса, Греція не дарувала світові філософа такого масштабу. Яннарас займається поняттями свободи і людської ексклюзивності, переосмислюючи заразом і засади християнської етики. Вочевидь, мислитель бажає ще раз "легітимізувати" Церкву як таку, але важливості його висновків це не заважає. Наприклад, у "Варіаціях на тему "Пісні пісень", Яннарас не лише віртуозно аналізує найпоетичнішу книгу Біблії, але й поновлює "в істинних правах" поняття Еросу – по-новозавітному глибоке, по-давньогрецькому красиве і багатошарове. Дуже важливий контрапункт до ідей Фройда і його наступників.

Що читати: "Варіації на тему "Пісні пісень", "Свобода етосу", "Вступ до філософії"

Ален Бадью (1937)

Романіст і маоїст (який цього не цурається), драматург і політичний активіст, талановитий історик ідей, Бадью нині чи не найавторитетніший – з поправкою на специфіку "матеріалу" - філософ сучасної Франції: не стільки той, на кого рівняються, скільки мислитель, що продовжує славні традиції французької філософії другої половини ХХ століття. Коли філософ – це не лише корпус ідей, але й активна політична суспільно-політична позиція: Сартр-Фуко-Бадью – така лінія спадкоємності виглядає цілком виправданою. Француз багато писав про "філософію події" (його opus magnum називається схожим чином – "Буття і подія"), застосовуючи складний математичний апарат, вважаючи, що лише він може гарантувати потрібний рівень структурності та суворості викладу. Сьогодні Бадью все більше займається безпосередньою реальністю, коментуючи події в діапазоні від антисемітизму до політики французьких президентів. Перед нами чи не останній злет лівої, родом із 1968 року, ідеї – часто, щоправда, переобтяженої контекстом і не надто захоплюючої, але такої, що заслуговує на повагу хоча б у силу завзятості та вірності ідеалам молодості.

Що читати: "Дельоз", "Вік поетів", "Етика. Нарис про усвідомлення зла", "Століття"

Жак Рансьєр (1940)

Рансьєр із тих, чиї ідеї не збіглися з основним напрямом розвитку французької філософської думки у другій половині ХХ століття: він уже на початках не прийняв поструктуралізм, ставши більш-менш поміркованим політичним філософом і теоретиком. Сьогодні окремі положення його концепцій видаються занадто умоглядними і відірваними від політичних реалій, але це "загальне місце" для багатьох мислителів такого штибу. Рансьєр багато пише про "справжню" політику як реакцію на порушення статусу кво і вкрай рідкісне явище, незгоду як базову рису людської природи, поліцію як символічне впорядкування соціального і рівність як головну умову політики. Також француз займається проблемами естетики – не лише в контексті суспільно-політичних взаємин, а й на значно глибшому рівні: в одній зі своїх робіт Рансьєр дає несподіване і важливе розширення концепції Фройда, вводячи термін "естетичне несвідоме", що він підсвічує як зв’язки різноманітних художніх парадигм і несвідомого, так і проблеми теоретизування самим віденським лікарем останнього.

Що читати: "До і після 11 вересня", "На краю політичного", "Естетичне несвідоме"

Юлія Кристева (1941)

Французька дослідниця-філософ болгарського походження, Крістева була найактивнішим популяризатором ідей Міхаіла Бахтіна на Заході, і під впливом його текстів одна з перших розробляла поняття "інтертекстуальності" - явища, що позначає весь спектр міжтекстуальних відносин (алюзії, цитати, базові структури), свідомих і неуникних. Хоча головним її зацікавленням продовжує залишатися психоаналіз: учениця Лакана, Крістева запропонувала свою версію "лінгвопсихоаналізу", не переобтяженого феміністичними контекстами й апробованого, зокрема, в літературознавстві. Вірна завітам "карколомного" поструктуралізму, дослідниця вигідно вирізняється на тлі його численних представників постійними апеляціями до "прагматики": Крістева невтомно демонструє ті сфери знання, де її ідеї можуть і мають прислужитися якнайкраще. До того ж, вона є автором декількох романів, нетипових "мистецтвознавчих детективів" із подвійним дном – художньо переконливих і таких, де продовжують постулювати себе її наукові зацікавлення й ідеї "власного виробництва".

Що читати: "Самі собі чужі", "Полілог", "Смерть у Візантії" (роман)

Джорджо Агамбен (1942)

Якщо не брати до уваги філософів французько-німецького ареалу, то італієць Агамбен на сьогодні є одним із найцікавіших – і найбільш плідних – європейських мислителів. Чи не в першу чергу це пов’язано з його етико-політичними роботами, де він аналізує і критикує інститути влади і сам її феномен як такий. Продукування нею "голого життя" і "виняткового становища" (приписи римського права, на які звертав підвищену увагу ще Рене Жирар, концтабори, тюрма Гуантанамо), історична підміна політики біополітикою, розширення капіталізму і народження "майбутньої спільноти", де медійність затуляє даність, - коло зацікавлень Агамбена неосяжне і строкате, але на якість філософського розбору це зовсім не впливає. Про що б він не писав – про концтабір як модель-парадигму західного світу чи про специфіку достоту герметичного біблійного "Послання до римлян" - все заковтується "на ура".

Що читати: "Homo Sacer", "Пілат і Ісус", "Відкрите: Людина і тварина"

Петер Слотердайк (1947)

Німецький філософ "серединного" покоління є автором вкрай важливих, але також і неймовірно популярних книг на теми, в увазі до яких узагалі-то важко запідозрити "пересічного" читача. У тритомних "Сферах" Слотердайк досліджував концепцію сфери в західноєвропейській культурі (стиль мислення, образотворче мистецтво, уявлення про космос-Бога-світ) - і робота ця стала абсолютним бестселером. Хоча найбільше мислитель відомий саме як автор полемічної до ідей Канта "Критики цинічного розуму": німець не просто описав "хибну свідомість" - таку, що тотальним чином домінує в сучасній культурі, але й відшукав її сліди, де лише зміг: від текстів і способу життя давньогрецьких філософів через Просвітництво, Веймарську республіку і марксизм - і аж до таких явищ, як шпигунство, протези і медицина з тілесністю як такі.

Що читати: "Критика цинічного розуму", "Сонце і смерть" (Слотердайк і Хайнріхс)

Бруно Латур (1947)

Антрополог і соціолог (в першу чергу – соціолог науки), Латур є взірцевим прикладом філософа сучасності: працюючи в суміжних із "класичною" філософією дисциплінах, він, попри це, доходить висновків значно ширших за компетенцію "дисциплін про суспільство". Хоча саме Латур, по суті, легітимізує нову парадигму в соціальних науках, ретельно препаруючи роботу наукових інституцій (лабораторії, інститути), їхній зв'язок із технологіями влади та численні "наукові війни" як механізми перерозподілу сфер впливу. Паралельно дискредитуючи саме поняття "модерності", Нового часу: протиставляти періоди історії людства за цим критерієм помилково і неконструктивно, опозиція "природа-наука" є надуманою, - наголошує один із найважливіших французьких філософів ХХІ століття, на жаль, не надто відомий на тлі своїх значно медійніших сучасників (Бадью, Бурдьє). Хоча саме латурівські ідеї вже сьогодні незворотньо змінюють цілі дисципліни загалом і спосіб осмислення окремих наріжних філософських проблем зокрема.

Що читати: "Нового часу не було", "Наука в дії", "Перебудова соціального"

Ганс Ульрих Ґумбрехт (1948)

Історик культури і теоретик літератури, але також і надзвичайно цікавий і авторитетний філософ: Ґумбрехт саме та людина, яка на зламі тисячоліть запропонувала чи не найпотужнішу і точно найсвіжішу концепцію перегляду гуманітаристики і всієї системи гуманітарного способу пізнання. Замість "культури значення", що панувала в цих царинах від початку Нового часу, німецько-американський мислитель пропонує розробляти і продукувати "культуру присутності", тобто максимального "просторового" наближення до різномастих об’єктів дослідження. Як не крути, але нам продемонстрована нова культурна чуттєвість, яка була знайома середньовічній людині і яка як серйозна наукова пропозиція не позбавлена конкретного інструментарію: Гумбрехт сам показав, як по-новому можна зрозуміти те-чого-більше-нема, специфічним чином описавши реалії 1926 року: від автомобіля і ментальних звичок до тогочасних наріжних текстів у діапазоні від масліту до "Буття і часу" Гайдеггера. Вийшов справжній бестселер для "найширшого кола" читачів, зухвалий і в своїй суті, без сумніву, революційний.

Що читати: "1926 рік. На вістрі часу", "Виробництво присутності", "Похвала спортивній красі"