— Чи були у школі, ПТУ або університеті близькі для Вас викладачі? Як вони на Вас вплинули?
— Завжди є достойні люди, навіть коли може бути, як казав Мікеланджело, «ганебний час». На таких людей мені таланило, особливо у студентські часи.
— Шахи, філателія, акваріумні рибки, збирання патронів, футбол, бокс, боротьба, плавання, гурток радіолюбителя, мотокрос, картинг, пізніше самопали і гра на гітарі… Що з цих дитячих захоплень у Вас і досі лишилося?
— Усе повертається. Я дуже хочу, щоб мої діти також мали вільне і нерегламентоване за дикими і дорослими правилами дитинство, і сприятиму найрізноманітнішим зацікавленням.
— У різні роки Ви викладали в Національному аграрному університеті (асистент кафедри філософії, 1997—2000), Київському національному університеті імені Тараса Шевченка (гостьовий доцент Інституту філології, 2003) тощо. Чи відчуваєте любов до викладання? Чи, як і Жадан, не полюбляєте цього діла?
— У мене дуже скупий і фрагментований досвід викладання. Для будь-якого викладача — це навіть не досвід. Тому я не можу щось важливе сказати, бо багато цього не спробував. А втім, завжди були слухачі, яким було цікаво те, що я розповідав. Це надихає викладача.
— Літературні групи найактивніше формувалися у 1920‑х та у 1990‑х роках. Ви (разом з А. Івановим та С. Коваленком) є засновником й учасником літературної групи «Друзі Еліота» (1993—1996). Чи молоде покоління наслідує звички старших колег по перу гуртуватися?
— Мені здається, що в режимі цифрової сучасної культури людям важливіші не стільки фізичні якісь об’єднання, скільки Інтернетні. Зараз у мене більше дорогих мені контактів, набутих завдяки мережі, а не фізичній реальності.
— Чи вплинула на Ваше захоплення літературою творчість Вашого батька — Олександра Астаф’єва? Чи він читає Ваші рукописи, дає поради, критикує?
— Батько відіграв дуже важливу роль як навігатор у читанні. У нього потужна бібліотека, яка в наших «доелектронних» умовах початку 1990‑х років відіграла вирішальну роль у моєму читанні. З першого курсу університету (тоді ще інституту) я вже читав «правильні книжки» і правильних авторів — Томаса Еліота, Альберта Камю, Георга Гегеля, Тадеуша Ружевича, Арона Гуревича, Люсьєн Февра. Усіх тут не назвеш. (Усміхається.) — Знаю, що Ви полюбляєте рибалити. «Рибалка рибалку бачить здалеку». Чи погоджуєтеся Ви з такою приказкою?
— Щось у цьому є. Здалеку особливо добре видно «туристів» (на нашому сленгу — рибалок-аматорів).
— Рибальство для Вас є особливою формою філософії?
— Утеча в інший світ і можливість трохи більше порухатися рукам і ногам.
— Як часто Ви розмовляєте зі своїми друзями-рибалками про літературу, а з друзями-літераторами — про рибалку?
— Іноді буває. У мене є, приміром, приятель професіонал-нахлистовик (це еліта серед рибалок), якому дуже подобається письмо і він робить цікаві репортажі після своїх контактів із водоймами.
— А чи можна розмовляти з рибою про літературу?
— У Б.-І. Антонича виходило непогано («До карасів, до коропів і до дельфінів…»), значить, можна. (Усміхається.)
— Ваша малярська історія розпочинається картиною «Осінній ліс». Як Ви шукали власний особливий стиль живопису?
— Стиль у малярстві — це постійний процес. Я вчуся лише повзати, навіть ще не ходити.
— Якось в одному з інтерв’ю Ви сказали, що читали у Ж. Дельоза, ніби викладання філософії має бути схоже на рок-концерт. А на що схоже для Вас викладання філософії?
— Мій досвід — це точно не рок-концерт. Я викладав у механіків та електриків, більшість із яких здебільшого приходила з бодуна. Понеділок, перша пара — приїжджим хлопцям-студентам важко відходити після неділі… Я радий, що не викладаю філософію в нашій країні. Однак також радий за тих моїх колег, які викладають її в достойних середовищах, наприклад, у УКУ та НаУКМА.
— У Вас досить велика домашня бібліотека, навіть деякі книжки ховаєте в дивані. Але щороку технології вдосконалюються, у маленькій електронній книжці зможе поміститися набагато більше книжок, ніж в одній кімнаті. Чи не будете почуватися незатишно в порожній кімнаті, якщо раптом зникнуть усі Ваші полиці з книжками, а замість них буде лише шматок пластмаси?
— Цифровими книжками в мене також багато чого забито. (Хитро усміхається.)
— Знаю, що у Вашій бібліотеці немає книжок Олеся Гончара, але за шкільною програмою його все ж таки ще вивчають. Що будете робити, якщо настане момент, коли Вашій доньці потрібно буде читати «Тронку», «Прапороносців» чи «Собор»?
— У мене складне ставлення до О. Гончара, воно охоплює багато аспектів. Якщо діти захочуть читати, то я спершу пораджу їм малу прозу та щоденник, що значно цікавіше за його великі тексти. Коли я говорю, що в Нобелівського лауреата Ісаака Зінгера мала проза сильніша за велику, то в наших багатьох розумників оченятка байдужі. Коли ж це саме говорю про О. Гончара, то вони починають рохкати на весь свій хлів. До явищ своєї культури треба ставитися спокійно і долати комплекс священних корів у мізках. А щодо «Прапороносців», то нашим ура-патріотам із куцим світоглядом, я хочу нагадати один простий факт, який є зрозумілим та очевидним для всіх вдумливих істориків і політологів. «Прапороносці» писалися в час, коли відбувалась жахлива експансія східного комунізму на Європу — з дикими жертвами.Трагічні наслідки для народів Східної Європи від Ялтинської конференції (це був реальний поділ світу) ще чекають на свого історика та підбиття моторошних цифр. Так сталося, що саме цей роман став чудовою ширмою для цього процесу, недаремно його так підхопила більшовицька пропаганда. Цілком допускаю, що Олесь Гончар цього не хотів і не мав на увазі. Зрештою, я ніколи не сумнівався в його по- рядності і неодноразово на цьому наголошував. Він просто був дитиною свого часу. Він писав про подолання одного зла, не розуміючи, як інше, не менш дике зло, заливало собою Європу. Якщо когось цікавить наша сильна воєнна проза, то передусім варто читати романи в новелах «Шлях невідомого» і «Дім над кручею» покійного Ігоря Качуровського, а також твори київського російськомовного письменника Віктора Некрасова. Я би хотів, щоб ця воєнна проза була у шкільній програмі.
— «У лісі, лісі темному, де ходить хитрий… Улісс», — навіть Ваш маленький син Марчик знає, що з Джойсом буває важкувато. Як Ви думаєте, чому багатьом людям не вдається прочитати «Улліса» до кінця?
— Є дуже багато творів літературного модернізму, які залишились непрочитаними. «Смерть Верґілія» Германа Броха, «Сім’я Тібо» Роже Мартена дю Гара, романи Томаса Вулфа та Джона Доса Пассоса, не кажучи вже про «Улісс» Дж. Джойса. Ситуація була кардинально іншою, коли вони писали. Тодішня читацька культура не відчувала такий опір громіздкому та герметично-ускладненому тексту, як теперішня. Маркетинг письма сьогодні дуже заточений під відчуття часу. Зрештою, так було завжди. Різний час, різні його відчуття, різні поетики, стилістики та форми.
Спілкувалася Наталія КОВАЛЬ