Спробуйте віднайти двох працівників дитячого садка, які однаково планують свою роботу, однаково працюють з дітьми чи їхніми батьками, взагалі однаково бачать себе в цьому закладі. На жаль, а точніше, на щастя, вам це не вдасться, адже кожна людина — єдина і неповторна. Тому ми започатковуємо нову рубрику — «Особистості». Відтепер ми будемо писати про тих, хто не уявляє свого життя без дитячого сміху, хто щодня віддає своє серце дітям.
Перша, про кого хотілося б розповісти, це Олена Степанівна Корж, педагог із 30-річним стажем, завідувач дошкільного навчального закладу № 149 у м. Києві.
Одного п’ятничного ранку заходжу у заклад. Над дверима висять малюнки двох дельфінів і написано: «Усміхніться, ви в садочку». Зліва табличка із написом: «Добрий надійний заклад». У приміщенні мимовільно знайомлюся з якимось чоловіком, який також шукає Олену Степанівну. Як потім з’ясовується, це тато, який хоче влаштувати сюди свого сина. Каже, що більше ніяких варіантів не розглядає, хоче віддати малюка лише сюди. У цей день у завідувача неприйомний день, однак вона надає усю потрібну інформацію чоловікові, і ми починаємо нашу розмову.
— Пані Олено, чому Ви обрали для себе саме професію вихователя?
— Із дитинства я завжди любила з лялечками гратись, щось шила, щось в’язала. У школі у всьому, що на той момент пропонувалося системою, я брала участь. Мені було цікаво співати, танцювати, малювати, спілкуватися з дітьми. І коли постало питання вибору професії, у мене вже була відповідь.
— Як до вибору професії поставилися батьки?
— У моїй родині педагогів не було. І коли я обрала цей шлях, батьки мені казали: «Подумай, куди ти йдеш!». По-перше, це низькі зарплати. По-друге, це жіночий колектив, а це своя специфіка. По-третє, це спілкування на рівні дітей. А що це — горщики, ігри, колискові, тобто рівень начебто несерйозний. Можливо, батько хотів, щоб я пішла по його стопах (він був інженером). Але коли батьки побачили, що я свідомо обрала професію, що я впевнена у своєму рішенні і що дійсно цього хочу, то вони мене благословили і сказали: «Будь ласка, ми тебе підтримаємо, але якщо щось трапиться, щоб ти потім не казала… Це твій вибір».
— Чи були такі моменти, коли Ви сумнівалися у власному виборі чи, можливо, хотіли змінити професію?
— Закінчивши педучилище, мала можливість вступати до вищого навчального закладу, не відпрацьовуючи три роки за направленням. Але я вирішила спочатку попрацювати. Одна справа, коли ти практику проходиш під наглядом досвідчених педагогів. Інша справа, коли ти вже працюєш самостійно. Та інколи закрадалися сумніви. Але підтримку у своєму виборі я знайшла, випадково зустрівши свою виховательку Клавдію Трохимівну. Я була здивована, але вона мене впізнала, вислухала і сказала: «Я рада за тебя. Удачи! Правильно, ты должна попробовать, а вдруг тебе не понравится…». І ця зустріч, я вважаю, була доленосною.
Так, були моменти, коли я хотіла змінити професію. Але це, як зараз прийнято говорити, було педагогічне вигорання. Ти працюєш-працюєш, а потім все, руки опускаються і ставиш собі питання: «А навіщо воно? Велика відповідальність, зарплати малі, дітей багато (до 50 у групі), постійні вимоги від батьків, те і се». Але було щось сильніше за це — внутрішня потреба у спілкуванні з дітьми.
— А Вам колись подобалося ходити у дитсадок?
— Так, у садочку мені було дуже цікаво, але я багато плакала і дуже погано їла. Плакала не тому, що мене ображали, а тому, що сумувала за батьками. Я була маленька, худенька, навіть у школу мене не взяли в 7 років. Моїй мамі дозволяли приносити мандаринки, хоча це був дефіцит і не дозволялось за правилами. Але мене заводили в окрему кімнату, щоб не при всіх дітях, і підгодовували для кращого апетиту. Ті відчуття, ті дитячі спогади допомагали мені у роботі з дітками і допомагають у роботі з педагогами.
І зараз усе, що я роблю, я трішечки порівнюю з тими спогадами. Наприклад, чому я плакала і що я маю зробити для того, щоб дитина не проливала сліз? А якщо вже плакала, то щоб не надто довго. Також чому мені не хотілось їсти, що викликало відразу і як ми сьогодні повинні дітей запросити до вживання їжі? І мої виховательки задіюють усі аналізатори дітей, щоб викликати у них апетит. Адже здоров’я, розумова діяльність дітей залежить від того, як і що вони вживають. Щоразу вихователі підходять до куточка меню і ознайомлюють дітей з тим, що смачненького їм приготували кухарі. Тим самим вони готують організм до прийому їжі. Коли помічник вихователя роздає їжу, педагог зауважує, як смачно пахне, запитує назву страви, пропонує пригадати, які овочі знають діти, з чого мама варить борщик тощо. Ось вам і дидактична гра, закріплення назв овочів. Тобто вихователь створює всі умови для того, щоб дитина захотіла їсти і з’їла з апетитом (це дуже важливо!).
І це стосується дуже багатьох речей. Знову я пригадую, чому мені не хотілось спати в садочку? Тобто переношу те, що мені у свій час подобалося чи не подобалося. Я, як вихователь, як вихователь-методист і сьогодні як керівник, намагаюся створити такі умови, щоб дітям було комфортно, щоб діти не наступали на ті грабельки, на які колись наступали ми, дорослі, у дитинстві.
— Хотілося б поговорити про виховання. Що Ви вкладаєте у це слово?
— Виховання — це любов. І я вважаю, що найголовніше, щоб дитина відчула, запам’ятала і пронесла через усе своє свідоме життя, що її в дитячому садку ЛЮБИЛИ! А ця любов починається з позитивного ставлення. А потім щоденна праця: як вихователь підготувала приміщення, які іграшки підібрала для створення ігрової ситуації, як підготувалась до заняття, що вигадала, щоб дітки краще навчились одягатись, тримати ложку, не сварились. Це все і є любов. І тоді дитина залюбки просто біжить у садочок.
Наприклад, наші вихователі у своїй щоденній роботі використовують «Театр фізичного розвитку та оздоровлення дітей» (автор М. Єфіменко), елементи методики швидкочитання М. Зайцевої, казкотерапію як засіб оздоровлення, пісочну терапію, психогімнастику…
Надзвичайно важливо довіряти діткам, прислуховуватись до їхніх бажань. Я сама так роблю і раджу своїм педагогам: «Говорячи, спілкуючись з хлопчиками та дівчатками, довіряй». Виховуючи дітей, не можливо все дозволяти. Дитина, як і дорослий, має знати «что такое хорошо и что такое плохо». Дитина повинна розуміти, за що ти даєш їй «покарання» — їй треба просто пояснити. Адже дитина не може свою образу висловити, як ми, вона може плакати або замкнутися в собі, а це найгірше.
У нас є таке правило, що ми в куток не ставимо дітей, ми садимо на стілець, який стоїть на віддалі від дітей, від ігрової діяльності. Щоб дитина подивилася, що вона робить неправильно. Важливо, щоб дитина це зрозуміла і найперше вибачилася. Є дітки, які це розуміють: хвилинку посиділи і вже біжать: «Вибачте, більше не буду робити…». І дітки обнялися, поцілувалися — все конфлікту немає. А є такі, які будуть сидіти і пробачення не попросять… Тоді я вихователям раджу: не чекайте довго. Або дитина не зрозуміла, або дуже вперта. Їй треба пояснити, запропонувати правильний вихід із створеної ситуації та запропонувати продовжити гру. Можливо, надалі підібрати художній твір або розказати про випадок і обговорити з дітками, дати можливість висловити свою думку, а як би він учинив, якби…
У дитячому садочку виховують усі і все. Тому значну увагу я приділяю спілкуванню працівників між собою, спілкуванню з дітками, спілкуванню з батьками. Я не кажу, що вихователь виховує, а прибиральниця не виховує. Виховують всі, хто працює в дитячому садку. Треба привітатися з дітками, усміхнутися. Тому найперше, що я питаю у потенційних працівників, якщо це навіть стосується технічного персоналу: «Ви любите дітей? Вас діти не дратують?», «Співати вмієте?». Нерідко у людей буває шок, мовляв, я іду влаштовуватися помічником вихователя, а мене питають, чи вмію я співати. Якщо людина любить і вміє співати, то в неї вже душа співає. А якщо душа співає, то поганою людина не може бути. Значить, вже людина буде нести позитив і передавати його діткам, батькам, одне одному.
— І Ваші працівники справді співають у дитячому садку?
— Так, у нас працівники співають і я разом з ними. Навіть одна молода вихователька Ірина замість того, щоб нагадувати діткам словами, у якій послідовності треба одягатись, вона це проспівувала. Коли діти не слухались, вона з ними співала — і це спрацьовувало.
У дитячому садочку ми створили хор «Віночок», але не задля того, щоб виступати чи стати артистами, а для того, щоб змінити світ на краще, наш маленький світ. Хоча одне іншому не заважає — ми триразові лауреати міського фестивалю «Квітучі барви таланту». А ще хор об’єднує і запобігає педагогічному вигоранню. Також це і виховний аспект. Ми дітей вчимо співати, а тут вихователька стала і сама заспівала. І ще й як заспівала!
— А як виникла ідея створити хор?
— Усе почалося з того, що на одному з днів народжень я заслухалась, як гарно співають дівчата-працівниці, до сліз на очах, до мурашок по тілу: «Дівчата, як ми гарно співаємо! Може, створимо хор працівників?». Усі послухали, посміялися і забули. Минає рік — а думка мене все-таки не покидає. Запропонувала музичному керівнику прослухати всіх працівників, хто як співає. Вона мене теж одразу серйозно не сприйняла, думала, що я пожартувала. Я їй жартом відповіла: «Так мені що, наказ видати?». Через тиждень приходить музкерівник зі словами, що люди не уявляють, як можна поєднати багато роботи з дітьми та співи. Добре, наступну п’ятихвилинку розпочинаємо із розспіву: до, ре, мі, фа, соль, ля, сі. І визначились із розкладом.
Багато хто хотів співати, але соромився. Інші переживали, що не встигатимуть з роботою. Але ми знаходили півгодинки і проводили репетицію. І першу пісню нашого хору «Віночок» ми презентували на нашому святі «Водограй», це була генеральна репетиція. Потім виступали в Будинку вчителя. Далі був випускний у садочку, на якому батьки наші плакали. Щоправда, через деякий час так склалися життєві обставини у музкерівника Світлани, що вона звільнилася. І зараз вона в Івано-Франківську викладає в музичній школі. Але колеги, музкерівники Аня та Віра, підтримують цю традицію, майже щовівторка ми збираємось заспівати душею, підтримуємо голосовий апарат у належному стані, запобігаємо професійному вигоранню.
— Відкрийте секрет, як вам удається налагоджувати спілкування з батьками?
— Між батьками та працівниками садочка має бути довіра. Ми залучаємо батьків до спільної виховної роботи, робимо їх своїми партнерами завдяки спільним справам: поліпшення матеріальної бази садочка, проведення батьківських зборів, конференцій, місячників із благоустрою. Гарною традицією стало проведення щорічного фестивалю творчості дітей та дорослих «Водограй», де вихованці, батьки, випускники, працівники мають можливість виступити в номінаціях «Художнє слово», «Пісенний вернісаж», «Танок», «Спортивно-хореографічна композиція», «Гра на музичних інструментах».
У нас є «Правила для батьків», які ми розробили на основі питань, які найчастіше ставлять батьки. Наприклад, уранці вихователю треба зосередити всю увагу на роботі з дітьми, тому не завжди є час вислухати маму чи тата когось з вихованців, які також поспішають на роботу чи у справах. Щоб уникнути непорозумінь, ми пропонуємо усі проблемні питання вирішувати під час повернення дитини додому, зазвичай це після 17.00. Або в інший зручний час для обох батьків і педагога. Я також відкрита до батьків і готова вислухати їх і максимально допомогти.
— А були якісь цікаві випадки співпраці з батьками?
— Випадків чимало, що не день, то випадок. Одного дня, приймаючи до садочка дівчинку з незвичайним іменем Рошан, я поділилась з її мамою, що маю мрію створити куточок у малюнках для батьків і дітей, щоб, очікуючи своєї черги до кабінету директора, діти не нудились, а батьки не сварили дітей за те, що вони бігають. А вона каже: «У мене якраз батько мультиплікатор-художник, він колись її школу розмалював». Але наголосила, що батько — творча людина, і якщо йому щось не сподобається, він не буде цього робити. Я не знала, як виглядає ця людина, але коли до мене у кабінет зайшов чоловік у береті, з борідкою, то зрозуміла, що то він. Ми поговорили, я поділилась своїми думками і він пішов, нічого не пообіцявши.
Минув місяць. Я розчарувалася, подумала, що, напевно, не надихнула людину своєю ідеєю. Але несподівано приходить пан Андрій вже з ескізами. І через деякий час приступив до роботи. Коли починав малювати, він поставив завісу, щоб йому ніхто не заважав. Але ж діти цікаві, вони починали заглядати. І коли вже можна було підійняти завісу, художник залюбки спілкувався з дітками і показував, як він малює. Відтоді наш садок має ексклюзивне полотно, виконане у техніці «гобелен». Усі були щасливі, адже там у нас і дітки намальовані, і нотки, і народні вислови, туди ми і фотографії наклеїли. Відтоді минуло дев’ять років, а малюнки й досі зачаровують дорослих і дітей, адже зроблені творчо і з любов’ю.
— На сайті Вашого закладу написано, що у Вас працює молодий, творчий і завзятий колектив. А чи існують проблеми з адаптацією молодих фахівців?
— Сумно, але молодь сьогодні не хоче йти працювати у дитячі садки. А якщо приходять, то відразу нарікають на зарплату. Але ж вони, коли вступали до вузу, знали про це… Та й практичних навичок у них недостатньо.
Коли приходить молодий вихователь, я передусім раджу ознайомитись із традиціями нашого дитячого садка, програмами, за якими працює колектив, посадовими обов’язками. Також знайомлю з вихователем-методистом Валентиною, закріплюю наставника з-поміж досвідчених вихователів, пропоную спостерігати за роботою, підказую, на які моменти треба звернути увагу, а потім благословляю на самостійне плавання.
Одного разу прийшла до мене за направленням молодий спеціаліст, вихователь. І коли вона почала працювати з дітьми, то це був жах. Методист у розпачі, розповідала, що діти її не слухають, вона розгубить дітей. Парадокс: усі документи на право працювати є, але немає головного — контакту з дітьми, уміння організувати дітей, володіння методами та прийомами на практиці. Ми з нею багато спілкувалися, я приходила у групу безпосередньо та показувала, як створити ігрову ситуацію, як треба спілкуватися, якими словами звертатись до дітей, якою силою голосу говорити, як тримати в полі зору всіх дітей. Тобто я провела майстер-клас. Беріть і наслідуйте!
На наступний день кажу методисту, щоб вона поспостерігала і, якщо потрібно, допомогла. Почали батьки скаржитись, бо той незаплетений, той подряпаний, у того ще якісь проблеми. Я запропонувала цій молодій виховательці залишатися у вільний від роботи час і вчитись працювати над своєю майстерністю. Діти не повинні і не можуть чекати, не повинні травмуватись морально і фізично від невмілих дій педагога. Через тиждень приходить до мене батько цієї виховательки і каже, на якій підставі я примушую його доньку залишатися після роботи і що їй повинні за це платити. У нас відбулася відверта розмова, де я попросила молодого вихователя у присутності батька розповісти про все: як вона працює з дітьми, з якими претензіями до неї звертаються батьки, яку допомогу надають колеги-вихователі. Але вихователь не змогла подолати труднощі. От такі люди йдуть.
Хоча є інша сторона. Специфіка дитячого садка полягає в тому, що помічник вихователя повинен допомогти вихователеві у проведенні занять, свят тощо. Саме у такі моменти я бачу, відчуваю покликання людини. Придивляюсь, даю певні творчі завдання, цікавлюся про ставлення до професії вихователя. Під час виробничої необхідності я беру на себе відповідальність і переводжу за згодою на вихователя за умови подальшого вступу у педагогічні заклади для навчання. Хоча і не маю на це законних підстав. Іншого шляху немає, і я не одна така.
Радості немає меж, коли такі люди поповнюють родину дошкільників-педагогів. Адже такі педагоги не втечуть, адже вони цю професію побачили з непривабливої сторони. На щастя, наш колектив викохав трьох педагогів. Але вони пішли на комерційну основу навчання, та не всі мають на це можливість… Якби законодавчо були прийняті закони, які давали б змогу таким категоріям людей, за клопотанням трудових колективів, вступати на пільгових умовах і навчатись за скороченим терміном, це вирішило б проблему вакансій та плинність кадрів, принаймні у Києві. Можливо, в інших регіонах такої проблеми немає, але в нас дошкільна система потребує реанімації, з погляду фахової підготовки.
— Як гадаєте, Вашим дітям пощастило, що їхня мама вихователька?
— Я мати двох дітей: сина Олексія і донечки Марійки. Вони вже дорослі. Є такий вислів «сапожник без сапог». Був такий досвід, що я вимушена була забрати сина із садочка і перевести в інший. Також у свій час я не мала можливості бути присутньою на змаганнях, концертах своїх дітей, тому що в цей час займалася з іншими дітьми. А моїм дітям так не вистачало маминої присутності, підтримки.
Сьогодні, будучи керівником, я завжди намагаюся знаходити можливість без шкоди для вихованців садочка, щоб відпустити працівників садка, коли їм треба піти на урок, на свято до своїх дітей. Я це пройшла, і на своєму рівні можу це виправити. Діти не винні, що їхні батьки обрали таку професію…
Якось я була на шкільних зборах у своїх дітей. І вчителька сказала: «У мене немає любимчиків. Що діти співробітників, що всі інші — для мене однакові». І потім я себе зловила на думці, що не варто було їй такого казати. Дітям педагогів треба приділяти більше уваги, головне — не за рахунок гарних оцінок. Їхні батьки на роботі приділяють увагу іншим дітям, а вдома в них вже сил на своїх дітей не вистачає. Це не правда, що педагог на 100 % і на роботі, і вдома. На роботі вихователь віддає свою любов, а вдома — трішечки менше, або навпаки. І я своїм колегам-вихователям раджу, віддати трішечки більше любові дітям співробітників, адже їхня мама-педагог віддає своє тепло, свою любов іншим дітям.
Підготувала Галина Харук.