10513478_789169174460740_2997554914913446591_n

Навіть письменники вчителюють та викладають, і Олександр Ірванець цьому не виняток. Свого часу він працював вихователем групи продовженого дня у рівненській школі, а зараз викладає студентам Національного університету «Острозька академія». Ми можемо тільки здогадуватися, скільки цікавих книжок прочитав Олександр Васильович школярам за довгі вісім років учителювання, і скільки письменницького досвіду передає своїм студентам…

 

Олександре Васильовичу, як поет із восьмирічним педагогічним стажем, Ви точно знаєте, як заохотити школярів до читання. Тож поділіться досвідом…

― Якраз не дуже легке запитання. Я особисто, коли працював у школі.. У мене восьмирічний стаж у школі, а також є педстаж у тому самому університеті. Я їм читав багато сам. Я добрий читець, здається, ти, як студентка, цього не заперечуєш. Не до всіх доходить одразу, але більшість моїх дітей читало. Тобто, я їм читав усілякі нейтральні речі. Це були радянські часи, чому я й кажу «нейтральні». Ну, у гіршому разі якогось Аркадія Ґайдара. Це був страшний совєцький письменник, психопат, але технічно дуже добрий. А так я їм читав Юрія Олешу «Три товстуни», тоді ще не було «Володаря перстенів», але був перекладений «Гобіт» Олексою Мокровольським, і багато дитячої доброї літератури українською. Були ті самі «Мумі-тролі» Туве Янсон, Ольга Сенюк переклала всю Астрід Лінгрен, і «Карлсона», і «Майстер-детектив Калле Блюмквіст», і багато іншого. Я їм читав хорошу якісну дитячу літературу. Я ж був не вчителем, а вихователем групи продовженого дня («продльонка»).

Мене мама привчила читати змалечку… Я старший син, сестри ще довго не було, і мама йшла у школу, а мені давала книжку. В 4 роки навчився читати. І мені було цікаво. А потім я трішечки інфікував цим своїх учнів, тільки таким шляхом це слід робити, на мою думку.

Можливо, хтось із Вашої родини педагог? Мама?

― Мама. Мені було дуже добре, це така неявна, нематеріальна кгиорупція. Ми з мамою працювали на одному класі: мама вела їх до обіду, а я забирав їх у неї після обіду. Єдине, що мама мала А-клас, а на мою групу ходили А і Б. А це Рівненська школа, класи великі ― 30-35 чоловік було. З них 12-15 діток лишалося після на групу. І тому, ― а я був тоді уже молодим поетом, і як мені треба поїхати у Львів, завести рукопис у видавництво, то мама мене підміняє. Мама хворіє ― я за неї веду уроки, я хворію ― мама за мене групу веде. На одному класі ми років 4, якщо не 5 були, і це було зручно. Мама їх навчала, а я робив з ними домашні завдання. При цьому я безбожно підказував, мені було ліньки чекати, поки воно порахує два плюс три. (Сміється) Я був такий, хороший вихователь.  Ця посада у польській школі називається дуже смішно, там, у Польщі немає цього поняття ― «група продовженого дня», у них при школі є «swietlica» ― «світлиця», і відповідно людина, яка займається з дітьми, називається «swietlićzanka», тільки жіночого роду.

Ви викладаєте в Острозькій академії… Скажіть, чи важлива літературна освіта? І чи є взагалі літературна освіта в Україні?

― Наша біда в тому, що і сьогодні, мабуть, понад 90 % учительок української літератури в школі — це випускниці колишніх радянських педінститутів. Це жахливо, коли людина не любить своєї роботи. Практично кожна українська вчителька літератури знає прізвища Забужко, Андруховича, вона їх самих не читала, по телевізору бачила з титром «письменник/письменниця». Або в районній газеті щось читала, чи в «Літературній Україні». А є 10 %, які горять цією справою, які читають. Коли вчитель сам читає і цікавиться літературою, він уміє заразити своїх учнів. Приблизно така пропорція. Тобто, нам треба хороших гарних вчительок, гарних у сенсі і зовнішньо і внутрішньо, начитаних. Нам треба, щоб на відділах літератури й мови вчилися люди, яким це цікаво. Які були би трішки закохані в Андруховича, в Жадана, у Прохаська, в Ірванця… Це важливо. Хтось нехай буде в Оксану Забужко, я теж не проти. (Усміхається) А літературна освіта потрібна всім. Духовність, вона вважлива, розумієш. Людина духовна рідше кине недопалок повз урну. Все питання у рівні цієї філологічної освіти, у горінні, у яскравості горіння вчителів/вчительок. Поганих вчителів готують погані викладачі — називаймо речі своїми іменами.

 Чи могли б ви десь іще викладати?

― Мабуть, ніде… Хоча, може ще міг би у Могилянці викладати… Бо я викладаю в Острозькій академії і мені подобається. Це особлива атмосфера. Там дійсно є атмосфера свободи. І водночас існує та англійська назва — це ж «liberty art school», саме «art». Там є оце слово «школа мистецтв». Тут Острозька академія відповідає цьому визначенню.

Чи пам’ятаєте якісь цікаві історії з Ваших шкільних років?

― Коли я працював знову ж таки вихователем, я виробив з дітьми такий умовний знак. Я сидів як завжди — клас, вікна, біля першого вікна стіл вчителя і далі парти. Відповідно, правим боком я сидів до вікна, а лівим — до дверей. І ми домовилися, що… часом же хтось вривається у клас. І якщо це хтось важливий, то я роблю своїм дітям ось так (тут Ірванець специфічно задирає праву сторону губи) і вони всідаються. А так вони можуть бушувати, я не був строгим — сидіть мені тихо!». Але коли заходив директор чи завуч, я робив знак і діти сідали рівненько. Але якщо я такого не робив, вони собі далі бігали.

Було багато усіляких інших цікавих пригод. В мене був учень, який до третього класу, до десятирічного віку, вірив у Діда Мороза. А, крім того, він був найбільшим. Він був акселерат. Завжди є хтось один такий у класі — великий хлопчик, який на півголови чи на голову вищий за всіх інших. І десь у третьому класі, під час новорічного ранку діти почали з нього кпити «Та Серьожа…». А він щиро вірив, що через кватирку Дідусь Мороз залітає і кладе подарунки. А вони кажуть: «Сергію, це тато й мама кладуть». А він не хотів вірити в таку болючу правду, і він почав їх бити, скористався своєю фізичною перевагою, і за те, що вони не вірять у Діда Мороза, кілька учнів відгребло від Серьожі. Це було у мене на очах, і я не поспішав втручатися, мені було цікаво таке культурне дослідження, тобто: ідея Діда Мороза живе й перемагає. А потім ця історія мала продовження… Десь років три-чотири тому я заходжу в Рівному у якийсь ресторанчик чи кафешку, є такі, в які я ходжу постійно, а цей опинився просто по дорозі. Я заходжу, а у дверях стоїть гардеробник-вишибала такий, шафа, і каже мені: «Проходьте, Олександре Васильовичу». Я кажу: «А ви хто?». А це той Сірьожа, який до третього класу вірив у Діда Мороза.

А який жанр зараз найпродуктивніший?

― Я на загальні тенденції зважаю мінімально. Для мене найкращий жанр — це добра література. Та сама есеїстика, документалістика. Зараз «Темпора» видала балканців, два томи такого Мілєнко Єрґовіча. Він перед Забужко премію «Ангелус» отримав… І я от уже дочитую «Оповідання про людей і тварин», і ще друга груба книжка є, й інші.

Ви займаєтеся ще й перекладами, що останнє переклали?

― До Форуму виходить книжка драматургії Януша Ґловацького, автора «Четвертої сестри». Це чотири п’єси в моєму перекладі. Як дасть Бог, Януш буде на Форумі у Львові і будемо робити презентацію. Це буде моя восьма перекладна книжка. У мене три книжки перекладені з російської —  це дві книжки Ґріґорія Остера і одна Олєґа Ґриґорєва. Дві з польської і дві з білоруської. З білоруської —  це Уладзімер Арлов і Васіль Бикав. А з польської — Януш Коршак і Януш Ґловацький, його автобіографічний роман «З голови».

Минулого літа вийшло Ваше «Вибране за 33 роки». Через скільки років вийде наступне вибране? Чи, може, Ви зараз над чимось працюєте?

― Ну-у.. така книжка готується, я не буду більше нічого казати, щоб не зірвати, але до Форуму її не буде, сподіваюсь, може, вона буде до кінця року. Або на початку наступного. Тобто, вона є, вона на підході, й вона буде інакша, ніж вибране. Колись Жадан написав, що «у Ірванця не так багато віршів, щоб не передруковувати їх. І хто з нас не має двадцяти видань санітарочки Раї?». Можливо й так, але я стараюсь робити нові книжки, і ця буде новою. Принаймні, протягом наступних півроку вона мала б з’явитися.

Якось у Верховній раді я завважила книжковий кіоск (від «Фоліо») і там-таки на вітрині — Ваш «Сатирикон». Як думаєте, крім Тягнибока, хто ще з політиків Вас читає?

― Та я й не думаю, що Тягнибок читає, якщо чесно…

Але ж автограф колись брав?

― Було. Так і інші були політики. І Тарас Чорновіл брав автографи. Але чи читають? Я не збираюсь цим дорікати їм, я сам деякі книжки ставлю на полицю. Але вже за те, що вони знають прізвище, за те, що вони купили ці книжки, я їм вдячний. І таких політиків є декілька. Хоча, ще багато хто знає мене з Інтернет-публікацій. Але є деякі диваки, які купують мої книжки.

Нещодавно перечитувала Вашу «Львівську браму»… так от, щодо української ідеї. Там головний герой топить її у водах Дніпра. Як думаєте, вона ж могла випливти, прибитись до берега, хтось міг її підібрати чи вона все-таки втонула?

― До листопаду минулого року я думав, що потонула. Протягом минулої зими я переконався, що її підібрали, висушили, і навіть добряче реставрували. Насправді, це вже такий високий пафос. Я пишаюся своїм народом, Йоханий бабай! Другу революцію підряд робимо! І скинули диктатора. Хто, нагадайте мені, хто в Європі від часів Румунії копнув свого диктатора під зад?

Насправді в мене там це алюзія до фрази Леоніда Кучми, яку вже й не всі пам’ятають — «Українська ідея не спрацювала». Він це сказав десь у 90-х, і мене це тоді розлютило. Це ж давнє оповідання. Бач, якщо подивитись насправді, то воно йде по синусоїді: спрацьовує — не спрацьовує, спрацьовує — не спрацьовує. Зараз підйом, йде величезний підйом, але треба бути готовими, що буде і спад. Але вже повного відхрещення не буде. Українці стали політичною нацією, і, можливо, це якраз переломний момент.

Якби Вам запропонували екранізувати «Очамимрю» чи «Хворобу Лібенкрата», Ви б погодились?

― Ну, залежить хто. Якби подзвонив Стівен Спілберг… Тому що як Очамимрю зробиш? Такі оце суперляльки електронні, комп’ютерні моделі, які має поки що тільки Голлівуд. Я не хочу, щоб Очамимрю робили там плюшевою чебурашкою. Очамимря має виглядати так як..

Як Ґодзіла?

― Так-так. Як Ґодзіла, абсолютно. Я розумію, що я знаю собі ціну, але своє втілення я би хотів бачити вже гідним. Свого часу, за життя Толкієна, екранізувався «Володар перстенів». І Толкієн ненавидів.. Я бачив деякі шматки, уривки, коли там Гендальф у картонному ковпачку. Ну, це смішно. А тут же ж, у фільмі Пітера Джексона, — ельфи великі, гноми малі, гобіти теж малі. Ну, на жаль, Толкієн не дожив.. Але я от дотримувався би цього погляду Толкієна. А я б хотів красиву екранізацію. Звичайно, я б написав сценарій, нема питань.

А «Хворобу Лібенкрафта» кому б з режисерів довірили екранізувати?

― «Хворобу Лібенкрафта» і «Рівне/Ровно» я б віддав тільки європейським режисерам. І то, мабуть, тільки одному — Ларсу фон Трієру. Тільки він годен таке зняти. У мене це  все-таки міські такі, урбаністичні твори, а так, як Трієр знімає місто, ніхто не знімає.

А які кінострічки Вам до вподоби?

― Вчора чи позавчора пройшло по Ictv, з українським таким, середнім, ближчим до доброго, дубляжем «Pulp Fiction». Це мій фільм номер один, я його напам’ять знаю. Я ще люблю вестерни — «Злий, поганий, хороший». Це «спагеті-вестерни» Сержіо Леоне. Це знімалось в Італії, американські актори, але знімалось в Європі. Ми любимо бондіану. Ми з Оксаною ходимо на великий екран, на Бонда і от на такі суперхіти. Ходили на «Володаря перстнів», на «Джанго», на «Безчесних виблядків». Ми сінофіли, бо зараз відвідування кінотеатрів дуже низьке.

Взагалі я люблю багато добрих фільмів. Недавно подивився, бо пропустив, досить давній фільм з Гарі Олдменом «Шосе № 60». Боже, це така американська легенда, це настільки добре зроблено! Я уже на багато фільмів дивлюся з погляду сценариста. Нехай це буде «низькопоклонство перед заходом», але голівудські сценарії бездоганні. Бо там над ними працює з десяток чоловік. Там є «скрін-доктор», який переглядає, але сам не втручається, лиш показує місця, де треба поправити. Є окрема людина, ґеґ-мен, яка прочитує сценарій і придумує смішні епізоди. Це конвеєр, фабрика. Але є й нормальні, людські сценарії, хоча є й дивацькі сценарії. Я читав декілька сценаріїв фільмів, вони зазвичай дуже відрізняються від того, що ми бачимо.

Чи важко було Вам писати сценарій до фільму Олеся Саніна «Поводир»?

― Навпаки. Справа в тому, що це в мене уперше було, коли я значною мірою почував себе «машинкою для писання». Мене до кінця дивувало, чому Санін не написав цей твір сам. Він людина високої філологічної культури,так само, як і я, «ґрамар наці», з комами і з усім. Але він грав мені. Він грав мені кожного персонажа: енкаведиста, базарну торговку, хлопчика. Він хороший актор. Ми сиділи три місяці і він мені переказував історію, а я її записував. Йому був потрібен багатий текстуальний ряд. По-моєму, я зміг його дати. Тобто, він мав на що потім опиратися, вже коли знімав, розумієш. Це він для мене прогнав цілий фільм на папері. У мене дуже багато асоціацій, коли я чую ці діалоги, я пам’ятаю, як ми над ними сміялись, полемізували, як це працюватиме. У нас є моменти, коли люди сміються. Ми це передбачили.

І про читання. Одні люди люблять читати у парку, інші ― в метро, треті ― у туалеті. Ваш улюблений спосіб читання?

― Як не дивно, я більше читаю у транспорті. В мене досить довга дорога ― і до Ірпеня 20 хв на метро, я встигаю почитати, і 20-30 хв на маршрутці з Академмістечка. І 4,5-5 годин до Рівного. Ми з Одеси верталися, я читав. У мене останнім часом більше виходить у транспорті. Хоча я, не хотячи, багато справжньої літератури, прочитую також в Інтернеті з комп’ютера. Багато. Великі шматки.

«Синдром метрочитання» ― чи є такий?

― Ну, очевидно, якщо я йому піддатний, то, мабуть, є.

Раніше Академія Бу-Ба-Бу вручала премію Бу-Ба-Бу «За найкращий вірш року». Чому зникла ця традиція? 

― Це був 12-літній проект, з 1988 по 2000 рік. І ми мали отримати 12 наших лауреатів, академіків Бу-Ба-Бу, і цим би закрилося апостольське число. Ми є трійця ― Бу-Ба-Бу, а навколо нас є дванадцятка. У нас символіка просто всепроникна… І останній вірш написало двоє авторів ― Василь Герасим’юк та Ігор Римарук. Це такий «Сонет з Парижу»… І за нього ми вручили пляшку найдорожчого коньяку.

Чи відновили б Ви премію?

― Ні-ні, відновити ― це дуже важко. По-перше, в нас тоді був критерій, який до сьогодня дуже важко пристосувати. Ні, цей проект завершено. Якби ми зробили нову премію, там би мала бути інша концепція. Я її зараз на ходу не придумаю. Це маємо сісти втрьох, порадитись. Я не уповноважений відповідати за Прокуратора і Патріарха.

Чому серед тих, хто отримав премію лише дві жінки ― Оленка Буєвич та Галина Петросаняк?

― У нас не було якогось такого антифемінного прицілу… Це була нагорода за кращий вірш, і два рази кращими були жінки.  Оленка Буєвич більшість своїх віршів написала російською, а 3 чи 4 ― українською. І один був дуже гарний, і ми їй дали цю нагороду.

Ви обіцяли розповісти цікаву історію про Неборака…

― Віктор Володимирович вчився у Львівському університеті, після чого їх забрали на три місяці на офіцерські курси. Він отримав звання лейтенанта. Бо ми з Андруховичам сержанти. Так от, Віктор повернувся з цих курсів за якийсь час отримує з військкомату листа, там значить «прідітє получіть удостовєрєніє лєйнанта». І у військкоматі їх зібрали у величезну залу і Неборак каже, я прийшов на такому розслабоні, сиджу, куняю, слухаю, коли там черга дійде до мене. І раптом лунає: «Нєборсук». Віктор думає: «От у когось прізвище прикольне!». «Лєйтєнант Нєборсук Віктор Владіміровіч». Неборак думає: «О, прикольно, навіть ім’я і по батькові як у мене». А потім до нього доходить, що це його так записали і він має офіцерське посвідчення «Нєборсук Віктор Владіміровіч».

А мене і Червонєц читали, і Іранєц. Ірванєу — була й така версія, щось таке молдавське. І що цікаво — в латинському написанні Irvanets моє прізвище буде. Таке прізвище є в естонців. Звідки? Я питав діда по мамі, але ні-ні, ну, ніяких спогадів. Хоча Ірванець — український гідронім. Мене питали, чи я не естонець. Но йа не естоонец.

І останнє питання: а що спільного між Ірванцем і річкою Ірванець?

― Я дуже пізно довідався про її існування. Знайшов її ще до комп’ютерів, в Українській географічній енциклопедії. Це гідронім. Ріка в Чернігівській області. І прізвище мого батька. Ну, Чернігівська й Черкаська область ― це не так далеко. Але сам я ніколи там не був. Це Чернігівщина, й річка впадає, здається, в Десну… (тут Ірванець відволікається подивитись на шикарного плюшевого бульдога).

 

Бесіду вела Наталія Коваль

Share This