— Знаю, що першу свою казку Ви склали в дитячому садочку. Як це було?

— Насправді, я з дитинства щось вигадував. А першу казку, яку запам’ятав, я написав у дитячому садочку. А чому запам’ятав, бо написав її у віршах. Мені тоді було 4 чи 5 років. Ця казка була про оленя із золотими рогами, якого всі хотіли вполювати, а він так швидко бігав, що стріла його не могла догнати. З цієї казки дуже добре запам’ятав кінець: «Стріла летить, летить. Олень біжить, біжить». Для мене це цікаво було, а вихователька почула. І от коли приїжджали якісь комісії у дитячий садочок, завжди мене показували — ось, мовляв, такі таланти є в нашому садочку… А коли була тиха година, усіх клали спати, хоча й ніхто не хотів. А мене не клали, бо буде комісія, і я такий радий, і я цю казочку розказую. Приємно було.

— Що мотивувало Вас і надалі займатися казкуванням?

— Те, чим я зараз займаюся, назвали казкою. Ну хай буде так, але це, насправді, щось більш всеохоплююче. Я собі колись поставив завдання — цілеспрямовано відродити цей жанр. Знав, що жанр казки в Україні був, та, на справді, він у всьому світі є. До цих пір у різних країнах живуть казкарі, лише вони по-різному
називаються. Народ в Україні веселий, і він не лише любив пожуритися чи поспівати любовні пісні.
Обов’язково були якісь жарти, оповіді, тобто розмовний жанр, і були люди-казкарі, які ходили й розказували. І я для себе вирішив стати таким казкарем. Уже ого-го скільки років, 28 чи скоро вже буде 30, як я цим займаюся, і мені цей жанр вдалося відродити в тому вигляді, яким він дійсно мав бути. Тому що я уявляв, як це має бути, і воно саме направляє.

— Яке значення, на Вашу думку, має казка для виховання дитини?

— Основне, як не дивно. Як можна дитину виховувати? Можна накричати, можна заборони щось робити, можна «на мізки капати». А казка діє інакше, вона впливає на підсвідомість. І є такий хороший вислів
у Карнегі: «Є лише один спосіб змусити людину щось зробити — це зробити так, щоб вона захотіла це зробити». І казка впливає подібним чином. — Якою має бути казка для дітей? Я не люблю погані казки. У моєму розумінні, у казці добро має бути. Навіть ота нечиста сила має бути такою, над якою можна посміятися. І в казках для малих діток не повинно бути чогось апокаліптичного. От що таке казка? Це від слова «казати», говорити слово. Тобто свідомість формується через мову. Ти з дітьми розмовляєш, читаєш їм
казки. Через мову формується зовнішній світ, уявлення закладаються. Наприклад, ім’я Річард у мене асоціюється з довгоносим чоловіком у лицарському обладунку. І в дітей кожне слово має своє забарвлення, свій запах. Казка формує світогляд дітей. Тому казкарем не може бути людина, яка ставить перед
собою якісь корисливі цілі, якісь злі чи пропагандистські. Казки народні формують правильну думку. Це не можна, це добре, це погано, поділися, допоможи. Це і є ментальність, основа життя в межах суспільства, де треба одне одному допомагати, бо інакше не виживеш. Ідеш, побачив, що в людини серце схопило —
ти допоможи, бо інакше людині буде погано. А колись тобі буде погано, і тобі ніхто не допоможе. Казка закладає ці правила та етичні норми.

— Чи можна замінити казку мультфільмом, який створений за сюжетом твору?

— Це так само погано, як дивитися фільми замість того, щоб читати книжку. Ніби сюжет той самий, але ти дивишся фільм уже очима режисера. А коли ти читаєш чи слухаєш казку, ти самостійно уявляєш, ти сам твориш інший світ, ти працюєш над цим. Коли тобі показують книжку з картинками, ти вже обмежуєш себе
цими героями. Тому оповідана казка — багатогранна. Кожна дитина по-своєму уявляє літературних героїв.

— Що Ви порадите вихователю, який читає дітям казки?

— Найголовніше, не читайте казки! Розказуйте. Це різні речі. Казкар — це оповідач. Завжди дитина краще сприймає бесіду. Найкращі спогади, у мене принаймні формувалися не тоді, коли мені телевізор вмикали, а коли батько щось розказував. Ти слухаєш і стаєш співучасником цього. А коли тобі читають, то ти сприймаєш інформацію від посередника. Тому, якщо хочете розказати казку, краще її вивчіть. Але не напам’ять. Велика помилка, коли намагаються передати дослівно до тексту. Казки у книжці всі літературно оброблені, викинуті всякі нестиковки. А коли ти вживу розказуєш, то ти нічого не можеш замінити. Мова людська — це не лише слова написані. І всякі оці «е», «бе», плямкання — це теж частина оповіді. Тоді ця казка стає живою,
а це дуже важливо для дітей. Але не всі це розуміють. Дехто думає, що досить взяти казку, вивчити, розказати її так, як в книжці написано, і все. А коли ти вивчаєш літературно оброблену казку, то дуже багато
втрачається.

— А чи не боїтеся Ви помилитися, щось забути в казці?

— У мене завжди імпровізація. Казка може починатися так, а потім піти по іншому шляху, можуть додаватися нові персонажі. Дітки просяться: «А можна і я буду». У мене в казковому сюжеті вже є поросята, вовк, але я відповідаю дитині: «Добре, ти будеш білочкою, яка на дереві яблуками кидатиметься». Тут вже новий хід. От я колись вів передачу, у мене була просто назва казки... і все. Це був прямий ефір, хоча
ніхто мені не вірив. Так, як я розмовляю, так я і пишу. І не давав редагувати ніколи. І це головний секрет. Ще я для себе зробив відкриття дивовижне, коли записував свій перший диск. Казки спочатку писав, а потім просто начитував. І потім слухаю — щось не те, не сприймається. А коли я покинув читати й почав своїми словами розказувати, десь помилився, десь щось там забув, виходило настільки цікаво! Дітям важливо те, як саме ти їм розказуєш. Хай навіть із помилками: розказав, сам собі засміявся, усміхнувся комусь, діти стають
співучасниками. Це такий великий секрет, коли ти розказуєш, ти потрапляєш в інший світ, над нашим світом видимим. І вони всі там знаходяться. Діти розуміють настрій. Ти, може, не все сказав, щось переплутав, але оцей заряд добра вони відчувають. Їм цікаво, а особливо тоді, коли вони стають співучасниками.

— Як сприймають дорослі Ваші казки порівняно з дітьми?

— З дорослими просто, а з дітьми легко. З дорослими просто, бо якщо вони прийшли до мене на концерт, то їм треба своє отримати: чи інформацію, чи якесь задоволення, чи їм може бути нецікаво, але вони гроші
заплатили, чи просто зробили зусилля і прийшли мене послухати задарма. А діти, якщо їм нецікаво, вони не будуть слухати. Це все одно, що посадити дитину, увімкнути магнітофон — і сказати «слухай». І звичайно,
що вона буде слухати, якщо іншої інформації не буде. Включити мультики — вона буде дивитися. Але якщо буде можливість самому взяти в чомусь участь, то діти це будуть робити з набагато більшим зацікавленням.
Оці всі ігри комп’ютерні — це не що інше, як прийняття участі в чомусь такому, що ти сам твориш.

—Що Ви робите тоді, коли дуже багато охочих стати героями казки?

— Я це вже відшліфував до майстерності. У мене всі глядачі стають зайчиками, білочками, поросятками. Так, багато хто проситься — я, і я буду тим, і я хочу. Я пам’ятаю, коли Папа Римський Іван Павло ІІ, царство йому небесне, приїжджав до Львова й мене запросили на концерт святковий. І там було дуже багато дітей, а я розказував казку «Рукавичка». І вони всі: «І я буду, і я хочу». А їх там — сотні. І що робити?.. І в мене тоді
було так: «Ми, 50 зайчиків-побігайчиків, і ми, 20 лисичок-сестричок…». Бо якщо б когось одного взяв, решта образиться.

— А чи були на Ваших концертах діти, які не хотіли сприймати казки?

— Так були, але це одиниці. Це або закомплексовані, або такі собі лідери — «я все знаю, я все буду» — які беруть на себе велику ініціативу і заважають, насправді. Але є методи, як з ними справлятися. Наприклад,
можна їхні витівки використати в казці. От я кажу: «Ти будеш дерево!». Дитина може почати капризувати й висміювати це, а я продовжую: «От бачите, як дерево хилитається від вітру». І всім стає смішно від цього. Дитина думала, що зробить хуліганство, а, насправді, це також стало частиною дійства.

— Як реагують дорослі на пропозицію потрапити в казку?

— І дорослі це люблять. У мене тисячі дорослих глядачів брали участь у казкуванні, я вже й всіх не пам’ятаю. Бувало, підходять до мене і кажуть: «А пам’ятаєте, я була у вас зайчиком…», «А я козака грала...», «А я у вас деревом був». Вони це на все життя запам’ятають. Не треба акторські курси закінчувати. Людина, може, все життя соромилася, а тут ти її витягаєш на сцену і бачиш, як вона розкривається. Ще одного разу мене запросили на благодійний концерт для збору коштів. І це було для якихось дуже багатих людей, у якомусь
казино. І я розказую — і так, як у пустоту. Нема реакції. По-перше, я їх не бачу, бо там темно було. А мені важливо бачити очі людей, їхню реакцію. А по-друге, вони навіть мови української не розуміли, вони сиділи, бо їх зібрали, послухали і все…

— Чи є у Вас послідовники?

— Нині цей жанр, насправді, важко поширити, бо на перше місце виступають гроші, кар’єра, а з цього гроші не заробиш, це так — для душі. Як Сковорода казав: «Світ ловив мене і не впіймав». Я все життя займався для душі. Я хотів відродити цей жанр, і це в мене дійсно вийшло. І те, що я роблю, це така штука, яку ніхто ще не робив, ніде у світі. У мене є учениця з Америки, професійна акторка. Вона їздила в різні країни світу, училася акторської майстерності, але одного разу була в мене на виступі й попросила, щоб я навчив її, бо вона такого ніде не бачила. Їй настільки це цікаво. От є театр одного актора, але ж там п’єси якісь грають. Класно, цікаво, але це така формальна річ. А в мене абсолютно звичайна бесіда, оповідь, завороження. Треба багато знати, треба багато читати. Не кожен може. Є багато учнів, які пробують, але нема таланту. А коли є талант, то люди від цього задоволення отримують. Вони отримують енергію від мене, а я отримую від них.

— А от чи можна якось розказувати дітям одну і ту саму казку, щоб їм було цікаво?

— Тут важливо не повторювати казку слово в слово. Ти можеш відходити, добавляти інших героїв. Дитина знає, що далі має бути, аж раптом новий герой чи неочікуваний кінець появляється. Це теж цікавий експеримент. Це неоціненна можливість виховання й інтелектуального розвитку. От можна розказати «Колобка» звичайним способом, а можна придумувати, у що головний герой був одягнений. Можна просто
сказати про лисичку, а можна розповісти, що вона йшла з базару, а там вона робила те і те. Коли я проводжу навчання, кажу, що казка — це дерево. Будь-який талановитий оповідач як дерево. Тобто іде стовбур, він нього гілочка, ще і ще. Тобто основна історія іде по центральному стовбурові, але може появлятися купа інших історій. Але найголовніше, щоб ці історії вкінці знову зійшлися. Не можна залишати незакінчену історію. Діти можуть, наприклад, запитати: «А що було там із півником, якого лисичка принесла з базару». Тоді можна сказати: «Поки лисичка Колобка їла, півник вискочив і побіг додому». От і історію закінчили, і казка багатша стала, і з’явилася нова сюжетна лінія. Це також своєрідний невеличкий секрет.

— Які ще секрети хорошого оповідача можете розказати?

— Ще до дітей треба ставитися, як до рівних собі, а не як до малечі. Це дуже важливо. Це мама, тато можуть сказати: «Та моє маленьке, давай я тебе на ручках поношу». А коли ти оповідач, ти до них ставишся як до партнерів, як до колег. Інтелектуально ти вищий, але душевно — вони. Тому треба якось урівноважити це.
Навіть коли ти з ними граєшся, ти граєшся як партнер. Це важливо. Не так, що: «Ану за- крий рот, слухай». Так, він буде слухати, але ти відштовхнув його від себе. Краще сказати: «Якщо ти будеш розмовляти, то ти тоді не почуєш, що я тобі розкажу. А хочеш мені допомогти?» Діти відчувають оцю рівність. Ти даєш їм можливість проявити себе. Ти не артист, якого треба слухати, ти не дорослий дядя, який щось розказує. А ти такий, як і вони.

Інтерв’ю подано зі збереженням авторського стилю мовлення.

Спілкувалася Галина ХАРУК