Олег Гірний, м. Львів. Сторінка: посилання.

 

Слова слід вживати, аби щось сказати

(Анджей Ґжеґорчик)

Отож, 9 листопада у Львові відбулося обговорення проекту документа, голосно названого «Концепцією розвитку освіти України на період 2015-2025 років». [10]. Документ, кажуть, схвалили. Про це навіть урочисто об’явили по телевізору. Схвалять, мабуть, і в решті областей нашої держави, де таке ж обговорення взагалі відбудеться. Схоже, готується черговий незабутній «одобрямс» – як у «старі-добрі» радянські часи. Так і хочеться згадати відомий вислів із п’єси «В степах України» Олександра Корнійчука: «Радянська влада – невмируща». Це ж тоді на кожну 5-річку писали Програми та Концепції, і ця традиція успішно продовжується дотепер. 

Судіть самі.

У 1985 році (початок перебудови в СРСР) написано Концепцію реформи загальноосвітньої та професійної школи, розраховану на період до 1995-2000 рр. (див., наприклад [11]). У 1991 році (уже незалежна Україна) – написано Державну Національну програму «Освіта. Україна 21 століття», розраховану на 1995-2005 роки [7]. У 2001 році – написано Концепцію загальної середньої освіти (12-річна школа), розраховану на період до 2012 року [9]. І ось, у 2014 році, маємо нову Концепцію, і знову розраховану на 10 років – до 2025 року.

Отже, за останні 30 років ми маємо 4 концепції/програми освіти. Виходить: кожні 10 років – нова Концепція.

Спершу просте питання: навіщо потрібна ця остання Кон­цепція? Опустивши останню радянську реформу системи освіти та зосередившись на освіті незалежної України, поглянемо, як пояснювала мету, наприклад, Національна програма «Освіта. Україна 21 століття»:

«Головна мета Програми..,створення життєздатної системи безперервного навчання і виховання …– відродження і розбудова національної системи освіти як найважливішої ланки виховання свідомих громадян…,… – виведення освіти в Україні на рівень освіти розвинутих країн світу шляхом докорінного реформування її концептуальних, структурних, організаційних засад; подолання монопольного становища держави в освітній сфері через створення на рівноправній основі недержавних навчально-виховних закладів; глибокої демократизації традиційних навчально-виховних закладів; формування багатоваріантної інвестиційної політики в галузі освіти.»

А ось як визначала мету та завдання Концепція загальної середньої освіти (12-річна школа): «Загальна середня освіта має забезпечити умови для морального, інтелектуального, фізичного, художньо-естетичного розвитку учнів, виховання громадянина демократичного суспільства, яке визнає освіченість, вихованість, культуру найвищими цінностями, незамінними чинниками соціального прогресу… Загальноосвітня школа України має здійснити прорив до якісно нової освіти всіх дітей... Це вимагає пріоритетної уваги до навчального змісту і методик, які формують світогляд, ціннісні орієнтації, уміння самостійно вчитися, критично мислити, користуватись комп'ютером, здатність до самопізнання і самореалізації…, вміння і навички, необхідні для життєвого і професійного вибору.»

А ось, що каже теперішня «Концепція…»: «Потрібна системна реформа освіти… Результатом реформи має бути всеосяжна трансформація освітнього сектора. Освіта мусить перетворитися на систему, здатну до саморегуляції – відповідно до викликів суспільного розвитку, які постійно змінюються. Освіта має перетворитися на ефективний важіль економіки знань, на інноваційне середовище, у якому учні й студенти отримують навички і вміння самостійно оволодівати знанням протягом життя та застосовувати це знання в практичній діяльності. Освіта має продукувати індивідів, здатних забезпечити прискорене економічне зростання і культурний розвиток країни, свідомих, суспільно активних громадян, конкурентоспроможних на європейському і світових ринках праці. Освіта має стати реальною гарантією забезпечення високих соціальних стандартів.»

Відставивши набік сумнів, який виникає щодо можливості реалізації «всеосяжної реформи» ВСІЄЇ освіти в умовах суспільно-політичної та – головне – економічної – кризи в країні (а на таку реформу – це ж скільки грошей треба!), з’ясовуємо, що Концепція №3 має ту ж саму мету, що й дві попередні. Якщо коротко: і одна, і друга, і третя мають на меті «докорінну», «всеосяжну», «системну» реформу освіти, щоб «вивести освіту в Україні на рівень освіти розвинутих країн світу» та забезпечити її «прорив до якісно нової освіти».

Що ж виходить? Кожні 10 років ми хочемо «докорінно» і «всеосяжно» «системно» реформувати освіту та вивести її на «рівень розвинутих країн світу». Чому, і які проблеми виникають щоразу? Подивимось.

Ось остання концепція (вступний розділ «Проблеми, досвід і перспективи»): «Протягом усього періоду існування незалежної України в ос­вітньому секторі країни накопичувалися численні проблеми системного харак­теру. Серед них: – ставлення владних структур до освітнього сектору як до другорядного порівняно з економікою, «витратної», а не інвестиційної, частини державного бюджету; – занепад матеріально-технічної бази, старіння педаго­гічних кадрів, недостатній приплив молодих спеціалістів; – низька заробітна плата, зниження соціального статусу працівників освіти; – зростання нерівності в доступі до якісної освіти; – некодифікованість і недосконалість освітнього за­конодавства; – надмірна комерціалізація освітніх послуг, корупція і «дипломна хвороба»; – зниження якості освіти та падіння рівня знань і вмінь учнів, мо­ральне старіння методів і методик навчання; – повільне і безсистемне онов­лення змісту освіти; – зниження якості педагогічних кадрів і криза педагогічної освіти, професійна деградація частини учительських кадрів; – брак ефективної системи моніторингу і контролю якості освіти; – зниження якості навчальної літератури та критичний брак передових технологій в освітньому секторі.

А ось Національна програма «Освіта. Україна 21 століття»:

«Існуюча в Україні система освіти перебуває в стані, що не задовольняє вимог, які постають перед нею в умовах розбудови української державності, культурного та духовного відродження українського народу. Це виявляється передусім у невідповідності освіти запитам особистості, суспільним потребам та світовим досягненням людства; у знеціненні соціального престижу освіченості та інтелектуальної діяльності; у спотворенні цілей та функцій освіти; бюрократизації всіх ланок освітньої системи.»

А ось Концепція ЗСО (12-річна школа): «Слабким місцем нашої школи є несформованість у частини її випускників належного рівня національної свідомості, достатньої життєвої компетентності, соціального розвитку, необхідної комп'ютерної грамотності, уміння опрацьовувати інформацію, володіння іноземними мовами. Недоліком загальноосвітньої підготовки залишаються недостатні вміння учнів вільно використовувати здобуті знання для розв'язання практичних завдань, аналізу нестандартних ситуацій. Зміст шкільної освіти переобтяжений надмірним фактологічним матеріалом, містить відомості, які не мають суттєвої загальноосвітньої цінності, його склад і структура недостатньо враховують необхідність диференціації навчання залежно від нахилів, здібностей, життєвих планів школярів…»

Що ж це за такі реформи, якщо кожні 10 років наша освіта все одно відстає від розвинутих країн світу? Може попередні концепції були помилкові, і нарешті ця остання буде тим «потраплянням у яблучко»? Подивимося, що ж нового пропонує остання Концепція, у порівнянні з попередніми.

У вступному розділі Концепції під промовистою назвою «Проблеми, досвід і перспективи» у першому ж абзаці стверджується, що «За роки незалежності фактично відбувалося екстенсивне використання матеріально-технічних, кадрових і організаційних ресурсів попередньої системи та пристосування їх до потреб незалежної держави» (с. 1) Для ілюстрації цього ствердження, далі наводяться показники зменшення кількості навчальних закладів різного рівня та кількості учнів і студентів, які в них навчаються за період 1991-2013рр. (там таки). А показники такі (див. таблицю 1):

Таблиця 1. Кількісні показники системи освіти України (за даним Концепції).

Показник 1991 2013
Кількість дошкільних навчальних закладів 24,5 тис 16,7 тис
Кількість загальноосвітніх навчальних закладів 21,8 тис. 19,3 тис.
Кіль кість учнів загальноосвітніх навчальних закладів 7,13млн. 4,2 млн.
Кількість учителів загальноосвітніх навчальних закладів 537 тис. 508 тис.
Кількість закладів профтехосвіти 1251 968
Кількість учнів закладів профтехосвіти 648,4тис. 391,2тис.
Кількість ВНЗ ІІІ-ІV рівнів акредитації. 149 325
Кількість студентів ВНЗ І-ІV рівнів акредитації 1,615 млн 2,053 млн

 

Питання: навіщо потрібна оця проста констатація факту зменшення кількості учнів, учителів та навчальних закладів за період незалежності – без викладення й оцінки причин цього явища? Сам по собі цей абзац навіює, що зазначене явище є виключно негативним і свідчить про деградацію, чи й свідоме/несвідоме знищення системи освіти.

Автори Концепції, на жаль, не враховують очевидного й загальнові­домого, та водночас – одного з найважливіших – чинника, який впливає на кількість учнів і студентів, а відтак і на кількість навчальних закладів різних рівнів, а саме – демографічний спад, який спостерігається в усій Європі та в Україні зокрема, зі середини 90-х років минулого століття і до недавнього часу. За роки незалежності кількість населення України зменшилась приблизно на 15%. Зрозуміло, що – за всіх інших незмінних умов – для меншої кількості населення потрібно менше навчальних закладів різного рівня. Так воно й сталося. Причому, як свідчать наведені самими ж авторами дані, кількість цих закладів зменшилась навіть менше, ніж зменшилась кількість населення, бо лише на 11,2%. Кількість же вчителів зменшилась іще менше, бо лише на 5,4%. Це означає, що за таким загальноприйнятим у Європі показником, як кількість учителів та закладів освіти на душу населення ситуація в незалежній Україні покращилась, а не погіршилась. (див. таблицю 2 нижче).

Таблиця 2. Зміна кількості вчителів і навчальних закладів різних рівнів.

Показник (з таблиці 1) 1991 2013 %
1 Кількість учителів з/о навч. закладів 537 тис. 508 тис. -5,4
2 Кількість з/о навчальних закладів 21,8 тис. 19,3 тис. -11,5
3 Кількість закладів профтехосвіти 1251 968 -22,6
4 Кількість ВНЗ ІІІ-ІV рівнів акредитації. 149 325 +118
5 Кількість закладів ПТО і ВНЗ разом 1400 1293 -7,6
6 Кількість усіх навчальних закладів 23,2 тис 20,6 тис -11,2
  Кількість населення України 52 млн 44 млн -15,4

У порівнянні зі спадом кількості учнів з/о шкіл (- 41%) і закладів профтехосвіти (- 39,6%) – ситуація покращилась іще більше (див. таблицю 3), адже кількість з/о шкіл зменшилась лише на 11,5%, а закладів ПТО – на 22,6%.

Таблиця 3. Зміни кількості учнів і студентів навчальних закладів різних рівнів.

Показник (з таблиці 1) 1991 2013 %
1 Кіль кість учнів з/о навч. закладів 7,13млн. 4,2 млн. -41
2 Кількість учнів закладів профтехосвіти 648,4 тис. 391,2 тис. -39,6
3 Кількість дошкільних навч. закладів 24,5 тис. 16,7 тис. -31,8
4 Кількість студентів ВНЗ І-ІV р. а. 1,615 млн. 2,053 млн. +27
5 Кількість студентів ВНЗ І-ІV і ПТО 2,263 млн 2,444 млн +8

Таким чином, ті ж самі показники, що їх автори наводять як ілюстрацію погіршення стану справ в освіті, насправді свідчать про його покращення. Така груба помилка пояснюється тим, що автори не провели якісний і кількісний порівняльний аналіз цих показників у порівнянні з показниками вікової та просторової (територіальної) структури населення України, без чого писати будь-які «концепції» на тему освіти – просто безглуздо.

Далі у Концепції стверджується:

«Протягом усього періоду існування незалежної України в освітньому секторі країни накопичувалися численні проблеми системного характеру. Серед них:

– ставлення владних структур до освітнього сектору як до другорядного порівняно з економікою, «витратної», а не інвестиційної, частини державного бюджету;

– занепад матеріально-технічної бази, старіння педагогічних кадрів, недостатній приплив молодих спеціалістів;

– низька заробітна плата, зниження соціального статусу працівників освіти;

зростання нерівності в доступі до якісної освіти;

– некодифікованість і недосконалість освітнього законодавства;

– надмірна комерціалізація освітніх послуг, корупція і «дипломна хвороба»;

– зниження якості освіти та падіння рівня знань і вмінь учнів, моральне старіння методів і методик навчання;

– повільне і безсистемне оновлення змісту освіти;

– зниження якості педагогічних кадрів і криза педагогічної освіти, професійна деградація частини учительських кадрів;

– брак ефективної системи моніторингу і контролю якості освіти;

– зниження якості навчальної літератури та критичний брак передових технологій в освітньому секторі.»

Зауваження тут наступні:

  1. Занепад матеріально-технічної бази є наслідком «неефективної, надмірно централізованої, застарілої системи управління і фінансування», що у свою чергу є наслідком попереднього, тобто – залишкового принципу фінансування. Натомість «старіння педагогічних кадрів і недостатній приплив молодих спеціалістів» – є наслідком наступного – низької заробітної плати. Тут дві окремі проблеми зазначені як нібито одна.
  2. Що означає «зниження соціального статусу працівників освіти»? Є статус підприємця-власника, є статус вільного художника, є статус державного службовця, а є статус найманого працівника. Працівник освіти як мав статус найманого працівника, так його має й дотепер. Цей статус не змінився.
  3. Що значить «застаріла система управління і фінансування? В Україні дошкільні, шкільні заклади освіти та заклади післядипломної педагогічної та профтехосвіти фінансуються з місцевих (районних і обласних) бюджетів, заклади вищої освіти – з центрального бюджету. Така ж сама система фінансування є в усіх європейських країнах. У чому її «застарілість» треба пояснювати докладніше, або не писати про це взагалі.
  4. Перші чотири проблеми не є новими. Про те ж саме писали всі по­передні концепції та програми. Всі ці проблеми дісталася нашій системі освіти від радянської, в якій вона були відомі як «залишковий принцип фінансування освіти». Нащо переписувати зі старих концепцій у нову? Може, краще реалізу­вати попередні? Зрештою, навіть шляхів реалізації автори не пропонують.
  5. Запозичений кільканадцять років тому термін «рівний доступ до якісної освіти», насправді, стосується слаборозвинених країн – насамперед Африки, Азії та Латинської Америки, де через тотальну бідність просто не вистачає державних дошкільних і середніх закладів освіти та дипломованих учителів. Відтак значна частина населення просто не має доступу до них. У цьому випадку термін «якісна освіта» означає те ж саме, що «освіта у державних закладах». Для нашої країни цей термін є занадто невизначеним, через що можна стверджувати, що такий доступ узагалі неможливий (див., зокрема [6, 7]), що переводить цей пункт у розряд «благих побажань».
  6. «Зниження якості освіти» – це і є «падіння знань і вмінь учнів». Навіщо ця тавтологія?
  7. Що значить «моральне старіння методів і методик навчання»? Нап­риклад програма, як основний метод навчання – була, є і ніколи не застаріє.
  8. Чому автори стверджують про «зниження якості освіти»? А як же тоді пояснити, безпрецедентне явище, коли прості наші люди, у польових умовах, під вогнем російської артилерії здатні ремонтувати в рекордно короткі строки найскладнішу військову техніку. І в цей же час інші прості люди виготовляють самотужки таку складну техніку, як безпілотні розвідувальні літальні апарати (дрони) для фронту. Як це можливо без високого рівня освіти, зокрема професійно-технічної та вищої, не говорячи вже про середню загальну?

Цікаво, чи змогли б таке рядові поляки, німці чи французи? І що взагалі слугує критерієм чи мірилом «зниження» чи «підвищення» якості освіти. Автори цього не повідомляють…

  1. Оновлення змісту освіти передбачали всі концепції та програми. Крім того, порівняно з радянським періодом зміст української освіти оновився, щонайменше на 50% (за всіма предметами). Якщо це розбити на 20 років, вийде – на 2,5% в рік. Без вказування – на скільки відсотків має щороку оновлюватися зміст освіти – це твердження просто безглузде. До того ж, в освіті існує поняття «канону шкільного знання» – тієї незмінної змістової основи, без якої навіть «оновлення» змісту освіти неможливе – як і сама освіта взагалі.
  2. Професійна деградація частини кадрів – причому не лише учитель­ських, а й будь-яких інших – відбувається завжди і в кожній професійній сфері. Це – нормальний процес, тому без вказування та оцінки величини цієї частини (завелика вона, чи в межах норми) це твердження просто порожнє.
  3. Що означає «зниження якості педагогічних кадрів»? Експерти Сві­тового Банку у 1994 році відзначали «високий професійний рівень» педагогічних кадрів України за формальним показником кількості (частки) серед педкадрів, фахівців з дипломами навчальних закладів різного рівня, за яким українські вчителі у переважній більшості мають дипломи вищих навчальних закладів 4 (найвищого) рівня акредитації (див. [11]) – що є одним із найвищих показників у Європі та світі! Кількість таких педагогічних кадрів відтоді ще й збільшилася. За яким показником зроблено висновок про «зниження якості педагогічних кадрів» – незрозуміло.
  4. Що таке «контроль якості освіти»? Освіта – слово двозначне, і означає одночасно «сукупність діяльностей різних осіб та інституцій, спрямованих на передачу та засвоєння знань, умінь, досвіду попередніх поколінь наступним», а також «фактичний рівень уже засвоєних знань, умінь і досвіду попередніх поколінь наступними». Говорячи простіше, освіта – це одночасно і процес (передавання/засвоєння знань, умінь і досвіду) та результат (фактично передані/засвоєні знання, уміння й досвід). То про контроль чого: освітнього процесу (надання освіти), чи освітнього результату (набуття освіти) – йдеться?
  5. Що таке «ефективна система моніторингу»?
  6. Серед перелічених проблем відсутня та, що в даний момент є – і до 2025 року буде – найголовнішою. Це проблема масової оборонної (військової) освіти населення різних рівнів: початкового, середнього професійного та високого. Зараз ця проблема практично перевершує всі інші. До речі, вирішення цієї проблеми давно передбачене (!)… Національною програмою «Освіта. Україна 21 століття» – 20 років тому!

 

Далі автори Концепції стверджують:

«Протягом останніх двох десятиліть сформувалися три основні моделі відповіді освітньої системи на дедалі більші життєві виклики. Перша: творення нових форм організації освітньої діяльності, ґрунтованих на прогнозуванні і швидкому реагуванні на виклики. Ця модель найпоширеніша на найнижчих щаблях освітньої ієрархії: у школах, вишах, інших інституціях, які займаються навчально-виховною діяльністю. Друга: трансформація наявних інституцій, організаційних і освітніх практик відповідно до мінливих умов, технічне пристосування до нових умов існування й діяльності. Ця модель застосовується на всіх щаблях освітньої системи – від школи до Міністерства освіти і науки. Зазвичай ця модель передбачає дію навздогін: вона не передбачає прогнозу і моделювання проблеми, а є спонтанною реакцією на появу цієї проблеми. Третя модель: імітація змін, теж наявна на всіх рівнях освітньої системи, але у зворотній пропорції: більше на вищих щаблях, менше - на рівні освітньої інституції, яка має безпосередній контакт зі споживачем освітніх послуг.

Прикладом першої моделі можна вважати впровадження інноваційних методик навчання, творення освітніх інституцій нового зразка, запровадження зовнішнього незалежного оцінювання, підготовка й ухвалення «галузевих» освітніх законів.

Прикладом другої моделі можна вважати запровадження 12-бальної системи оцінювання знань учнів, 12-річної базової середньої освіти, спроби впровадження університетської автономії, спроби змін у системі навчального книговидання, розробку і впровадження стандартів базової середньої освіти.

Найяскравіший приклад імітації змін – Національна доктрина розвитку освіти, запровадження принципів Болонського процесу.»

Тут автори припускаються низки елементарних помилок.

  1. «Трансформація наявних інституцій, організаційних і освітніх практик відповідно до мінливих умов», вказана, як друга модель, по суті – це є те саме, що й «творення нових форм організації освітньої діяльності, ґрунтованих на … швидкому реагуванні», вказане як перша модель.
  2. Ні «творення освітніх інституцій нового зразка», ні «запровадження зовнішнього незалежного оцінювання», ні «підготовка й ухвалення «галузевих» освітніх законів» – не є прикладом першої моделі, оскільки їх впровадження не було ані результатом «прогнозування», ані – тим більше «швидкого реагування на виклики», а було простим наслідуванням аналогічних заходів, проведених у країнах Європи (і не тільки) десятиліттям раніше.
  3. «Запровадження 12-бальної системи оцінювання знань учнів» аж ніяк не можна вважати прикладом другої моделі, оскільки 12-бальна система впроваджена виключно для так званого «внутрішньо-шкільного» оцінювання, яке в інших країнах взагалі не змінювали. Бо, по великому рахунку, жодних принципових – власне «концептуальних» результатів для системи освіти вона не дає. Її запровадження є прикладом не другої, а третьої – імітаційної – моделі.

Далі автори стверджують:

«Досвід розвитку освітньої системи України після 1991 року свідчить, що на цей момент на системному рівні переважають друга і третя моделі змін. Для забезпечення функціонування освіти як основи сталого розвитку країни, виходу її на рівень найбільш розвинених постіндустріальних країн світу треба забезпечити перевагу першої і другої моделей змін.»

Це, хоч і не нове, але – дуже хороше побажання. Та … лише побажання. Як показала доля наукоподібних прогнозів (намагання «вгадати», яким буде суспільство у 21-му столітті), які у 90-х роках минулого століття розвивала заснована Френісом Фукуямою так звана «футурологія» – таке прогнозування рідко коли справджується. Приклад – теперішня ситуація в Україні, Європі та світі, яка виникла через агресивні дії збожеволілої Російської Федерації. Чи хтось міг таке спрогнозувати?

У кінці цього розділу автори стверджують:

«Потрібна системна реформа освіти, яка має бути предметом суспільного консенсусу, розуміння того, що освіта – один з основних важелів цивілізацій­ного поступу й економічного розвитку. Результатом реформи має бути все­осяжна трансформація освітнього сектора. Освіта мусить перетворитися на сис­тему, здатну до саморегуляції – відповідно до викликів суспільного розвитку, які постійно змінюються… на ефективний важіль економіки знань, на іннова­ційне середовище, у якому учні й студенти отримують навички і вміння самостійно оволодівати знанням протягом життя та застосовувати це знання в практичній діяльності. Освіта має продукувати індивідів, здатних забезпечити прискорене економічне зростання і культурний розвиток країни, свідомих, суспільно активних громадян, конкурентоспроможних на європейському і світових ринках праці. Освіта має стати реальною гарантією забезпечення високих соціальних стандартів.

Реалізація цих єдиних для всієї освіти завдань має здійснюватися різними шляхами – через розмаїття освітніх інституцій, форм і методів навчання, запровадження сучасного менеджменту.

  1. Те, що «Освіта має продукувати індивідів, здатних забезпечити прискорене економічне зростання і культурний розвиток країни, свідомих, суспільно активних громадян, конкурентоспроможних на європейському і світових ринках праці… має стати реальною гарантією забезпечення високих соціальних стандартів» – добре відомо та написано в усіх попередніх концепціях і програмах. Що тут нового?
  2. Система освіти має ту специфіку, що вона цілковита залежна від усіх інших суспільних «систем». Відтак «всеосяжна трансформація освітнього сектора» неможлива без відповідної «трансформації» таких систем, як – насамперед – територіально-адміністративний устрій, система державного управління та самоврядування, нарешті податково-бюджетна система.

Але про це автори – ані слова.

 

Далі розглянемо по черзі наступні розділи Концепції.

І. СТРУКТУРА ОСВІТИ

  1. Рівні освіти
    • 1. Дошкільна освіта

1.1.1 Забезпечити доступ до послуг піклування й освіти для всіх дітей віком від народження до шести років з активним залученням сімей.

1.1.2 Передбачити різні форми надання послуг піклування й освіти для дітей віком від народження до шести років як в умовах закладу освіти (center-based), так і в умовах домашнього виховання (home-based), та розробити потрібне нормативно-правове забезпечення.

1.1.3 Забезпечити впровадження інклюзивної освіти у дошкільні навчальні заклади різних типів та форм власності.

1.1.4 Передбачити з 2017р. відкриття дошкільних навчальних закладів сімей­ного типу (у т.ч. у житлових приміщеннях) та корпоративних (відомчих).

1.1.5 Легітимізувати ДНЗ, центри розвитку дітей, що фактично існують, але дотепер вимушені працювати поза правовим полем, без ліцензії.

1.1.6 Забезпечити здобуття дошкільної освіти відповідно до вікової періодизації (згідно з класифікацією Вcесвітньої організації охорони здоров’я).

  1. У пункті 1.1.1 автори фактично мають на увазі, що треба повернутися до стану цієї освіти, який був у радянські часи, оскільки там і був реалізований отой «доступ до послуг піклування і освіти ВСІХ дітей від народження до шести років». Це – дуже добре, але яким шляхом «забезпечити… ДЛЯ ВСІХ ДІТЕЙ» автори не вказують? І що тут нового – концептуально?
  2. У пункті 1.1.2 знову маємо термінологічну плутанину. У нас є терміни «дошкільний заклад шкільного типу» та «дошкільний заклад сімейного типу», за ознакою їхнього фізичного розміщення чи «базування»: перший – спеціально зведена громадська (державна) будівля з кімнатами для навчання і побуту (спання, харчування, проведення вільного часу) дітей, які там перебувають (center based); другий – приватна житлова будівля окремої сім’ї (home based).

За умов «легітимізації», себто «нормативно-правового забезпечення», себто «ліцензування» діяльності і одних, і других, і третіх – всі вони є заклади. Тільки одні – це заклади т.з. «шкільного типу», що перебувають у власності й управлінні держави чи громади, другі – це заклади т.з. «сімейного типу», що перебувають у власності й управлінні приватної особи (чи осіб), а треті (п. 1.1.4) – це заклади т.з. «корпоративні» («відомчі»), що перебувають у власності й управлінні корпорації (відомства, підприємства, релігійної організації і т.д).

З цієї точки зору, термін «домашнє виховання» як відповідник терміна home-based education – некоректний, оскільки у нашому слівництві «домашнє виховання» означає просто щоденне виховне спілкування батьків (опікунів) із власними дітьми вдома, яке ніяких «ліцензій» чи «легітимізації» не потребує. У протилежному випадку, пункт 1.1.2 може значити намір розробників Концепції запровадити надання батькам ліцензій на виховання власних дітей, що автоматично означає ліквідацію конституційного права батьків виховувати своїх дітей («батьківські права»).

Нарешті, заклади шкільного типу та заклади сімейного типу – це ТИПИ закладів, а НЕ «ФОРМИ надання освітніх послуг»…

  1. Пункт 1.1.3 не містить нічого нового – концептуально, натомість є завідомо нездійсненним зараз побажанням. Потреба інклюзивної освіти відома у нас щонайменше останні 15 років. За цей час не вдалося досягти цієї «інклюзивності» навіть у закладах середньої освіти, не те що у дошкіллі. Автори ж хочуть, щоб інклюзивна освіта була не лише у дошкіллі державному (громадському), але ще й приватному. Причому – як завжди – жодного слова про те, яким чином цього досягти.
  2. «Дошкільні навчальні заклади сімейного типу (у тому числі в житло­вих приміщеннях) і корпоративні (відомчі)» (п. 1.1.4) уже існують, тому «від­кривати» їх уже не потрібно. Можна лише збільшити їхню кількість, але з Кон­цепції не зрозуміло – наскільки збільшити, бо про це автори – теж «анічичирк».
  3. Пункт 1.1.5 є не концептуальним, а технічним.
  • 2. Середня освіта

1.2.1 Узгодити з типовими європейськими нормами загальну тривалість навчання в школі (12 років) і тривалість навчального року.

1.2.2 Перехід з одного рівня освіти на інший має здійснюватися лише з застосуванням зовнішнього незалежного оцінювання. Результати ЗНО при переході з І на ІІ ступінь освіти враховуються лише для моніторингу якості, з ІІ на ІІІ ступінь – для диференціації дальшої освітньої траєкторії: професійна школа (забезпечення виходу особи на ринок праці), професійний ліцей (здобуття професійної освіти), академічний ліцей, гімназія та нові типи див. п. 1.2.2 (підготовка до вищої освіти). Гарантувати можливість доступу до вищої освіти для осіб, які отримали професійну освіту.

1.2.3 Передбачити з 2017 року повний перехід старшої школи на профільну підготовку, а також створення навчальних закладів ІІІ ступеня нових типів. 1.2.4 Поступово виокремити ІІІ ступінь і заснувати окремі навчальні заклади, за винятком мистецьких, спортивних та кількох інших.

1.2.5 Забезпечити здобуття освіти І ступеня за місцем проживання, використовуючи різні форми, зокрема сімейну, індивідуальну тощо.

  1. Типові європейські норми тривалості навчання у школі (п. 1.2.1) досліджували й описували різні фахівці (див. наприклад, [1]). Відтак, їх треба прописувати конкретно, оскільки вони добре відомі: 12 років і 9000 годин.
  2. Зовнішнє незалежне оцінювання (п. 1.2.2) – є загальновідомою європейською і світовою практикою саме диференціації випускників шкіл різного ступеня за формальними (зазвичай кількісними) результатами (оцінками, балами, пунктами, очками). Тому, зовнішнє незалежне оцінювання дітей 9-10 (4-річнв школа І ступеня) чи 12-13 (6-річна школа І ступеня) років просто для «моніторингу якості освіти» – звичайнісінький нонсенс. А, враховуючи надзвичайно шкідливий психологічно стресовий характер цієї процедури – ще й антипедагогічна затія, в результаті якої одні діти стануть «офіційно» розумніші (бо отримають вищі бали), а інші – «офіційно» дурніші (бо отримають нижчі бали). Якщо вже дуже хочеться «моніторити» школу І ступеня – достатньо зібрати дані про оцінки у шкільних свідоцтвах про закінчення школи І ступеня (табелях) і зіставити.

Крім того, незрозуміло, що означає посилання в тексті цього пункту на… цей же самий пункт 1.2.2, під іншою (в дужках) назвою «підготовка до вищої освіти» (пункту з такою назвою у тексті Концепції взагалі немає)?

  1. У пункті 1.2.2 знову термінологічна нерозбериха, що продовжується у п. 1.2.3. Закладами «нового типу» в Україні офіційно називають гімназії, ліцеї та коледжі (колегіуми). Те, що такі заклади (принаймні їхні назви) зовсім не є новими і цей термін просто дурнуватий за визначенням – інша справа. Навіщо, на додачу до наявних закладів «нового типу» плодити заклади ще якогось «новішого типу»? Тим більше, що зрозумілої та доцільної (корисної) типології навчальних закладів за ознакою «новизни їхнього типу» у нас просто не існує.
  2. Якщо здобуття освіти І ступеня у пункті 1.2.4 розуміється як її от­римання у навчальному закладі (державному, громадському чи приватному), то поняття «за місцем проживання», взагалі, означає – «на території розташування житла» (у даному випадку – житла учня). Відтак, навчальний заклад (школа) І ступеня – громадська, корпоративна чи приватна (сімейна), який знаходиться у тому ж селі чи житловому кварталі (дільниці, мікрорайоні) міста, де знахо­диться будинок (квартира, гуртожиток), в якому проживає учень – розташо­ваний «за місцем проживання».

У цьому сенсі здобуття освіти І ступеня за місцем проживання УЖЕ давно забезпечене для більшості учнів (за відносно невеликими винятками тих учнів, які проживають переважно у сільській місцевості та змушені відвідувати школу в іншому населеному пункті чи мікрорайоні – з причини її відсутності «за місцем проживання»).

Якщо ж, здобуття освіти тут розуміється як її отримання ЗА МЕЖАМИ системи формальних закладів, тоді «за місцем проживання» означає те саме, що «вдома». Для цього у нас існує термін і процедура (практика) під назвою «екстернат». Інакше взагалі не зрозуміло, про що тут іде мова.

 

  • 3. Вища освіта

1.3.1 Забезпечити виконання Закону «Про вищу освіту» – перехід на триступеневу систему вищої освіти у 2014-2016 роках.

1.3.2 Забезпечити можливість переходу на трирічний бакалаврат за тими спеціальностями, де це не знижуватиме якість підготовки у рік першого випуску 12-річної школи. Перейти до дворічної магістратури та чотирирічної програми підготовки докторів філософії відповідно до нового закону “Про вищу освіту”.

1.3.3 Передбачити в університетах «нульовий» курс для осіб, які потребують підвищення якості середньої освіти для отримання доступу до вищої.

1.3.4 Перейти до нового переліку спеціальностей підготовки фахівців з вищою освітою усіх ступенів з 2016 року, максимально наблизивши його до Міжнародної стандартної класифікації освіти, та обмежити кількість спеціальностей кількістю 60-80.

1.3.5 Легітимізувати з 2016 року в системі середньої, професійної і вищої освіти визнання компетентностей і кваліфікацій, отриманих шляхом неформальної освіти та практичної діяльності.

1.3.6 Створити матеріально-технічні й організаційні умови для формування освітньо-наукових кластерів (на базі ВНЗ), у яких фундаментальна наука має підтримуватися прикладними дослідженнями.

1.3.7 Створення регіональних докторських шкіл на базі кількох ВНЗ та наукових установ для забезпечення повноцінного функціонування докторських програм.

  • 4. Професійна освіта
  • 4.1 Прийняти Закон України «Про професійну освіту», яким передбачити існування двох її рівнів: кваліфікований робітник та молодший спеціаліст (майстер, організатор виробництва). Передбачити можливість інтеграції молодшого спеціаліста із ступенями вищої освіти.
  • 4.2 Передбачити різноманітність форм здобуття професійної освіти (у навчальних закладах різних форм власності, на робочому місці під керівництвом наставника тощо), в т.ч. запровадити дуальну освіту (поєднання у навчальному процесі авдиторії та робочого місця).
  • 4.3 Розширити автономні права навчальним закладам та фізичним особам, що надають відповідні освітні послуги, у питаннях розробки освітніх програм та визначенні змісту освіти.
  • 4.4 Розробити регіональні програми розвитку професійної освіти за участі працедавців, що будуть спиратися на реальну потребу у фахівцях (з урахуванням перспектив розвитку регіонів).
  1. За Законом про вищу освіту (Стаття 5. Рівні та ступені вищої освіти) остання має не три (п. 1.3.1), а п’ять формальних ступенів: молодший бакалавр, бакалавр, магістр, доктор філософії, доктор наук [8]. Тому – концептуально – слід спершу визначитися, які саме ступені з цих п’яти здобуваються у межах одного вищого навчального закладу.

Крім того, «виконання Закону…» не може бути предметом Концепції. (Це стосується також і всіх інших подібних пунктів.)

  1. Який бакалаврат передбачається у пунктів 1.3.2: трирічний: молодший бакалаврат чи просто бакалаврат? І чому бакалаврат трирічний, магістратура – 2-річна, а докторантура (аспірантура) – 4-річна? Якщо переходити на європейські стандарти, тоді треба робити бакалаврат – 4 роки, магістратуру – 2-3 роки, докторантуру – 3 роки. Де порівняння з європейськими країнами?
  2. Якщо вступ до університетів здійснюється за результатами ЗНО, чи за атестатами зрілості, тоді навіщо цей нульовий курс у пункті 1.3.3? Якщо ж повертаються вступні іспити до ВНЗ, тоді навіщо «город городити» з «незалежним оцінюванням»?
  3. Особи, які «легітимізують» свої кваліфікації отриманих шляхом неформальної освіти та практичної діяльності (п. 1.3.5), мусять здавати іспити з набутої спеціальності. Це фактично – різновид «екстернату».
  4. Хто буде створювати «освітньо-наукові кластери» (п. 1.3.6) і за чиї гроші? І як тоді будуть надавати ступені ВНЗ поза «кластерами», де «фун­даментальна наука» НЕ БУДЕ «підтримуватися прикладними дослідженнями»?
  5. У якому сенсі вжито вираз «докторські школи» в пункті 1.3.7: у сеніс «наукові школи» (тобто школи підготовки науковців під керівництвом «докторів», чи в сенсі «вишкіл (підготовка) фахівців зі ступенем доктора»? Крім того, школи яких саме «докторів» маються на увазі у виразах «докторські школи» і «докторські програми» – школи докторів філософії чи докторів наук?
  6. До чого потрібна «інтеграція молодшого спеціаліста із ступенями вищої освіти» (п. 1.4.1)? Для вступу до будь-якого – а тим більше профільного – ВНЗ треба мати повну загальну середню освіту, а не професійно-технічну.
  7. Пункт 1.4.2 містить чергову тавтологію, бо «навчання в авдиторії» – це і є «навчання у навчальному закладі». Крім того, «різноманітність форм здобуття професійної освіти» існує і зараз, у тому числі дуальна: в авдиторії та на робочому місці. Про що тут ідеться?

 

ІІ. ЗМІСТ ОСВІТИ

МЕТА: забезпечити відповідність змісту освіти потребам і викликам сучасного суспільства, створити умови для постійного оновлення змісту освіти, перетворити освіту на рушій економіки знань.

2.1. Стандарти

2.1.1 Забезпечити поєднання функцій піклування й освіти у дошкіллі, зокрема належне урівноважування некогнітивного й когнітивного складників навчальних планів.

2.1.2 Забезпечити національні загальні рекомендації з питань піклування й освіти для дітей віком від народження до трьох років.

2.1.3 Забезпечити освітні цілі (розвиток і навчання) дітей у сферах соціального, емоційного, когнітивного й фізичного розвитку, розвитку мови й мовлення, розвитку творчих здібностей, розуміння навколишнього світу, навчання здоровому способу життя (health education).

2.1.4 Розробити і запровадити протягом 2015–2017 років національний сurriculum для 12-річної школи.

2.1.5 Запровадити єдині стандарти/індикатори знань, умінь і навичок у галузі ІКТ для учнів і викладачів, співмірних із міжнародними показниками (PISA in computer skills, індустріальні міжнародні тести Microsoft Certified Educator тощо).

2.1.6 Розробити і запровадити у 2015–2017 роках нове покоління стандартів вищої освіти відповідно до нової редакції Закону України «Про вищу освіту», передбачити поступову відмову від стандартів вищої освіти у 2020–2025 роках.

2.1.7. Протягом 2014–2018 років узгодити зміст професійної освіти з новими професійними стандартами, які розроблятимуться на компетентнісній основі за участі професійних спільнот та організацій роботодавців.

  1. У дошкіллі гігієнічний (харчування, відпочинок між заняттями, гігієнічні процедури), тобто «не когнітивний», складник УЖЕ врівноважений з навчальним (навчальні заняття), тобто «когнітивним». Який «некогнітивний» складник навчальних планів» дошкілля мається на увазі в п. 2.1.1? І для чого його слід «урівноважувати» з «когнітивним» складником?
  2. Яка мета створення «національних загальних рекомендацій з питань піклування й освіти для дітей віком від народження до трьох років» у п. 2.1.2?
  3. Що означає (п. 2.1.3) «забезпечити освітні цілі (розвиток і навчання) дітей у сферах соціального, емоційного, когнітивного й фізичного розвитку, розвитку мови й мовлення, розвитку творчих здібностей, розуміння навколишнього світу, навчання здоровому способу життя (health education)? Якщо у сенсі «сформулювати», то ці цілі – ВСІ – уже давно сформульовані, наприклад у навчальних програмах дошкільної освіти.

Якщо ж маються на увазі діти від 0 до 3 років, тоді про це треба писати!

  1. Чим «курикулум» (п. 2.1.4) відрізняється від «навчального плану» чи «програми навчання» (нагадаю: латинкою «курикулум» значить «навчальний план, програма»)? Якщо тут мають на увазі розробку Національного курикулума, як специфічного документа, то це – окремий, дуже об’ємний документ (проект якого УЖЕ розроблено групою фахівців, у т.ч. – за безпо­середньою участю деяких членів групи авторів цієї Концепції, у рамках проекту Світового Банку і МОНУкраїни), та, водночас – величезне дослідження, яке вимагає величезних коштів і часу. Де їх узяти?
  2. Навіщо потрібні «єдині стандарти/індикатори знань, умінь і навичок у галузі ІКТ для учнів і викладачів, співмірних із міжнародними показниками PISA in computer skills, Microsoft Certified Educator» (п. 2.1.5)? Які претензії до знань, умінь і навичок учнів у галузі ІКТ є зараз, порівняно з іншими країнами?

Крім того, термін ІКТ (інформаційно-комунікаційні технології) включає в себе використання різних типів пристроїв: персональних комп’ютерів, айподів, айфонів, планшетів та комбінованих (які поєднують функції телефона, фото- та відеокамери, комп’ютера тощо). Які саме технології маються на увазі?

  1. Навіщо в пункті 1.1.6 автори Концепції до 2017 року вводять нові стандарти вищої освіти, якщо – у цьому ж пункті – вони хочуть вже у 2020-му році їх відміняти?!
  2. Стандарти професійної освіти (п. 2.1.7) залежать від нового переліку професійних спеціальностей – який іще не готовий, та від кваліфікаційних вимог до цих спеціальностей – які ще не створені. Відтак виглядає сумнівним можливий перехід на ці стандарти до 2016 року, як і їхнє формулювання у термінах «компетентностей». Тим більше, що автори самі жодного слова ні про перелік спеціальностей, ні про кваліфікаційні вимоги не пишуть.

 

2.2. Програми

2.2.1 Дошкільна освіта

2.2.1.1 Забезпечити варіативність освітніх програм/підходів до піклування й освіти дітей, вибір яких залишити за освітнім закладом і батьками. Рекомендувати підходи, які передбачали б баланс між діяльністю, ініційованою дорослими, і діяльністю, ініційованою дітьми.

2.2.1.2 Забезпечити принцип вільної гри як основний принцип в освіті дітей 3–5 років.

  1. Якщо «вибір освітніх програм/підходів до піклування й освіти дітей» у дошкіллі (п. 2.1.1.1) «залишається за освітнім закладом і батьками», то який сенс у твердженні «забезпечити варіативність» цих же програм/підходів. Це що – наказ батькам і дошкільним освітнім закладам – так би мовити на майбутнє?
  2. Якщо є «вільна гра» (п. 2.2.1.2), значить є і «НЕвільна гра», або «вимушена гра». Чому саме «вільна гра» має бути основним принципом? Крім того, слово «вільний» означає, що самі діти вибирають собі гру, в яку вони хочуть бавитися. Наприклад, гру у фантики (середня група) чи «в цок» на гроші (старша група). Або, скажімо, гру у «войнушку», наприклад між «українцями і росіянами» (підготовча група). І будуть собі бавитися цілий навчальний день… Це такі будуть «вільні ігри»? Чи не такі, тобто насправді НЕ (зовсім) вільні?

2.2.2. Середня освіта

2.2.2.1. Відновити у 2015–2020 роках лабораторну й практичну частину природничої підготовки (фізика, хімія, біологія, географія) у загальноосвітніх навчальних закладах, передбачити обладнання їз новітніми лабораторними комплексами та витратними матеріалами.

2.2.2.2 На доповнення до академічної складової забезпечити практичну орієнтацію основних предметів середньої школи в процесі розробки національного сurriculum у 2015–2017 роках.

2.2.2.3 Запровадити з 2018 року обов’язкову національну багаторівневу сертифікацію випускників старшої школи і закладів професійної освіти з іноземних мов та комп’ютерних компетенцій.

  1. Що означає «відновити … лабораторну й практичну частину природ­ничої підготовки (фізика, хімія, біологія, географія) у загальноосвітніх нав­чальних закладах» (п. 2.2.2.1)? Цієї складової ніхто не відміняв і вона є у навчальних програмах усіх цих предметів. Якщо ж мова йде про відповідне матеріально-технічне забезпечення цієї складової, то, по-перше – так і треба писати, а по-друге – це НЕ є предмет концепції.
  2. У пункті 2.2.2.2 є штучне протиставлення «академічної складової шкільних предметів» їхній «практичні орієнтації». Якщо говорити про зміст, то такі, наприклад, теми як «раціональні числа, дроби, відсотки, розв’язування лінійних рівнянь з одним невідомим, властивості кутів і геометричних фігур» тощо у математиці; «закон всесвітнього тяжіння, закон Ома для ділянки кола, закон Джоуля-Ленца, молекулярно-кінетична теорія» тощо у фізиці; «суміші, розчини, класи речовин та їхні властивості» тощо у хімії; «сторони горизонту, план і карта, географічні координати, погода та її показники, орієнтування» тощо у географії – є одночасно і практично зорієнтованими, і академічними.

Про що йдеться?

  1. Навіщо потрібна «обов’язкова національна багаторівнева сертифікація випускників старшої школи і закладів професійної освіти з іноземних мов та комп’ютерних компетенцій» – КОНЦЕПТУАЛЬНО? Вона може мати сенс лише в тому випадку, якщо реформа нашої системи освіти передбачає автоматичне визнання документів про українську освіту за кордоном, що, у свою чергу, передбачає укладання відповідних міждержавних договорів, і ще цілий ряд інших заходів, про які у Концепції – ні слова.

Крім того, що означає вираз «комп’ютерні компетенції навчальних закладів», сертифікація яких передбачена цим пунктом Концепції?

2.3. Громадянське виховання

2.3.1. Обговорити і затвердити концепцію викладання суспільних і гуманітар­них дисциплін (2016 р.) з метою створити єдину комплексну загальнодержавну програму громадянського виховання та системи ціннісного орієнтування на рівні дошкілля на середньої школи.

2.3.2 Забезпечити системний моніторинг викладання суспільних і гуманітарних дисциплін у середній школі з метою підвищити якість громадянського виховання, не допустити поширення ксенофобії, культурної, етнічної, гендерної нетерпимості.

2.3.3. Встановити з 2015 року мінімальний обсяг знань і навичок з військово-спортивної й медичної підготовки, цивільної оборони та безпеки життєдіяльності для різних рівнів і ступенів освіти.

  1. Що це за «концепція», яка передбачає «обговорення й затвердження» ще якоїсь «концепції» (п. 2.3.1)?
  2. «Якість громадянського виховання» (п. 2.3.2) мало залежить від «вик­ладання суспільних і гуманітарних дисциплін». Будь-яка вихованість є резуль­татом міжперсональної взаємодії не стільки в системі формальної освіти (школі), де учень проводить у середньому 10% часу своєї активності, скільки – і значно більшою мірою – в системі неформальної та інформальної освіти. Від­так, регулювання тут потрібне якраз у цих системах. (Прикладом такого регу­лювання є державна заборона трансляції російських фільмів, що пропагують оту саму «ксенофобію, культурну, етнічну, гендерну нетерпимість».)

До того ж, українці за останні півроку масово проявили безприкладну громадянську свідомість, солідарність, етнічну, культурну і гендерну толерант­ність, чим засвідчили надзвичайно високий рівень своєї громадянської освіти. Які претензії тут мають автори Концепції, що аж «моніторинг» знадобився»?

  1. «Обсяг знань і навичок з військово-спортивної й медичної підготовки, цивільної оборони та безпеки життєдіяльності» передбачені ще Національною програмою «Освіта. Україна 21 століття», а також відповідними навчальними програмами.

Про що насправді йдеться у пункті 2.3.3?

 

ІІІ. ДОСТУП ДО ЯКІСНОЇ ОСВІТИ

МЕТА: забезпечити рівний доступ до якісної освіти усім громадянам України, перетворити освіту на соціальний ліфт.

3.1. Дошкільна освіта

3.1.1. Запровадити механізми заохочення сімей з низьким соціально-економічним становищем до участі їхніх дітей у дошкільній освіті та пристосування системи до потреб сімей.

3.1.2. Забезпечити організацію домашніх візитів (home visits) з метою виявити потреби сімей у підтримці розвитку й навчання їхніх дітей.

3.1.3. Забезпечити інклюзивне освітнє середовище для дітей з особливими освітніми потребами[1]. Забезпечити систему раннього втручання для дітей з порушеннями розвитку з наступним наданням інтегрованих послуг в умовах інклюзивної освіти.

3.1.4. Забезпечити регулярне оцінювання розвитку і навчальних досягнень дітей з метою оцінити ефективність викладання і навчання, визначити потреби і потенційні труднощі у розвитку дітей. Оцінювання розвитку й досягнень дітей молодшого віку здійснювати через спостереження.

3.1.5. Забезпечити оцінювання готовності дітей до початкової освіти та забезпечити перехідний період від дошкільної до початкової освіти.

3.1.6. Розробити і впровадити модель фінансування, яка оптимально поєднуватиме державне (комунальне) і приватне інвестування.

3.1.7. Збільшити охоплення дітей віком від 4 років до початку навчання у школі навчанням у ДНЗ до 85 % 2017 року та до 95 % 2020 року.

3.1.8. Протягом 2015–2018 років звільнити приміщення дошкільних навчальних закладів, зайняті іншими установами, і передати їх дошкільним дитячим навчальним закладам.

3.1.9. Забезпечити будівництво нових дошкільних установ (там, де це необхідно) із залученням інвесторів, з наданням останнім податкових пільг з обов’язковим дотриманням принципів універсального дизайну відповідно до Конвенції ООН «Про права людей з інвалідністю» (стаття 24. Освіта).

3.1.10. Передбачити з 2017 року відкриття дошкільних навчальних закладів сімейного типу (зокрема в житлових приміщеннях) і корпоративних (відомчих).

3.1.11. Забезпечити здобуття дошкільної освіти відповідно до вікової періодизації (згідно з класифікацією ВООЗ).

  1. Навіщо потрібне «заохочення сімей з низьким соціально-економічним становищем до участі їхніх дітей у дошкільній освіті» (п. 3.1.1)? Невже сім’ї з низьким соціально-економічним становищем (себто малозабезпечені) навідріз відмовляються віддавати своїх дітей у дошкільні заклади, і тому їх треба «заохочувати» до цього? Здається, все якраз навпаки. Де порівняльні таблиці соціальної структури популяції дітей дошкільного віку?

Крім того, що означає «пристосування системи до потреб сімей»? До яких саме потреб?

  1. Про «організацію домашніх візитів (home visits)» КОГО йдеться у пункті 3.1.2 «з метою виявити потреби сімей у підтримці розвитку й навчання їхніх дітей»: вихователів-класоводів, практичних психологів, працівників медико-психолого-педагогічних консультацій, соціальних працівників…?

Крім того, першим пунктом (3.2.1) Концепція тут передбачає вже «пристосування системи до потреб сімей», а лише потім – другим пунктом (3.2.2) – виявлення цих самих потреб. Де логіка?

  1. Пункт 3.1.3 повторює пункт 1.1.3 вище (на який я вже відповідав) та ще й містить абсолютно неприйнятне означення національних меншин та дітей-біженців як «маргінальні групи» у Примітці до цього пункту в тексті Концепції. Це – просто скандал.
  2. «Регулярне оцінювання розвитку і навчальних досягнень дітей з метою оцінити ефективність викладання і навчання, визначити потреби і потенційні труднощі у розвитку дітей» (п. 3.1.4), у тому числі «через спостереження» є одним із елементарних складників загальної педагогічної кваліфікації виховників та існує в практиці усіх навчальних закладів, у тому числі – дошкільних.. До чого тут Концепція?
  3. Навіщо потрібен «перехідний період» (п. 3.1.5) від дошкільної до початкової освіти? У нашій педагогіці, услід за теорією «зон актуального та найближчого розвитку» Л. Виготського, прийнято принцип наступності освіти, який означає, що кожен рік (етап, цикл, період) навчання є «перехідним» від попереднього до наступного, а освіта попереднього ступеня готує дитину до здобуття освіти наступного ступеня. Його сенс у тому, щоб перехід до школи вищого ступеня не був різким чи стрибкоподібним, тобто – стресовим для учня.

Якщо тут ідеться про те, що всі діти мають пройти через підготовчу групу дитячого садка чи «нульовий» клас у школі – то так треба й писати…

  1. Що означає «оптимальне поєднання державного (комунального) та приватного інвестування» в систему дошкілля в пункті 3.1.6? Яке саме «поєднання» є «оптимальним»: 50/50, 10/90, 90/10?
  2. Пункт 3.1.8 стосується не Концепції, а її реалізації. До того ж, як свідчать дані, наведені авторами у вступі, кількість закладів освіти у нас достатня (див. Таблиці 1-3 та коментар до цього розділу).
  3. Пункт 3.1.10 дослівно повторює пункт 1.1.7. Навіщо?
  4. Яка конкретно періодизація ВООЗ мається на увазі в п. 3.1.11?

 

3.2. Середня освіта

3.2.1. Законодавчо забезпечити фінансування державою виконання навчаль­ними закладами недержавної форми власності державних стандартів освіти, оптимізувати оподаткування та інші фінансові умови діяльності цих закладів.

3.2.2. Законодавчо легалізувати сімейну й індивідуальну освіту.

3.2.3. Спростити і чітко регламентувати процедури навчання в екстернаті.

3.2.5. Консолідувати мережі шкіл на основі розрахунку: початкова шестирічна школа функціонує за будь-якої кількості учнів, базова — не менше 100 учнів, старша — не менше 200 учнів. При цьому гарантувати функціонування школи за умови меншої кількості дітей, якщо не можливо забезпечити навчання дітей в іншій школі.

  1. Пункт 3.2.1 значить, що держава має фінансувати недержавні заклади освіти. По-перше – за яких умов? По-друге – це нонсенс у теперішній кризовій ситуації.
  2. Пункти 3.2.2 і 3.2.3 – по суті говорять про одне і те ж: про різновиди екстернату. Навіщо?
  3. Знову дивна нумерація пунктів. Пункт 3.2.5 мав би бути за порядком пунктом 3.2.3. Крім того, з погляду вимог гігієни дітей і підлітків (див. [13]) та європейських стандартів кількість учнів у школі ІІ ступеня (базовій) та ІІІ ступеня (старшій) має вказуватися не мінімальна, а максимальна. Наприклад, така кількість учнів у школах ІІ-ІІІ ступенів не повинна перевищувати 500.

І нарешті – останнє речення цього пункту практично, скасовує попереднє. З нього випливає, що наприклад сільські малокомплектні школи можуть працювати і з меншою кількістю учнів. Тоді навіщо взагалі прописувати ці норми (100, 200)?

 

3.3 Вища освіта

3.3.1. Починаючи з 2016 року, проводити моніторинг реалізації права на рівний доступ до вищої освіти дітей з різним соціальним походженням та різними умовами середньої освіти.

3.3.2. Активізація досліджень в галузі тестології, психометрії, педагогічних вимірювань з метою розвитку технологій зовнішнього незалежного оцінювання для забезпечення його стабільно високої якості.

3.3.3. З 2016 року замінити практику позаконкурсного вступу на надання грошової підтримки для проходження доуніверситетської підготовки.

Навіщо проводити моніторинг «реалізації права на рівний доступ до вищої освіти дітей з різними соціальним походженням та різними умовами середньої освіти», а тим паче відкладати це до 2016 року, коли вже зараз відомо (і ця статистика є), що в нас половина студентів ВНЗ платить за навчання, а друга половина – не платить, ще й отримує стипендію. Це є просто разюча практика саме «НЕрівного доступу до вищої освіти». Чи автори Концепції хочуть цю нерівність ліквідувати? Якщо так, тоді треба це чітко – власне Концептуально – прописувати, а якщо ні – тоді навіщо цей пункт узагалі?

 

3.4. Доступ до новітніх засобів навчання та технологій навчання

3.4.1. Забезпечити всі навчальні заклади широкосмуговим інтернетом до 2020 року, зокрема завдяки державно-приватному партнерству.

3.4.2. Щороку визначати мінімальний перелік (стандарт забезпеченості) потріб­них ІТ-засобів та ІТ-сервісів для використання у сфері освіти й науки для навчальних закладів усіх рівнів та державний стандарт (потрібні вимоги) для ІТ-розробок у сфері освіти (e-learning service standard/ базовий стандарт е-навчання).

3.4.4. Від 2015 року перейти на систему відбору/замовлення підручників, навчальних посібників та інших навчальних засобів, які видаються коштом державного бюджету, безпосередньо школами. Скасувати конкурси навчальної літератури.

3.4.5. Забезпечити зовнішню незалежну експертизу навчальної літератури й інших засобів навчання.

  1. Європейська практика полягає, насамперед, у тому, що підручники, навчальні посібники та інші навчальні засоби для масових загальноосвітніх навчальних закладів взагалі не видаються коштом держави (п. 3.4.4).
  2. «Незалежна експертиза» в пункті 3.4.5 буде незалежною від кого? У Європі таку «експертизу» проводить ринок – яку літературу вчителі вибирають на ринку навчальної літератури, та і є найкраща.

Просто, ефективно і – найголовніше – без державних коштів.

Навіщо вигадувати велосипед?

 

3.5. Позашкільна освіта

3.5.1. На законодавчому рівні убезпечити заклади позашкільної освіти від зміни форм власності та передачі їхнього майна.

Оце й усе, що автори спромоглися «вигадати» для позашкільної освіти? Та ж це – сектор, який охоплює т.з. «неформальну» й «ін формальну» освіту, і в якому дитина виховується 90% часу своєї активності (див., наприклад [3, 4]).

Де хоч слово про мережу та змістову спрямованість цих закладів, яка б відповідала потребам суспільства?

Де хоч слово про навчально-просвітницькі театральні, телевізійні, кіно-, радіо- та інші програми та проекти?

 

  1. КАДРИ, ЇХНІЙ ПРОФЕСІЙНИЙ РОЗВИТОК І СОЦІАЛЬНИЙ СТАТУС

МЕТА: реформувати систему підготовки й перепідготовки педагогічних та управлінських кадрів в освітньому секторі, забезпечити високі соціальні стандарти для працівників освітньої сфери.

4.1. Підготовка кадрів (дошкільна і шкільна освіта)

4.1.1. Здійснити у 2015–2017 роках громадсько-експертний моніторинг усіх педагогічних навчальних закладів для розробки рекомендацій щодо їхньої оптимізації.

4.1.2. Запровадити нові програми підготовки адміністраторів з питань менеджменту і лідерства в педагогічних вишах.

4.1.3. Розробити нові вимоги, норми, стандарти, процедури атестації педагогічних працівників на основі незалежної зовнішньої та внутрішньої оцінки.

4.1.4. Запровадити стажування педагогічних працівників у навчальних закладах поза місцем постійної роботи.

4.1.5. Демонополізувати й урізноманітнити систему післядипломної педагогічної освіти. Запровадити ваучер професійного розвитку учителя, забезпечивши в такий спосіб самостійний вибір місця підвищення кваліфікації.

4.1.5.1. Персонал, який працює з дітьми віком від народження до трьох років:

Вихователі – мають щонайменше ступінь бакалавра; асистенти вихователя, технічний персонал – щонайменше середню освіту.

4.1.5.2. Персонал, який працює з дітьми віком від трьох до п’яти років:

Вихователі – мають щонайменше ступінь магістра; асистенти вихователя, технічний персонал – щонайменше середню освіту.

4.1.5.3. Обов’язковий професійний розвиток (підвищення кваліфікації) здійснюється щонайменше раз на рік.

4.1.6. Передбачити можливість здобуття відповідної педагогічної освіти (різного освітньо-кваліфікаційного рівня – від молодшого бакалавра до магістра – залежно від посадових обов’язків) усім педагогічним працівникам, які працюють у ДНЗ.

  1. Що означає «оптимізація педагогічних навчальних закладів» у п. 4.1.1? Якщо йдеться про їхню кількість, то вона розраховується, виходячи з відносних показників на душу населення і/або співвідношення вчитель/учень. Таких розрахунків у Концепції немає.
  2. Поняття «адміністратор з питань менеджменту» у пункті 4.1.2 містить у собі одночасно тавтологію та суперечність. З одного боку, «адміністратор» – це те саме, що управлінець (керівник), і «менеджер» – це теж управлінець (керівник»). Виходить, що «адміністратор з питань менеджменту» – це «управлінець з питань управління». Явна тавтологія. З іншого боку, адміністратор управляє системою «адмініструючи», тобто – командуючи – як начальник, натомість менеджер управляє координуючи – як посередник. Відтак «адміністратор з питань менеджменту» – це те саме, що «начальник посередницько-координаційної діяльності». Явний парадокс.

Щось подібне навіює «адміністратор з питань лідерства у педагогічному виші», що можна перекласти, як «начальник з питань призначення лідерів»?

  1. У контексті пункту 4.1.3 «вимоги», «норми» і «стандарти» – це одне й те саме. Сюди можна ще додати нове модне слово – «регламенти».

Крім того, що означає «незалежна внутрішня оцінка»?

  1. Стажування педагогічних працівників поза місцем постійної роботи (п. 4.1.4) уже давно діє, оскільки це є вимога до підвищення кваліфікації педагогічних працівників вищої школи.

Крім того, для педпрацівників дошкільних і середніх шкільних закладів освіти (вчителів) чи означає це також стажування за кордоном – невідомо?

  1. У пункті 4.1.5 – помилка: система післядипломної педагогічної освіти зараз не є монополізована. На ринку цих послуг, вчитель має вибір між кількома видами закладів ІІІ-IV рівня акредитації: Педагогічні ВНЗ, Класичні університети, Непедагогічні ВНЗ, які мають у своїй структурі платні педаго­гічні напрямки, Обласні інститути післядипломної педагогічної освіти.

Крім того, навіщо потрібен «ваучер професійного розвитку учителя»? «Забезпечити самостійний вибір місця підвищення кваліфікації» вчителям можна без усяких «ваучерів» – як, наприклад, зараз.

Нарешті, термін «урізноманітнити» вимагає хоча б одного прикладу такого урізноманітнення.

  1. У пункті 4.1.5.1 відсутній ступінь «молодшого бакалавра», передбаче­ний Законом про вищу освіту? У Концепції взагалі немає жодного слова про те, ким працюватимуть педпрацівники, які мають цей кваліфікаційний ступінь.
  2. Вказане у пункті 4.1.5.3 підвищення кваліфікації «раз на рік» треба обґрунтовувати. А також вказувати конкретно, мету, напрямки, термін (обсяг) такого підвищення кваліфікації. Інакше незрозуміло – навіщо таке часте підвищення кваліфікації.

Крім того, з пункту неясно, як бути у тих випадках, коли магістр вчиться в аспірантурі і здобуває ступінь доктора філософїї – це зараховується у підвищення кваліфікації, чи ні.

  1. Пункт 4.1.6 – просто зайвий. Якщо вказані рівні є обов’язкові для працевлаштування, та ще й є рівнями вищої освіти за Законом про вищу освіту, то це автоматично означає, що українські, у тому числі педагогічні, ВНЗ уже надають такі освітні рівні. Яку ще можливість тут мають на увазі автори?

 

4.2. Підготовка кадрів (викладачі ВНЗ і закладів професійної освіти)

4.2.1. До 2017 року у нормативних документах системи (внутрішнього й зовнішнього) забезпечення якості відбити вимоги до наукового й професійного профілю сучасного викладача-дослідника.

4.2.2. Розробити до 2016 року сукупність принципово нових моделей підвищення професійної кваліфікації викладачів, ґрунтованих на поліваріантих схемах організації і змісту навчання, фокусі на здійсненні у включених формах і просування кращих освітніх практик.

4.2.3. Запровадити протягом 2015–2020 років комплекс заходів, спрямованих на системне заохочення наукової і професійної активності викладачів, їх академічної мобільності (міжнародної і внутрішньої), розширення практик творчих відпусток та стажування (зокрема за кордоном), підтримку вітчизняних наукових видань, скеровану на включення їх до провідних наукометричних баз.

4.2.4. Запровадження практики участі іноземних викладачів у навчальному процесі українських університетів – 15% до 2020 року, 30% до 2025 року освітніх програм, в реалізації яких беруть участь іноземні викладачі з країн ЄС та ОЕСР. Оволодіння вітчизняними викладачами новітніми інтерактивними, індивідуалі­зованими, командними та проектними навчальними технологіями спільного вироблення нового знання.

4.2.5. Домогтися побудови до 2020 року академічного середовища з системою формалізованих і неформалізованих цінностей і культури, орієнтованих на якісно інший професійний етос у вищій школі.

4.2.6. Запровадження до 2017 року у кількох найпотужніших ВНЗ пілотного проекту щодо оплати праці не за єдиною тарифною сіткою, а за контрактною системою з фіксованою нижньою межею заробітної платні та з прив’язкою зарплатні науково-педагогічних працівників до рівня оплати праці керівництва ВНЗ.

  1. Пункт 4.2.1 виписаний неграмотно. Якщо слова в дужках («внутріш­нього і зовнішнього») відносяться до слова «документах», тоді виходить, що цих «документів» є лише два – власне «зовнішній» і «внутрішній» – а це не так. Якщо ж ці слова відносяться до слова «системи», тоді їх треба писати в жіночому роді – «внутрішньої та зовнішньої».

Крім того, незрозуміло – про які «нормативні документи системи забезпечення якості» (і якості чого) взагалі йдеться?

Незрозуміло, нарешті, що таке «науковий і професійний профіль сучасного викладача-дослідника»?

  1. Які саме «принципово нові моделі» підвищення кваліфікації викладачів маються на увазі в пункті 4.2.2? Слово «поліваріантний» тут нічого не пояснює, оскільки зараз таке підвищення кваліфікації відбувається за моделлю надання аналогічних послуг декількома різними видами ВНЗ, за різною тривалістю та різними програмами післядипломної підготовки, тобто – за «поліваріантною» моделлю. Крім того, ще з радянських часів у цій галузі діє система поширення так званого «передового педагогічного досвіду», що є нічим іншим, як «просуванням кращих освітніх практик». Іншими словами – цей пункт Концепції – уже давно реалізований…

Крім того, що означає термін «включені форми»?

  1. Без вказування хоча б одного виду заходів, зазначених у п. 4.2.3, цей пункт є порожнім.
  2. Стиль останнього речення пункту 4.2.4 дозволяє інтерпретувати ре­чення так: «вітчизняні викладачі мусять оволодіти новітніми інтерактивними, індивідуалізованими, командними та проектними навчальними технологіями спільного вироблення знання». Це нагадує знамените: «Пріказиваю тульськім мастєрам агліцкіх мастєров прєвзойті» (Н. Лєсков. Лєвша).

Крім того, автори, вочевидь не знають, що всі перелічені ними «новітні» навчальні технології уже давно впроваджені в освітню практику усіх рівнів: «інтерактивні» (вони ж «діалогові») та «індивідуалізовані» – відомі з часів виникнення освіти як інституції (тобто десь так 5-10 тисяч років), «проектні» – відомі з 30-х років минулого століття, в «командні» – з часів СРСР.

  1. Пункт 4.2.5 виглядає чистим непорозумінням, оскільки «середовище з системою формалізованих і неформалізованих цінностей і культури» будується (або не будується) спонтанно зсередини, в залежності від бажання та зусилля самих учасників цього середовища, але аж ніяк не за будь-чиїм побажанням ззовні. Відтак, незрозуміло, як (яким чином) автори хочуть «домогтися» такої побудови.

І, нарешті, який саме «якісно інший професійний етос у вищій школі» мається на увазі?

  1. Пункт 4.2.6 незрозумілий. Якщо оплата праці планується «НЕ за єдиною тарифною сіткою», а за декількома (багатьма) тарифними сітками (а саме такий висновок звідси випливає), тоді – за скількома тарифними сітками і якими саме? Такі речі у Концепції слід прописувати.

 

4.3. Соціальні гарантії і стандарти

4.3.1. Реформа оплати праці педагогічних працівників: на 2020 рік встановити середній розмір річної заробітної плати вчителів на рівні, не меншому, ніж річний ВВП на душу населення.

4.3.2. Законодавчо забезпечити укладання обов’язкового письмового трудового договору (контракту) щонайменш на 5 років з усіма педагогічними працівниками за результатами незалежної сертифікації або атестації, запровадження надбавок за використання прогресивних методик і технологій навчання, врахування усіх видів роботи тощо.

4.3.3. Надання педагогічним працівникам пільгових кредитів на будівництво або придбання житла коштом відповідних бюджетів, а також адресних компенсацій для часткового покриття вартості винаймання житла.

4.3.4. Змінити систему оплати праці вчителів і керівників шкіл, відмовившись від поурочної оплати, та перейти на оплату повного робочого дня вчителя. Поетапно перейти до нової системи оплати праці вчителів, яка міститиме стимулювальний складник.

  1. Формулювання п. 4.3.1 означає, що коли ВВП на душу населення зменшується – а саме це ми маємо, наприклад, зараз – тоді оплата праці медпрацівників автоматично теж зменшується. З цим категорично не можна погодитися.
  2. Пункт 4.3.2 фактично означає ліквідацію короткотривалих трудових відносин в освіті, наприклад, за сумісництвом, чи так звані «візит-заняття» запрошених науково-педагогічних працівників з інших навчальних закладів (чи фахівців з-поза системи освіти) – що саме по собі нонсенс. Крім того, це означає, фактичну неможливість залучення закордонних викладачів (передбачену, наприклад, п. 4.2.4 вище), як також величезні проблеми в сільській місцевості, де не вистачає вчителів, а з учителем-пенсіонером не зможуть укласти річний договір, або проблеми з заміною вчительки на час відпустки по вагітності. І т.д.
  3. Пункт 4.3.4 входить у відверте протиріччя із загальноприйнятою єв­ропейською практикою нараховування заробітної платні за єдиною погодинною тарифною сіткою! Нагадаю, що зараз в освіті у нас від СРСР залишилось дві тарифні сітки: основна – місячна (посадовий оклад) і погодинна (одноразова оплата проведених занять). Погодинна оплата веде до автоматичного підвищення зарплатні працівника, якщо він працює більше годин, і навпаки – її зменшення, якщо працює менше. Це і є якраз отой «стимулювальний складник». Пропонована авторами поденна (як і теперішня помісячна) оплата праці нічого не стимулює, бо з неї випливає, наприклад, що вчитель, який за один робочий день провів у школі 8 уроків отримує таку саму зарплатню, як і вчитель, який за цей же робочий день провів один урок.

Як кажуть – no comments.

 

  1. УПРАВЛІННЯ, ФІНАНСУВАННЯ, МЕНЕДЖМЕНТ

МЕТА: реорганізувати систему управління, фінансування і менеджменту освіти шляхом децентралізації, дерегуляції, запровадження інституційної, академічної і фінансової автономії навчальних закладів, дотримання принципу відповідальності навчальних закладів за результати освітньої і виховної діяльності.

5.1. Децентралізація управління і дерегуляція

5.1.1. Запровадження принципу субсидіарності. Перегляд обсягу і меж повноважень центральних і місцевих органів управління освітою, скорочення контрольно-наглядових функцій, жорстка й чітка регламентація процедур і повноважень інституцій, пов’язаних з контролем і наглядом.

5.1.2. Чітко визначити обсяг контрольно-звітної та облікової документації навчального закладу, звести його до мінімуму (21 позиція).

5.1.4. Реорганізувати районні управління і відділи освіти у сервісні центри (до 2017 року).

5.1.5. Внести зміни до Закону України «Про вищу освіту», які дозволять відмовитись від законодавчого регулювання внутрішньо-організаційної структури вищих навчальних закладів.

5.1.6. Залучати громадські, батьківські і наглядові ради до функцій контролю за дотриманням запланованого розвитку, надати їм повноваження ініціювати відкликання керівництва навчального закладу.

5.1.7. На законодавчому рівні чітко визначити межі компетенції навчальних закладів, заборонити будь-яким державним органам вимагати від шкіл виконувати функції, які не підпадають під ці компетенції.

Окрім помилок в нумерації, цей, загалом, непоганий розділ, хибує на жаль тим, що є не Концепцією, а радше планом дій, причому докладно не прописаних. Наприклад, які саме «контрольно-наглядові функції» виконують різні органи управління освітою (п. 5.1.1)? Які саме «контрольно-звітні та облікові документи» мають бути у навчальному закладі і чому їх має бути 21, а не скажімо 15 (п. 5.1.2)? Що означає «залучати «громадські, батьківські і наглядові ради до функцій контролю» конкретно і які саме повноваження у них будуть (п. 5.1.6)? І т.п.

 

5.2. Запровадження електронного урядування

5.2.1. Запровадити суцільну електронну ідентифікацію всіх громадян України, які навчаються, на вході в освітню систему (електронний ID), що вимагає змін у законодавстві. Варіанти: надання батьками при вступі до НЗ ідентифікаційного номера платника податків (дитини), створення електронної особової картки.

5.2.2. Створити інтегровану уніфіковану загальнонаціональну (загальнодержавну) інтерактивну базу даних «Освіта України», розміщену на серверах в Україні, яка міститиме єдиний реєстр отримувачів освітніх послуг та єдиний реєстр надавачів освітніх послуг – навчальних закладів, викладачів, адміністрації, що вимагає змін у законодавстві.

5.2.3. Створити єдину державну інформаційно-освітню платформу для управління ІКТ на всіх рівнях освітньої системи з системою передачі даних до та з БД «Освіта України», синхронізовану з іншими секторами електронного урядування в частині передачі, зберігання, архівування документів та стандартів цифрового підпису.

  1. «Ідентифікаційний номер платника податків – дитини» (п. 5.2.1) – нонсенс, оскільки діти не є платниками податків.

Крім того, незрозуміло, що мається на увазі під «електронною ідентифікацією» і з якою метою вона потрібна?

  1. Незрозуміло, навіщо потрібна база даних (п. 5.2.2) – які серйозні проблеми, що виникли в системі освіти вона вирішить – концептуально?
  2. Що означає «управління інформаційно-комунікаційними техноло­гіями» (п.5.2.3)?

Без пояснення цих питань, створюється враження, що автори через Концепцію просто намагаються лобіювати бізнес-інтереси якихось фірм, які продають програмний продукт та ІТ послуги.

 

5.3. Менеджмент

5.3.1. Перехід від адміністративно-розпорядчого управління навчальними закладами до системи освітнього менеджменту.

5.3.2. Запровадження школоцентричного (school-based) менеджменту, перенесення «центру ваги» в процесі ухвалення рішень на операційний рівень (рівень школи).

5.3.3. Запровадити наскрізне електронне урядування (e-management) за допомогою захищених і сертифікованих систем передачі даних на всіх рівнях освітньої системи: у 2015–2016 роках – запровадження на рівні МОН – обласні управління освіти, у 2017–2018 роках – 100 % шкіл, у 2019–2020 роках – 100 % усіх навчальних закладів.

5.3.4. Запровадити єдиний стандарт та єдине уніфіковане управління ІКТ на всіх рівнях освітньої системи до 2020 року.

  1. З пункту 5.3.2 незрозуміло: процес ухвалення ЯКИХ і ЧИЇХ рішень має бути перенесений на «операційний рівень»?

Якщо мова йде про щоденні «оперативні» рішення у справі управління діяльністю школи, то вони і так перебувають на цьому «операційному рівні». І завжди перебували (для цього й існує адміністрація школи).

  1. Що значить «управління інформаційно-комунікаційними технологі­ями» у пункті 5.3.4, і навіщо потрібне таке управління і такий стандарт? (Див. питання до п. 5.2.3 вище).

 

5.4. Автономія та самоуправління навчальних закладів

5.4.1. Перехід до призначення директорів шкіл на конкурсній основі за 5-річним контрактом.

5.4.2. Законодавчо визначити роль громадськості, зокрема опікунських рад в управлінні ЗНЗ.

5.4.3. До 2016 року закріпити за наглядовими радами у ВНЗ функції контролю за дотриманням стратегії ВНЗ та можливості нагляду за процесом бюджетування, а також формування та затвердження штатного розпису. Запровадити обов’язкове залучення до складу НР представників випускників, роботодавців, громадськості (зокрема міжнародних експертів).

5.4.5. Запровадження комплексу постійних інформаційно-роз’яснювальних та правових консультацій для захисту автономних прав ВНЗ, а також навчання викладачів та студентів щодо застосування їх прав в управлінні ВНЗ.

5.4.6. До 2017 року надати ВНЗ повноцінну фінансову автономію, внісши зміни до законів України, зокрема до Бюджетного кодексу, Податкового кодексу та Земельного кодексу.

  1. Яку саме роль пропонується «законодавчо закріпити» громадськості, зокрема опікунським радам (а не «опікунських рад») у п. 5.4.2 – конкретно?
  2. Навіщо Наглядові ради у державних ВНЗ (п. 5.4.4)? Це – ще один наглядач, на додачу до Міністерства.

І що означає «процес бюджетування»? Якщо йдеться про витрачання коштів бюджету ВНЗ, то за цим має наглядати Рада (сенат) самого ВНЗ і/або державні органи фінансового контролю, а не зовнішня якась Наглядова рада.

Наглядові ради можуть існувати у приватних ВНЗ за бажанням засновників, але до чого тут Концепція?

Крім того, вимагає пояснення термін «бюджетна автономія» – власне концептуального пояснення, оскільки без нього така автономія може означати, що державні бюджетні кошти, призначені наприклад, для виплати стипендій чи закупівлю нових парт, ВНЗ може витратити на зарплату викладачів. І т.д,

 

5.5. Принципи фінансування

5.5.3. Розробити методику обрахунку окупності (прибутковості) витрат на освіту. Щороку друкувати показники окупності витрат на освіту для певної ланки освіти та рейтинги ВНЗ за показником окупності.

5.5.4. Запровадити багатоканальне фінансування освіти через розробку механізмів стимулювання бізнесу, роботодавців, фізичних і юридичних осіб до участі в розвитку системи освіти, зміцненні матеріально-технічної бази навчальних закладів (пільгове оподаткування, система кредитування, дозволи на будівництво тощо).

5.5.5. Запровадити економічне стимулювання якісної освітньої діяльності (через систему державних грантів, контрактних відносин тощо).

5.5.6. Внести зміни до Бюджетного кодексу України щодо повноважень школи як розпорядника коштів.

5.5.7. Запровадити до 2016 року систему конкурсного грантового фінансування наукових досліджень за бюджетні кошти та переорієнтувати на неї весь обсяг державного фінансування наукової діяльності. Концентрувати фінансування на актуальних проектах та залучати до участі в конкурсних комісіях провідних сві­тових вчених.

5.5.8. До 2018 року обмежити систему державного замовлення до цільового фінансування підготовки фахівців (переважно, на рівні магістратури) для кадрового за­безпечення потреб та послуг держави (вчителі, лікарі, військові тощо).При цьому з особами, котрі навчаються за державним контрактом повинен укладатись контракт щодо подальшої роботи. Решту державного фінансування розподіляти за сукупністю кількісних і якісних критеріїв, знизивши залежність обсягу коштів для ВНЗ від кількості студентів. Виокремити потоки фінансування: на навчання, науку, соціальне забезпечення, комунальні витрати. Диверсифікувати рівні фінансування у межах різних потоків: студент/викладач, підрозділ, ВНЗ.

5.5.9. Збільшити питому вагу витрат на загальну середню освіту до середньо європейських показників (не менше 65 % від загальних витрат на освіту).

5.5.10. Легітимізувати існування та сприяти розвитку фондів сталого розвитку (ендаументу) навчальних закладів усіх рівнів.

5.5.11. Створити у 2015–2017 роках законодавчі й нормативні умови, які мотивуватимуть приватне інвестування у сферу освіти й науки.

  1. Дивна нумерація пунктів (починається з п. 5.5.3, а не з 5.5.1) свідчить про поспіх або нехлюйство у підготовці остаточного варіанта документа!
  2. Бажання визначати прибутковість освіти (п. 5.5.3) означає посилення комерціалізації останньої, з якою (комерціалізацією) автори хочуть боротися (див. вступний розділ «Проблеми, досвід і перспективи», с. 2 Концепції). До того ж, що є показником «прибутковості» освіти – взагалі не вказано.

Нарешті, «розробка методики обрахунку окупності (прибутковості) витрат на освіту» - НЕ є «принципом фінансування» (назва розділу) – як і «друкування показників окупності витрат на освіту … та рейтингів ВНЗ за показником окупності».

  1. Чи означає формулювання пункту 5.5.6, що дошкільні заклади та зак­лади загальної середньої освіти отримають власні рахунки та бухгалтерський облік і стануть повноцінними суб’єктами господарської діяльності?

Якщо так, то треба так і писати…

  1. До якої межі (рівня) конкретно автори хочуть «обмежити систему державного замовлення» в пункті 5.5.8? Це треба прописувати.
  2. Без вказування рівня фінансування освіти загалом (у % від ВВП країни чи хоча б від бюджету) показник, вказаний у п. 5.5.9 нічого не говорить.

 

5.6. Контроль якості

5.6.1. Створити національну систему якості освіти (НСЯО) та запровадити єдину систему статистики і параметрів вимірювання якості освіти.

Відмовитись від інспектування вищих навчальних закладів з боку Міністерства освіти і науки. Натомість запровадити дієву систему вивчення якості освіти у середній школі, базовану на оцінці навчального процесу, а не правильності заповнення звітності.

5.6.2. У 2015 році на національному рівні ухвалити національні індикатори якості освіти та національні індикатори ефективності освіти. У 2017 році Україна має ввійти в Education at a Glance.

5.6.3. Законодавчо закріпити участь України в міжнародних моніторингових дослідженнях (PISA, TIMSS, PEARLS).

5.6.4. Створити незалежні установи оцінювання і забезпечення якості вищої освіти, делегувати їм частину повноважень Національного агентства з забезпечення якості вищої освіти, сприяти міжнародній акредитації освітніх програм українських університетів.

5.6.5. Створити умови для формування 2015 року першого складу Національної агенції з якості вищої освіти (НАЯВО), спроможного продовжити політику розвитку автономії вищих навчальних закладів, створити атмосферу довіри між усіма зовнішніми і внутрішніми стейкхолдерами вищої освіти, забезпечити засади інституційної спадкоємності в діяльності агенції.

5.7.6. Виробити протягом 2015–2016 років методичну базу і надати практичну допомогу вищим навчальним закладам у створенні систем внутрішнього забезпечення якості.

5.8.7. Забезпечити у 2015–2016 роках інтеграцію НАЯВО, незалежних установ оцінювання і забезпечення якості вищої освіти у європейські структури та мережі забезпечення якості вищої освіти, впровадження міжнародних компонентів у систему оцінювання й моніторингу у вищій освіті, просування міжнародної акредитації, використання можливостей бенчмаркінгу для підвищення конкурентоспроможності національної системи вищої освіти.

5.8.8. Протягом 2017-2018 року встановити прямий зв’язок між якістю вищої освіти та її бюджетним фінансуванням на підставі незалежного, комплексного та об’єктивного оцінювання діяльності вищих навчальних закладів.

  1. Знову відсутня нормальна нумерація: за пунктом 5.6.5 іде пункт 5.7.6, а потім – пункт 5.8.7.
  2. «Заповнення звітності» (пункт 5.6.1), тобто шкільної документації (шкільні журнали, табелі й атестати), разом із «інспектуванням» шкіл органами управління освітою» для вивчення «стану викладання» – це і є «оцінка навчального процесу». Нічого нового тут немає (див., наприклад [2]).
  3. Вказані у п. 5.6.2 «індикатори якості» також вимагають «заповнення звітності»…
  4. У вищій освіті найкращим показником її якості (пп. 5.6.3-5.6.4) у у різних ВНЗ є конкурс на поступлення у ці різні ВНЗ, тобто – ринковий попит на навчання у тому чи іншому ВНЗ.
  5. З пункту 5.6.4 випливає, що, крім Національного агентства має бути ще ціла низка установ, яким «делегується частина його повноважень» (які ще навіть і не виписані у тій же Концепції – а мали б), і які, по суті, виконуватимуть роботу теперішніх органів управління – оцінювати якість освіти. Навіщо? До речі – установ, незалежних від КОГО?

Крім того, що означає «міжнародна акредитація освітніх програм українських університетів? Якщо наші університети ввійдуть у Болонський процес, зокрема, обміну студентами (наприклад, у рамках програм Сократенс і Еразмус), то така «міжнародна акредитація» відбудеться автоматично. А якщо – не ввійдуть, то вона нічого не дасть.

  1. «Продовжувати» – як і взагалі проводити – «державну «політику» (п. 5.6.5) уповноважені відповідні державні органи. У даний момент це – Міністерство освіти і науки, а також Державний комітет у справах освіти і науки Верховної Ради України. Якщо Національна агенція – це державний орган, то вона просто замінить собою Міністерство, а якщо – недержавний, то вона не зможе проводити державну політику.

Що тут мається на увазі?

  1. Конкурентоспроможність будь-якої «національної системи» (п. 5.8.7), у тому числі системи освіти визначається попитом на випускників цієї системи на ринках праці. У міжнародному вимірі, йдеться про міжнародні (наприклад, європейські) ринки праці.

Як цей попит буде підвищувати «НАЯВО, інтегрована у європейські… мережі забезпечення якості освіти» – незрозуміло.

  1. «Зв’язок між якістю вищої освіти та її бюджетним фінансуванням» (п. 5.8.8) за кордоном давно встановлений – фінансуванням навчальних закладів за квотою «на одного учня/студента» (т.зв. «освітній бон»), яка визначається за­конодавчо кожного року. Система працює просто: чим більше учнів (студентів) вчиться у даному навчальному закладі – тим більше фінансування він отримує. Такий принцип називається «гроші ходять за учнем (студентом)». «Прямішого зв’язку» не існує. Навіщо «вигадувати велосипед»?

До речі – зміст пункту 5.8.8 не відповідає розділу, в якому він знаходиться. Зазначений у ньому зв’язок між якістю освіти та її фінансуванням є однобічний: фінансування залежить від (попередньо з’ясованої) якості, а не навпаки (якість залежить від наперед встановленого фінансування). Тому цей пункт за змістом формулює насправді принцип фінансування, а не принцип контролю якості, відтак має бути перенесений у попередній розділ 5.5 вище.

 

Підсумовуючи, можна сказати наступне: Запропонований документ:

  1. У значній своїй частині за змістом не відповідає назві, тобто не є Концепцією. Формулювання, на кшталт «Забезпечити виконання Закону…» (п. 1.3.1); «Забезпечити… відповідно до нового Закону…» (п. 1.3.2); «Прийняти Закон…» (п. 1.4.1), «Розробити …відповідно до нової редакції Закону…» (п. 2.1.6); «Внести зміни до Закону…» (п. 5.1.5.); «Внести зміни до Бюджетного кодексу…» (п. 5.5.6) – це предмет не Концепції, а виконання вимог законів.

Формулювання, на кшталт «Передбачити з 2017 р. відкриття дошкільних навчальних закладів сімейного типу…» (п. 1.1.4) та аналогічні (пп. 1.2.3, 2.2.2.2, 2.2.2.3, 2.3.2, 3.1.10, 3.3.1, 3.3.3, 3.4.4, 4.1.1, 4.2.1, 5.3.3, 5.4.3, 5.4.6, 5.5.8, 5.6.2, 5.8.7 та інші) – є формулюваннями Програми чи Плану, але не Концепції.

Нарешті, формулювання, на кшталт «Обговорити і затвердити концепцію викладання» (п. 2.3.1) – теж не можуть вважатися концептуальними.

  1. У значній частині, починаючи від констатації проблем, формулювання мети та цілей окремих розділів та закінчуючи змістом багатьох пунктів – містить повторення відомих положень, викладених у попередніх документах (у тому числі Концепціях, Державних програмах, Законах, Методичних рекомендаціях МОНУкраїни, наукових публікаціях тощо).
  2. У значній частині містить непродумані, неінформативні, суперечливі, тавтологічні, сумнівні, некоректні та неприйнятні формулювання.
  3. Виконаний з граматичними, стилістичними та іншими помилками.
  4. Не підкріплений розрахунками та порівняльними аналітичними таблицями, зокрема – щодо фінансових затрат на реалізацію його положень.

Зі сказаного напрошується формальний висновок, що запропонований документ, щонайменше, вимагає суттєвого доопрацювання (і це – у тому випадку, якщо він потрібен узагалі). Враховуючи ж ситуацію в країні (війна) та пов’язану з нею необхідність підвищеної відповідальності громадян за свої слова і дії, вважаю, що такі папірці виставляти на обговорення – недопустимо.

І наостанок, повертаючись до питання, поставленого у назві цієї статті.

Назвати цей «витвір педагогічної думки» фейком, напевно не можна, оскільки він усе-таки з’явився і під ним підписалася ціла «Стратегічна дорадча група» людей. Назвати це «дилетантизмом» теж не можна, оскільки до групи авторів входять добре знані та поважані фахівці в галузі освіти.

Залишається третя опція...

Література

  1. Гірний О. Навчальний план 12-річної школи перехідного періоду. – Тернопіль: Астон, – 2001 р, - 91 с.
  2. Гірний О.І. Процес чи результат – ось це питання / Постметодика №5(96), – Полтава: ПОІППО, 2010. – СС.8-16
  3. Гірний О.І. Ефективність системи освіти. Принцип когерентності / Постметодика №2(99), – Полтава: ПОІППО, 2011. – СС.2-8.
  4. Гірний О. Взаємозв’язок формального та неформального змісту освіти / Директор школи, №17(689). – К.: Шкільний світ, грудень 2012 р. – СС. 4-9.
  5. Гірний О. Що таке рівний доступ до якісної освіти / Управління освітою, №23(323),– К.: Шкільний світ, грудень 2013. – СС. 18-21.
  6. Гірний О. «Рівний доступ до якісної освіти» – імітація, евфемізм чи поняття з конкретним змістом / Педагогічна думка, №4. – Льв.: ЛОІППО. –2013.–СС.8-11.
  7. Державна національна програма "Освіта. Україна XXI століття" Затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 3 листопада 1993 р. №896. – К.: Райдуга, 1994. – 61 с.
  8. Закон про вищу освіту / Відомості Верховної Ради (ВВР), від 19.09.2014, №37-38, ст.2004, стор. 2716.
  9. Україна: соціальна сфера у перехідний період / Аналіз Світового банку. – К.: Основи, – 1994. – 258 с.
  10. Под ред. акад. Сердюковской и проф. Сухарева. Гигиена детей и подростков (Руководство для санитарных врачей). – М.: Медицина. – 1986. – 286 с.

9. Концепція загальної середньої освіти (12-річна школа) / Затверджено Постановою Колегії МОНУкраїни та Президією АПНУкраїни №12/5-2 від 22.11.2001 р. / Інформаційний збірник Міністерства освіти і науки України. – №2, Київ, 2002 р. 10. Стратегічна дорадча група «освіта». Концепція розвитку освіти України на період 2015-2025 років (проект) / <osvita.ua>. - 22 с.12. Об основних направлениях реформы общеобразовательной и профессио­нальной школы / Материалы 27 съезда КПСС. – К.: Рад. школа, 1986. – 589 с.

 

[1] Діти з особливими освітніми потребами (відповідно до ОЕСР) — діти з порушеннями розвитку, з соціально вразливих груп, національних меншин, діти-біженці та інші маргінальні групи.