Придбати квиток у касі залізничного вокзалу? Дізнатися новини з телепередачі? Звернутися до міліціонера чи отримати консультацію в державного службовця? У повсякденному житті людині з порушенням слуху вкрай складно скористатися звичними послугами.

Жестова мова для більшості українських громадян – це лише незрозуміле «махання руками». На відміну від західних країн, де працівники цивільних служб зобов’язані знати основи жестової мови. До слова, опанувати жестову мову на поверховому рівні, виявляється, не так і складно. Але це значно спростило б життя людям, які мають порушення слуху.

Запишіть мене на курси жестової мови

…На курсах мови жестів в Українському товаристві глухих (УТОГ), які проходять щонеділі о 15:00, поки досить людно – осіб п’ятнадцять, не менше. «У кращому випадку, повністю курс пройде половина охочих», - розповідає мені викладачка Людмила Холіна. Cюди приходять з різних причин: чимало студентів Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова, де жестова мова – навчальна дисципліна. Серед слухачів є багато охочих вивчити щось нове. І звісно, люди, для яких жестова мова – єдиний шанс спілкуватися з близькими.

Оксана на курсах жестової мови – новачок: її племінниця втратила слух після важкої операції і тепер спілкується лише за допомогою жестів. Тому на питання, чому вирішила вчити цю «незвичну» мову, Оксана, взявши мене за руку, коротко відповідає: «Просто я дуже люблю свою племінницю».

Іншу ученицю курсу – либонь, найстараннішу – помітити нескладно: коли в групі забувають якийсь жест, викладачка звертається до жінки у віці, яка сидить на останньому ряду. Жінка пам’ятає майже все. Її звуть Надія, і відвідує курси, щоб на рівних спілкуватися зі своїм онуком, який втратив слух.

Недільні курси для бажаючих вивчити мову жестів викладають уже сім років, розповідає Людмила Холіна. Також в УТОГу діють курси для професійних перекладачів.

За фахом Людмила Холіна – перекладач жестової мови. Вона працює за 1950 гривень у місяць, тому не дивується, що молодь зараз не дуже хоче вчитися за її спеціальністю.

В Україні всього 344 перекладача жестової мови, розповідає голова Київської ради перекладачів жестової мови Ігор Бондаренко. Навчають їх чотири місяці, в той час, коли в Європі підготовка фахівців займає 4-5 років. У рази нижча в них і заробітна плата: якщо в Естонії перекладач мови жестів отримує 35 євро на годину, в Італії й Нідерландах – 50, то в Україні – лише один євро.

Крім того, робочих місць сьогодні практично немає – незважаючи на те, що є потреба у фахівцях. Наприклад, як без перекладача дитині з порушенням слуху реалізувати своє право на освіту?

І якщо початкову чи середню освіту можна здобути в спеціалізованих садочках чи школах, то продовжувати навчання буває значно важче. У вищих навчальних закладах перекладачі є не завжди – така позиція просто не передбачена.

Тільки якщо набирається група осіб з порушеннями слуху, то навчальний заклад може найняти перекладача, проте платити заробітну плату йому матиме УТОГ. У Києві групи нечуючих з перекладачем навчаються в Національному технічному університеті України «Київський політехнічний інститут», Національному педагогічному університеті імені М.П. Драгоманова, Київському національному університеті технологій та дизайну, у Відкритому міжнародному університеті розвитку людини «Україна», і в низці вищих професійних училищ.

Інформаційний вакуум

Головною проблемою громадян з порушеннями слуху є інформаційний вакуум. Відомості мають надаватися доступним шляхом, тобто титруванням, перекладом на жестову мову, супроводом звукових оголошень текстовими повідомленнями тощо. Це гарантовано, зокрема, Конвенцією ООН про права людей з інвалідністю. Ратифікувавши цю Конвенцію, Україна взяла на себе відповідальність забезпечувати належні умови для життєдіяльності людей з інвалідністю.

Однак на практиці ситуація змінюється поволі. Наприклад, якщо ввімкнути телевізор, то зазвичай переклад на жестову мову йде в незручний час, до того ж титрування часто не відповідає картинці або перекривається рекламними вставками. Лише шість національних телеканалів забезпечують глядачів перекладом на мову жестів. Проте Людмила Холіна згадує й того менше - всього чотири.

Мова жестів, сурдопереклад на телебаченні, дублювання звукової інформації текстом тощо потрібно не тільки людям з інвалідністю. Йдеться про значну частину населення – літніх людей, які з віком починають погано чути. А таких в Україні на сьогодні майже третина населення. Тож забезпечуючи дотримання прав людей з інвалідністю – покращуються умови для значної кількості наших громадян.

До слова, Україна ратифікувала Конвенцію ООН ще в 2009 році, та досі лишається глухою до потреб своїх нечуючих громадян...

http://humanrights.org.ua/material/jak_vijti_z_gluhogo_kuta