«Коли будете йти до Франківського університету вулицею Шевченка, можете зустріти Юрія Андруховича. На відміну від інших, які за своїми клопотами можуть не почути ваше тихе «добрий день», Андрухович завжди почує, усміхнеться й навіть залишить вам автограф», ― такий він, Юрій Ігорович, як пише Ольга Деркачова у статті «Івано-Франківськ, літературний шпацір». А хочеться дізнатися, як знаному бубабісту велося у шкільні роки.

 

 Знаю, що Ви не вчителювали, а чи з родини був хто педагогом?

― Так, бабуся. Я зі своєю бабусею познайомився, уже коли вона на пенсії була. І вона на пенсію пішла не з учительської роботи, бо попрацювала вчителькою лише в часи міжвоєнні. Вона 1902 року народження. Закінчувала так званий учительський семінар, такий був заклад ― не університет, але й не гімназія, у нас би може з якимось технікумом можна було порівняти. А тоді на Західну Україну напала Польща і у 20-ті роки ХХ ст. Польська держава пильнувала за тим, щоб ці випускники українських закладів працювали не в себе, їх розподіляли на роботу в глибину Польщі. І так моя бабця пропрацювала оті всі роки у Келецькому воєводстві. Кельце ― коли дивитися на карту, це Центральна Польща, середина. Бо Польща всюди по краях така різнокольорова, а у центрі ― суто польська.

Бабуся серед інших дисциплін викладала німецьку теж, ну, мабуть, і вчителькою початкових класів була, я вже не уточнював. А після війни, за радянської влади, їй цей диплом не враховувався, для радянської влади це ідеологічна професія. На Заході України вчительський контингент формувався з вихідців зі Східної України, які приїжджали жити на Захід. Вона працювала у медицині, була статистиком у лікарні. Тоді був період дуже серйозного спалаху туберкульозу, а для лікування цієї хвороби дуже важлива була статистика, — як змінюється, яка динаміка. Вона до пенсії там пропрацювала. Про її вчителювання я багато розповісти не можу, але знаю, що вона одного свого учня била лінійкою по руках, вона мені розповідала якось, бо був неслухняний. Вона хотіла вдарити його по руках, а він у цей час нахилив голову, і вийшло, що вона рубанула його лінійкою по лобі, йшла кров. Ну, за сьогоднішніх умов вона б пішла до в’язниці за це, а тоді вчителям дозволялося рукоприкладство. Ще навіть коли я вчився, нас учителі били. Ну, я думаю, що це люди з дуже розхитаною нервовою системою, тому дуже важко їх засуджувати.

А що ще Ви пам’ятаєте зі шкільних років?

― Та ж таки бабця наполягла на тому, аби батьки віддали мене саме до школи № 5. Це була для мене така м’яка форма тюремного ув’язнення. Ця школа і досі у Франківську на досить високому рахунку, і досі відсоток вступників з неї до вишів найвищий. Чому саме вибрали цю школу? Тому що була відносно близько до нас, це була спеціалізована школа з поглибленим вивченням німецької мови. І ще вона мала таку штуку, як обов’язковий продовжений день. Саме це мені тюрму дуже нагадувало.

Уже з першого класу ми йшли вранці і поверталися ввечері, у нас майже весь день минав у школі. Між уроками та продовженим днем потрібно було їсти якийсь жахливий обід. І ще були такі додаткові речі, наприклад, музика. Багато однокласників ходили на музику, я взагалі не знаю, як вони витримували. Я ж не ходив. Якось так все це пригадую з жахом, тому що там була досить-таки активна система тиранії. Примус і контроль, дисципліна, зовнішній вигляд. Шкільна форма. Ці підстрижки ― це жах якийсь! І перевірки, постійні якісь перевірки. Запізнення каралися якимись драконівськими методами. Ну і, власне, відносини з учителями. Я не пригадую гарних відносин.

І з певного віку я відкрив, що з усього класу найкраще пишу твір. І якщо це нова вчителька, то вона буде читати цю мою роботу вголос. Тому лише вчительки мови й літератури найкраще до мене ставились.

Тобто вже у школі у Вас були перформанси?

― Саме так. Ну, аде предмета улюбленого не було. І літературу, й мову я теж не любив. Але мені вдавалось робити вигляд, що я її розумію, бо я її розумів. І твір писав нестандартними фразами, тому їм подобалося. Німецька мене вимучувала подвійно, бо у школі щодня, так приходиш додому, ще й бабця за тебе береться. Треба було при ній 10 разів переписати якесь домашнє завдання. Чи це той результат зараз? Напевно, так, якоюсь мірою так. Була певна база закладених словникових знань, із граматикою ж було погано. Але дуже важливо, що вони нам вимову ставили. Нас дуже замучували вимовою, і тепер це спрацьовує, дійсно, бо оці «native speakers» дуже падкі на вимову, коли розмовляють з іноземцем. Вони не звертають уваги, що ти можеш у граматиці плутатися, але у них створюється враження, що добре говориш. Мені вдавалося вдавати, що я добре говорю німецькою. Тепер я нею вже справді добре говорю, але років 10 тому в мене лише вимова була гарна.

А німецьку у нас викладала стара єврейка Роза Йосипівна Паєр, галицького походження, вона була ще членом КПЗУ. Вона вже багато речей забувала потихеньку, а ми там якісь їй капості вчиняли. Потім прийшла російськомовна вчителька, у нас узагалі школа з українською мовою викладання, але вона не переходила на українську, бо не знала її, і то їй сходило з рук. Вона була учасницею війни. І коли ми комизилися, намагалися зірвати урок, починали казати, що ми не хочемо вивчати німецьку мову, що вона нам дасть, ми не любимо німців, то вона казала, що мову ворога треба знати. На повному серйозі.

Ще у нас у школі викладав цікавий учитель співів, про якого ходили чутки, що він колишній священик. Але це учні придумали. Та я пам’ятаю, що розповідав про це у товаристві дорослих і вони казали, що так, цілком можливо: вчитель співів ― священик. Може бути.

В одному з есеїв книжки «Дезорієнтація на місцевості» Ви роздумували над європейською українськістю чи українською європейськістю і зазначали, що аби наша європейськість була не лише територіальною, а й ментальною, тому вчителям потрібно навчити школярів відрізняти сонети від октав, парокситонні рими від окситонних, питальне речення від окличного. Як це зробити вчителям, якщо діти не хочуть учитися?

― Я розумію, що цей підхід уже застарів. Ці слова написані десь на початку 90-х років минулого століття. Та все одно мені здається, що все це залежить від харизми вчителя. Це професія, яка заперечує масовість. Не можна просто статистично розраховувати на те, що буде скількись мільйонів геніальних учителів. І це занадто просто бути лише хорошим учителем, потрібно бути геніальним, дуже талановитим. І другий момент: мені здається, що в нас у цій професії замало чоловіків. Я не хочу сказати, що жінки гірші у цій професії, ні, але там має бути якийсь баланс.

Чи Ви пам’ятаєте свою шкільну програму з літератури? Що тоді вивчали?

― Більш-менш пам’ятаю. Я думаю, вона аж так суттєво не відрізняється, якщо брати імена, але, можливо, інакші твори. Трохи було Котляревського, але починалось зі «Слова о полку Ігоревім», народної творчості. З класиків XIX ст. обов’язково Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Квітка-Основ’яненко, Сковорода, потім Франко. А у ХХ ст. найбільше фігурував комуністичний ідейний елемент, і тому від цього здебільшого відверталися учні. Та вони не дуже й переймалися іншою літературою. Але в нашій школі, принаймні у моєму класі, насмішок українська класична література не викликала. А от уже Тичина викликав. Тобто якісь протести вже були.

Колись наша вчителька російської літератури дуже сильно образилась, бо ніхто з учнів не хотів піднімати руки, не хотів обговорювати тему Раскольнікова  зі «Злочину і кари». Вона дуже розраховувала, що я це зроблю. Я міг би на цю тему говорити, але я ніколи не піднімав руки, лише якщо мене викликав учитель, то я відповідав, якщо я це знав. А щоб я сам просився, то ні, я цього не робив. Вона, очевидно, цю справу якось так пережила, що ми просто занадто тупі для цього тексту. Вона сказала так: «Да, да, здесь надо много думать, надо много читать. Это вам не Чипка». А у нашому класі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» досить багато дітей прочитали, принаймні той хрестоматійний вибір. І якось усі погодилися, що це непоганий текст, досить цікавий твір. Наша вчителька принизила взагалі все українське. Нам відбирали короткого формату твори, наприклад Чехова. Але що ми там могли прочитати, хіба «Каштанку» або «Ваньку». А Льва Толстого «Филипок». А «Злочин і кара» та «Війна і мир» були в нас у 9-му класі, бо 11-го не було, а в 10-му була радянська література.

Якби Вам запропонували складати програму з літератури, кого б туди включили? Особливо цікаво, яких сучасних письменників?

― Класики є класики. А сучасників не дуже ощасливлює включення їх до шкільної програми. Я б не робив такого зла своїм друзям та колегам. Але якби ми брали таку модель, що школа існує за іншими принципами, діти навчаються з насолодою, учителі усі геніальні і прекрасні і так далі, тоді, мабуть, був би сенс. Але я думаю, що взагалі література мала б викладатись як дуже вільна і персональна дисципліна. Це просто мали би бути постійні обговорення прочитаних чи улюблених книжок, або тих, які не подобалися, і без жодної програми. Просто клуб читачів, які приходять кілька разів на тиждень і впродовж години обговорюють прочитане.

То, напевно, таке потрібно зробити у старших класах, а молодшим ще потрібно дати певну базу, завдяки якій вони можуть далі розвиватися самостійно…

― Так. Але там з каноном усе в порядку.

Чи потрібна літературна освіта і чи є вона в Україні?

― Здається, уже є. Мені ж навіть трохи повикладати довелося в Острозькій академії. Я знаю, що у КНУ ніби створили факультет «Літературна творчість»…

Що Вам дали вищі літературні курси в Москві?

― Колись на увесь Радянський Союз був лише цей Літературний інститут у Москві. А закордон тоді ще зовсім не було можливості поїхати, і ніхто не міг сподіватися у 1989 році, що через два роки Радянського Союзу не стане. Навіть якщо дивитися у масштабах світу, то я знаю схожий заклад лише ще у В’єтнамі та колишній НДР. У теперішній Німеччині він функціонує, вони зберегли цей, що був у НДР. Це в Ляйпціґу Літературний інститут. Він у них називається Інститут літератури, і там досі готують творчі кадри. Але ж я не мав жодних ілюзій, що я їду чогось там навчитися. Якщо по ходу щось там цікавого почую чи дізнаюся, то ОК. Але насправді мені важливо було змінити життя, бо це був мій вихід у вільне плавання. Бо до того я рухався усередині системи, як частина певного колективу. І десь наприкінці 80-х років ми були популярні як бубабісти, я вже був відомий поет, і мав перші публікації прози, ці армійські оповідання. Виник реальний такий екзистенційний дисонанс, тобто я не міг продовжувати далі працювати у друкарні випусковим газети. А тоді було неможливо просто так звільнитися з роботи і піти сидіти вдома і писати, хоч я би це витягнув. Я уже тоді заробляв якимись перекладами.

Реально кажучи, я міг би перестати ходити на роботу й утримувати себе і сім’ю. Але ні, це було неможливо  отак просто звільнитися і не працювати, тому легальною формою був вступ на навчання. І так я поїхав у ту Москву. Я знав, що там цікаві викладачі трапляються, що це буде набагато вищий рівень, ніж у поліграфі, де я навчався. Так воно і було. Але якщо запитати мене, чи має воно якийсь такий сенс, щоб аж вірити у це, то ні. Це в жодному разі з нуля не зробить чогось, але це може допомогти якось стимулювати того, хто і так обдарований. Але ця обдарованість може бути десь підкреслена, підсилена, може навіть народитися на якомусь опорові. У Літінституті найцікавіші і найдраматичніші історії, це історії якраз видатних письменників, які не вживались у цей Інститут.  Їх виключали з нього, тому що навіть такий ліберальний інститут по-своєму давив на студентів. Але те, що там легенди ходили, наприклад, у 50-ті роки прозовий семінар вів Паустовський. І вони (студенти) саме говорять щось про геніальність, а він так дивиться через вікно на подвір’я і каже: «Оце геній пройшов. Ви ще ніколи не бачили живого генія, то подивіться». А вони дивляться усі і впізнають інститутського двірника, а це Платонов. Тобто Паустовський знав, що каже, а студенти сміялися. Платонова ж не публікували і він жив за рахунок подачок, що він замітав подвір’я літературного інституту. Це якийсь такий певний знак уже на цьому закладі лежить, що ті, ким прославилась потім російська література, вони були не дуже успішними студентами. У кожному разі там якийсь «челендж» був. Навчання не було поверхове і профанське. Ці заклади варто зберегти, не можна їх закривати, бо воно ніби нічого не дає. Хай студенти там тусують між собою, побачать когось.

Розкажіть якусь цікаву історію з тодішнього письменницького життя?

― Я ж був членом Спілки письменників, і в нас була така абсолютно совкова форма ― це письменницькі виступи у колективах трудящих. Так це давало грошей вдвічі більше, ніж моя заробітна платня. І це я заробляв протягом одного-двох днів. Це була по-справжньому радянська система, через те багато людей і дотепер жалкує, що так усе класно працювало…

Обласна організація Спілки письменників тримає на своєму бюджеті такого працівника, який нічим іншим не займається, ну, він може писати вірші чи ще щось, він сам із письменників здебільшого, і його завдання в районах області організовувати для усіх своїх колег виступи. Ця посада називалась кореспондент-організатор. І цей кореспондент-організатор їде, наприклад, у Коломийський район, райком партії отримує від нього інформацію, скільки письменників буде, і його напряму з’єднують з усіляким головами колгоспів, директорами шкіл, директорами підприємств. І вони всі приймають нас у наказовому порядку, тобто провести зустріч з письменниками рідного краю. І один виступ ― це 15 рублів. Я мав цю роботу в друкарні і міг собі дозволити лише день виступів, а в нас були такі майстри, які весь тиждень на виступах. А щодня ― це 7 або 8 виступів.  Дивишся у блокнот, так, що у мене тут: свиноферма. Поїхали, виступив там 45 хв. Тепер що? Столярна майстерня там-то. Завод керамічних виробів й ін.

А голови колгоспу робили свою справу, проте їм не подобалося, що людей відволікають від праці, їм треба, щоб люди працювали на місцях, і вони інколи робили підміни. Казали: «А виступите у школі перед дітьми?». У школі ― це святе було. Вони ніби дбали про майбутнє дітей, і замість того, щоб відволікати доярок, їдеш виступати у школу. Директор там «по стойці смирно», схвильований: «Дорогі діти! До нас із самого Івано-Франківська приїхав… Як Вас, як? Юрій Іванович, Юрій Ігорович Андрухович. Він вам щось цікаве розкаже» (Сміється).

Я не був лише у тих високих, карпатських регіонах, бо почав це практикувати, коли вже все розвалювалось. А так усю область об’їздив. Зрештою, у 1989 році я це уже використовував навіть для агітації за «Рух». Уявляєте, в чому моя підступність полягала?! Радянська партійна система оплачує ці мої виступи, а я агітую проти неї, виступаю перед усіма трудящими. А вони: «І що з прапором буде?». Кажу, мені здається, що лише синьо-жовтий прапор. Тут ще й парторг стоїть і дивиться. А потім трапився мені такий парторг, що ми з ним їхали і я кажу: «Ну, якоїсь там незалежності України не буде, звичайно, але якось там ми повинні від Москви більше якихось прав отримати». А він каже: «А я вважаю, що просто повинна бути самостійна незалежна Україна» (Сміється) Думаю, ну, якщо такі парторги, то надія є. Я уже пустився у якісь мемуари… (Сміється).

 

Бесіду вела Наталія Коваль

Share This