Щовечора допомагаю синові-третьокласнику збирати портфель. Зрештою після складання всіх підручників, посібників, друкованих зошитів, зошитів-тренажерів, звичайних зошитів, щоденника у твердій обкладинці («фірмове» замовлення школи) і пенала із фломастерами і кольоровими ручками для підкреслювання роздутий до максимальних розмірів портфель можна сміливо використовувати як тренувальний снаряд для важкоатлетів. І хоча школа наша недалеко від дому і син міг би спокійнісінько вирушати туди щоранку сам, ми з чоловіком по черзі супроводжуємо його до шкільного вестибюля, щоб хоч уранці допомогти донести той непідйомний тягар знань.

Знаю, що тема кілограмів у шкільних портфелях не нова. Щодо неї виступали авторитетні лікарі й педагоги, обговорюючи вагові норми, які маленька дитина без шкоди для власного здоров’я може тягати на ще не зміцнілих плечах.

Проте дискусія ця не дає жодних результатів, бо, як на мене, вага дитячих ранців рік у рік дедалі зростає. І, схоже, це безпосередньо пов’язано з розвитком методично-навчальної допоміжної літератури, використання якої виправдано далеко не завжди.

Наприклад, навіщо восьмирічній дитині на урок читання щоразу приносити два підручники — літературне і позакласне читання, що доповнюються великоформатним друкованим зошитом, завдання у якому не завжди(!) збігається зі змістом підручника? Навіщо тему про бібліотеку, безперечно, потрібну і цікаву, нашпиговувати дидактичними визначеннями: що таке алфавітний каталог, бібліотечний плакат, методична картка; текстами про бібліотеку Ярослава Мудрого; легендою про римського вельможу-невігласа, який створив «живу» бібліотеку з рабів; інформацією про те, як у давні часи у Лондоні карали тих, хто виривав сторінки з книжок і як у Римі перші бібліотеки влаштовували у лазнях?

Ну, що, шановний читачу, у тебе запаморочилося в голові від переліку коротких текстів, які становлять одну(!) тему в додатковому підручнику для читання у третьому класі (не забувайте, є ще обов’язковий підручник «Літературне читання» із творами українських класиків)?

А тепер уявіть, що може засвоїти з цього вінегрету восьмирічна дитина, яка навряд чи в змозі уявити у просторі й часі Київську Русь і Стародавній Рим або зрозуміти принцип бібліотечного каталогу.

Не знаю, хто і на якому рівні затверджує назви додаткових посібників і підручників до предметів у початкових класах, які, між іншим, батьки купують власним коштом. Проте закликаю до здорового глузду педагогів і питаю їх: навіщо це перевантаження дитячого сприйняття надмірними обсягами інформації, яка, вочевидь, не розрахована на такий юний вік? Невже хтось щиро вірить, що такими методами можна розвинути інтелект і збагатити знання дитини?

Можливо, моє, м’яко кажучи, здивування пояснюється тим, що підсвідомо порівнюю навчальний процес в українській школі зі школою французькою, де останні два роки навчалися мої діти. Навчальний процес у тамтешній школі організовано так, що діти мають змогу лишати більшість важких течок і підручників у шкільних шафках.

Підручники в молодших класах укладено так, що вони містять і навчальну інформацію, і вправи, які можна виконувати в підручнику. А домашні та окремі класні завдання діти роблять на листочках, які потім підшивають у течку із твердою обкладинкою.

Крім цього, шкільні підручники у молодших і в старших класах не перевантажені зайвою інформацією і проілюстровані великими світлинами. Усю додаткову інформацію учень повинен шукати сам, виконуючи вдома домашні «проекти», тему яких задає вчитель. При цьому беззастережне списування з Вікіпедії заборонено і адміністративно карається. Якщо вчитель виявить, що «проект» слово в слово списано з бездонних запасників Інтернету (а виявити це нескладно), він надсилає батькам лист, що їхній син чи дочка хотіли обдурити вчителя, тому за таку недбалість відроблятимуть додаткові класні години.

У старших класах підручники з природничих наук — фізики та хімії (які, між іншим, вивчають у Франції не в академічному ракурсі, а максимально наближено до повсякденного життя) доповнюють DVD-дисками, де дуже просто, за допомогою мультфільмів, демонстрації експериментів і невеличких документальних фільмів пояснено ті складні теми, які незмінно жахають більшість українських старшокласників.

До речі, обов’язкове у навчальній програмі французьких школярів плавання. Усі учні віком до 12 років протягом од?нієї навчальної чверті уроки фізкультури відвідують у басейні. Наприклад, у Страсбурзі двері для школярів відкривають три міські басейни, де з дітьми безплатно займаються професійні тренери.

Як кажуть, є з чим порівнювати і з кого брати приклад.

Share This